Spiritfarer - pt2

Хьонджін не поворухнувся. Очі самі собою зачепилися за деталі, які розум намагався не бачити. Над білою свічкою, там, же мало б бути полум'я, висіла крапля води, і не падала. На солі, розсипом, відбивався орнаментальний і повторюваний візерунок, а вісімка з плюща поворухнулася сама собою, наче була живою істотою.

— Що це… — почав Хьонджін і несподівано для себе зірвався на шепіт. — Що ти робиш?

Після його слів усе навколо ожило. У квартирі разом змінилося світло: лампочка в передпокої увімкнулася, і тьмяне бурштинове світло мигнуло і стало зеленкуватим. З кухні долинув м’який металевий дзвін, а зі стелі, де колись текла вода, подуло холодом, і на мить у повітрі перед обличчям Хьонджіна, як на склі взимку, проступив відбиток: півколо і дві короткі смужки, ніби хтось приклав до повітря долоню і провів кісточками пальців.

— Я працюю, — тихо промовив Фелікс і одразу ж спустошено додав. — Сьогодні… ти ж мав бути в офісі!..

Він поставив коробочку на край хустки, поряд із чорною сіллю, і в цю секунду щось поза його спиною зрушилося. Важка щільна штора на вікні сіпнулася, ніби за неї взялися з боку скла, і на секунду на тканині проступив темний силует створіння, більш схожого на велике обличчя, оточене гіллям дерева. Хьонджіну, який відчув, як ноги ставали ватяними, відразу спало на думку, що це не гілля, а просто роги. Просто… роги…

— Пішов геть звідси, — розсіяно буркнув Фелікс у бік вікна. Він провів пальцем над хусткою, і рівно на лінії світлового кола спалахнули тонкі підсічки, мовби хтось підняв і підрізав тканину. — От зовсім не в тему ти зараз, чесно… — він не договорив.

Стало чути важке дихання, що йшло від рогатого створіння, воно проходило кімнатою від стін до центру і назад, як приплив, і кожен його прихід трохи піднімав волоски на руках завмерлого Хьонджіна. Крапля, що трималася над свічкою, нарешті зірвалася, але замість того, щоб упасти вниз, вона спливла в бік Фелікса, як бульбашка у воді, і луснула в нього на кісточці пальця, залишивши мокре коло. Фелікс здув вологу: на шкірі на мить позначився слід, тонкий, як кільце, і тут же зник, як зникло й наваждання за вікном.

Хьонджін зрозумів, що дихає так часто, що починає задихатися. Він зробив пів кроку назад, уперся у одвірок, але зрозумів, що йти в залитий зеленим світлом коридор йому так само страшно, як і залишатися тут.

— Тобі не слід було повертатися, — сказав Фелікс майже жалібно. — Не сьогодні ж! Дай мені… Дай мені хвилину, і я все поясню.

— Та що тут… — пересохлим ротом видавив Хьонджін, насилу відриваючи погляд від свічки без ґнота. — Пояснювати?

Фелікс коротко кивнув, а потім, не зводячи переляканих очей із Хьонджіна, простягнув руку убік, і світлове коло на хустці стало рівнішим.

— Будь ласка, не йди. Прошу тебе.

В одвірку, поруч із плечем хлопця, на рівні очей проступили дві короткі подряпини навхрест, вони зблиснули і одразу зникли, а на хустці чорна розсип сама собою склалася в новий візерунок.

Хьонджін зковтнув. Ноги, здавалося, вросли в килим. У цей момент він зрозумів дві речі водночас: реальність, у якій він зараз перебуває, загрожує звести його з розуму абсолютно не фігурально, і те, що єдиним зв’язком із реальним і знайомим світом був тільки Фелікс.

— Гаразд, — сказав Хьонджін так само тихо. — Я… постою.

Фелікс на секунду відвернувся і почав швидко переміщати предмети на саморобному вівтарі, щось тихо бурмочучи. Він рухвася з разючою точністю та швидкістю, і поки це тривало, світ довкола Хьонджіна продовжував змінюватися, але, наче, у зворотний бік. За стіною щось заворушилося і, здається, відступило, лампа в передпокої повернула свій звичний відтінок, а штори важко осіли. Фелікс акуратним рухом згорнув увесь вміст хустки у згорток, раз повернувся навколо своєї осі, та, краєм ока кинувши на Хьонджіна винуватий погляд, відірвався від підлоги сантиметрів на десять і зробив три повних оберти, після яких соляне коло піднялося і розсіялося, наче його ніколи й не було.

Щойно це сталося, Фелікс чи не бігом кинувся до Хьонджіна і потяг його за руку на кухню, ніби бажаючи відвести подалі від того, чому він щойно був свідком, але Хьонджін не ворухнувся.

— Хьонджіне, будь ласка. Я не уявляю, як це виглядало, але ти ж мене вислухаєш? Я все тобі розповім, чесно.

Хьонджін насилу перевів погляд на Фелікса. Веснянки, величезні винуваті очі, звичайний домашній одяг, але за вухом, про що він явно забув, було встромлене пухнасте чорне перо.

— Я не знаю, що в тебе питати, — повільно промовив він.

— Ну… Може, про… Блін, ходімо на кухню, будь ласка.

— То ти чаклуєш? Реально?

Фелікс сіпнув плечем, ніби намагаючись струсити з себе важкий погляд хлопця, і швидко заговорив:

— Це… це не так усе, як ти, напевно, подумав. Я просто…

— А що я думаю взагалі? — голос у Хьонджіна захрип. — Я заходжу, а ти… літаєш. Стрьомне капище на столі і ти, блін, ЛІТАЄШ.

Фелікс явно не знав, що відповісти.

— Можна, я розповім по порядку? — несміливо спитав він.

— Спробуй?..

— Так. Гаразд, — хлопець явно щосили намагався прикликати на допомогу самооволодіння. — Дивись… Світ духів дуже близький до нашого. Я не чаклун, у принципі, я просто провідник і наглядач. Будь ласка, зрозумій правильно, я справді нічого поганого не роблю. Просто тут місце таке… Активне, — він кивнув головою на захід, у бік кладовища. — І я маю підтримувати порядок.

Хьонджін тупо дивився на нього і з подивом усвідомлював, що після побаченого пояснення звучало логічно.

— Тобто вся ця чортовина… Стуки там і твої приколи деякі…

— Не чортовина, — різко похитав головою Фелікс, — я сутностей усяких сюди не пускаю, це ж якраз моя робота. Тут у нас просто ну… духи і все…

— І все? Духи - і все? Фелікс, це… Я не знаю, що сказати, — Хьонджін нервово розсміявся, і в його голосі звучали легкі істеричні нотки. — Тобто ми буквально живемо в домі з мерцями? Я знаю, що нагорі в квартирі ніхто не живе, я тепер розумію, що всі ці дивини… Ти мене їм у жертву готував, чи що? Або як це працює?!

— Ні-ні! — Фелікс відверто панікував, — Мертві - це ж просто люди, звичайні! А конкретно наші… Вони мене люблять, вони й тебе полюбили теж.

Хьонджін відчув, що був готовий з’їхати з глузду.

— Полюбили? Мертві? Що… Що ви робили зі мною? Або збиралися зробити?

— Нічого, господи, нічого!

Фелікс іще раз спробував потягти Хьонджіна за рукав на кухню, але той висмикнув руку.

— Боже, який я ідіот… — Хьонджін провів рукою по обличчю. — Ти йдеш у нічну зміну і сиплеш сіль по кладовищу. Ти літаєш під стелею. У тебе в шафі сто відсотків живе якась потойбічна хрінь, сусідів зверху не існує, а я… я просто живу в тебе в усьому цьому.

— Я мав був сказати, — швидко відповів Фелікс. — Знаю, але я тягнув, тому що… — він вдихнув, підшукуючи слова, але зрештою просто вимовив: — Тому що боявся, що ти підеш.

— І правильно боявся, — вирвалося в Хьонджіна. — Ти мені нічого не пояснював.

— Я ж пояснюю, — Фелікс крокнув ближче, тут же схаменувся, зупинився. — Я — провідник, усе, більше я від тебе нічого не приховую, питай про що хочеш, я все-все тобі розповім. Я просто… ну старався тебе в усе це не вплутувати.

— Нормально старався, ага, — Хьонджін похитав головою. — Тоді чому в мене плед сам підіймається до плечей? Чому стеля тече рівно над моєю головою? Чому на кухні мінус десять, щойно я хочу сісти поїсти? Чому ліхтар моргає, коли ти проходиш? Ти весь цей час думав, що я не помічу?

— Я сподівався встигнути пояснити, перш ніж ти побачиш. Нормально пояснити. Не ось так, — Фелікс махнув рукою в бік столу зі згортком і штори. — Це… жахливий ракурс.

— Жахливий ракурс - це заходити додому і бачити, як людина висить у повітрі, — видихнув хлопець. — Що мені думати?

Хьонджін відчув, як його пройняв озноб, видихнув і раптом сказав швидко, наче боявся передумати:

— Тоді поясни ось це. Ти в мене з голови не виходиш, я ловлю кожен твій погляд і мені добре, коли ти поруч, а коли ти йдеш - все бісить. Це що?

Фелікс розкрив рот і одразу закрив.

— Якщо це через тебе, — продовжив Хьонджін уже рівніше, але білими губами, — якщо це ти зробив… — він похитав головою, ніби сам не хтів собі вірити, — скажи. Скажи чесно. Тільки не бреши.

— Я… — Фелікс вдихнув, але тільки здивовано втупився в Хьонджіна. — Я не розумію, що ти маєш на увазі?

— Тоді… — Хьонджін на секунду заплющив очі, і коли розплющив, у них було сумне нерозуміння: — Тоді все це… мої почуття до тебе… те, як ти мені подобаєшся… — він видихнув, стиснувши зуби, — ти мене приворожив?!

Фелікс завмер.

— …я тобі подобаюся? — видихнув він майже беззвучно, геть приголомшений.

— Феліксе, відповідай. Не треба робити вигляд, що ти не розчув.

Фелікс здригнувся всім тілом, погляд на секунду став розгубленим, він підвів очі з неприхованим подивом, а потім схаменувся

 — Ні, — зірвалося в нього відразу розгублено й відсторонено. — Ні! Я… розумієш… — він судомно вдихнув. — Я тепер розумію, як це виглядає, Я розумію! Ти не мав це бачити, поки я… поки я не поясню нормально. — Він коротко засміявся хрипло і нервово. — Нормально. Наче тут можна «нормально». Зачекай, так я… Я тобі й справді подобаюся?

Хьонджін мовчав, і це мовчання з кожним ударом серця робило кімнату тіснішою для них обох. Фелікс оззирався так, ніби стіни посунув хтось невидимий, на його скроні пульсувала жилка, і він провів рукою по волоссю, намацав перо і тут же швидко видернув  його, наче приховував доказ.

— Подивися на мене, будь ласка, — попросив він тихо. — Я не… — губи здригнулися, він зковтнув. — Чорт.

Слабко піднявши руку до Хьонджіна, він обірвав себе в останню мить.

— Пробач. Я… я все зіпсував. Який же я ідіот… Тепер ти ж ніколи мені не повіриш?

— Я такого не казав, — глухо відповів Хьонджін.

— Ти нічого не зобов’язаний казати, — квапливо відмахнувся Фелікс. — І не зобов’язаний відчувати. Якщо тепер ти самому собі не зможеш довіряти, це… — він запнувся, — це на моїй совісті.

— Про що ти?

— Як тепер виглядатиме, якщо я скажу, що ти мені теж? Приворожив, блін… Пробач, треба було просто тобі все розповісти. Але як таке взагалі розкажеш? — Фелікс звучав дедалі зліше і безпорадніше.

Він зробив кілька кроків назад від Хьонджіна, взяв із гачка в передпокої куртку і, не з першого разу влучивши в рукав, тихо сказав:

— Я… Мені треба подихати. Ти… залишайся, якщо захочеш.Я зрозумію якщо ти почнеш збирати речі, але ж... Але зараз я тільки гірше зроблю.

— Феліксе, зачекай… — Хьонджін крокнув до нього.

— Будь ласка, не йди, якщо зможеш, а я повернуся.

Двері гучно зачинилися, а все в квартирі стало неправдоподібно звичайним: світло було жовтим і рівним, холодильник гудів на одній ноті, із шаф не лунало ані шереху, і дім, який хвилину тому ще дихав, ніби затримав подих. Хьонджін постояв, спершись на одвірок, а потім сів на край дивана і втупився в чорний екран телевізора - його відображення зі стиснутими губами виглядало абсолютно розгубленим і приголомшеним.

Він дістав телефон.

«Ти куди?» - набрав він і стер.

«Повернись» - це він теж стер.

«Я не розумію» - стерти було складніше, але він все одно цього не надіслав.

Слова Фелікса і щойно побачені картини плавали на поверхні і не проникали всередину. Це було схоже на плями олії на воді, наче психіка відштовхувала те, що не була в силі осягнути, але одна думка все ж таки підіймалася з глибини.

Невже він йому теж…

Інакше він не повівся б так, інакше не вирішив би, що все зіпсував, правда? Прямим текстом же майже сказав? Раптова раціональність кричала про те, що він не помилявся. В цьому моторошному світі знаків і магічної праці - хіба не Фелікс є тим єдиним, що хвилювало його в обох реальностях?

А тепер - господи, та яка різниця, навіть якщо він його не так зрозумів? Тут люди по повітрю літають, мерці зі шаф стукають і ліхтарями мигають: навіть якщо Фелікс виявиться дев’ятсотлітнім чорним магом, який чомусь вирішив його приворожити, може, гори вони всі вогнем? Нехай приворожує, якщо тільки це означатиме, що нарешті можна буде перестати перед сном прокручувати в голові сценарії «якби ми застрягли в ліфті вдвох» або «якби ми в компанії грали в бутилочку». Те, як із усього пережитого його хвилює тільки Фелікс, бентежило, але водночас, якщо бути з собою чесним… 

 Хьонджін встав і пройшовся кімнатою.

«Але ж він мені від самого початку подобався, навіть поки ми близько не спілкувалися? Чи це якісь такі довгограючі випадковості, якими він може керувати?..» — подумав він і зрозумів, що провалюється в ту саму воронку, де жодні доводи не допомагають. Раціоналізувати більше не виходило, не вірити у власні почуття й думки - теж.

Навіть якщо приворожив… Гори воно все вогнем.

Хьонджін натяг кросівки, схопив куртку і вискочив із квартири, ніби боявся, що що довше він думатиме, то меншими будуть його шанси розібратися.

На площадці біля вікна мерехтів слабкий світ із двору. Хьонджін затримався на секунду, глянув униз і усвідомив, що чудово розуміє, куди треба йти. Куди б ще провідник духів пішов за розрадою та провітритись?

Листя шаруділо під ногами, огорожа кладовища тепер здавалася не такою вже й високою. На чорних у темряві жилах плюща лежала волога, і тепер вона поблискувала в нерівному вуличному світлі, ворота були відчинені майже привітно, а сторожка темніла порожніми вікнами.

Ряди надгробків були на різній висоті, і портрети з них дивилися серйозно й суворо. Тиша і темрява, що панували тут, мали майже паралізуючий ефект на те, як поводило себе тіло. 

Хлопець рушив єдиною широкою дорогою, освітленою ліхтарем. Під ногами земля ніби пружинила, і від цього в Хьонджіна по спині пробігли мурашки. Те, наскільки тут було тихо, наскільки високими були дерева і як симетрично були очерчені ділянки, тиснуло на нього, але він розумів, що якщо він зупиниться, то не варто було й починати. 

З темряви долинув неголосний стук, нібито десь далеко зачинили чавунну стулку. Кішка сірим пятном перетнула стежку, зупинилася на відстані, подивилася на Хьонджіна і обійшла півколом, не переходячи дорогу, і пішла в темні ряди хрестів.

Він ішов навмання, вражаючись, наскільки великою була територія всередині. Кожен поворот, здавалося, пропонував сам себе, і він просто переступав, намагаючись не дивитись в боки і думати про те, що якщо на нього зараз нападе хоч армія мерців, то він усе одно має дійти і знайти це створіння, що називало себе Феліксом, любило чай з медом, виявляється, працювало у світі духів і з першої зустрічі безроздільно володіло його серцем.

Зліва, біля старого клена, на землі Хьонджін побачив тонке коло з чорної солі, та він не став до нього підходити. Вітер гуляв у голих гілках дерев і кожен звук підводив нерви хлопця до межі. Чи був цей страх ірраціональним після того, що він бачив на власні очі?

Нарешті, десь попереду почувся знайомий тихий і рівний шепіт з інтонацією, яку Хьонджін іноді чув від Фелікса. Хлопець зупинився на краю доріжки і прислухався. Серце відчайдушно гуло у вухах, але крізь цей гул проступало чіткий напрямок. Він вдихнув глибше і пішов на звук, не ховаючись, але й намагаючись не зчинити зайвого недоречного шуму.

Після двох поворотів ліхтар вихопив із темряви знайому синю шапку, силует плечей і ноги у великих кросівках, які зворушливо не діставали до землі через висоту лавки.

Хьонджін зупинився у двох кроках, на межі світла.

— Феліксе, — покликав він, намагаючись, аби голос не здригнувся.

Хлопець тут же обернувся. Світло ліхтаря ковзнуло по його щоці і підсвітило очі, в яких було все: здивування, каяття і те саме «будь ласка», яке Хьонджін уже чув під час їхньої розмови. Самотня маленька фігура виглядала до неможливості зворушливо, і Хьонджін, не роздумуючи, опустився на лавку поруч із ним. Він не був упевнений, що сказати, тож просто промовив перше, що прийшло на ум:

— Тут дуже тихо.

— Я старався.

— Не так страшно, як я думав.

Фелікс похитав головою.

— На кладовищі нема чого боятися. Тут не страшно, тільки дуже сумно. Особливо останнім часом, коли в усіх нових могилах лежать молоді хлопці.

Хьонджін тяжко зітхнув, а Фелікс продовжив.

— Ти думаєш, я як у «Битві екстрасенсів» ходжу тривожу мертвих і викликаю бісів?

— Я не дивився «Битву екстрасенсів». Але…

— Я розумію, — Фелікс сумно знизав плечима. — З боку виглядає дико. Але я хочу, щоб ти зрозумів: мертві - це просто люди. І що довше вони у світі духів, то більше з них сходить усе нажите, вивчене, і залишається тільки світло і сама основа, аж поки вона не стає абсолютною і не перероджується в щось нове. А от нові мертві, яким менше ста років, - вони практично такі самі, як і були. З тими ж переконаннями, прив’язаностями. А всяких бісів і ідіотів з перевернутими хрестами я й сам звідси жену регулярно.

Хьонджін відчув, що йому ще ніколи так сильно не хотілося підтримати Лікса. Те, як він пояснював, як сумно і терпляче говорив із ним, наче залишивши будь-яку надію бути зрозумілим, викликало в душі хлопця хвилю щемкого тепла, попри мурашки, що все ще сковували тіло від моторошної атмосфери. Тим не менш, він постарався звучати спокійно:

— Я все ще не зовсім розумію. Людина помирає, її ховають - а що далі?

Фелікс засунув руки в рукави, намагаючись їх зігріти. Його голос звучав монотонно і все ще трохи вибачливо.

— Далі я допомагаю освоїтися, допомагаю звикнути до нового способу бути. Підтримую чистими всі шляхи, стараюся, щоб усім тут було добре. Мерці не прив’язані до локації в прямому сенсі, але дуже важливо, щоб у місці їхнього поховання все було правильно і чисто. Знову ж, у світі духів сила-силенна всякої нечисті, і от я цим теж займаюся, правда, це важко. Вони липнуть страшенно до таких місць, знаєш, а в мене досвіду не те щоб дуже багато.

Хьонджін помовчав, а потім сказав:

— Скажу чесно, якби я не бачив, як ти літаєш, і як це все відбувається навколо мене…

— Я розумію! Звичайні люди взагалі не повинні по можливості перетинатися з потойбічним. Ти не віриш, що я нічим поганим не займаюся?

Хьонджін обережно зазирнув Феліксу в очі.

— Лікс, я розумію, про що ти говориш, мабуть. Настільки, наскільки здатен. Це все неможливо абсолютно, та після всього побаченого… Я вірю тобі. Але… це нормально, що мені все ще страшно? Чому це все відбувалося зі мною, якщо ти кажеш, що духи не хочуть лихого?

— А вони не хочуть, правда… Хьонджіне, тут усі звичайні люди. І за останні років вісім вони встигли мене полюбити, вважай, практично всиновити. Мої власні батьки, до речі, теж тут. І от вони всі зрозуміли, що ти… Ти мені подобаєшся, от і намагалися трохи ну… Як би… Звести нас. Знаєш, по-своєму.

Він трохи помовчав.

— Ти не уявляєш, як я потім із ними сварився, щоб вони не лізли. А вони все казали, що я так і не наважуся… І вони вже майже зі злої впертості почали своє зведення. Взяти хоча б той потоп…

— Отже, я тобі все-таки подобаюся? — Хьонджіну знову здалося, що після всього почутого і побаченого те, що це питання зараз хвилює його найбільше, було дуже дурним.

— Інакше навіщо б я покликав тебе до себе жити? — несміливо усміхнувся Фелікс. — А ти… Я клянуся, правда, я нічого не робив, я не маг якийсь і не роблю приворотів чи порчі, будь ласка, повір мені! Тим більше, я взагалі не був упевнений, як ти щодо… ну, хлопців.

— До тебе — ніяк, — Хьонджін усміхнувся куточком губ. — Я теж, знаєш, не був упевнений…

Фелікс похитав головою сокрушенно.

— Але я все одно, якщо чесно, ліз до тебе так, як не слід було. — Він трохи відвернувся, але Хьонджін помітив, що той червоніє. — Інколи хотілося тебе за руку потримати просто. Нічого такого! Або якось подбати, хоч трохи, особливо, коли ти не вдома. Але я ніколи в житті не став би тебе примушувати…

— Тобто якщо я хочу тебе зараз обійняти, то…

Фелікс затамував дихання, замовк, і врешті поглянув на нього зі сумішшю обережності й надії.

— То це не тому, що я цього хочу. Хоча я, звісно, хочу…

Хьонджін мовчки кивнув і, жестом не даючи хлопцеві закінчити, повільно потягнувся до нього. Несміливо, уставившись на власні ноги, він поклав руку Феліксу на плече, але щойно відчув під рукою чужу куртку, обережно повернувся і майже церемонно обійняв Фелікса за плечі, з подивом відзначаючи, що серце в цю мить калатало значно сильніше, ніж від будь-якого переляку минулого дня. Біля його щоки була чужа, дуже тепла, а світле волосся пахло шампунем, який вони купували один на двох. Сам же Фелікс, секунду посидівши смирно, обхопив хлопця руками за талію, наче зрозумівши, що нарешті можна, і, як людина, яка не сміє повірити в те, що відбувається, поспіхом сховав обличчя у комірі куртки Хьонджіна, притулившись сильніше.

Було тепло, і розмикати обійми не хотілося. Здавалося, що весь шум у голові разом стих, але той факт, що Фелікс зараз був у його руках, здавався більш нереальним, ніж усе, що відбувалося до цього. Ким або чим би він не був - Хьонджін знав, що все, чого йому хотілося, - це бути поруч із ним, причому не сусідом і не другом. Йому хотілося забрати Лікса собі всього цілком, з усіма дивностями.

Коли за кілька довгих хвилин тиші вони все ж розімкнули руки, і Фелікс несміливо і все ще винувато дивився на нього знизу вгору, Хьонджін мимоволі подався вперед, дивлячись на м’які рожеві губи, але Фелікс тут же зніяковіло відсахнувся і косо глянув на темні плити навколо.

— Ну… не при всіх же, — прошепотів він, винувато усміхнувшись.

Хьонджін озирнувся на ряди хрестів і памʼятників і відчув, як волосся на потилиці трохи заворушилося від того, наскільки незатишно йому стало від цієї фрази. Щоб побороти переляк, він підвівся і потягнув Фелікса за руку.

— Тоді ходімо, гаразд?

Фелікс несподівано хитро усміхнувся і прикусив губу:

— Тобі так кортить?

Хьонджін промовисто подивився на нього, і той лише тихо й полегшено тихо засміявся та підвівся, йдучи за ним.

Кладовищем вони йшли мовчки, і Хьонджін відзначив, як Фелікс намагається триматися поруч із ним, явно щоб йому не було так ніяково серед могил і старих склепів.

Щойно вони вийшли за огорожу, ніби прагнучи довести самому собі, що він не боягуз, Хьонджін кинув погляд назад. Обриси пам’ятників у темряві були нерухомі й спокійні.

— Розумію, вночі тут лячнувато може бути з незвички, — винувато промовив Фелікс.

— Мені більше сміливості знадобилося, щоб тебе обійняти. — Хьонджін чомусь наважився сказати чесно, ніби зізнаючись самому собі.

У відповідь тепла рука взяла його руку у свою і переплела їхні пальці.

— Мені все ще страшно, що ти пошлеш мене куди подалі.

Хьонджін різко розвернувся і опинився з Ліксом віч-на-віч.

— Не пошлю, не бійся. — Він нахилився, поки страх не взяв гору вкотре, і ніжно накрив губи Фелікса своїми. Цього разу той не став відсахуватися, а лише подався вперед, ледь не стаючи навшпиньки, і невпевнено відповів на поцілунок, немов усе ще не знаючи, чи має на це дозвіл. М’яко зминаючи чужі губи своїми, Хьонджін відчував, як нарешті усередині все тане, як розв’язується вузол нерозуміння і страху, і від того, що зараз відбувається, ноги були готові підігнутися вкотре за цей дивний день.

Коли вони перервали поцілунок і Фелікс трохи похитнувся на носках, Хьонджін несподівано хмикнув, ніби соромлячись важливості цього моменту для самого себе.

— Навіщо тобі на носочки підніматися, якщо ти можеш злетіти?

Фелікс усміхнувся, ховаючи очі і задоволену усмішку.

— Не хочу тебе лякати. Та й узагалі, ми ж на вулиці, — Він обвів поглядом сусідні багатоповерхівки і м’яко потягнув Хьонджіна за руку. — Ходімо. Я тобі дорогою поясню, чому ліхтар моргає, коли я поряд.

— А вдома поясниш все інше, — відповів Хьонджін і, ніби все ще намагаючись повернути собі впевненість, додав: — І покажеш, як літаєш?

— Вдома, — погодився Фелікс. — І цілуватися там теж буде якось зручніше.