Spiritfarer - pt1

— Таке красиве листя, подивися! І як спускається по стіні!

Хьонджін навіть зупинився, розглядаючи пухнасті червоні лози плюща, які сповзали по сірій кладці до самої дороги під їхніми ногами.

Майже врізавшийся у нього Фелікс чомусь повеселішав.

— Це огорожа кладовища, — усміхнувся він.

Хьонджін розсіяно оглянув пошарпану стіну, але знизав плечима.

— Ну і що? Рослина є рослина, гарна.

— Думаєш, у дерев із парку і з кладовища одна й та сама енергетика?

— Напевно?.. Я не знаю?

— Знаєш, якщо подумати, чим харчуються їхні корені… Тобі не здається, що це трохи зловісно, — Лікс кивнув на строкаті гілки далі дорогою, усе ще продовжуючи усміхатися.

— Зачекай, — насупився Хьонджін, — тобто ти живеш навпроти кладовища?

— Ну так.

— Я всі рази, коли був у тебе вдома і дивився у вікно, думав, що це парк там, або ботанічний сад.

Фелікс замислився.

— Ми почали спілкуватися в липні. Якби ти дивився з мого вікна взимку, коли дерева й кущі стоять голі, ти б бачив і склепи, і надгробки.

— Ага. І нормально тобі з таким видом?

Хлопець знизав плечима. Хьонджін подивився на панельку навпроти, вікна Фелікса було видно вже звідси.

— Ну, як то кажуть, сусіди тихі, так?

Фелікс знову чомусь розсміявся.

— Ось поживеш у мене й дізнаєшся.

 Коли його виселили з гуртожитку, він цілком спокійно міг повернутися додому. Мати з батьком знали про ситуацію з університетом і, хоч і без захвату ставилися до рішення сина перевестися на заочне і працювати, ніколи б не відмовилися прийняти його назад.

Але, коли у компанії він уперше розповідав про ситуацію з виселенням, і Фелікс запропонував пожити в нього якийсь час, Хьонджін миттєво прикусив язика і тут же безсовісно збрехав, що це буде просто порятунком, адже йому більше абсолютно точно нікуди подітися. Упустити такий шанс стати ближчим до людини, яка так сильно подобалася, було неможливо.

Вони були знайомі не так давно, але з самої першої зустрічі Хьонджін зрозумів, що влип безнадійно і надовго. Фелікс був настільки ж красивим, наскільки кумедним і комфортним. Усвідомити свої почуття було на диво легко, але зрозуміти, що з ними робити - аж ніяк. До того ж, хлопець не дуже багато знав про самого Лікса, який про себе майже не розповідав. Хоча яке все це має значення, якщо з ним було просто добре? Наче навіть перебувати поруч із ним в одному приміщенні і слухати його голос було окремою радістю.

Квартира Фелікса була маленькою, але доволі затишною. Останній ремонт явно робили ще на початку двотисячних, але все, від монструозної шафи-купе в передпокої до попільнички з кавової банки на балконі, виглядало як звичайні частини будь-якої квартири. Чомусь виникало відчуття, що тут мала б жити сім’я, ніби батьки Фелікса просто кудись надовго поїхали, залишивши сина за головного, але жодних речей, які могли б належати комусь, окрім самого Лікса, у квартирі не виявлялося.

На новому місці все було добре, окрім стабільно тривожного сну з кількома пробудженнями за ніч. Чому сон до Хьонджіна тут не приходив, було незрозуміло, а сам хлопець пояснював це стресом від зміни обстановки. Плюс, сусіди зверху постійно слугували джерелом дивних звуків увечері, а іноді й уночі. Здається, там було щонайменше двоє дітей, які любили бігати наввипередки.

Коли Хьонджін із чемоданом і великою спортивною сумкою прийшов у чужу квартиру і влаштувався на дивані в просто обставленій вітальні, то зрозумів, що гадки не має, як тепер йтиме його життя, але тепер, з плином часу, він бачив, що хоч і виглядало воно трохи дивно, але абсолютно точно було приємним. 

Вранці він ішов на нову роботу, на обідній перерві бігав до університету з пачками документів щодо переведення і доздачі академрізниці, але коли приходив увечері, то, наче, і справді повертався додому.

Фелікс часто спав удень, але зникав уночі, залишаючи вечори вільними. Він пояснив Хьонджіну, що працює у фірмі з техпідтримки і просто бере різні зміни. За нічні платили більше, тож часто він обирав саме їх.

Спочатку ділити спільний простір було трохи ніяково: Хьонджін переймався, що заважає і що його присутність у домі була недоречною й порушувала режим життя Фелікса, але хлопець швидко зрозумів, що ніяково тут було тільки йому: Лікс був явно радий компанії, і якщо вони були в квартирі одночасно, то майже завжди проводили час в одній кімнаті. Домашні обов’язки ділилися навпіл, і знаходити спільні заняття теж було неважко: їм подобалися одні й ті самі ігри, серіали й фільми. І навіть якщо кожен був зайнятий своїми справами, зрештою вони все одно опинялися в одній і тій самій кімнаті, по різні боки дивана Хьонджіна. Той був цьому радий: пізнім вечором, коли сам він втикався в телефон і, підводячи очі, бачив обличчя Фелікса, підсвічене екраном ноутбука, тривоги й нервування буднів здавалися легшими й більш стерпними.

Спільний побут анітрохи не зменшив у Хьонджіні його закоханості, навіть навпаки, додав ще більше ніжності, адже тепер він міг бачити Лікса чарівно сонним, розтріпаним після пробіжки, зосереджено варящим суп або завислим у грі на кілька годин поспіль. Те, що в нього не було дівчини, було фактом, але кількість подруг і друзів, з якими той переписувався і зідзвонювався в дискорді, трохи нервувала.  

Одного вересневого дня Хьонджін приніс зі свого офісу шапку: у компанії, де він значився стажером, усім роздавали мерч з логотипами. Він узяв дві: червону собі і синю для Фелікса. Логотип був простенький, зате колір гарний.

— Мені дісталася зайва, — сказав він і нарочито грубо натягнув шапку на неслухняне світле волосся перед тим, як вони виходили в магазин. — Ти іноді приходиш зовсім змерзлий, особливо вранці.

— Чудово, — Фелікс покрутився біля дзеркала. Він пошарив рукою по полиці і, намацавши якийсь значок, тут же причепив його на шапку, щоб закрити логтип. — Носитиму сто відсотків.

Наступної ночі, коли Хьонджін, ворочаючись на дивані, зрештою здався і вирішив випити чаю, на кухонному столі вже стояла його кружка, чайник був увімкнений, а поруч лежав пакетик чаю, хоча він точно пам’ятав: перед сном він прибрав усю кухню.

— Ти вставав? — наступного ранку спитав він, намазуючи хліб маслом.

— Уночі? — Фелікс позіхнув і почухав ключицю під майкою. — Ні. Я відрубився, щойно прийшов.

«Перепрацював», — подумав Хьонджін і відмахнувся.

Однак щоночі його не відпускали дивні відчуття тривоги і чиїйсь присутності. Інколи здавалося, ніби хтось легенько смикає плед у ніг, з кухні час від часу доносилися дивні шерехи, а іноді навіть сам диван важко скрипів, наче поряд лягав хтось іще. Хьонджін списував це на тривожні в нічній темряві звуки дому: чи то старі труби, чи ліфт за стіною, чи пружини старого матраца.

За пару вечорів, коли Фелікс повернувся зі зміни, вони засіли за гру, якій присвячували весь вільний час останні тижні. В одному з найвідповідальніших моментів світло мигнуло й вимкнулося. Вони синхронно застогнали, привалившись до спинки дивана. На кухні тихо брязкнула ложка, але не впала, а наче хтось порився в сушарці, знайшов щось не там, де воно мало бути, й акуратно переставив.

— У тебе квартира живе своїм життям, це кріпово, — чомусь Хьонджін не наважувався заговорити на повний голос.

— Ну вже пробач, чим багаті, — теж пошепки відповів Фелікс.

Після цього дивностей стало більше. Пульт від телевізора кілька разів опинявся рівно посередині столу, ідеально паралельно краю, хоча Хьонджін пам’ятав, що кидав його як доведеться. Чужий сивий і дуже тонкий волос одного разу з’явився на гребінці, хоча в них обох волосся не лише іншого кольору, але ще й коротше.

Остаточно у власних розхитаних нервах Хьонджін упевнився на початку жовтня, коли раз у два-три дні з шафи-купе почав долинати тихий стукіт, ніби хтось доторкався кісточками пальців до фанери просто зсередини. Дивитися на своє відображення в дзеркалах у цьому домі хлопець теж, нічого собі не пояснюючи, став уникати. Голитися стало дуже незручно.

Одного вечора, повернувшись додому раніше, ніж зазвичай, Хьонджін знайшов біля своєї подушки маленький тонкий віночок із плюща й травинок із крихітними сухими ягодами.

— Це ти? — спитав він, зайшовши до кімнати Фелікса, тримаючи віночок двома пальцями.

— Та ні, — Фелікс підвівся з килима, де розбирався з якимось кабелем. — Може, з балкона залетіло? У сусідки зверху все в горщиках.

Хьонджін придивився: у віночку була тонка майже невидима срібляста нитка.

Наступні кілька ночей він майже не міг спати. На четверту ніч, після того як йому нарешті вдалося забутися тяжким сном, він знову розплющив очі, коли було ще темно: на обличчя впало кілька великих крапель поспіль.

— Твою… — видихнув Хьонджін, зірвав плед і поспішно підвівся. На стелі набухла велика темна пляма, вода з якої вже певний час стікала на диван поруч із ним і тепер, нарешті, дісталася й до нього.

Тут же розбуджений Фелікс, ще дуже гальмівний спросоння, одразу притягнув тази і відро.

— Треба піти до сусідів, вони можуть навіть не знати, що в них щось прорвало, — Хьонджін із силою віджимав простирадло. Фелікс дивно подивився на нього, але тут же закивав.

— Піду скажу, ти правий. Можеш поки зібрати постіль?

Шаркаючи великими капцями, Фелікс пішов, але повернувся доволі швидко.

— Я поговорив, вони там уже все перекрили, вранці будемо розбиратися, — зітхнув він. — Трубу прорвало, в них кухонна раковина якраз по цій стіні.

Промоклий і розлохмачений, Хьонджін сонно глянув на екран телефона. До того, щоб вставати на роботу, лишалося 4 години.

— Ходімо, — Фелікс смикнув його за футболку. — Тобі треба хоч трохи виспатися. — І потягнув хлопця до себе в кімнату.

Ділячи одне ліжко, вони лягли акуратно і скутo: Хьонджін відчайдушно намагався зробити вигляд, що в цьому не було нічого такого. Світло з вікна було тьмяне: ліхтар у дворі ховався в гілках дерев навпроти, а за ними стояла вже знайома сіра огорожа.

— Тобі й справді нормально живеться з таким видом? — пошепки спитав Хьонджін, вдивляючись у квадрат вікна.

— Справді, — так само тихо відповів Фелікс. — Звикаєш. Звик же ти повз нього ходити щодня з зупинки.

Заснути одразу Хьонджіну не вдалося. Він лежав і вслуховувався, як дихає поруч Фелікс. Він намагався не рахувати, але дихання саме підлаштувалося, і межа між «я» і «він» ніби стала трохи тоншою. Тепло від чужого плеча притулилося до грудей, і те місце, де зазвичай тягло тривогою, уперше за останні дні розслабилося. Ззовні згас ліхтар, і листя на огорожі перестало шарудіти. Плед наче сам собою підтягнувся до шиї, протяг перестав дути зі щілини у вікні, і хлопець нарешті заснув, подумки дякуючи сантехниці сусідів за таку вдачу.

Прокинувся Хьонджін уже в іншому положенні: він обіймав Фелікса ззаду, носом уткнувшись у теплу маківку, а його руку, накинуту зверху, обіймав сам Лікс, зворушливо притискаючи до грудей. У кімнаті було по-ранковому сірo і дуже тепло.

Відчувати Фелікса у своїх обіймах було нестерпно - Хьонджін твердо знав, що віддав би що завгодно, аби прокидатися так щодня, але смуток від того, що через потоп йому випав шанс один на мільйон і більше вони навряд чи зможуть отак спати разом, тягнув груди важким вузлом.

Він якраз подумав «ще хоча б хвилину», коли тихо почав дзвонити будильник Фелікса. Той, трохи поворушившись, витягнув руку і навпомацки вимкнув звук. Хьонджін затамував подих і подумав, що все-таки треба було відсунутися, коли відчув, що його руку знову обійняли, тільки міцніше, і кінчики пальців Фелікса обережно погладили його передпліччя кілька разів, перш ніж влаштуватися зручніше, продовжуючи притискати руку до себе.

Хьонджін не видав себе. Очі залишалися заплющеними, дихання щосили залишалося рівним, але всередині все разом попливло: стало щемно солодко, страшно і дуже світло. Розумом він усвідомлював, що це лише рефлекторні рухи людини, що не прокинулася до кінця, точно нічого не значущі, але власне тіло, притиснуте до хлопця, знало тільки одне: йому нарешті спокійно і так добре, що можна було вмирати. «Не прокидайся, будь ласка, ще трохи», - попросив він про себе, і у відповідь тиша стала густішою, а серце під його рукою вдарило рівно, ніби відповіло згодою.

Коли день усе-таки почався, обоє поводилися, наче нічого не сталося, а після цієї ночі робота і життя навалилися на Хьонджіна одразу гуртом: начальниця раптом згадала про тимчасові обов’язки, зміни розповзлися по вечорах, а в перервах треба було носитися між універом і поштою. Дім перетворився на перевалочну базу, але саме там усе і йшло настільки дивно, що Хьонджін серйозно подумав, що йому не завадило б пропити щось від тривожності.

Спершу все здавалося не пов’язаними між собою дрібницями.

Він повертався пізно, відчиняв холодильник, щоб схопити що завгодно і швидко перекусити за кухонним столом, дивлячись у телефон, як він завжди це робив, але щойно він увімкав мікрохвильовку, на самій кухні ставало нестерпно холодно. Доводилося йти до зали, де на його дивані в цей час незмінно сидів Фелікс із ноутбуком, і їсти свою вечерю там. Хьонджін був зовсім не проти, але закономірність була дивною.

Раз він вирішив упертися і поїсти на кухні, та рівно в момент, коли він узяв телефон, вмостившись за столом, лампа під стелею мигнула й згасла. Із зростаючим напруженням він узяв тарілку і перейшов до зали. «Випадковість», - проворчав він сам собі. Напруження розвіялося, щойно Фелікс відклав ноут і заходився розпитувати про його день.

Про свої будні Фелікс сам ніколи особливо не розповідав. Розклад у нього все ще був хаотичним, але чим сильніше Хьонджін намагався дізнатися про хлопця більше, тим менше він розумів, окрім того, що в того була ціла купа дивних звичок.

Наприклад, коли він думав, що Хьонджін його не чує, то іноді промовляв собі під ніс короткі фрази. Їх було важко розібрати, але вихоплювалось «Не плутайся», «Тобі не сюди», і загалом абсолютно незрозумілі й нічим не вмотивовані вислови. Також Хьонджін нерідко помічав, що Фелікс, як іноді роблять коти, міг дивитися в порожній кут кімнати або, засинаючи за фільмом чи дрімаючи за ноутбуком, завжди мимохіть перевіряв, чи на місці срібний ланцюжок на його шиї.

Утім, коли Хьонджін його чув, Лікс теж видавав досить багато дивного. Тихо вітався, входячи в порожній ліфт, ніби в ньому хтось був, кивав кішкам, що живуть у дворі, і майже щоразу, коли вони ходили в магазин, купував сіль. Раніше Хьонджін не звертав на це уваги, але в його сім’ї брикет солі купувався мінімум на пів року, якщо він правильно пам’ятав. Втім, готувала завжди мама, тож, може, він просто не звертав уваги? Скільки солі витрачають двоє людей за місяць?

Поза домом дивності не відступали. У якийсь момент він помітив, що коли Фелікс пише йому «Не затримуйся, доставка скоро приїде, не хочу розігрівати», транспорт ніби сам починав ходити краще: маршрутка приходилп швидше, черги танули, червоні лінії заторів на картах змінюювалися на помаранчеві, а потім швидко зникали. А інколи, коли Хьонджін злився і гриз себе за провалену заявку, телефон тихо вібрував: «Ти встигнеш» - і рівно в той момент нізвідки з’являвся колега зі скасуванням задачі, начальниця зараховувала сирий чернетковий варіант роботи, а раз в офісі взагалі почалася пожежна тривога. Він намагався списувати це на випадковості, на вдачу, але дорогою додому він усе частіше ловив поглядом яскраву пляму синьої шапки там, де її не мало б бути: у відображенні вікна трамвая, на сходах у під’їзді, біля хвіртки у двір, хоча точно знав, що Фелікс щойно написав «я поки в АТБ». Втім, мало скільки людей носить сині шапки?

Уночі спати знову стало гірше. Не через звуки, навпаки, вони ніби вщухли, лякало інше: Хьонджін став прокидатися в однаковому положенні. Обіймаючи подушку, він ніби знову обіймав Фелікса, як у ту ніч, і іноді прокидався з відчуттям, що його долоню тримають. Або, принаймні, на якісь секунди між сном і пробудженням здавалося саме так.

Хлопець не хотів собі в цьому зізнаватися, але розумів: усе це якось пов’язано з Ліксом.

Дуже дивна робота в техпідтримці, після якої немає мінімум тридцятихвилинної тиради про те, що люди ідіоти, тікети дурні, а начальник - паскуда. Припустимо, мало хто як вирішує не змішувати робоче й домашнє, але якось Фелікс повернувся додому близько четвертої ранку, хоча зникав увесь день на денній зміні, а на повідомлення і дзвінки перестав відповідати ще вдень. Він був блідий і дивно байдужий до всього, ніби й не усвідомлював того, що Хьонджін бачив із дивана, як він повільно плентався до своєї кімнати, спотикаючись і не роззуваючись. За ним залишався слід темних відбитків, який уранці зник.

  І чим більше таких дрібниць накопичувалося, тим більше мучило нерозуміння. Як це - знаходитись поруч із людиною, яка подобається все дужче, і водночас бути свідком цих абсолютно незбагненних моментів? І жити ніби трохи в іншому вимірі, який слідував за ним, навіть якщо він покидав межі квартири.

Іноді, засинаючи, Хьонджін майже наважувався: завтра поговоримо, завтра спитаю, чому знаходжу на порозі сіль, чому кішка з двору обходить тебе півколом і звідки в домі іноді з’являється дивний запах степових трав. Але щоранку все відходило разом із нічною темрявою і знову зводилося до списку справ: пункт роботи, пункт універу, пункт не бути ідіотом.

Водночас, і сам Фелікс ставав дедалі ближчим: іноді засинав на його дивані за ноутом або за фільмом, кілька разів зустрічав із роботи на зупинці з парасолькою, і щоразу, коли Хьонджін залишався вдома один, відсутність Фелікса його дратувала, одному було пусто і сумно.

Від цього було трохи страшно. Все йшло дуже легко, їхнє спільне життя було дивовижно правильним, хоч окремі дивності й були лячними. Але страшніше було інше: що одного дня він, дурень, бовкне щось не те -  і це правильне й невимушене зникне. Тож він тримав язика за зубами і ловив кожну дрібницю, будь то чергова дивина або, навпаки, вид зворушливо гострих плечей у розтягнутій домашній футболці.

І чим далі просувалася осінь, тим частіше Хьонджін прокидався від того, що його долоню тримають. Не ворушачись і борючись із підступаючою панікою, він думав, дивлячись у темряву: «Ще трохи. Я розберуся». Власна рука перед ним невблаганно була порожня і розслаблено лежала долонею догори.

Але тієї ночі Хьонджін не спав. Він лежав на боці й дивився, як ліхтар креслить бліду смужку на шторі. Десь далеко м’яко шурхотіли шини по асфальту, на телефон прийшло сповіщення про забиту пам’ять, і за вікном зграйкою здригнулося листя. Хьонджіну стало дуже холодно, настільки, що він вирішив піти взяти ковдру Фелікса, який усе одно працював сьогодні в ніч. Зайшовши до спальні, він кинув погляд у вікно і завмер: через дорогу, просто на доріжці кладовища, у світлі самотнього ліхтаря яскравою плямою майнула синя шапка. Хьонджін підійшов до вікна ближче і обімлів: це справді був Фелікс - його куртка і хода. Він крокував бадьоро, легко, ніби йшов давно вивченим маршрутом, а в руці тримав мішечок, із якого, не зупиняючись, щось сипав широкими рухами. Темрява з’їдала жести й обличчя, але ритм був упевнений і спокійний.

Ледь маленька фігура залишила освітлену ділянку, Хьонджін ніби отямився.

Так і не взявши ковдру, він пролежав до світанку без сну. Йому дуже хотілося написати Феліксу «Ти де?», але зовсім не хотілося отримувати відповідь.

Уранці на кухні він усе-таки наважився. Намагаючись звучати невимушено, він спитав:

— А ти вночі на кладовищі був?

— Я? — Фелікс підвів голову від кружки. — Так. Скоротив шлях до роботи.

— Скоротив шлях, — повторив Хьонджін. — Ясно.

Він удав, що проковтнув це пояснення, але насправді зрозумів, що ігнорувати те, що відбувається, більше було неможливо. Він почав збирати по крихтах те, від чого раніше відмахувався: шепіт собі під ніс, вінок із плюща, стуки, дзвони, приступи холоду. Від перших прийшлих у голову пояснень йому дедалі більше ставало не по собі. Упавши на диван, він уп’явся поглядом у стелю на сіру висохлу пляму.

Недовго думаючи, він піднявся у квартиру поверхом вище і довго дзвонив у дзвінок. Йому ніхто не відповідав, і він уже збирався йти, але сусід, що вийшов у цей момент покурити, сказав, що дзвонити марно - у цій квартирі вже років п’ять ніхто не живе.

Спустившись до себе на поверх, Хьонджін довго стояв, притулившись до перил і не наважувався зайти у їхню квартиру. Непокірними пальцями він набрав повідомлення начальниці про те, що захворів і не вийде у зміну. На дерев’яних ногах він спустився вниз, довго тинявся по району і нарешті подався у найближче кафе, в якому планував просидіти до вечора, коли Фелікс мав повернутися з роботи. Чи з роботи?

Усі повідомлення від Лікса він ігнорував і просто тупив у телефон. Гелловінські декорації навколо дратували неймовірно. Врешті, розлютившись на власну боягузтво, він вирішив, що все-таки піде додому і чекатиме Фелікса там. Як почати розмову, він не знав, але був певен: якщо друг почне робити вигляд, що не розуміє, про що мова, то на ньому це тепер не спрацює.

Двері у квартиру піддалися легко, а в передпокої пахло травами. Хьонджін машинально зняв кросівки і відразу пошкодував: підлога під ступнями виявилася не просто холодною, а крижаною.

Він зробив крок до вітальні і тут же зупинився. Посеред кімнати був викладений акуратний білий круг із солі.

На столі на чорній старій хустці колами лежали предмети: вузькі циліндри свинцевого кольору, розсип чорної солі, дві сухі гілочки плюща, скручені у вісімку, і в центрі - коротка свічка без ґнота. По краю хустки йшов тонесенький круг, наче намальований крейдою, та тільки він світився власним молочним світлом.

Правда, Хьонджіна, внутрішньо вже готового стати свідком чогось подібного, ввело в ступор не це.

Фелікс явно не почув, що хтось увійшов - він старанно шукав щось на верхніх полицях шафи. У цьому не було б нічого такого, якби під ним був стілець або драбинка, але Лікс левітував у повітрі на відстані близько метру від підлоги.

Цього було достатньо, щоб мозок відмовився сприймати картинку. Хлопець не літав і не стояв, а просто висів, трохи зігнувши коліна, і його пальці без поспіху шарили по верхній полиці, звідки, ледь чутно постукуючи, виїхала коробочка з темного дерева. Волосся в Фелікса не ворушилося і окремі пасма світилися сріблом.

 Тиша дзвеніла, і від неї у Хьонджіна заклало вуха. Мимоволі він навіть розкрив рот, але що сказати людині, яка може висіти в повітрі, він не знав.

Фелікс тим часом витягнув руку, спритно перехопив коробочку і опустив голову, мов на мить звірився з чимось, чого Хьонджін не бачив. Спокійно і плавно він  розвернувся в повітрі, і тільки тоді підвів очі й побачив Хьонджіна.

На частку секунди нічого не сталося, а потім Фелікс, із чистою панікою на обличчі, різко й дуже незграбно опустився на підлогу, ледь не впавши і не впустивши коробочку з рук. Випрямившись, він зустрівся з Хьонджіном очима, і було видно, як у його голові мечеться сотня панічних думок. Обравши з них найважливішу, він обережно кивнув на підлогу під ногами хлопця.

— Не входь у коло, — сказав він неголосно. Голос дивно не збігся з губами, ніби дійшов на частку секунди пізніше. — Будь ласка.