Cogito ergo sum?

31 березня 1596 року в селі Ла-Айє-ен-Турен (на той момент) народився майбутній батько модерної філософії. Його ж батько, Жоакен Декарт, був радником в парламенті землі Бретань і був дрібним представником так званого дворянства мантії. Про матір ми знаємо лише її ім’я – Жанна Брошар. Її роди виявляться тяжкими і через рік (травень 1597 року) під час пологів четвертої дитини, котра теж не вижила, мадам Брошар помирає. Декарт народився не надто сильним. Тому усе життя він тяжітиме до тепла і багато спатиме, при цьому не встаючи з ліжка аж до обіду. Вихованням хлопчика до вступу у колеж займатиметься бабуся по матері Жанна Сен. Вже в такому юному віці батько зватиме малого Рене «своїм маленьким філософом», бо той постійно задавав питання.

У віці 10-12 років Декарт вступає в новозаснований (1604 р.) Анрі IV єзуїтський колегіум Колеж де Ля Флеш. Досить знакове з багатьох причин для майбутнього філософа місце. Саму в ньому юний Рене знайомиться із філософією. Окрім любомудрія та математики душа Декарта, що цікаво, лежала також і до фехтування. Шпагу, судячи за все, мсьйо Декарт тримав досить добре, що про себе ще нагадає коли він піде добровольцем у Тридцятирічну війну, під час проживання у Нідерландах, а також виявиться у його загадковому “Трактаті про фехтування”. Серед усіх учнів коледжу Декарт найбільше потоваришував з майбутнім монахом Мареном Мерсеном. Отець Марен відіграє ключову роль у допомозі Декарту з коментарями тодішніх філософів до «Міркувань про метод».

1614 року Декарт закінчує навчання в Ля Флеші та відправляється в Пуатьє вивчати право. Формально юридичну освіту Декарт отримає, але ніколи не працюватиме хоч якось дотично до сфери права. Хоча можна згадати, що він подумував в 1618 році стати депутатом парламенту, але був надто молодим (мінімальний вік – 27 років, Декарту ж було 22 роки). У тому ж році Декарт пише перший світ твір – Compendium musicæ, але перша публікація відбудеться лише по смерти великого вченого в 1650 році.

1618 рік видався взагалі досить насиченим. Спершу він 15 місяців перебуває в Нідерландах, де вивчає математику та військову інженерію. Але з початком Тридцятирічної війни як побожний католик йде від армії принца Моріса ван Нассау (кальвініст) і вступає добровольцем в армію баварського герцога Максиміліана І фон Вітельсбаха,, ініціатора створення так званої «Католицької ліги». Не існує жодних підтверджень, щодо прямої участи Декарта у бойових діях, але відомо, що Декартів полк вже 1619 року стояв під Прагою, на місці, де почалася кривава війна (пам’ятаємо за Празьку дефенестрацію). Перебуваючи в королівстві Богемія Рене Декарт пише перші спроби вирішення різноманітних алґебраїчних та геометричних проблем, зокрема він фактично зароджує аналітичну геометрію, котру пізніше незалежно від Декарта розвине видатний П’єр де Ферма, та нову математичну нотацію (використання відомих усім x y z).

Але для історії філософії 1619 рік теж визначна дата – саме в цьому році присниться найважливіший для філософа сон. Пам’ятаєте, говорячи про дитинство Декарта, я згадував, що він був досить хилим. Постійно намагався триматись теплих місць і подовгу спав, хоча останнє могло бути просто ґенетично закладеним. Чи вас не дивувало чому Декарт у свої творах в пасажах присвячених теорії пізнання так часто проводить аналоґії та приклади пов’язані саме зі снами? Справа у тому, що 10 листопада 1619 року, се точно було в якомусь німецькому спустошеному війною селі, але невідомо в якому саме, полк Декарта розквартирували. Мсьйо Декартові було дуже холодно (слід ще нагадати що тоді лютував так званий Малий льодовий період) і він вирішив залізти в давно потухлу піч. Сам Декарт пише, що ті сни, що той холод, та темрява, що скувала Картезія, сформували чи не половину його філософських поглядів. У першому сні Декарт гуляє вулицею сповненою привидів. Починається різкий біль у правому боці, через що Картезій схиляється в лівий бік. Він робить три-чотири оберти на лівій нозі. Потім він проходить повз браму коледжу (певно в Ля Флеші) та шукає каплицю при ньому, щоб помолитися. Йдучи туди він проходить повз когось, той невідомий вітається з Декартом, але обернувшись аби відповісти. Та вмить вітер несе його в каплицю. В той самий час він бачить двох людей, котрі йому повідомляють, що його шукає «мсьйо N.», котрий хоче передати Декарту диню. Від болю він прокидається. Картезій починає думати, що «злий демон» намагаєтясь відвести його від шляху. Декарт повертається на лівий бік і він починає молитися, медитувати щодо добра і зла у світі, що приводить Декарта до другого сну. Але там ніц цікавого не відбувається. У третьому Декарт опиняється перед столом. На ньому він бачить невідому книжку. Нею виявляється невизначений словник. Звісно треба з достатньою мірою іронії ставитися до змісту цих сновидінь, бо про них ми знаємо не від самого Декарта, а від його першого біоґрафа Адрієна Байє.

В 1622 році Декарт переїздить до Парижу, де він знайомиться та заводить дружні стосунки з поетами Жаном-Луї Ґезом де Бальзаком, котрий через два роки після смерти великого філософа присвятить йому свій твір «Християнський Сократ/ Сократ-християнин» та Теофілєм ле Віо, відомим лібертеном. Також він знайомиться з батьком його товариша Мерсена, математиком Клодом Мідоржем. Саме в сей час Декарт пише свій найзагадковіший твір – “Трактат про фехтування”. Ми точно знаємо, що він був, бо він часто згадується в листах. Але абсолютно не відомо коли і як він зник. На французьких інтернет-форумах присвячених фехтуванню є поширеною думка, що ФФФ (французька федерація фехтування, fédération française d’escrime) приховує існування Декартового трактату, бо боїться, що б він не розповсюдився серед інших країн. І насправді, якщо подивитися на олімпійські успіхи французів в секції фехтування (по проведенню літніх олімпійських ігор в Токіо 2020 Франція посідає друге місце за загальним підрахунком, золотом, сріблом та перша за бронзою, уступає першість Італії) то можна вдійсноти почати вірити, що ФФФ щось приховує і що Декарт залишається містичним ґенієм фехтування.

Наступними важливими роками для Декарта стають 1628-1629 рр., бо саме в сей період Картезій пише «Regulæ ad directionem ingenii» («Правила для скерування розуму»). Цей твір так і не був опублікований за життя філософа, і найімовірніше не був закінчений. Дослідники сходяться в думці, що твір в собі містить ранні думки філософа. Не важко побачити ідеї, котрі пізніше розвиватимуться Декартом в «Міркуваннях про метод» та «Медитаціях про першу філософію». Найцікавішою частиною сього твору є те, що український філософ та декартознавець Олег Хома називає «божественним посибілізмом». І ця ідея переживе найбільше метаморфоз у творчости Декарта. На початку своєї творчости, і певно до певного моменту (а надалі підсвідомо), Декарт висловлює думку що Бог за своєю абсолютною природою не може мислити за тими категоріями, котрі можуть здаватись людській свідомості абсолютно раціональними та апріорними. Декарт пояснює, що якщо накладати на Бога поняття, що є очевидними та раціональними для людського розуму, як наприклад математичні істини, тоді це значитиме, що ми заперечуємо природу Бога, тим самим перетворюючи християнського Бога на язичницького бога, який є обмеженим за своєю сутністю. Але Жан-Люк Марйон, певно найавторитетніший дослідник Декартової філософії, справедливо зазначає що вже в пізніших творах Картезій концептуалізує Бога та починає стверджувати непомильність Бога, всеблагість Бога, етц.

1628 року Декарт вступив у публічну полеміку з мсьйо Шанду. Саме там Декарт de facto вперше публічно продемонстрував свій метод. Цікаво те, що під час тієї полеміки був присутнім кардинал де Берюль, котрий скептично ставився до єзуїтів та засилля аристотелізму у католицькій думці. Є припущення низки дослідників, що саме П’єр де Берюль спонукав написати Декарта твір про метафізику, засновуючи його на вчені святого Августина.

З зими 1628 та весни 1629 року Декарт починає жити в еміґрації, котра триватиме до кінця його життя. Першою точкою еміґрації стають Сполучені провінції Нідерландів. Мотивації для переїзду були дві: 1) у Нідерландах Декарта не відволікали б друзі та знайомі від роздумів; 2) Нідерланди були однією з найтолерантніших держав, тому мислителі охоче їхали туди не боячись нічийого тиску (у 1624 році французький парламент постановив декрет, згідно якого під страхом смерти заборонялося піддавати критиці Аристотеля). Фактично перебування Декарта після військової служби у Франції можна пояснити можливим бажанням розвіятися та головним чином через бажання забрати спадок, котрий йому залишився по смерти його бабусі. Стоїчний спосіб життя дозволив Декарту жити за рахунок цього спадку аж до його «переїзду» у Швецію.

Першим містом де оселився мислитель був Франекер. Він вступив у тамтешній університет, де почав робити перші чернетки «Медитацій». Вже через рік він переїздить до Лейдена, де теж вступає в університет. Взагалі щодо життя Декарта слід виокремити одну цікаву рису великого філософа: як тільки він ставав відомим у певному поселені, тоді він одразу нікого не повідомляючи змінював місце свого перебування. Так, майже за 22 роки проживання в Нідерландах Рене Декарт змінив 18 міст та поселень! Що цікаво, під час одного з переїздів відбувся чи не єдиний задокументований випадок використання Декартом своїх фехтувальних навичок. Одного разу Декарт зі слугою проходили через міст на якому були 3 нідерландці. Вони почули французьку мову філософа і почали обговорювати між собою як вони зараз його грабуватимуть. Але ці харцизи не врахували одного “але”: на той момент Декарт вже трохи опанував нідерландську мову і зрозумів що “вафлі з тюльпанами” йому зараз не даруватимуть. Він “наніс превентивний удар” вихопивши в одного з них шпагу і “вказавши” їм куди треба йти.

З 1632 по 1633 Декарт пише свій перший науковий твір «Трактат про світ та світло», котрий буде опублікований лише 1664 року.

1635 року в Декартової покоївки Хелени Янс народжується донька Франсін – його єдина дитина. До того ж це єдиний відомий випадок сексуального життя філософа. На той момент Декарт жив в Девентері, там же в кальвіністській церкві дитина була хрещена. Питання чи Франасіс була бастардом чи ні залишається відкритим: реєстр хрещень в церкві Девентера засвідчує, що Франсіс «закононароджена». З іншої сторони біоґрафів та коментаторів Декарта дивує як він, ревнивий католик, дозволив похрестити Доньку в кальвіністів. Але 1640 року сталося горе – Франсін померла від скарлатини. Цей епізод вважається найбільшим горем у житті Рене Декарта. Говорячи про смерть і вже проливши досить сліз він сказав, що не розуміє, як стримання від сліз, доводить те, що ти є чоловіком. Ці п’ять років виявляються надзвичайно продуктивним. 1637 року він видає «Discours de la méthode pour bien conduire sa raison, et chercher la vérité dans les sciences» («Міркування про метод, щоб правильно спрямувати свій розум і відшукати істину в науках»), де окрім метафізичних, ґносеолоґічних та етичних міркувань є також наукові робити: Діоптрика, Метеори, Ґеометрія. В тому ж році в світ виходить «Трактат про механіку». В інтервалі 1633-1637 рр. Декарт пише фізіолоґічний трактат «L’Homme» («Людина»), котрий вперше опублікують 1662 року. Декарта дуже хотів зробити відкриття у сфері фізіолоґії або медицини, аби принести людству об’єктивну користь. Але через суд з Ґалілеєм Декарт так і не наважився його опублікувати.

Окрім любови до сну Декарт з Франції у Нідерланди переніс ще одне своє захоплення: полеміку. Зокрема 1639 року університет Утрехту постав місцем безкінечних дебатів з калівіністськими теолоґами. Найзапекліша суперечка, котра напряму та в листах тривала до кінця життя Картезія, була з ректором та професором університету Гейсбертом Вутом, відомим під латинським ім’ям Gisbertus Voetius. На початку дискусія видавалася цивільною: Вут та Декарт радикально не сходилися в релігійних поглядах. Вут, що типово для кальвініста, стверджував, що людина не приймає участи у власному спасінні. До того ж, у Картезія та Воеція розходилися думки щодо співвідношення науки, релігії та філософії, розуму та віри. Дискусії ставали все менш інтеліґентними, Вут користувався своїм положенням університеті та підговорював студентів Утрехтського університету, аби вони глумили Декарта. Остання тема очних дебатів: толерантність. Декарт закликав до терпимости не лише по відношенню до католиків, але й до турків, інших мусульман, невіруючих, деїстів, атеїстів, лібертенів. Зрозуміло як ці дебати пов’язані з минулими. До того ж, Декарт всупереч Вуту стверджував, що незалежно від конфесії усі християни вірять в одного Бога, відповідно можуть рівно сподіватися на спасіння. Така Риторика від «католика-еміґранта» зовсім не сподобалася Гейсберту Вуту. Цирк розпочався, коли Вута обрали професором. Він подав на Декарта в суд, заочно наклав на нього штраф та почав збирати книги Декарта аби розвести з них вогнище. Зі слів самого Декарта Вут вже почав домовлятися з катом про страту. Декарт вирішив скористатися своїм аристократичними зв’язками та звернувся за допомогою до французького посла та потім звернувся до свого друга, Константейна Гьойґенса, котрий був секретарем при «оранському князеві» та штатгальтерові Фредеріку Гендріку ван Насау. Під тиском найвищих інстаній та аристократів конфлікт було залагоджено, але надалі Рене Декарт не збирався залишатися в Утрехті.

І ось 1641 рік. Більшу частину життя Декарт проводив у роздумах, як послідовний католик він часто медитував (і медитував так як це є, а не як собі не уявляють у своїх фантазіях любителі Сходу), 1629 року з’являються перші чернетки його «Медитацій про першу філософію». Сей твір багатьма дослідниками визнається magnum opus’ом усієї філософії Декарта. І насправді, це була найвища точка його міркувань котрі тяглися з «Правил» та «Міркувань». Єдине, що я хотів сказати щодо змісту твору се відома фраза Cogito ergo sum (Я мислю, отже я є). Багато хто вважає, що саме 1641 рік – дата народження чи не найважливішого філософського висловлювання (як каже Яневський, це моє оціночне судження) в історії Заходу. Але формула cogito ergo sum з’явилася лише в латинському аутоперекладі «Міркувань про метод», в ориґінальному тексті було “je pense donc je suis”. В медитаціях використовується ж не менш фундаментальні твердження «Ego sum, ego existas» та «Ego sum, ego cogitas» (Я є, я існую; Я є, я мислю).

40-ві роки XVII століття виявляються не менш, якщо не більш, продуктивним саме для філософської діяльности Рене Декарта. 1643 року в Гаазі Декарт зустрічається з донькою Богемського короля Елізабет фон дер Пфальц. І до 1643 року Декарт висловлюватиме свої філософські думки в листах; зокрема лист до Марена Мерсена датований 1640 року, в якому викладаються погляди Декарта на мораль. Але листування з Елізабет є дуже цінним джерелом етичних міркувань Декарта. 1644 року в Амстердамі виходить Декартова праця «Principia Philosophiæ» (Засади філософії). Сей трактат Картезій присвятив тільки-но згаданій Елізабет фон дер Пфальц. Головним чином в сій праці Декарт детальніше продумує метод радикального сумніву та взагалі розвиває свій методолоґічний скептицизм. Остання праця Декарта, котру він написав ще до від’їзду в Швецію (1649 р.) – «Les Passions de l'âme» (Пасії душі). Це досить цікавий трактат з декількох причин: 1) Декарт нарешті робить які-не-які відкриття в медичній царині, чого він так давно прагнув (зокрема це твір вважають початком рефлексолоґії, правда твердження Декарта про те, що нерви – трубки з надтонкою рідиною, та що душа взаємодіє з тілом через епіфізис/пінеальну залозу можуть нам у вік нейронаук здатися досить смішними); 2) твір ходить на грані між наукою та філософією. І викладена в трактаті філософія вже розвиває не метафізичні думки, але антрополоґічні: психофізична проблема (проблема взаємодії душі та тіла) та моральна проблематика поведінки людини. Ще цікавим фактом щодо сього трактату є місце публікації – Париж. Починаючи з 1644 року (1644; 1647 та 1648 рр.) Декарт навідується у Францію. Цілі поїздок були абсолютно праґматичні – владнати фінансові питання, та погодити французький переклад «Принципів», «Медитацій» та «Заперечень і відповідей» з мсьйо Піко та герцоґом де Люіне, Шарлем д’Альбером. Що цікаво, під час другого візиту Декарт зустрівся з Блезом Паскалем, з котрим він дискутував. Темою дискусії була фізика, зокрема вакууми. Декарт заперечував існування вакууму і в якийсь момент сказав, що той є лише в голові Паскаля.

Ще до 1650 року Декарт почав ввести переписку з королевою Швеції Крістіною, роду Васа. Не можу не згадати один дуже цікавий фраґмент з їхньої переписки: «У дитинстві я був закоханий у дівчину свого віку, яка була злегка косоокою. Відбиток, який залишили на моєму мозку норовливі очі, настільки змішався з усім іншим, що пробуджувало в мені почуття кохання, що роками потім, коли я побачив косооку жінку, я був схильний полюбити її більше, ніж будь-яку іншу, просто за цю ваду — весь час не знаючи, що це причина. Але потім я задумався і зрозумів, що це вада: я більше не вражений», Рене Декарт до Крістіни. Зазвичай прийнято описувати переїзд Декарта в Швецію так: Крістіна покликала Декарта стати її наставником, він погодився і приїхав, заодно організував Шведську академію наук. На ділі все виглядало скоріше наступним чином: Крістіна довго в переписці кликала Декарта в Швецію; Декарт зі зрозумілих причин не хотів туди (Декарт воював зі шведами коли був в армії Католицької ліги, там усі лютерани, ще й холодно); Крістіна прислала за Декартом корабель і у вересні 1649 року Картезію вже якось ніяково було відмовляти, коли в порту його стоїть і чекає судно.

Крістіна через свою королівську зайнятість поставила просто чудовий час для приватних занять математикою та філософією – 5 година ранку. Для Декарта, котрий все життя тікав від холоду, се був просто смертний вирок. До того ж, одне діло якби Декарт був придворним, але ж ні. Він жив при амбасаді Франції в Стокогольмі (до речі з амбасадором П’єром Шаню Картезій швидко здружився), котра була в майже протилежній стороні міста від Трьох корон (Tre Kronor, шведська королівська резиденція до пожежі 7 травня 1697 року). На Декарта до всього тиснули шведські аристократи із конфесійних причин. До речі про конфесію. За час перебування у Нідерландах Декарт з кожної можливости знаходив у місті куди він тільки-но прибув сім’ю криптокатоликів і в таємниці від тамтешніх протестантських жителів вони спільно проводили таємні католицькі меси. Чи то зі своєї доброї волі і певно симпатії до католицизму, чи то з прохання Декарта чи Шаню, при французькій амбасаді, був збудований косцьол. Але той косцьол був незвичайний, а існував при ордені єзуїтів, котрих не так давно Крістіна впустила на терени шведської корони. Через неприязнь до холоду, жахливий ґрафік занять та тяжку зиму Рене Декарт помирає 11 лютого 1650 року, у віці 53 років.

Але се офіційна версія, що Декарт помер через різке погіршення здоров’я від холоду, котра є досить раціональною. Існує також неофіційна версія: Декарта отруїли миш’яком під час причастя. Ця тема заслуговує окремого допису і якщо узагальнювати, то основними арґументами є: французькі єзуїти побоювалися, що Декарт завадить наверненню королеви Крістіни в католицизм, тому вирішили його «прибрати»; капелан Франсуа Віоґе окропив гостію (євхаристійний хліб в латинському обряді) миш’яком; симптоми що записав королівський лікар Ван Вуллен наводять на отруєння, Декарт і сам намагався собі допомогти готуючи засоби від отруєння.

Використані джерела:

1. Лоренс Нолан The Cambridge Descartes Lexicon сторінки 222-225

2. П’єр Брюно «Qu’est-ce que rêver ?» сторінки 84-90

3. Адрієн Байє Vie de Monsieur Descartes

Біоґрафічні статті про Декарта з електронних енциклопедичних словників:

4. Larousse

5. https://www.larousse.fr/encyclopedie/personnage/Ren%C3%A9_Descartes/116208

6. Britanica https://www.britannica.com/biography/Rene-Descartes

Автор: Стефан Заремба

Редакторка: Анна-Марія Сеїк

Ілюстраторка: Христина Борисова