Сплячка

Осінь вже минала. Троль був упевнений.

~

Навіть шерсть на всьому тілі не рятувала його від холоду в кістках. Інші тварини вже вирушили на південь або сховалися в нірках, лишивши по собі тишу. Він чув у ній зміну пори. Північний вітер шурхотів червоно-жовтою кроною лісу; самотня білка проскочила брунатним килимом опалого листя, заховавши останні горішки та насіння. Дні стали коротшими.

“Ти чуєш мене? Темрява наближається…” – тривожно співали птахи, що залишались на зиму.

~

Стародавній дуб охороняв вхід до їхньої печери. Тижнями троль сидів під ним і споглядав стомлене сонце: воно піднімалось все нижче і нижче над горизонтом, доки зовсім скоро, зіхтаючи, не сховалось зовсім. Коли на дубі лишились тільки найміцніші листочки, троль зібрав усіх своїх численних дітей та їхню матір і сказав: “Прийшов час для Сплячки”.

Всю найхолоднішу пору року вони спали в своїй печері під пагорбом, де кусючий мороз їх не діставав. Так було завжди, скільки вони себе пам’ятали. І в останній день перед Сплячкою, необхідно було притримуватись деяких обрядів, які підготували б їх до майбутній місяців.

~

Молодші тролі збирали мох, листя та високу траву під пильним оком їхньої матері – будь-що, що ще можна було знайти. Вона хвалила тих, хто добре впорався, і підганяла тих, хто барився. За найменшими ж слідкувала, аби ті не заважали, але теж були зайняті.

“Ці листочки бездоганні. Лежатимуть під моєю головою”, – говорила вона їм, захоплено розглядаючи кольори. Батько ж брав найстарших дітей і разом із ними збирав ягоди, корінці та жуків. Коли молочно-біле сонце вже виднілося між стовбурами дерев, вони повертались додому втомлені й щасливі, бо зібрали все для бенкету. У цей день вони брали все, що могли, адже це була їхня остання вечеря на довгий час.

~

Троль взявся розводити велике багаття в головній залі їхньої печери, а після – зібрав свою сім’ю вийти й востаннє подивитись на сонце. Мати принесла два камені, і коли останні срібні промені зникли, вдарила одним об інший. Ця іскра розпалила шматок береста в її руках, і вона повела своїх дітей назад у печеру. Батько зайшов останнім, закривши прохід брилами каменю, гілками та грязюкою. Наймолодші тролі були надто малі навіть щоб пам’ятати торішній обряд, але забули про свої сльози, коли Мати піднесла смолоскип до вогнища, і полум’я поповзло до вузької щілини в даху печери.

~

Вони всі розсілися навколо вогню і почали їсти в теплі та світлі. Це змусило їх забути про майбутні місяці. Мати клопоталась, щоб кожен шматочок був ретельно пережований, і щоб всі з'їли стільки, скільки їхні животи могли вмістити, а потім ще трохи. Цієї вечері мало вистачити на три місяці голоду.

~

Тим часом Батько розповідав історії їхньої сім’ї, аби вони ніколи не були забуті. Спочатку він говорив про Дерево Світу, з якого вони з’явилися, і про Змія, що спить в його корінні. “І як він”, – завершив троль, – “ми будемо спати між корінням нашого великого дуба”.

Згодом він розповідав про Великого Ґренделя, як той загубив свою руку, а за нею – життя, і як його мати помстилася за нього. Коли змальовані батьковими словами картини були занадто страшні, найменші з його дітей ховали обличчя за руками. Але вони мали бути уважними, закликав батько, адже Людська кров настільки гаряча, що їм не потрібно було хутро, а коли вони знаходили тролів, то не давали їм спокою…

~

Голос Батька став м’якшим, коли він почав свою розповідь про їхніх бабусь і дідусів, і про своїх, що їх давно вже уві сні забрав Великий Олень. Старий батько мав одну ногу; інший на полюванні їздив верхи на вовках; була ще бабуся – дещо божевільна, але дуже добра, і багато інших. Його діти добре знали їх усіх, хоча ніколи не бачили власними очима. Він раптом підвівся, підняв руки над головою й розчепірив свої пальці, а за ним на стіну стрибнула тінь Великого Оленя. Його діти верещали й реготали. Потім він знову сів і, як і щороку, найстарший син спитав, коли ж їх теж заберуть.

Батько глянув на кожного з них по черзі. “Великий Олень охоронятиме вас”, – нарешті пообіцяв він. “Він дивитиметься на вас, поки ви спите. Чи ви всі не молоді й не сильні?”

~

Коли вогонь ледве жеврів, а їхні животи були повні й голоси перетворилися з шепоту на задоволену тишу, Мати й Батько підняли своїх дітей із їхніх місць. Тих, хто вже заснув, вони обережно несли на руках.

~

Вони востаннє обійнялися і вмостилися на купу з листя та моху. У їхній пам’яті були спогади про те, як торік вони так само йшли спати, і знову прокидалися, коли дерева вкривалися бруньками, а пташки співали інакшої пісні. Їхні очі заплющилися і вони поринули в сон, знаючи, що Великий Олень наглядатиме за ними, а до весни – всього один подих.