Сон

На жаль, так часто буває - коли конче треба працювати і намагаєшся зосередитися, зібрати до купи думки - втома від багатоденної праці одержує верх - і ти опиняєшся немов під дією якогось медичного препарату, у стані напівсвідомості, коли оточуючий світ вже не здається таким реальним. Свідомість змінюється під впливом галюцинацій.

Ось і у той день я самовпевнено сів за своє робоче місце та заплющив очі лиш на хвилину, сподіваючись, що мене утримає страшний галас сотень колег, що вони на двох мовах сперечались вже дві доби поспіль.

Здається, розрахунок мій був вірним - секунду потому прокинувся, проте, замість вже дещо обридлих за всі ці роки облич переді мною була інша картина

Та ні, це лиш сон - розумію й не знаходжу сил повернутися до реальності. Цей кадр документальної хроніки я бачив багато разів - бачив і вже, здається, ненавидів. Тоді, в 1978-му році вони всі як один голосували за Конституцію УРСР, бо розуміли, що вона потрібна. Потрібна тут і зараз. Нам, у незалежній країні, 18 років потому, теж була потрібна.

Й... нічого далі. Не можем схвалити - і все тут. 5 років вже користуємося примірником Конституції-1978, в якому хтось, мабуть, навмання, зеленим олівцем повикреслював деякі статті.

З цих 5-ти років вже поспіль дві доби сидимо тут і нас не випускають...

Хоча, звичайно, пам'ятаю, Леонід Юзьков, хай помагає йому Бог у іншому світі, ще у 92-му намагався втулити нам свого проекта - та хто його слухав. Хоч наскільки добрим він був юристом - все одно, комуністам здавалося, що Конституція хіба що не Радянський Союз повинна повертати, демократам - бодай би Закон Польщі або Угорщини перекласти українською.

Та... ні... мабуть, можна було й не перекладати.

Ех, все ж доброю людиною був Юзьков. Проблема його, що не в свій час народився і не в свій час помер. Зараз би виступив, ми проголосували б і я пішов би додому. А так самі будемо розбиратися.

А розбиратися ми не вміємо.

Ось, пам'ятаю, 2 роки тому, в 94-му, наші колеги з Донецька, Луганська, Криму провели якісь дивні референдуми з незрозумілими питаннями.

Вы за восстановление положения Конституции Республики Крым от 6 мая 1992 года, определявшего взаимоотношения между Республикой Крым и Украины на основе Договора и соглашения?

То вони про що? Я, наприклад, не розумію. Відокремлення хочуть? Та ні, мабуть, це ж маячня якась.

Тоді ми вже тут, після всіх подій ,у Києві збиралися-збиралися, так нічого й не вирішили. Ні з референдумами, ні з Конституцією. А хтось з нас взагалі сказав, що такі іграшки з референдумами взагалі можуть закінчитися війною. Уявіть, війною через якесь там опитування! Я встав, щоби пожартувати над ним, проте, чомусь, так нічого й не сказав...

Так от про що я. Дрімаю, значить, собі й ніби бачу самого Кучму.

Рік тому, у 95-му було. А пам'ятаю - як от зараз. Сидить праворуч... чи... ліворуч, не важливо, сидить і підписує Конституційний договір. А я стою у кутку і все хочу пожартувати: сказати комусь "Бодай глянь, Президент наш підписує договір зі своєю совістю". Та, чомусь, так і не наважився...

А договір був про те, що через рік (і не більше!) ми матимемо Конституцію. Думав я, що то він бреше.

Але, треба визнати, недооцінював як-то кажуть "ту Кучму" я.

Врешті-решт Кучма та Мороз склали Комісію. Я теж у ній був. Взагалі, нас аж 10 політичних сил там було. І комуністи теж. І демократи. Нажаль. Хтось, звичайно, пропонував якісь проекти. Голосували окремо за статті. Я нічого в тому не розумів. Просто, якщо чув те знайоме, що мені колись розповідав Юзьков - я казав "згоден". Добрий він був юрист.

Так от, цілий рік майже ми мало що робили, якщо суперечки не вважати за роботу, звичайно. Мені взагалі, здавалося, що обговорюємо бізнес-проект якийсь. Статті всі формулювали так, щоби вони лиш забезпечили владу тій чи іншій фракції депутатів.

Я ж хотів, щоби статті забезпечили менше нулів на купюрах, додатковий тролейбус по Хрещатику та безкоштовну каву у буфеті - бізнесу свого не мав, а зарплатні не вистачало ані на останнє, ані на таксі. Взагалі, мені давно було цікаво, чому на наших карбованцях стали печатати стільки нулів? Пішов одного разу я до якогось відомого професора економіки додому. Представився депутатом, сказав, що не знаю, як на конференції простими словами сказати. Він розповів, що держава, мовля, не здатна забезпечити тверду валюту. І, якщо печатати менше нулів, неможливо буде виміняти гроші на долари, і, взагалі, буде капут, чи щось таке. Казав також, що зараз у багатьох магазинах одягу, ювелірних виробів чи побутової техніки беруть долари, якщо адміністраторам грамотно натякнути. І я можу розплачуватися американською валютою, якщо не довіряю карбованцям.

Я думав спитати, кому і як потрібно натякнути, щоби купити за долари жетон у метро, та мій погляд зупинився на "Ролексі", який прикрашав руку професора. Чомусь, я лиш спитав, скільки часу, сказав, що поспішаю і пішов додому.

У середині квітня цього року ми закінчили з проектами Конституції. Звичайно, там не було сказано нічого про буфет, проте було сказано, що у нас є вільна незалежна Держава, рівні права та обов'язки, закон та порядок. Все було чітко та зрозуміло.

Це було навіть краще.

Особливо сподобалося про рівні права жінок і чоловіків - красиво про це було сказано, як тоді, 14 серпня 84-го, коли ООН приймала славнозвісну резолюцію. Мені випало щастя тоді першій та останній раз у житті бути у штаб-квартирі ООН. Тоді всі голосували "за". Я теж голосував "за", хоча й подумки, бо спостерігав за всім за допомогою телевізору - гостей попросили вийти з приміщення Радбезу. Але я чув кожне слово доповідачів, всіх їх підтримував, особливо, нашого, радянського. Хотів-но підійти до нього та подякувати за все особисто, та, сказали, що він втомився сьогодні. А наступного дня ми вже вилетіли до Києва.

Непогано було сказано й про рівні права. Справді, добре, що тепер буде так. Я на собі відчув, що воно таке, коли права різняться - через те не став генералом. Та ось, навіть, розкажу вам коротко. Служив я старшим лейтенантом під Черніговом. Ось одного разу підіймають по тривозі мого взвода, у лютому 90-го це було; кажуть, сідати до машини й їхати у якесь село.

Прибули ми, ще навіть сонце не зійшло. Там, бачу, безліч народу навколо триповерхової будівлі. Нас виставили спиною до цієї споруди і сказали, що ми тепер - оточення, яке захищає соціалістичну власність. Сказали, що за потреби, можна застосовувати зброю.

Та в мене не було ніякої зброї, проте була червона книжка із зіркою та написом "Устав".

Так ми стояли 8 годин поспіль. Ні, нас не чіпали, лише трохи лаяли. Пам'ятаю, як до мене підійшов якийсь дід та спитав, чому він, пропрацювавши в колгоспі сорок років, не має права хоч раз на півроку отримати зарплатню, або хоча би частину - продуктами. Він питав кілька разів, а я мовчав.

Бо в "Уставі" не було написано, як на це відповідати. Бо я сам нічого не отримав за півроку.

Під вечір підійшли чоловіки, здається, з місцевого заводу. У декого були гвинтівки та рушниці.

До мене звернувся майор та сказав роздати людям якісь картки, поспіхом надруковані на машинці. Я наказав сержантам роздати порівну. Народ, хто отримав, трохи вгамувалися й стали розходитися. А коли мені доповіли, що залишилося чотири картки, я одну залишив собі, а три - підійшов та віддав тому діду. Як він зрадів, уявіть собі! Довго тис мою руку та казав, що тепер все буде гаразд.

Майор по спецтелефону переконав начальника нашої військової частини, що все гаразд, і ми поїхали назад. Цього разу їхали через місто. На виїзді в машині щось зламалося і поки техніки вирішували питання, я пішов до магазину.

Дав дівчині картку та три карбованці - все, що залишалося. Вона ж лише посміхнулася і пояснила, що це браковані, недійсні картки - кілька годин тому якийсь офіцер сказав, що йому дуже потрібні та забрав всі.

Коли вже їхали у частину, я хотів щось спитати у майора, та, чомусь, не наважився. А через день прапорщик моєї роти пошепки сказав, що чув, ніби у селі, де ми були нещодавно, натовп спалив сільраду. Вартовий застрелив якогось діда.

Я взяв у прапорщика пляшку зі спиртом, пішов до кабінету майора. Розлив трохи перед дверми та трохи на двері, кинув картку й підпалив.

За дві години начальник частини перед строєм вже зачитував наказ про моє звільнення з лав Збройних Сил.

Так я не став генералом.

Йшов на поїзд потім і думав, як добре було, якщо б у всіх були рівні права - у мене, у діда, у майора, у начальника частини, у дівчини з магазину та у того, хто придумав ті злощасні картки.

Так от й підійшов до Комісії місяць червень. Щось було готово, проте, суперечки не вщухали...

...а, то я ж про сон розповідаю. Так от, кадр жовтуватої документалістики в моїй свідомості замінюється на вчорашній день.

Вовтузяться, значить, мої колеги трохи, а я вже такий, щоби піти звідси, та не можна. Раптом, з'являється переді мною якийсь дурень

і через слово суржиком та поганою українською починає зачитувати про єдину державну українську мову. Не стали йому нічого казати, та, хіба самому ж не смішно? Хоча, може і не було цього, сплю ж, кажу.

От що було точно, так це про Крим - не дали їм ніякої самостійності, ніякої власної Конституції. Вони отримали дещо у цьому сенсі, але дуже мало. Мабуть, згадали їм цей 94-й рік. Всі казали, що це справедливо, вірне рішення, для збереження територіальної цілісності. А я подумав, що треба було, або забрати все, або щось залишити. Як-то голодного або вбити, або нагодувати, інакше сам схоче знайти для себе щось.

Я почав-но це комусь говорити, та побачив недобрий погляд головного прокурора й мовчки сів на місце...

Так-от ввижається мені електронне табло нашої Ради, а на ньому - ба.

299 голосів. А треба ж 300! Який тут галас піднявся. Всі метушаться - кожна фракція шукає, хто та людина, що вчасно не натиснула кнопку.

А я дивлюся на свій пульт і, здається, розумію, хто...

Ну, хоч не один. Дістаю з портфеля, значить, газету, накриваю пульт.

І на секунду задумався. Далі, ви знаєте, що бачив.

Ось, раптом, чую, що мене грубо штовхають. Тисни, кажуть, тисни, дурню, бо не підемо звідси ніколи! Я спросоння відкидаю газету і тисну "так".

Хвала Господу, тепер і в нас є Конституція, є правда, є майбутнє!

Виходжу я на вулицю й біжу на радощах додому. Перебігаю, де зазвичай, дорогу. І, раптом, бачу в двох метрах ліворуч додатковий тролейбус Київміськтранспорту...

От, зараз, сиджу на лікарняному ліжку і дописую в зошита розповідь. Потім, може, надішлю листом в якусь газету.

Допишу і піду спати, щоби швидше прокинутися у правовій державі - завтра, коли закон вже набере чинності.

Сьогодні ж я зрозумів - не важливо, що було у твоєму сні - важливо, що буде, коли ти прокинешся...