Sound Therapy

Будівля психіатричної лікарні ховалася глибоко в лісі, куди вела звивиста, майже забута дорога. Навколо розкинувся доглянутий сад, обнесений високою гострою огорожею, з-за якої втеча здавалася неможливою. Квіти тут завжди виглядали бездоганно, хоча Фредерік жодного разу не бачив садівника. Єдиною плямою була побита плитка, крізь тріщини якої вперто проростала трава. На тлі розкішного саду вона різко впадала в око, а коли ступиш на неї, повітря розрізає різкий хрускіт.
Повітря тут було просякнуте неприємним запахом спирту й заліза. Для тих, хто вперше опинявся в цих стінах, він майже одразу викликав нудоту або тупий головний біль. Часом у нічні зміни долинали роздираючі крики або глухий гуркіт із палат пацієнтів. Спочатку це лякало до мурашок. Фредеріку навіть снилися кошмари, у яких він сам опинявся по той бік дверей вже не працівником, а пацієнтом цієї психлікарні.

Та за пів року роботи той майже звик до цього місця. До того ж, головний лікар часто повторював, що така реакція природна і потрібно лише пам’ятати, що це не «жахи», а люди, які потребують допомоги, а персонал зобов’язаний її надавати, попри все. Від цих слів ставало трохи легше, хоча іноді волосся на потилиці все одно ставало дибки. Напевно, до такого неможливо звикнути повністю.

Найчастіше Крейбург залишався на денні зміни і повертався додому вже ближче до десятої вечора. Усю дорогу туди й назад його не покидали думки про методи лікування та одного конкретного пацієнта.

Випадок був незвичайним. Чоловік поводився агресивно щодо всього персоналу, дозволяв собі грубість навіть в адресу старшого лікаря, ігноруючи будь-які наслідки. Та на сеансах звукотерапії він змінювався, ставав спокійним, ішов на контакт та охоче підтримував розмову. У такі моменти в ньому неможливо було побачити хворого, радше звичайну людину, яка тимчасово вибилася з життєвого ладу.

Сьогоднішній день не мав стати винятком, та перед сеансом обов’язково потрібно було заглянути до головного лікаря. Це не дуже тішило Фредеріка, адже одного крижаного погляду вистачало, щоб зрозуміти, скільки влади зосереджено в руках цієї людини.

Він зупинився біля дверей, поправляючи білий ідеально випрасуваний халат, потім ритмічно постукав і, почувши коротке дозвіл, взявся за золотисту ручку. Повільно провернув її й увійшов у кабінет. 

Сам головний лікар сидів у кріслі, обережно складаючи папери у папку.

— Ви хотіли мене бачити, пане Дезольньє?

Фредерік повільно зачинив за собою двері, чекаючи, поки на нього звернуть увагу. Але Джозеф продовжував так само збирати документи, не підводячи голови.

— Звісно. Сідайте.

Отримавши дозвіл, Фредерік повільно пройшов далі по кабінету і сів у крісло навпроти, склавши руки на колінах. Лише тоді Джозеф відклав папери і підвів погляд.

— Є кілька моментів, які я хотів би з вами обговорити. — кутики його губ ледь помітно здригнулися, створюючи слабку посмішку — Ваш метод лікування дає результати. Пацієнтам подобаються сеанси звукотерапії і з ними справді стало легше працювати.

Молодий лікар вдячно кивнув головою, відчуваючи певне спокійне тепло всередині. Та воно тривало недовго. Дезольньє демонстративно відкинувся на спинку стільця, закинув ногу на ногу й важко зітхнув.

— Однак є невелика проблема. Мені здається, що ви демонструєте небезпечну впевненість щодо Річарда Стерлінґа.

Фредерік помітно насупився, звівши брови та звузивши погляд. Мотиви головного лікаря були не зовсім зрозумілі.

— Хіба між лікарем і пацієнтом не повинно бути довіри?

Між ними повисла незручна пауза. Джозеф стримав важкий зітх, спершись на стіл. Блакитні очі уважно вивчали напружене обличчя Фредеріка, поки пальці тихо постукували по дерев’яній поверхні столу.

— Фредерік, ви талановитий спеціаліст і як я вже казав, ваш метод лікування справді показує результат. Але мушу нагадати, що у цього пацієнта соціопатія. Людям із таким діагнозом властиво змінюватися залежно від ситуації. Все, про що я хочу вас попросити - бути з ним обережнішими. Пацієнти не дурні і багато хто готовий на все, щоб вибратися на свободу.

Молодий лікар важко зітхнув і слабо хитнув головую, приймаючи сказане.

Вочевидь, попри холодну манеру спілкування, Джозеф умів приземляти колег, повертаючи їх до реальності без відвертої грубості. І все ж усередині залишалося неприємне бажання, щоб до нього ставилися як до повноцінного спеціаліста, а не як до студента на практиці.

— Прошу вибачення, але я впевнений у своїх діях. До того ж… ви ж самі подаєте такий приклад.

Обидва дивилися один на одного, не відводячи поглядів. І хай зовні Фредерік зберігав спокій, усередині наростало занепокоєння від пронизливого погляду старшого колеги, що тиснув майже фізично. У кабінеті явно стало холодніше, а світло люстри неприємно мигнуло, ніби підкреслюючи поспішність сказаних слів. Рука рефлекторно потягнулася до камертона, ніби легкий дотик міг повернути спокій між ними.

Скільки тривало це мовчання, він не зміг би сказати. Але в якийсь момент Дезольньє все ж усміхнувся і знову звернувся до паперів, ніби розмова тепер була нецікавою.

— Тоді гарної вам зміни. Якщо виникнуть проблеми, ви знаєте, де мене знайти.

Фредерік моргнув, явно не очікуючи такого результату. Здавалося, розмова закінчиться інакше більш жорстко. Але документи на столі, схоже, виявилися важливішими за самого лікаря. 

Він кивнув, подякував і повільно підвівся. Вийшовши з кабінету, прикрив за собою двері і лише коли за спиною пролунав характерний клацок замка, дозволив собі зітхнути з полегшенням, поправляючи медичний халат.

Щось у цій людині було неправильним.

Фредерік ніколи не вірив у містику чи потойбічні явища, завжди знаходячи раціональні пояснення будь-яким дивностям. Але перебуваючи поруч із гіпнотизером, незмінно відчував тривогу, що наростала з кожною хвилиною розмови. Схоже, саме це відчували і пацієнти при вигляді головного лікаря.

Розвернувшись, він попрямував углиб коридору до свого процедурного кабінету. Руки сховалися в кишенях, а долоні були вологими.

Білі високі стіни супроводжували холодом і безособовою тишею, поки серед однакових дверей не блиснув знайомий номерок. Порившись у кишені білого халата і знаходячи потрібний ключ, повільно відчиняючи двері.

Усередині відчувалася легка сирість, що цілком очікувана для цього місця. Будівля була старою, місцями відчайдушно потребувала ремонту, але коштів на це ніхто не виділяв. Тут і там виднілися тріщини на віконних рамах, а ґрати за склом давно вкрилися рудою іржею.

Крейбург зайшов до кабінету, одразу відклавши на стіл камертон і зв’язку ключів, потім відкрив шафку і дістав кілька папок, перебираючи їх у пошуках потрібної. Поки він розбирався з документами, двері без стуку розчинилися, змусивши блондина здригнутися й обережно кинути погляд убік. Без жодного слова до кабінету увійшли двоє санітарів, волочачи за собою довгоочікуваного гостя цих стін. Чоловіка в гамівній сорочці буквально жбурнули в крісло, так грубо, різко, вибиваючи повітря з легень. Фредерік мовчки спостерігав за тим, що відбувається, трохи перекинувся коротким поглядом із працівниками, після чого ті так само мовчки вийшли, гучно грюкнувши за собою дверима.

— Схоже, день почався не з тієї ноги.

Знайомий хрипкий голос вивів його з заціпеніння. Тепер уся увага Фредеріка була прикута до пацієнта, щойно приведеного сюди не з власної волі. 

Вигляд у Річарда був тяжкий. Волосся ще більш розтріпане, ніж зазвичай, губи пересохлі, під очима темні кола від безсоння. Минуло всього кілька днів із останнього сеансу… невже за цей час він устиг довести себе до такого стану?

— І вам добрий день, містере Стерлінґ. — спокійно мовив лікар — Як вийшло, що цього разу вас привели в гамівній сорочці?

Фредерік відклав папки і обійшов стіл, наближаючись до пацієнта. З кожним кроком важке дихання Річарда ставало все виразнішим. І все ж, долоня неквапливо піднялася до його блідого обличчя, прибираючи заважаючі пасма волосся. У відповідь чоловік майже несвідомо потягнувся вперед до тепла чужого дотику, ніби прагнучи відчути його якомога сильніше.

— Я погано реагую на ліки… Від них стає зле, холодно, сняться кошмари. Іноді немає сил навіть встати з койки. Але, мабуть, мій стан тут мало кого хвилює. Знерухомлену людину найлегше нагодувати таблетками.

— Чому ж? — м’яко мовив Фредерік — Ваш стан хвилює мене, як лікаря, який справді хоче допомогти.

Стерлінґ майже муркотів від дотиків, поки долоня повільно ковзнула з чола до щоки, м’яко погладжуючи. На обличчі Крейбурга майнула слабка, ледь помітна усмішка, вкотре радіючи чужій покірності. Але цей момент тривав недовго. Лікар відсторонився і попрямував назад до столу, готуючись розпочати сеанс. 

Рука потягнулася до камертона, ковзнувши поглядом по холодному металу, перш ніж лікар розвернувся й кинув короткий оцінювальний погляд на пацієнта.

— Ви говорили, що вас тривожать кошмари через ліки. Зараз, під звук камертона, спробуйте розповісти мені.

Замість відповіді Річард слабо кивнув, намагаючись розслабитися в кріслі, заплющив очі. Звукотерапевт зачекав кілька секунд, вивчаючи змучене обличчя пацієнта і невдовзі в кабінеті пролунав перший дзвін камертона. Чиста вібрація наповнила простір

Він залишався на місці, не змінюючи положення й частоти звуку, доки через декілька секунд чоловік нарешті заговорив.

— Іноді мені сниться, ніби я один у замкненому приміщенні, де немає ні вікон, ні дверей. Навколо одна темрява, а потім стіни починають рухатися й повільно наближаються до мене. А часом я знову бачу свій дім, сестру…

Стерлінг замовкає, злегка стиснувши губи, перш ніж прочинити очі. Звук камертона тут же стихає, і Крейбург піднімає брову, намагаючись зрозуміти причину.

— Усе гаразд?

— Не зовсім, лікарю. — втомлений погляд підіймається на чоловіка — Розумієте… ці ремені надто тиснуть і сковують, не даючи навіть нормально видихнути. Мені важко сидіти так, не маючи змоги поворухнутися. Я почуваюся радше звіром, ніж людиною.

Фредерік мовчить, не наважуючись одразу реагувати на сказане. Судячи з усього, Річард це прекрасно розуміє.

У голові віддалено звучать слова Джозефа, перемішуючись із власним серцебиттям. Безпека… довіра…Зазвичай Стерлінг проходив сеанси без фіксації й ніколи не виявляв агресії. На жаль, за словами інших лікарів, це не завжди стосувалося решти часу.

— Я знаю, що це неправильно... — чоловік у гамівній сорочці знову подає голос, нахиляючи голову набік — Але я обіцяю, що, як і раніше, слухатимуся вас.

Крейбург трохи сильніше стискає камертон, потім ховає його до кишені й нервово видихає. Крок за кроком він наближається до пацієнта, злегка нахиляючись, щоб опинитися з ним на одному рівні. Стиснувши губи, лікар обережно торкається ременів. Вони й справді були затягнуті надто сильно, навіть за мірками буйних пацієнтів. Не потребувало розслідування, щоб зрозуміти, чиїх це рук справа.

— Постарайтеся все ж не намагатися втекти.

— У жодному разі. Я залишуся тут. З вами.

Уперше за довгий час Стерлінг усміхнувся помітно ширше, ніж зазвичай, спостерігаючи, як лікар послаблює ремені. Невдовзі руки й грудна клітка опинилися вільними і він улаштувався в кріслі зручніше, з полегшенням видихаючи.Вираз обличчя одразу став жвавішим, а тіло розслабленішим. Пацієнт поправив пасма волосся, що заважали огляду, потім хруснув шиєю в обидва боки. Фредерік відзначив, що тепер Річард виглядав значно спокійнішим і як і очікувалося, не зробив спроби піти. Звісно, зняття ременів порушувало низку внутрішніх правил, але в цьому відділенні за подібним рідко стежили, особливо якщо лікар брав відповідальність на себе.

Крейбург, задоволено оглянувши пацієнта й переконавшись, що ситуація під контролем, зробив крок назад і взяв зі столу інструмент.

— Тоді давайте продовжимо сеанс. Отже… — кабінетом знову розлився чистий дзвін камертона, змушуючи чоловіка в кріслі злегка опустити голову й утупитися в підлогу — Вам снилася ваша сестра, вірно?

— Так, кожної ночі. — голос Річарда став ледь чутним шелестом, дивним чином вплітаючись у гул камертона — Я надто сильно за нею сумую, Фредеріку. Настільки, що вона сама приходить до мене.

Річард слухняно склав руки на колінах, не піднімаючи погляду, дозволяючи Фредерікові спокійно обходити крісло, час від часу відновлюючи дзвін. Його обличчя знову зблідло, а в погляді з’явився важкий смуток, можливо подальші спогади завдавали йому не просто дискомфорту, а справжнього болю.

Звукотерапевт знав історію свого пацієнта. В документах, які Джозеф кинув йому на стіл у перший же день, усе виглядало розмито і лише декілька згадувань про «трагічне падіння», «нестабільний стан» та «неконтрольована прихильність». Було незрозуміло, чи Стерлінґ штовхнув її в нападі божевілля, чи це було усвідомлення рішення.

— З нею щось відбувається у цих снах? 

— Кожного разу я не можу її врятувати. — Річард вимовляє це так тихо, що звук майже губиться у низькому гулі металу — Я йду по тісному коридору, тримаючи в руках гасову лампу, бачу її силует попереду, відчуваю запах її парфумів, біжу за нею… але вона все далі…. спускається по сходах, ховається за дверима, а лампа в моїх руках гасне саме в ту мить, коли я маю простягнути руку. Навколо стає так темно, що я перестаю відчувати підлогу під ногами. — на мить замовкає і його губи здригаються у болючій, майже непомітній посмішці — Вона не залишається зі мною.

Фредерік закінчує обходити Річарда зі спини. Той періодично змінював висоту звуку камертона, примушуючи метал видавати то чистий, заспокійливий тон, то різкий, майже ріжучий дисонанс. Тепер уважно вивчає обличчя пацієнта, намагаючись знайти в ньому ознаки каяття, але бачить лише застиглу, мармурову втому.

Поступово Стерлінґ починає піднімати голову. Його туманний, дещо скляний погляд спрямований прямо на звукотерапевта.

— Мабуть, ви хочете запитати, чому це кошмар. — Стерлінґ повільно розмикає пальці, які тепер вільні від шкіряних ременів, та кладе їх на бильця крісла — Не тому, що вона впала. А тому, що у моїх снах я не можу змусити її зупинитися. Я штовхнув її, щоб вона нарешті завмерла біля моїх ніг, щоб належала мені... а вона продовжує бігти.

Він повільно підводиться з крісла і Фредерік мимоволі робить крок назад, впираючись стегнами у край важкого дубового столу. Рука рефлекторно стиснула камертон, поки лікар хмурився, відчуваючи знайомий холод, що повільно розливався по тілу. Слова й інтонації Стерлінґа звучали тепер зовсім не так, як раніше. Крейбург надто звик до його покірності і тепер ця різка зміна здавалася великою помилкою, виданим страхом.

— Ви мене теж боїтеся, лікарю? Як і всі тут?

Його голос продовжував звучати лагідно, хоча в погляді тепер зовсім не було того самого спокою, в який вірив звукотерапевт. Тим часом Фредерік намагався повернути своєму голосу твердість, але той зрадницьки тремтів.

— Річарде, сядьте на місце. Негайно.

— Не хвилюйтеся. Цього разу я не зволікатиму.

Реакція Річарда була блискавичною, не залишаючи Крейбургу жодного шансу на втечу. За два кроки лікар уже був притиснутий спиною до власного столу. Сильний удар вибив повітря з легень, змусивши безпорадно ковтнути порожнечу. Стіл під ними жалібно скрипнув, а камертон випав із рук і з гуркотом ударився об кахель, залишивши на підлозі ледь помітну тріщину. Фредерік спробував відштовхнути пацієнта, але той вчепився в нього мертвою хваткою, притискаючи всім тілом. Очі лікаря в паніці заметалися по кабінету в пошуках бодай чогось, що могло б допомогти, але світ звузився до божевільного блиску в погляді Стерлінґа.

— Не варто намагатися втекти, мій любий лікарю. Не бійтеся. Я точно не зроблю вам боляче.

Чужі слова луною відбивалися в голові, поки важке дихання ставало все ближчим, відчуваючись уже біля самого обличчя. Тікати було нікуди. Він перестав смикатися і чинити опір, розуміючи, що кожен рух лише посилює хватку.

Пальці Річарда повільно й наполегливо ковзали по ребрах, нахабно пробираючись під медичний халат, вловлюючи кожне тремтіння і зітхання. Фредеріку залишалося лише відвернутися, вслухаючись у шерех їхнього одягу, перш ніж пацієнт підняв голову й нахилився просто до його вуха.

— Знаєте, коли я вперше побачив вас, мені ніби стало легше дихати. Усе знову набуло сенсу. Я знову знайшов те, що маю захищати. — він говорив майже пошепки, повільно і ретельно вимовляючи кожне слово, викликаючи у звукотерапевта мурахи по шкірі — На тлі цього жалюгідного місця ви - сама чистота й світло в моїх сірих буднях за цими стінами. І коли я відчуваю цей важкий, огидний запах парфумів, що лишається на вас після візиту до Джозефа… я хочу вирвати його світле волосся і назавжди спотворити порцелянове обличчя. Він огидна людина, що заслуговує на справжні страждання.

З кожним словом Стерлінґ наче гарчав, сильніше впиваючись нігтями в ребра Крейбурга. Той тихо застогнав від болю, відчуваючи, як новий напад страху змушує ноги слабо підкошуватися. Його сильніше втискають у грубий стіл, перш ніж одна з рук піднімається до світлої маківки, м’яко заривається пальцями у волосся і стягує тугу гумку. Пасма розсипаються і Річард нарешті трохи відсторонюється, щоб роздивитися картину. Груди Фредеріка важко підіймаються й опускаються, губи пересохли, білий халат зім’ятий і зібганий.

— Річарде, прошу вас, припиніть…

Нехай молодий лікар намагався говорити строго і чітко, тремтіння в голосі видавало все, викликаючи у другого усмішку. Річард, прибираючи пальці з волосся, обережно тягнеться вниз, до вологої долоні свого «принца», підносить її до своєї щоки, м’яко проводячи по шкірі, як на початку їхнього сеансу.

— Я ж казав, що не зроблю вам боляче, мій любий лікарю. Вам немає сенсу боятися мене. Але, прошу, залишіться зі мною. — той відпускає чужу руку, яка так і завмирає на блідій щоці. Очі Фредеріка бігають по обличчю пацієнта, поки думки плутаються від різкої зміни емоцій — Шкода, що часу у нас майже не залишилося… дехто без жодного сорому спостерігає за нами з самого початку зустрічі.

Гетерохромні очі повільно піднімаються вгору до запиленого кута кабінету. Тепла усмішка спотворюється в хижий вишкір. Звукотерапевт на мить теж підіймає голову, чіпляючись поглядом за сіру камеру, спрямовану просто на них. Усередині спалахує відчуття спасіння, але його майже одразу перекриває нова хвиля тривоги. Він усе знає.

Із заціпеніння виводить тепле дихання біля шиї. Стерлінґ притискається обличчям до пульсуючої артерії, видихаючи гаряче повітря. Фредерік тієї ж миті заплющує очі, стискаючи губи, поки тремтяча долоня повільно лягає на потилицю пацієнта, обережно погладжуючи.

— Ви й справді тяжко хворі, містере Стерлінґ.

— Ох, мене це зовсім не хвилює. Поки я хворий, ви поруч зі мною.

Вологі губи Річарда ледь торкаються гарячої шкіри на шиї, ніби боючись реакції. Але відповідь не змушує на себе чекати, бо пальці лікаря сильніше стискають його волосся. Серця обох б’ються так гучно, що всі інші звуки перетворюються на білий шум. Стіни кабінету ніби стискаються, ґрати за вікнами наче лізуть усередину.

Світ готовий схлопнутися, але люди у формі приходять раніше, вибиваючи двері. Річарда хапають за плечі, грубо відтягують від звукотерапевта і з силою б’ють головою об холодну плитку. Він шипить від болю, відчуваючи, як світ перед очима темніє. Руки заламують за спину, стягуючи тугими ременями майже до хрускоту кісток.

Крейбург повільно сповзає зі столу на ватяні ноги, тримаючись за халат і спостерігаючи за тим, що відбувається. Слова ніяк не йдуть, наче хтось закрив йому вуста і все що міг зробити лікар, це дивитися на жал за картину знущання його пацієнта.

В той час, навіть крізь пелену в очах Стерлінґ дивиться на розтріпаний, блідий образ свого лікаря, ігноруючи цівку крові, що стікає з чола. Слабка усмішка не сходить з його вуст.

Вони обидва знають, що наступний сеанс буде за кілька днів.