Сотник Володимир Козак
(26.05.1917, Перемишль – 19.09.1993, Мюнхен)
Володимир народився в Перемишлі в сім’ї Івана Козака – співорганізатора й коменданта польової жандармерії Української галицької армії.
Під час Першої світової війни поручник Іван Козак воював на російському фронті, де дістав тяжке поранення. За хоробрість був нагороджений бронзовою і срібною медалями, “Signum Laudis”, вояцьким хрестом Карла, медаллю за поранення, і пропам’ятним хрестом.
В УГА служив у 1-й кавалерійській бригаді Едмунда Шепаровича, а в Армії УНР – комендантом штабу 5-ї Херсонської дивізії. Разом з Іваном Козаком за Збручем опинилася і родина – дружина Євгенія та син Володимир.
У серпні 1920 р. Іван Козак перейшов з групою генерала Антона Кравса до Чехословаччини, а рідні залишилися в Україні. Розпачливі зусилля віднайти одні одних не мали успіху. Іван Козак перебував у таборах Української бригади в Ліберці та Йозефові, а Володимир виростав у новій родині – його мати вийшла заміж за вдівця лікаря Ващинського. Володимир тепло згадував вітчима. Немає сумніву, казав брат Богдан, що мати розповідала Володимирові про батька-героя. Це й зародило в ньому надзвичайне бажання стати таким як батько. Ще школярем Володя залюбки причіпляв собі погони. Після закінчення середньої школи він відбув військову службу.
Тим часом Іван Козак, уже галицький адвокат і громадський діяч, віднайшов свою родину в Україні. Бажаючи, щоб син переїхав до нього, він виклопотав синові польський паспорт і переслав в Україну. Це спричинилося до арешту Володимира. Після 18 місяців слідства Володимира засудили до 7 років Сибіру “за шпигунство”. Однак, на підставі апеляції і заходів родини, його звільнено з тюрми.
1942 року Володимир приїхав до Львова й уперше зустрівся з рідним батьком, котрий у другому шлюбі вже мав дочку Оксану. Батько влаштував сина на працю книговода до молочарні в Снятині. Там, правдоподібно, Володимир став членом ОУН, а навесні 1943 року зголосився добровольцем до дивізії “Галичина”, де успішно закінчив старшинську школу. 1 листопада 1943 р. йому призначено ступінь поручника.
Як командир сотні, Володимир Козак брав участь у битві під Бродами. За хоробрість його нагороджено Залізним хрестом 2-го ст. (ЕК-2) та відзнаками за штурм і поранення, а 1 квітня 1944 р. підвищено до ступеня сотника.
Наприкінці жовтня 1944 року Володимир Козак брав участь у бойовій групі Вільднера в наступі на Банську-Бистрицю, що у Словаччині. За поранення дістав срібну відзнаку.
1945 року на фронті під Фельдбахом, що в Австрії, він відзначився у протинаступі на замок Ґляйхенберґ, за що був нагороджений Залізним хрестом 1-го класу (ЕК-1), а за рукопашний бій – срібною відзнакою. 29-й полк дивізії “Галичина” тримав цей замок від початку квітня аж до останнього дня війни.
Володимир Козак став легендарною постаттю в дивізії. Його присутність наливала серця вояків відвагою і вірою в перемогу. Разом з відважним і завзятим чотовим Стасенком з Києва він неодноразово виходив на герці до більшовицьких окопів. Стрільці казали, що “кулі їх не чіпляються”. Але під час одного з таких боїв чотовий Стасенко загинув. Сотенний Козак, незважаючи на шалений вогонь, виніс його тіло з бою. Стрільці стали свідками небаченої сцени – їхній командир гірко ридав над тілом свого товариша. Тоді всі відчули, які глибокі у нього почуття вояцької дружби.
Завзяті бої точилися й на північному краю оборонного відтинку дивізії в Австрії – під Фельдбахом: через пролом у фронті більшовики хотіли просунутися до Ґрацу, де на той час перебувало 80 тисяч українських утікачів. Тут знову уславився Володимир Козак.
У замку у Фельдбаху засіли більшовики. Сотня Козака отримала завдання вибити їх. Козака більшовики вже знали – він наводив на них жах нічними випадами через фронтову лінію на чолі невеликих груп. Після таких вилазок більшовики в безсиллі погрожували йому через мегафони.
У рукопашних боях, з кімнати в кімнату, з поверху на поверх замок двічі переходив з рук у руки. Першу більшовицьку залогу сотня Козака вибила до ноги. Були поважні втрати й з нашого боку. У рішучому протинаступі, не шкодуючи життя солдатів, червоні витиснули українців із замку. Але Козак вернувся, і ще більш бравурно, як перший раз, і тепер уже надовго.
Після невдач на відтинку нашої дивізії більшовики знову використали гучномовці. Це були останні дні війни, і вони почувалися певно. Втім і дивізійники теж давалися взнаки. Про це свідчив Роман Лазурко. Він писав:
“– Украінскіє байци, – гукали червоні, часом російською, часом українською, – переходіть до нас, товариш Сталін вам усе простить. Вас збаламутили, на вас ждуть дома сестри, матері, жінки, діти. Переходьте!
А з нашого боку:
– Перейдемо, перейдемо, заждіть тільки трохи!
– Как долґо?..
– Доки вас всіх шляк не трафить!
– А что ето такоє?!
Під час чергової нічної виправи Володимир Козак влучним пострілом з протипанцерного п’ястука висадив у повітря совєтський батальйонний штаб разом з усім особовим складом. Тоді інша співанка прийшла з гучномовців:
– Товаріщі бойци, ви переходіть до нас і приведіть із собою етого клятого фашиста сотніка Козака! Вам буде харашо, но йому ми не подарім!
– У нас усі такі як сотник Козак! – гукали наші. – Він не один!
За час боїв української дивізії на фронті в Австрії большевики не один раз діставали в шкуру від сотні Козака і зрештою так його зненавиділи, що вже під час відступу дивізії з фронту на Захід перед капітуляцією спеціально обстрілювали артилерією саме його сотню”.
По втечі з американського полону Володимир Козак оселився в Німеччині, у Мюнхені, й включився у громадсько-політичне життя: став співорганізатором СУМ-у в Німеччині, співзасновником Братства колишніх вояків 1-ї УД УНА в Мюнхені і його органу “Вісті”, членом пластового куреня “Лісових Чортів”, збирав фонди для пластового видавництва “Молоде життя”, був активний у військовій референтурі Проводу ОУН.
1949 року його батько переїхав до США, а Володимир одружився з Іриною Савицькою, зв’язковою УПА. Скоро родина збагатилася донею Роксоляною, нині доктором медицини, а згодом внучкою Таїсою.
Головна управа Братства колишніх вояків 1-ї УД УНА нагородила Володимира Козака Золотим хрестом за особливі заслуги.
Володимир Козак, найбільше відзначений старшина дивізії “Галичина”, помер 19 вересня 1993 р. на 77-му році життя. Похований у Мюнхені цвинтарі Вальдфрідгоф (Lorettoplatz, Munchen). Вічна слава!
Використано посмертну згадку Андрія Коморовського у журналі “Вісті комбатанта” (Ч. 5 – 6 за 1993), спогад Романа Лазурка та ін. джерела
(с) “Незборима нація”
_______
#UMH_Галичина #Нація_воїнів
Невідомі факти про українську військову звитягу:
Картка допомоги для UMH:
4149 6293 1147 5602 (Ольга Стульківська)