Співоча нація – це хуйня. Чим живе українська інді-фольк сцена

Юрій Бондарчук та Сергій Воронов проводять екскурсію за руку у безодню українського інді-фольку, яка складається з чотирьох цілком самостійних, але помітно пов’язаних імен. Як усі надихалися Сашею Булем, що Костя Почтар думає про співочу націю, куди зник Влад Гнатенко та як Мало взявся нізвідки – у вибраному з інтерв’ю героїв сцени, якої не існує.

Кінець 2013-го року. У зараз покійному київському Дивані на Бессарабській Площі Саша Буль, чернівецький сінґер-сонґрайтер, який тільки-но випустив перший альбом Vol.1, грає концерт для своїх друзів. Рівно за день до заявленого виступу разом з Nearr (сайд-проект Едуарда Токуєва з City of Me) та Voida (сайд-проект Ігоря Сидоренка із Stoned Jesus) у Dirty Two Club. Через це на форумі Неформату виник невеликий скандал – мовляв, Буль на сольний виступ перетягнув публіку, що могла б потенційно прийти на спільний концерт трьох музикантів.

Саша Буль: 

“Нам дійсно було що ділити. Цей концерт справді міг стати таким собі початком сцени. На жаль, обидва інші проєкти заснули глибоким сном, тож зі сцени залишився лише я. (ходять чутки, що Сидоренко збирається відновлювати Voida, а nearr продовжує випускати альбоми. Слухайте новий тут – ред.)”

У вересні наступного року Саша Буль випускає Survival Folk, такий собі локальний канон жанру сцени, яка, як він сам сказав, не відбулась – й продовжив рубати собі вікно у Європу, заповнивши туровий графік під зав’язку (про цей період можна детально прочитати у інтерв’ю на покійній Музмапі – ч.1 і ч.2)

Місцеві зеваки у захваті майже на тому ж рівні, що й від успіхів Stoned Jesus чи у майбутньому Jinjer. Буль приїжджає грати до України все рідше, а київський концерт 2015 проводить у компанії Кості Почтаря, який тільки-но запустив Postman’a та Voida, якого вдалось витягнути з ядерної могили. Або ж сплітує з тим же Сидоренком випуском любовних пісень – тільки з Krobak’ом, а не Voida.

У 2017 виходить Golden Tooth, такий собі останній помітний еффорт у форматі альбому – уже як рок-тріо, яке не зустріло очікуваної привітності. Чим далі просувався Саша на Захід, тим менше ставало чути про нього тут. До сьогоднішнього дня у Саші Буля багато змін, а на наші запитання він відповідає як дзен-буддист.

Саша Буль:

“Я навчився цінувати себе, свою музику, здоров'я та близьких. Я все ще багато гастролюю, бо вважаю, що кожний артист повинен намагатися грати якомога більше. Проте це уже не тури довжиною 40 днів, моя річна кількість концертів вдвічі менша, ніж середній показник 15–16-их років, коли я грав їх понад сотню.

Я освоїв кілька нових інструментів, розширив свої композиторські горизонти. Працюю так, як хочеться та роблю те, що подобається. Я знаю собі ціну. І нехай я маленька рибка, та про мене знають у світовому музичному океані й все частіше згадують моє ім'я. А це, думаю, куди приємніше, ніж бути зажраним старим сомом у рідному комфортному болоті.”

Поки хрестовий похід Саші гримів Європою, випущений ним канонічний Survival Folk та власний приклад потягнули декілька невидимих ниток у головах хоча б двох людей. Костя Почтар, гітарист гурту 5 Vymir вирішив не викидати “зайві” для гурту пісні у смітник та запускає Postman’а, роздвоюючи своє его та випускаючи міні-альбом “Бали і кораблі”, а Влад Гнатенко пише свої перші демо та шукає у Саші порад.

Костя Почтар:

“Я покинув роботу, витратив усі до копійки заощадження на подорож автостопом до Швейцарії. Там я жив у друзів, грав на вулицях й купався в річці – це було цілковите відчуття свободи. Повернувся в кінці літа в Київ без грошей, планів, але з впевненістю, що працюватиму тепер лише на себе. Писав у кілька видань огляди свіжих альбомів, викладав гру на гітару, писав контрольні роботи американським студентам й багато грав на акустиці, яку залишила колишня учениця.

Я відчував, що маю бути у музиці постійно. І поки з 5 Vymir у нас не планувалось великих турне, а грати з кимось ще я не хотів, тож вирішив грати сам. А щоб грати десь, потрібно записати альбом, тому я пішов до Вадіка (учасник 5 Vymir –ред.) в студію й записав 5 пісень, які раніше не вийшло зіграти у гурті. Серед них були Київські Вулиці. Ця пісня дуже сподобалась людям. А почалось з того, що Буль мені написав і запросив пограти перед його концертом в акустику десь за півроку до цих подій. Для цього концерту я взяв псевдонім Kostja Bongue, бо Саша Буль і Костя Бонг звучало смішно. Це все почалось з жарту”.

Влад Гнатенко:

“О Саше я узнал, когда уже написал несколько своих песен, но он, можно сказать, показал мне, что у такой музыки может быть жизнь в Украине и что с ней можно ездить по городам и давать концерты. Для меня это была работа мечты. И когда я впервые записал песню, я сразу же скинул ее ему, и просто попросил, чтобы он дал хоть какую-то оценку. Было интересно, что скажет более опытный человек. Он ответил что-то вроде «неплохо», мы обменялись несколькими сообщениями. Он сказал, когда будет в Одессе, позовет меня поиграть вместе. В итоге, через небольшой промежуток времени я сыграл на его концерте, тогда мы и познакомились лично.

Дальше он не раз подкидывал варианты с разными выступлениями, и несколько раз после этого снова играли вместе. С ним сложились довольно теплые отношения, думаю как и у большинства с кем он когда-либо общался, добрый человек, и я благодарен ему за помощь на ранних этапах, это действительно многое мне дало”.

Саша Буль:

Я слідкую за Костею. Влад, наскільки мені відомо, малоактивний і дає про себе знати вкрай рідко та вкрай вузькій групі людей. Мені, звісно, приємно, що я когось надихаю на творчість. Головне, щоб кожний йшов своєю власною стежкою.

Локальна реальність стосовно інді-фольк артистів складається доволі очевидним чином. Проходячи щодня повз метро на Льва Толстого ми бачимо мужчин з шестиструнками, які рвуть свої зв’язки шлягерами минулих років. Поставити багато таких копій на сцену, назвати це “акустичним фестивалем” та зробити типову підміну понять – це про те, як зараз думають про інді-фольк пересічні громадяни.

Саша Буль:

Узагальнення артистів за ознакою "акустичності" – це, взагалі, злочин проти людства. Акустика – це ж лише форма. Я все частіше з'являюсь на сцені із електрогітарою в руках і все більше роблю “дж-дж-дж”. То ж, акустичний фестиваль – це, швидше, про формат, а не про жанр. З багатьма артистами з якими доводиться грати на такого роду подіях мене не пов'язує нічого, окрім того, що і в мене, і в них на гітарі 6 струн.

Костя Почтар:

Я був Польщі, де грав на триденному фестивалі сінґерів-сонґрайтерів (Opole Songwriters Festival). Коли така подія відбудуться в Україні, можна буде говорити про існування сцени. Акустична гітара через плече не робить з тебе фольк-музиканта. Ед Ширан – не фольк-музикант. Женя і Катя – не фольк-музиканти, як і 5’nizza.

Якщо українці настільки звикли хоча б до "форми", після коми зазвичай з'являється можливість виїхати на ній хоча б концерною діяльністю. Проте такий простий зв'язок працює тільки у великих культурних точках.

Костя Почтар:

На сьогодні ситуація така – тричі поспіль ми продаємо повний зал на концерти у Києві. У грудні вирішили зробити два концерти поспіль в галереї “Речовий Доказ”. Був вибір робити Монтерей чи інший зал на 200-300 осіб, але мені комфортніше зіграти двічі для меншої аудиторії. У Франику вперше зібрався повний зал у жовтні – більше 100 людей. Але там це мій п'ятий концерт. Навесні я поїхав у прикольний тур Львів-Франік-Чернівці. Тому рух є, але порівняти зацікавленість мною у Києві чи навіть Львові неможливо. Про Схід України навіть не говорю. Хоча у Краматорську завжди хороші концерти.

Слухай, вся проблема в тому, що українці не дуже люблять музику загалом. Вся ця історія про співочу націю і тд – повна хуйня, принаймні на сьогодні. Мало людей вміє грати на інструментах – навіть вдома, для себе.

Усі герої цього тексту провели в українських турах багато часу, не зустрівши потрібних вражень – у кожного свої. Після свого першого Влад Гнатенко пропав, Саша Буль, як ми згадували раніше, заїхав ще далі у Європу, слідом за ним рушив і Костя Почтар.

Влад Гнатенко:

На самом деле я наверное не был готов ко всему этому. В то время, когда я приехал с тура, я был очень вдохновлен и в то же время немного расстроен. Мягко говоря, я не всегда доволен тем, что делаю, и в этом туре я многое для себя вынес. Я сейчас говорю о всех ошибках, которые я допустил и во время тура и во время исполнения песен, да и вообще во время всего этого процесса разделения своего творчества с кем-либо. Я был недоволен результатом своей работы. 

Исходя из всех этих чувств, которые так и не уходили от меня, примерно через полгода, когда у меня уже был почти готов трек-лист следующего альбома, я внезапно понял, что он не особо то и отличается от уровня моего первого альбома, а оставаться на том же уровне и повторять все эти чувства, которые, я был уверен, снова появятся после очередной записи, выступления, или даже тура, я не хотел. В итоге я начал с чистого листа. Решил, что следующий музыкальный проект должен быть больше и лучше.

Костя Почтар:

Якщо чесно, грати вдома – це грати вдома. Ти говориш своєю мовою, більше співаєш українські пісні. І відчуття, коли ти граєш у рідному місті для публіки, яка тебе знає – суцільний кайф. Але що я можу зробити, якщо тут не маю достатньо пропозицій, але в той же час мною цікавляться за кордоном –запрошують на фестивалі, концерти?

Головна відмінність України у тому, що на концерти незалежних артистів ходить лише молодь і загалом частка людей, що відвідує концерти на заході більша у рази. У тій же Польщі в залі сидять люди віко від 16 до 70. Я не звик до такого й мене це дуже дивувало.

Саша Буль:

Єдине про що я шкодую, це те, що я ігноруючи Україну, я дещо втрачаю тут слухачів. Але такі закони гри. Ти не можеш бути всюди одночасно.

Ця невелика історія про український інді-фольк закрилася б на цих трьох, якби у кінці минулого року абсолютно нізвідки не узявся фрешмен з іменем Мало.

Більшість українських акустичних виконавців виступають під своїми власними іменами або похідними – Саша Буль, Postman, Женя і Катя. Чи розглядав ти варіант іменної назви й чому не пішов цим шляхом?

Теоретично я б хотів знайти музикантів для ширшого формату звучання. Не хотілося б, щоб вони виступали під моїм ім’ям та прізвищем, тому і назвався більш загальною назвою.

Ти казав, що на твій виступ прийшло близько 30 людей. Це багато чи мало? Яким чином акустична фолькова музика може зацікавити слухачів?

Акустична музика продає своєю безпосередністю, відкритістю. В ній найменше цифрового втручання, вона найменш комп’ютеризована. Щодо мого виступу в “Хвильовому”, то там було зовсім маленьке приміщення. Тому 30 людей – було якраз добре. Але для більшого залу це, звісно, дуже мало. Думаю, артист, який не може зібрати принаймні 100 людей на свій виступ, навряд чи може всерйоз на щось розраховувати. 

У тебе от-от виходить новий альбом. Планується якась презентація? Що робитимеш після виходу альбому?

Так, у листопаді (2018 – ред.) у мене виходить дебютний альбом. 15 грудня я зіграю презентацію у просторі “ШООМ” на Подолі. Більш довгострокових планів поки що не маю. Хочу подивитися, як сприйме мій альбом публіка, чи зросте бодай трохи моя аудиторія. І вже залежно від цього якось рухатимусь далі.

Яке майбутнє у цих чотирьох? На ці запитання відповів кожен, а показав час – пройшло 8-9 місяців з моменту розмови. Від Гнатенка все ще нічого не чути, Мало все-таки видав альбом, успішно його презентував та просто веде свій фейсбук. Саша пропадає у турах, випустивши сингл, а Костя повертається у складі 5 Vymir з новим міні-альбомом.

Костя Почтар:

Завжди радий, коли мій приклад стає натхненням для інших музикантів. Мене колись надихнув Буль, я надихнув інших – це ж прекрасно. Але зрозумій, це ж не тільки про музику – це про стиль життя. Я щасливий у дорозі, я люблю тури, люблю ці переїзди на самоті. Я граю музику і подорожую світом, приношу новини з далеких східних замель. Але не кожен, хто бере до рук акустику, буде кайфувати від щоденних канців, тисяч кілометрів за тиждень, постійного похмілля і обвітрених губ. Після цих подорожей я вже не називаю це “сольним проектом”. Це і є я. Такий же я, як і в 5Vymir. Мало цікавий, бо за цими піснями видно людину, особистість. Я б хотів, щоб сінґерів-сонґрайтерів було більше – нехай не дуже багато, але зі змістом.

Влад Гнатенко:

Сейчас я на том этапе, когда я осознал,что если ты хочешь достичь определенного уровня в чем-либо, то нужно отдаваться этому делу, и трудиться над каждым шагом. Этим я и пытаюсь заниматься. Сейчас я уже около полутора года занимаюсь написанием музыкального альбома. Это будет другое. Весь процесс другой. Если раньше я мог написать песню за полчаса и закрыть глаза на все недостатки, сказать себе что круто, это же песня, вот она. То сейчас у меня порой уходят недели лишь ради одной строчки. Сейчас я чувствую, что по-настоящему работаю над этим, в то время как раньше, все выходило само собой.

Сейчас я отпустил идею угнаться за кем-либо или чем-либо. Я просто хочу медленно рождать что-то новое для себя, и если из этого что-то выйдет, я с удовольствием поделюсь этим с людьми. Это действительно интересный и новый процесс для меня, и я только в начале этого пути.

Саша Буль:

Зараз я пишу багато нової музики. Останній рік був чи не найпродуктивнішим. У мене є з півтора десятка демозаписів і дві закінчені студійні роботи, які чекають своїх візуалізацій.

Також тепер мій сонґрайтерський потенціал поділений на два, бо я працюю і над піснями для Me And That Man. То ж коли чекати мого наступного сольного альбому поки сказати важко. А от сингли ви почуєте, як тільки знайдеться для них кліпмейкер. Або ж ним буду я.

Інтерв'ю брав Юрій Бондарчук. Фото з соцмереж музикантів.

Текст для телеграм-каналу ПОТОП КАЖДЫЙ ДЕНЬ