Спалах вічності
Спалах.
Я мчу на великому чорному коні посеред поля. Там, вдалині, веде жорстокий і важкий бій моє військо! Моя ватага! Мої люди, за яких не шкода й життя віддати! Ані краплі сумніву! Рука відчуває холодне залізо меча, що гріє, навіть пече, проситься, спрагле вражої крові. Іще тільки трохи, ще недалеко.
Вітер шумить у вухах, співає музику мого рідного краю. Копита вірного коня стучать по рідній землі, і я чую ніби це б’ється серце моєї Батьківщини.
Ось воно, нарешті, поле бою! Яка запекла битва! Он там один з моїх командирів. Побратиме, брате, чого я бачу тебе на боці ворога?! Що я бачу в твоїх очах? Так, так, мчи до мене! Зараз ти отримаєш своє, зраднику!
Біль… Всепоглинаючий біль зради, стогін моєї рідної землі, пекуче залізо просто у серці… Зрада… Біль… Кінець…
Спалах.
— Один, два, три… Слухайте мій голос. Що Ви бачите? Ви щось бачите? Слухайте мій голос. Ідіть на мій голос.
Спалах.
— Мій пане, Ви сьогодні маєте навдивовижу свіжий та бадьорий вигляд!
— Пане, моє Вам вшанування, маєте чудовий вигляд!
— Вітаю, Пане! Щастя та довгого життя у здоров’ї та багатстві!
— Ганнусю, глянь на молодого Пана! Чи він не красень?!
— Та знаю, що красень! Пощастило ж їй, таку партію собі відхапала!
— Ой, не вона перша, не вона остання! Скільки їх у нього було!
— А скільки ще буде!
Пуста кімната, тиша. Ніхто не приходить, нікому не цікаво, що їхній Пан отут помирає в холодній і пустій хаті. Усім байдуже. Немає грошей - немає й любові… Купити за гроші можна кого завгодно, а коли їх нема… Біль… Таки щемкий і млосний у серці. Невже я йду? Як швидко минуло життя…
Спалах.
— Говоріть зі мною. Розповідайте, що Ви бачите? Де Ви зараз? Слухайте мій голос і йдіть далі.
Спалах.
Холодна і пуста хата. Як же хочеться їсти…
— Матусю, їстоньки…
— Мамо, а є щось..
— Мамочко, не можу більше…
— Нема, мої любі. Нема… Але скоро прийде весна. Ми насадимо буряків і картопельки! І кукурудзи! І вишеньки розквітнуть! І бджілки меду наносять!
— Так буде, мамо? Правда?
— Авжеж, правда, любі мої. Правда… А поки до весни, то ми ляжемо, заплющимо оченята і поспимо… Як ведмедики! Так, так… Засинайте, мої ведмежата… Прокинемося навесні…
Біль… Всепоглинаючий біль від холоду дитячих рученят, холоду й пустоти всередині. Але вже все, нема й болю…
Спалах.
— Дихайте. Спокійно дихайте. Слухайте мій голос. Один, два, три… Де Ви тепер?
Спалах.
— Діточки, та поїжте, ви ж нічогісінько не з’їли!
— Ми не голодні, бабусю! Та й не їмо такого!
— Що ж вам приготувати? Пиріжків? Булочок? Може меду принести з комори?
— Мамо, досить їх вже годувати! Вони не голодні, ми на піцу заїжджали перед тим, як до тебе приїхати. Не хвилюйся, у них усе є, їм нічого не бракує! І звідки в тебе оця манія усіх нагодувати, усіх врятувати?
— Та я й сама не знаю, доню… Звідки? Ніби й не голодували ніколи. Але ви більше не ходіть на ті піци. Краще у мене щось домашнє поїсте, гаряченьке, добреньке! Я приготую!
— Мамо, вже годі. Відпочивай! Скільки можна готувати.
— Так, усе життя…
Тихо й тепло. Усі поруч… І болю наче нема, але є. Так не хочеться їх покидати! Моїх рідних, моїх золотих і любих! Хто ж про них подбає?! Хто нагодує?!
Спалах.
— Будемо потроху повертатися. Чуєте мене? Думаю, досить. Ви чуєте мій голос? Я порахую до десяти, клацну пальцями і Ви повернетеся. Слухайте мій голос. Один, два, три…
Спалах.
— Невже це вона? Це вона! Дивіться!
— Посміхніться в камеру! Увага! Посміхайтеся!
— Дайте, будь ласка автограф! Я Вас дуже прошу!
— І мені! І мені, будь ласка! Прошу!
Натовп оточує мене звідусіль. Вони тягнуть до мене руки, вони хочуть торкнутися принаймні хоч моєї чорної сяючої сукні. Їх так багато і усі вони прийшли, щоб побачити мене! Хтось у натовпі непритомніє і падає, о он дівчина верещить і кричить так, що аж почервоніла вся. Вони люблять мене! Вони мене обожнюють!
— Ця жінка злодійка! - раптом лунає з натовпу шалений обурливий крик. - Вона вкрала усі ці пісні! У мене є докази!
Що? Які докази? Я нічого не крала! Це ж брехня! Натовп починає хвилюватись.
— Хапаймо її! - кричить хтось.
Натовп рушає, але я вже лечу вниз… Вони хапають мене, шарпають. Хтось певно рятує, хтось просто користується моментом, щоб доторкнутися, хтось хоче мене вбити…
Біль… І знову біль… Біль зради, самотності, розтерзаного на шматки тіла…
Спалах.
— Чотири, п’ять, шість…
Спалах.
Прірва, я лечу у прірву і розбиваюся… Біль.
Спалах.
— Сім, вісім, дев’ять…
Спалах.
— Відпустіть мене! Відпустіть моїх рідних! Вони ні в чому не винні!
Удар. Біль.
Спалах.
— Десять! Прокидайтеся, Соломіє! Повертайтеся! Ви мене чуєте? Ви вже тут? З поверненням, Соломіє!
Я знову у цій темній кімнаті з маленьким вікном. Хто це? Де я? Коли я тут уже була?
— Соломіє, з Вами усе добре? Хочете попити? Будь ласка, пийте, це допоможе.
Допоможе?! Я спробую пригадати. Так, я прийшла сюди сама. Ні, не сама. Он вони, Ліза і Віта, мої подруги, вони мене привели.
— Що ви зробили зі мною?
— Соломіє, я провів з вами сеанс регресивного гіпнозу. Ми ж обговорювали це з Вами на початку, - дивиться на мене регресолог широко розплющеними очима.
Я повертаюсь до подруг.
— Навіщо ви зробили це зі мною? Нащо я погодилася?!
Хочеться затулити обличчя руками, але я вдивляюся в їхні очі. У них страх і нерозуміння.
— А що ти бачила? Щось страшне? - сльози на очах у Віти.
— Але ж тепер ти підсвітила усі свої проблеми і зможеш їх вирішити! - голос Лізи звучить вдавано твердо.
Проблеми? Вирішити? Моя голова розколюється. Вона пульсує нестримним болем від кожного звуку. Здається, цей біль тепер буде зі мною назавжди. Ба більше, він же був зі мною завжди. Тепер я пам’ятаю. Тепер я пам’ятаю усе. Усе! Століття болю… Я відчувала його мільйони разів. Я помирала, щоб забути і відчувала наново. Він кожен раз був новий, і кожен раз той сам. Але тепер сукупність усього цього болю розривала мене зсередини.
— Що ж ви накоїли? Що ж я накоїла?! Ми не дарма не пам’ятаємо! Ми не дарма все забуваємо. Це як ліки, яких ви мене позбавили! Я не можу почати спочатку, я не хочу…
Що ж, певно завдання цього мого життя набагато складніше за попередні - знайти і закарбувати себе серед усіх цих спалахів болю, спалахів вічності.