Софія і дракон

Колись давно снився мені сон, де моя героїня — доволі звичайна собі дрібна шляхтянка розквіту ери технічного прогресу. Світ огорнений трубами нових заводів і фабрик, відчуття, що everything London, і що не завоювала попередня епоха прямою колонізацією земель — то нинішня безумовно захопить торговими махінаціями та новою зброєю.

Живе моя героїня в державі десь посеред місцевої Європи, і так уже сталося, що вона — наступна жертва дракона. Зорі так указали, так пророкували придворні лічозіри. Що поробиш, треба збиратися й іти. Не те, щоб люди цієї епохи так уже вірили в те, що дракон справді має якусь силу (тобто, хтось вірить фанатично й на тій вірі будує своє єство, хтось стверджує, що навіть бачив його) — але це політичне. Так, жертвування молодих жінок дракону — це старий політичний звичай, і його виконання загалом є такою ж частиною театру успішності, як і варта в червоних строях біля Букінгемського палацу. Моя шляхтянка людина освічена, вона б радше воліла помандрувати світом і побачити краї, де з її країни бували хіба найманці. Або взяла участь у древніх розкопках. Або вкажіть инший стереотип про те, про що може мріяти освічена жінка ХІХ століття — не соціально, а так, суто для себе. Бо соціально все зрозуміло: подолання ярликів, можливість жінкам навчатися, може, якусь боротьбу з наркопритонами.

Але й це все зовнішнє. Внутрішньо шляхтянка (назвемо її Софією) завжди відчувала певну відчуженість: від свого тіла і пов'язаного зі статтю місця, від свого світу й людей у ньому, від свого часу й його викликів. Тож загалом вона дуже не проти зустрічі з драконом. Зрештою, цю зустріч можна спробувати розглянути як антрополог чи психоаналітик. Навіть якщо це буде останнім, що вона зробить.

Мушу сказати, що дракон цього світу — не зовсім дракон. Чи радше зовсім не дракон. Це сутність, яку в нашому світі скоріш назвали б дияволом. Там у них дещо дивно з релігією: нібито християнство, але от символіка инша. Частіше зустрінеш не хрест, а канчуки й цвяхи: символ мук христових. А як вам ялиночка на Святвечір, яку вінчає зірка, зумисне зроблена з цвяхів?.. Цікаві люде, нічого не скажеш. Так от.

Софія йде до печери дракона в супроводі невеличкого почту й фотографа, заходить у грот і... Гм. Далі вона якимось неймовірним чином стає під вінець із одним із імператорів місцевого світу. З дір у печері крапає вода й падає світло. Священик у кардинальській чорній ризі тримає терновий вінець над їхніми головами. Обличчя нареченого так само, як і нареченої, вкрите вуаллю — старий звичай, за яким наречені не бачили одне одного до шлюбу. І замість весільного поцілунку — шепіт на вухо: "Софіє, ти маєш усе це запам'ятати. Грядуть великі та страшні часи, Софіє. Та в мене для тебе завдання, прокляття і дар. Ти завжди впізнаватимеш мене серед людей". — "А в чому завдання?" — "Розказуй мені про них. Про все, що сталося після кожної нашої зустрічі".

На тому в печеру вривається загін фанатиків нового Папи, зав'язується бій, Софія змушена тікати, відчуваючи щось, можливо, вперше в житті: азарт, живу кров у власному тілі.

Так закінчується перший сон. Аж от сьогодні мені наснився другий. У країні, де мешкала Софія, сталася теократична революція, владу захопив Папа і його фанатики. Багатьом представникам шляхти довелося спішно міняти документи, бо їх оголосили єретиками. Звісно, ритуал із драконом було названо сатанинським, аякже. В кожній оселі відтепер на видному місці мали висіти канчуки — символ страстей Христових.

Софію тим часом за знайомством влаштували вчителькою до школи (власне, тут мені просто снилася моя буденність: діти, нові підходи до вивчення мов, пошук кабінетів у забитій школі, висохлі фломастери для дошок). І ще дещо дивне. Щоразу то невідомі гінці, то котрийсь із колег. то навіть один раз священник при школі передавали Софії вітання від її дракона-імператора. Вона ж їм переказувала все, що було з нею за час від останньої звістки про нього. Дуже швидко вона навчилася впізнавати момент. Момент, коли загалом чужа людина раптово починала говорити инакше, инакше рухатися й навіть пахнути. "Ваша величність сьогодні з вигадками: прийти в подобі власного ворога — доволі забавно".

Був серед тих посланців і один зневірений прогресивний філософ, і один верткий журналіст. Але що далі, то більше драконові подобалося приходити в тілах представників кліру, він теж уважав це потішним.

А однак у серці Софії не було відчуття спорідненості з часом. Бо ж яка спорідненість, як тобі день-по-день треба виглядати, часом місяцями, нового вісника. Змінилася і школа, де вона працювала. Були й дуже смутні часи, коли Софії доводилося й самій ховатися, переїжджаючи, завше виходячи з дому перевдягненою в когось (на диво, саме це їй украй подобалося й давало більше відчуття себе, ніж будь-коли). І все вона думала про те, що чоловік від ночі шлюбу жодного разу не назвав її на ім'я. Не те, щоб хотілося аж так (Софії її ім'я ніколи аж надто не подобалося), але це означало би, що в цьому світі є щось, що належить їй. Чи хтось, кому належить вона.

І ось зимовий святковий ярмарок у місті. Ятки, каруселі, дрібненький сніг, сліпуче сонце крізь хмари, кольорові принади на фоні почорнілого від диму старого міста. Над містом височіють скелі, просто в центрі, й від них біжить угору пагорбами міський парк. Той-таки прогресивний філософ іде скелями й веде її за собою. Крок його не певний, обличчя бліде, вуса нерозчесані.

Він уперше називає її на ім'я. "Софіє, я більше не знаю, хто я. Я мав би нести в цей світ світло знання. Чи бодай полум'я спротиву. Але це такий кисіль..." Він заламує руки; вона розуміє, що його втілення завжди вособлюють те, що він відчуває. І тепер уже не він — вона веде його скелями вниз, до міста. Бо такий його шлях, і її справа — вказати йому його. Вона питає в нього таємне ім'я — бо лише він може знати своє ім'я, таким є звичай — і, звісно, чує його від нього. "Але імена нічого не вирішують. Як і образ тіла. Вирішує покликання, яке ти сам обираєш для себе. А я немов загубив і не можу віднайти знову..."

Софія дивиться в кадр. Дивиться на мене. Дивиться крізь сон і каже, сама не до кінця вірячи: "То нічого. Ти знайдеш". Бо весь час вона була моїм персонажем. Але це не хтось до мене — а я до неї приходив, і вона розказувала мені, що нового було зі світом, доки мене в ньому не було. Про всі нові ритуали. Про злочини та прогрес. І зовсім мало — про щось прекрасне.

Я починаю роздумувати над цим, але лунає відбій. Лунає довго, натхненним вовчим виттям.

Я прокидаюся.