Спогади ветеранів: Страйкфорс Легкої Піхоти у пошуках пригод

У другій половині 70-тих, до виконання операцій Фаєрфорсу стали залучати не тільки RLI, але і Родезійських Африканських Стрільців. Таким чином, частина сил Легкої Піхоти стала використовуватись у якості бійців Страйкфорсу: мобільної групи наземного патрулювання і спостереження. Про ці події я коротко розказав в оцій замітці.

Тут я розкажу вам історію, якою поділився один з ветеранів RLI, який часто-густо потрапляв у склад Страйкфорсу: і як і решта бійців, страшенно того не любив. Ця історія трапилася з ним у 1978 році і саме її він вирішив передати майбутнім поколінням.

На Умталі було скоєно напад з пагорба неподалік міста. Цього разу силами 80 бойовиків ЗАНЛА, озброєних радянськими безвідкатними гарматами, мінометами та 12,7 кулеметами. Після нападу, ця група вирушила на Захід, в глибину родезійських територій. Бойові слідопити зі складу територіальної оборони доповідали, що група йшла слідами стада слонів. За два дні, якимось чином, слідопити примудритися втратити слід терористів.

Спеціальний відділ Поліції повідомив, що ця група приєдналася до банди гуків чисельністю у 120 осіб, що діяли десь на схід від дороги Пеналонга.

Роті Підтримки Родезійської Легкої Піхоти, що тоді виконувала завдання у якості Страйкфорсу, було поставлене завдання з пошуку і знищення цієї групи бойовиків. Я в той час був призначений новим командиром стіку у складі Коммандо Підтримки. На мапі, яку ми використовували на брифінгу перед завданням, був намальований великий "Х" в тому краалі, де за інформацією поліціянтів і знаходилися ті 200 гуків. Крім того, на мапу було нанесено місця, де наша рота мала б встановити спостережні пости: одне з таких місць було майже в притул до того самого Х!

Розміститися в ньому наказали іншому стікові і я був радий, що завдання дісталося не мені: мою групу приписали до команди переслідування.

У якості підтримки ми мали бійців 3-го Коммандо, що чергували на базі Фаєрфорсу у Гранд Ріфі, а також Скаутів Грея, що якраз виконували патрулювання на північ від майбутньої зони бою. Крім того, до нас приписали дві мінометних машини, а також дві 106-мм безвідкатних гармати зі складу Протитанкового Взводу. Таким чином це був наш важкоозброєний підрозділ проти їхнього. Мінометники з нашого Мінометного Взводу вже мали досвід перестрілок з мінометними розрахунками ФРЕЛІМО, використовуючи метод "стрільби навмання". Подивитися на дуель безвідкатних гармат мені тоді здавалось дуже цікавим.

Вночі нас вантажівками перекинули на дорогу Пеналога, після чого весь підрозділ був вимушений досить довго йти пішки. Коли ми дісталися точки початку маршруту, вперед висунулись ті стіки, яким було приписано розташуватись на спостережних постах в той час, як всі решта мали б очікувати сигналу до наступу. Втім, неочікувано, командир того стіку, який мав висунутись на ТОЙ САМИЙ СП, почав відчувати страшенну біль у ногах після довгого переходу. Річ у тім, що за кілька місяців до того він отримав кульові поранення в обидві ноги й вони раптово далися в знаки прямо зараз. Тоді офіцер, що командував операцією, запропонував моєму стіку замінити колег. ЛАЙНО!

В мене, власне, було три варіанти. По-перше, я міг би просто дати тому сержанту знеболювальне, похлопати його по плечу і сказати: "Продовжуй"! По-друге, я міг би почати скиглити в рацію, що це, взагалі-то, робота для Розвідувального Взводу, а аж ніяк не для нас. По-третє, я міг просто бути хорошим солдатом і виконувати накази.

Ну, що ж, напевно так сталося традиційно, що третій стік Взводу Штурмових Піонерів постійно отримував найбільш "гарячу" роботу. Я був на багатьох спостережних постах до того, але мені ніколи раніше не доводилося працювати в настільки гарячих точках. Ну, якщо американські Зелені Берети у В'єтнамі, та й наші власні САС та Скаути Селуса робили таку роботу постійно, то чого ж я не можу? Це частина солдатської праці: розвідка та пошук ворога. В моєму розумінні, хвилюватися за здоров'я і життя моїх солдатів треба було починати вже тоді, коли ми знайдемо цих гуків.

Ми звірилися з мапою і я повів своїх бійців вперед. Мій стік був сформований одразу перед операцією: в нас навіть кулемета не було, тільки 4 гвинтівки. Я дав брифінг своїм людям, пояснивши, визначивши резервні точки збору і маршрути відходу на випадок, якщо справи підуть кепсько.

Ми приховано вирушили в дорогу, оминаючи місцеві краалі: ми чули лай собак вдалині. Місяць світив яскраво, а я завжди вмів у навігацію, тому просувалися ми швидко. Кілька разів нам доводилося зупинятись і прислуховуватись. Після довгої прогулянки ми, врешті, дісталися пагорбу, де мали встановити СП. Мої бійці не видавали страху, але я все ж переживав за них, бо був впевнений, що ми зіштовхнемось з тими двома сотнями гуків з хвилини на хвилину.

Ми здійнялися десь до половини пагорбу і опинилися прямо над краалем. Я віддав команду зупинитися: місяць щез за хмарами і опустилася така темінь, що я не бачив навіть власних рук.

Я був майже впевнений, що як тільки розвидніється, то ми опинимося прямо посеред табору флоппі і ця думка просто-таки відмовлялася йти з моєї голови. Для тих сучасних військових, які читають ці рядки, я додам: в той час в нас не було ані бронежилетів, ані наколінників з налокітниками, ані цих чудних приладів нічного бачення, якими ви користуєтесь зараз. Ми робили справу у буші, покладаючись лише на власні п'ять почуттів, а іноді і на шосте, при невеличкій підтримці з боку старих добрих К-Карів (гелікоптерів підтримки). У бійців з Роти Розвідки було кілька нічних прицілів, які вони завзято охороняли: одного разу я мав необережність попросити в них один такий і був закономірно посланий куди подалі.

Кінець кінцем, почало світати і ми отримали можливість приховано просунутись до нашого спостережного пункту до того, як прокинуться мешканці краалю. Ми знайшли непогану точку, з якої можна було приховано спостерігати за більшістю хат у селищі- вона знаходилась дещо нижче вершини пагорбу. Пагорб був широким і простягався зі сходу на захід від селища, а ми були якраз посередині. Отже, ми зуміли просунутись непомітно, а до наступу залишалося ще дуже багато часу. Мені не хотілося в поганий спосіб дізнатися, що за кілька десятків метрів від нас снідають 200 гуків, а тому я вирішив організувати патруль і оглянути іншу сторону пагорбу. Я нагадав бійцям, що якщо ми опинимося в лайні, то хай відступають до резервних точок зустрічі: безпека моїх людей для мене була на першому місці. Я виконав патруль особисто: перевірив пласку вершину пагорбу і знайшов чимало печер, в яких могло сховатися і тисяча бойовиків, але жодного доказу присутності людей мені знайти не вдалося. На півночі від нашої позиції була поросла деревами долина, у якій спокійно могли переховуватися бойовики: але їм не вдалося б помітити наш СП, що ми грамотно встановили між кущами і великим камінням. Я повернувся до свого стіку: ми вирішили, що позиція є достатньо безпечною аби розігріти чаю і поснідати. Загалом, ситуація мені здавалася напруженою, але залишалося одне запитання: де, вбіса, були ті гуки?

Просування Коммандо розпочалося з півдня. Їх маршрут пролягав через велике скупчення хат. Вони були від нас так далеко, що ми їх не бачили: навіть не могли допомогти з ідентифікацією ворожих спостерігачів та "бігунів". Вони пройшли через село, перетнули дорогу і вирушили на захід, не знайшовши нічого підозрілого. Ми ж, своєю чергою, залишилися на позиції, аби оглядати місцевість.

Десь ближче до 12 дня ми почули рух з боку лісочка, що був усього у кількох метрах на захід від нас. Велика група просувалася через дерева, ламаючи гілки і здіймаючи чимало шуму. Я вирішив, що це важкоозброєний підрозділ гуків, що ломиться через буш, переляканий присутністю основної групи неподалік: вони тягнуть свої міномети та гармати, і рухаються прямо в нашу сторону!

По радіо я доклав, що ми фіксуємо шум, але візуального контакту не маємо. Група, яку ми не бачимо, просувається дуже повільно, але наближається в нашу сторону. Мені нагадали, що згідно з правилами виклику Фаєрфорсу, необхідно було встановити візуальний контакт з ціллю і точно її ідентифікувати- інакше вертольотів не буде. Єдиним виключенням з цього правила були виклики від Скаутів Селуса, але ми вже точно ними не були. Мене, втім, завірили: літаки Хоукер Хантер готові вилетіти і забезпечити нас підтримкою в той самий момент, коли ми зможемо чітко бачити цілі.

Мій стік був у гарному укритті, але від лісу нас відділяло всього-на-всього якихось 15 метрів! Я швидко почав роздавати накази: в момент, коли гуки вийдуть з-за дерев, ми випустимо по ним по два магазини, я кину гранату, а потім ми швидко відступимо і займемо позицію трохи далі, звідки зможемо корегувати дії Фаєрфорсу. Якось дивно мені було зв'язуватися з хлопцями на базі: я й сам довго прослужив у 3 Коммандо. Мені чомусь тоді було дуже цікаво, чи зможу я вгадати по голосу, з ким саме з хлопців мені доведеться спілкуватися. Крім того, навколо нас не було нормальних місць для того, аби висадити десант: доведеться командирові Фаєрфорсу щось вигадувати на ходу.

Шум гілок, що ламаються, ставав все ближче і ближче. Раз на кілька хвилин я повідомляв по рації, що джерело шуму наближається. Я знав, що в цей момент бійці 3 Коммандо вже курять біля гелікоптерів і чекають короткого наказу, аби вилетіти в бій і врятувати наші шкури. Всі ми були надзвичайно напружені і готові відкрити вогонь у будь-який момент.

І от, в якийсь момент з-за дерев перед нами почали з'являтися силуети... І це виявилася здоровенна зграя бабуїнів! Купа клятих мавп!

По рації я дав відбій Фаєрфорсу: лишайтесь на землі, хлопці. Яка ж розумна людина придумала ті правила для виклику підтримки!

Ми залишалися на позиції ще кілька днів, спостерігаючи за краалем і місцевістю навколо нього. Жодних ознак присутності ворога ми не побачили. Думка про те, що я мало не викликав Фаєрфорс на зграю бабуїнів не давала мені спокою увесь той час. Знали б ви, скільки жартів я почув на свою адресу по поверненні на базу!

Постскриптум: на третій день після нашої операції, Скаути Грея, що патрулювали територію на північ від нашої зони відповідальності, натрапили на велику групу ЗАНЛА. Замість того, аби негайно викликати Фаєрфорс, допоки ще було достатньо світло, вони витратили немало часу на розробку плану бою і кинулися в атаку на бойовиків без підтримки. Трапилось так, що сили бойовиків вони недооцінили: в коня одного зі Скаутів поцілили з РПГ, поки він був верхи. Хлопець втратив ногу. В той момент, коли Греї усвідомили, в яке ж лайно вляпалися, була вже ніч: а Фаєрфорси вночі не літають. Декілька бойовиків загинуло, але більшості вдалося прорватися і розсіятися по місцевості.