Сон (Н.А.Р.)

“Кажуть, що колись ніґредо, альбедо й рубедо були єдиним цілим. Іще кажуть: колись виворітних сторін відомого нам світу було так багато, як кольорів, які бачать птахи та омари. Але я гадаю, що все значно простіше.

Замовляння, з яких користаються в нашій сплюндрованій культурі, обмежені простотою імперського мислення, де високий обряд спрощується до пиятики на майдані, наука — до заучування мертвих тверджень, вірність — до душевного розладу, прихильність — до бажання підкорити і знищити.

Слабкодухі й боягузливі можновладці, до чиїх рук прилипало золото, підкорили священне знання укладання мап земних і небесних, і звели його до рівня дитячих лічилок. Їх усі слухали, їм вірили, їх жаліли.

Вони викупили найскладніші ідеї величних машин, створених генієм упирів, і машина стала трупом взятої насилу ляльки, що вміє робити лиш одну дію, та й ту не надто добре.

Вони зробили цей світ таким нудним, що вічні відвернулися від нього — крім хіба таких само, як і вони, ласих до швидкої та швидкоплинної наживи.

Нудьга, все кругом нудьга і пелюстки зів’ялих квітів, імені яким уже ніхто не пам’ятає. Суцільна нудьга...”

Зала, де я читаю ці сумні пророчі рядки маестро Аншельма Сиракузького, прикрашена лампами у подобі людських голів. Стіни тут ніхто не тинькував і не білив уже років двадцять, це концепт: людей нині старість приваблює. Якщо щось старе — значить, воно давно живе, значить, воно безпечне. З прочинених дверей закладу долітають пахощі вогкого снігу та ялинових гілок, скоро новий рік.

“Інтрузія” Сиракузького йде мені дуже повільно. Бариста позирає на мене з-за стійки якось із засудженням: маестро Аншельм в останні років десять нерукопожатний, бо виявилося, що замолоду він торгував обличчями. Буквально, чужими. Але — такі часи були, хто не торгував чим міг? Хто завгодно жив би так, коли б на їхню долю припало життя в ті буремні часи.

До зали влітає шпак, сідає на бліде погруддя давньогрецької богині в кутку й починає заходитися травневим соловейком. Ніхто не планує з тим нічого робити, люди навколо надто заклопотані тим, щоби здаватися, а не бути, на їхніх обличчях забагато темних окулярів, і ще з ваз надто сильно пахне свіжий вранішній бузок.

- Можна мені рахунок, будь ласка?

- Так, звичайно, — відповідає бариста фальцетом, і я навіть забуваю вказати йому, що доречніше було б сказати “звісно”. Він дістає з-за стійки зелений дитячий абак і починає: — Раз-два-три-чотири, чортам гулянки закортіло...

Я розумію, що сплю: на руці в мене немає пам’ятної тріади родимок в основі великого пальця. В баристи обличчя то з’являється, то зникає в бороді, то ховає в собі нескінченність із мільйоном зірок. Але я нікому не кажу про свої спостереження.

Там, де раніше був ряд богів біля стіни, а над ними жовтогарячіли лампи-голови, тепер подекуди світло просто висить у повітрі, подекуди стоять голови справжніх людей, мертві чи живі та жваві, а подекуди вже з’явилися віконця в якісь інші сни.

- Дарма мовчите, — каже бариста, порахувавши й виписавши мені рахунок: 98,25. — Це канонічне місце, його просто ще не відкрили. Я знаю, що ви спите.

Стенаю плечима, не кажу ні так, ні ні. Натомість питаю:

- А хто власник?

- Таємниця, — всміхається бариста, і я розумію, що він теж канонічний персонаж. Тобто він таки десь існує, ходить вулицями, дихає повітрям, дивиться на те ж небо, що й я. — Навіть для нас. Ми хіба знаємо, що для нього це місце — це його сон. Він про нього часто забуває, місяцями не з’являється. Блокує нас у соцмережах часом, інколи приходить і вдає з себе клієнта, що прийшов сюди вперше.

- Може, він у вас ще й перекидається на когось? — відказую зі сміхом. — Скажімо, на вовка на повний місяць.

- Чому ж, — каже бариста, — на вовка. Він перетворюється на сокола, і після того зазвичай якийсь час не пам’ятає нічого. Але він про це ще не знає. Навіть я про це ще не знаю. Цього місця ще нема.

- Та що ти кажеш! — майже розлючено відповідаю я, опинившись на незнайомій вулиці посеред траси, з порожньою чашкою в руках. За мить чашка перетворюється на зім’яту серветку, а тоді зовсім зникає. Іду, довго йду на тротуар. В мить, коли на перехресті, де я зупинився помилуватися кольоровими вітрами, починає їхати рейками навспак старий столітній трамвай, прокидаюся.

Я забуваю цей сон негайно й повертаюся до нього лише за рік, випадково знайшовши запис про нього, якого я не робив.