Соціально-економічний та політичний розвиток Федеративної Республіки Німеччини - История и исторические личности контрольная работа

Главная

История и исторические личности
Соціально-економічний та політичний розвиток Федеративної Республіки Німеччини

Характерні риси післявоєнної Німеччини. Політика західних держав з німецького питання. Формування партійної структури. Концепція відродження країни. Економічне та політичне життя ФРН. Об’єднання Німеччини. Реконструкція східнонімецької економіки.


посмотреть текст работы


скачать работу можно здесь


полная информация о работе


весь список подобных работ


Нужна помощь с учёбой? Наши эксперты готовы помочь!
Нажимая на кнопку, вы соглашаетесь с
политикой обработки персональных данных

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
Размещено на http://www.allbest.ru/
СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ ТА ПОЛІТИЧНИЙ РОЗВИТОК ФЕДЕРАТИВНОЇ РЕСПУБЛІКИ НІМЕЧЧИНИ
1. Яскравою характерною рисою післявоєнної Німеччини була деморалізація широких шарів населення. Наявними були стани депресії та розгубленості. Це пояснювалось тим, що крах фашизму часто ототожнювався з ліквідацією німецької державності і нації, з'явилося вже нове покоління, яке не мало уявлень про минуле.
Німеччина була окупована союзними військами. Для управління був створений 4-хстороння Контрольна рада, а в окремих зонах - відповідна зональна адміністрація. Її метою було знищення німецького мілітаризму і нацизму, на що була спрямована програма денацифікації, декартелізації і демократизації країни. Під контролем західних держав опинилося 2/3 території Німеччини - 11 західних земель (з 1952 р. - 10 земель).
У країні склалася складна економічна обстановка. Незважаючи на нестачу споживних товарів, виробничі потужності використовувалися лише частково, а це призводило до низького рівня промислового виробництва: у 1945 р. воно складало 12% від рівня 1936 р. І хоча у 1946-47 рр. намітилось деяке піднесення промислового виробництва, ситуація із постачанням товарів, як і раніше, була критичною.
В політиці західних держав з німецького питання виокремилося 2 тенденції: 1) першу висловлювали американський політик Г. Моргентау, англійський політичний діяч лорд Р. Вансітарт та ін. - намагання послабити Німеччину, як конкурента США та Англії, перетворивши її у „картопляне поле”, тобто аграрну країну; 2) висловлювали сили, близькі до Трумена - відновлення Німеччини як бази американського впливу в Європі (саме вони з 1946 р. взяли гору в американській адміністрації). До першої тенденції була близька Франція, яка виступала за максимальне послаблення Німеччини, роблячи ставку на її розкол.
Розвиток громадського життя в західних зонах гальмувався. Під приводом „підтримання порядку” був оголошений „політичний карантин”, в період якого були розпущені антифашистські комітети, які виникали. Обмеження політичної діяльності зберігалось до кінця 1945 - початку 1946 р. Ще однією перепоною перед демократичним рухом була наявність в окупаційній адміністрації колишніх нацистів (наприклад, в англійській зоні 90% чиновників займали керівні посади і за Гітлера).
Після відміни „політичного карантину” починається процес формування партійно-політичної структури.
До весни 1946 р. була відновлена організаційна структура Комуністичної партії (до весни 1947 р. - 324 тис. членів). На земельних виборах 1946-47 рр. партія отримала 113 мандатів, що було третім результатом серед політичних партій за кількістю депутатських мандатів.
У 1945 р. в Ганновері було створене „бюро СДП”. Після створення СЄПН у квітні 1946 р. у східній зоні відбувся установчий з'їзд СДПН. Її очолив К.Шумахер - жертва фашистського терору, досвідчений оратор і політик. Шумахер оголосив першочерговим завданням встановлення соціалізму. Він виходив з думки, що начебто разом з нацизмом зазнав краху і капіталізм. Розвиток соціалізму ним бачився в традиціях соціал-реформізму, тобто поступове удосконалення існуючого суспільства, розраховуючи на перемогу партії на найближчих виборах і на підштовхування окупаційної влади до „соціалістичних” рішень.
Відбувалося також і становлення нових буржуазних партій. Ще до зняття карантину в Кельні виник перший християнський кружок. Поступово подібні кружки об'єдналися у Християнсько-демократичний союз на чолі з К.Аденауером. У 1947 р. організації ХДС існували вже у всіх західних зонах. У 1946 р. створено було декілька подібних ХДС за соціальним складом і програмі партій: в Баварії Християнсько-соціальний союз (найкрупніша з них), в Бадені - Християнсько-соціальна народна партія, в Саарі - Християнсько-демократична народна партія. З 1950 р. ХДС та ХСС виступають в єдиному блоці ХДС/ХСС. В 1947 р. була прийнята Аленська програма ХДС, в якій були вимоги „соціалізації” ключових галузей промисловості, співучасті робітників в управлінні економікою, відновлення демократичних свобод та ін.
У грудні 1948 р. створена Вільна демократична партія (ВДП) - друга за чисельністю буржуазна партія. В ній широко були представлені дрібна і середня буржуазія, інтелігенція, особи вільних професій.
З перших же післявоєнних років точилася гостра політична боротьба. Головними супротивниками були ХДС (під їх впливом знаходились широкі шари населення), КПН, СДПН, організації в'язнів фашизму та ін. Про це свідчать вибори до ландтагів у 1946-47 рр.: 6 урядів очолили представники ХДС/ХСС, у 5 урядах більшість була у СДПН і КПН.
У 1945 р. відродилась діяльність профспілок, об'єднаних в Об'єднання німецьких профспілок (ОНП) на чолі з видним діячем СДПН Г.Беклером.
Характерною рисою Західної Німеччини було невиконання окупаційними властями рішень Потсдамської конференції.
Демілітаризація. Ще перед закінченням війни Черчілль розпорядився „ретельно збирати німецьку зброю”, щоб її можна було швидко роздати німецьким солдатам, „якщо б радянський наступ продовжувався”.
Гітлерівські частини не розформовувались, тільки перейменовувались у так звані роти охорони. У 1946 р. в американській та англійській зонах кількісний склад цих рот складав близько 150 тис. чоловік. Саме вони потім стали ядром бундесверу.
Декартелізація. Проведення декартелізації передавалось до рук самих підприємців, що звелося до деякого розукрупнення акціонерних товариств. Наприклад, концерн „Ферайнігте Штальверке” був роздроблений на 18 груп, „ІГ Фарбеніндустрі” - на 3 групи, концерн Клекнера - на 4 групи, концерн Маннесмана - на 3 і т. д. В наступні роки ці розукрупнені підприємства знову возз'єдналися у потужні монополії. Вже у 1950 р. відновили свої позиції з найкрупніших банки ФРН (Німецький, Дрезденський і Комерційний). В результаті розукрупнення монополістичних об'єднань сталося лише деяке зниження рівня концентрації виробництва. Деякі великі підприємства, насамперед військового характеру, окупаційні влади взяли під свій контроль. В подальшому вони були повернені колишнім власникам.
Денацифікація. Хоча й проводилась робота з денацифікації, але часто нацистські вожді отримували таке ж покарання, що й рядові члени НСДАП. В британській зоні після перевірки винними були визнані лише 0,1% перевірених (перевірялося 12 млн. чоловік з 15,5 млн.). Врешті-решт багато із засуджених потім повернулися на керівні посади.
У 1946-47 рр. американська і англійська зони об'єдналися у Бізонію, у 1948 р. до них приєдналася французька зона. Після цього почалося формування органів влади цих зон. Поступово все йшло до розколу Німеччини. До середини 1948 р. під розкол була підведена ґрунтовна економічна база: 20 червня 1948 р. було оголошено про проведення сепаратної грошової реформи, за якою був проведений обмін грошей у пропорції 10:1. У той же час Західна Німеччина була включена до плану Маршалла.
За дорученням західних держав з представників ландтагів була створена Парламентська рада, яка виконувала функції установчих зборів, тобто на неї покладалося завдання розробки конституції. Враховуючи, що рада не представляла усю Німеччину, автори конституції розглядали її як тимчасовий документ.
До тексту конституції був внесений ряд пунктів про демократичні та соціальні права трудящих. Разом з тим в преамбулі був зафіксований принцип „одноосібного представництва” Західною Німеччиною усіх німців. Парламентські раді був переданий розроблений трьома державами „Окупаційний статут”, який обмежував суверенітет Західної Німеччини. США, Англія і Франція залишали за собою контроль над зовнішньою політикою і зовнішньою торгівлею, закордонними активами, над внутрішньополітичною ситуацією. Був також введений особливий статут для Рура, контроль над його промисловістю передавався міжнародному органу.
8 травня 1949 р. Парламентська рада затвердила „Основний закон ФРН” (конституцію). 14 вересня 1949 р. відбулися вибори до бундестагу. Блок ХДС/ХСС отримав 141 мандат, СДПН - 132, ВДП - 52, КПН - 15. Бундесрат був сформований з представників земель. 7 вересня 1949 р. відбулося конституювання бундестагу і бундесрату, яке знаменувало утворення ФРН. 12 вересня лідер ВДП Т.Хейс був обраний першим президентом ФРН, а 20 вересня 1949 р. федеральний канцлер К.Аденауер представив парламенту склад першого уряду ФРН (13 міністрів).
На відміну від Веймарської конституції права президента були сильно обмежені, а повноваження канцлера посилені. Для забезпечення стійкості кабінету був введений конструктивний вотум недовіри, тобто опозиції в парламенті надавалась можливість висунення канцлера, який спирався б на більшість бундестагу.
22 листопада 1949 р. уряди США, Англії, Франції і ФРН підписали Петерсберзьку угоду, яка передбачала включення ФРН до системи військових блоків західних держав.
2. Характерною рисою розвитку ФРН у 50-х рр. були високі темпи економічного розвитку: промислове виробництво зростало в середньому на 9% на рік (за цим показником ФРН поступалася тільки Японії та Італії).
Економічний ривок, прозваний „економічним дивом” пов'язаний з ім'ям міністра економіки Л. Ерхарда. Це диво не було випадковістю, в його основі були об'єктивні причини:
– ФРН мала достатні виробничі потужності; їх скорочення, обумовлене війною та післявоєнним демонтажем складало тільки приблизно 15%;
– в ході військових дій Західна Німеччина зазнала менше втрат, ніж Східна; там була сконцентрована головна сировинна база, майже вся важка промисловість, такий потужний промисловий комплекс, як Рур;
– стимулятором розвитку економіки була гостра потреба оновлення основного капіталу у громадянській промисловості;
– різко були загострені потреби населення в товарах повсякденного попиту, що створювало умови для інтенсивного розвитку галузей, які обслуговували населення, що в свою чергу стимулювало піднесення у важкій промисловості.
Вже до 1956 р. питома вага найновітнього обладнання складала 43%, що створювало сприятливі передумови для розвитку НТР. З кінця 50-х рр. на рівень інвестицій почали впливати структурні зміни в економіці, обумовлені механізацією сільського господарства.
Дуже важливим було питання інвестицій. Найважливішим джерелом інвестицій були внутрішні накопичення, тобто самофінансування підприємств, які отримували в роки високої кон'юнктури величезні прибутки. Цьому сприяла більш низька, ніж в інших країнах, реальна заробітна плата і більш тривалий робочий день. Ще одним джерелом була американська фінансова допомога за „планом Маршалла”, яка складала близько 4 млрд. дол. Це дорівнювало 8% валових капіталовкладень. Тобто вона була не вирішальною, але вона з'явилася вчасно і допомогла „завести господарство”. Важливим було і те, що у 50-х рр. у ФРН був найнижчий з капіталістичних країн рівень військових витрат.
Теоретичною концепцією відродження Західної Німеччини стала доктрина „соціального ринкового господарства”, основні положення якої були сформульовані основоположником західнонімецького неолібералізму В.Ойкеном. Основні принципи „соціального ринкового господарства”: приватна власність на засоби виробництва; заперечення необхідності планування; вільне ціноутворення; економічна самостійність та відповідальність бізнесу.
Ця доктрина відповідала тому періоду ФРН, який характеризувався відносно невисоким рівнем концентрації виробництва. Автори доктрини не заперечували ролі держави, але її завдання обмежувались забезпеченням нормального функціонування ринку. Цій меті служили контроль над монополіями, політика розподілення прибутків, трудове законодавство.
50-ті рр. були періодом тільки початку формування державно-монополістичного капіталізму у ФРН. Державне втручання не було постійним та всеохоплюючим. Лише у невідкладних випадках уряд брав на себе активну роль. Більш енергійне державне регулювання було в аграрному секторі. Тут ставилося завдання „оздоровлення” та „удосконалення” аграрної структури шляхом ліквідації нерентабельних господарств, що призвело до того, що кількість зайнятих у сільському господарстві значно скоротилась.
В концепції „соціального ринкового господарства” робився акцент на соціальний аспект, на забезпечення позитивного „соціального клімату” в країні і це не випадково. Вже у 50-х рр. була створена правова основа соціальної політики (особливе значення в її проведенні відігравало сусідство з НДР). Розповсюдження отримали різноманітні моделі державної соціальної політики та приватної патерналістської практики. Був встановлений 48-годинний робочий тиждень, але в подальшому він скорочувався і все більше осіб найманої праці переходило на 40-годинний робочий тиждень. У 1949 р. прийнятий закон про колективні договори. У випадку розбіжностей передбачалось втручання федерального трудового суду та уряду.
У 50-х рр. під тиском робітничого руху був прийнятий ряд законів, які регулювали відносини роботодавців і робітників: у 1951 р. - закон про паритетну співучасть у спостережних радах крупних фірм гірничозаводської та металургійної промисловості; 1952 р. - закон про статус підприємства. У ті ж роки був прийнятий ряд законодавчих актів, які поширювали правову систему соціального страхування - допомогу по старості, хворобі, у випадку каліцтва, по безробіттю (протягом 1 року).
Розвинута соціальна політика і зростання рівня життя західнонімецьких робітників були значною мірою результатом високої економічної кон'юнктури. З другої половини 50-х рр. практично не було безробіття (більш того, залучались десятки тисяч іноземних робітників). Все це впливало на масову свідомість. Більшість робітників абсолютизували свої досягнення, вважало їх незворотними, нерідко оцінюючи акції підприємців як результат свідомого соціально відповідального партнера.
В цих умовах, а також в умовах ремілітаризації, яка почалася після приєднання ФРН до НАТО, у 1956 р. була заборонена КПН. Хоча вже до того позиції партії були послаблені. На це впливало і економічне піднесення, і покращення становища трудящих; у листопаді 1952 р. партія висунула авантюристський план повалення уряду Аденауера. Вони осуджували профспілки, СДПН, як посібників військових планів уряду і т.ін.
Зміни в цей час відбуваються в СДПН. Після того, як в 1949 р. партії не вдалося прийти до влади був взятий курс на „непримиренну опозицію” кабінету Аденауера. З 1952 р. новим лідером партії став Е.Олленхауер. У 1953 і 1957 рр. на виборах партія знов програла ХДС/ХСС, що примусило лідерів СДПН проаналізувати політику партії. Зміцнились позиції тих лідерів, які раніше вимагали зміни стратегії СДПН, пристосування до „нових історичних реалій”. Навіть роздавалися голоси про відмову від „марксистських догм”.
В результаті у 1959 р. на з'їзді СДПН була прийнята Бад-Годесберзька програма. В ній немає націленості на соціалістичну перспективу. Визнавалась необхідність заміни капіталізму „новим життєвим ладом”. Але його характер і шляхи досягнення були розпливчастими. В програмі визнавалось, що, володіючи економічною могутністю, промислові магнати можуть впливати на державу і на її політику, що „економічна влада перетворюється в політичну”. В якості програми боротьби проти влади монополій передбачались лише деякі форми державного і громадського контролю, в тому числі передача (у виключних випадках) окремих підприємств у суспільну власність. Джерела „демократичного соціалізму” бачились в християнській етиці, гуманізмі, класичній філософії.
Бад-Годесберзька програма завершила процес трансформації СДПН з партії, яка проголошувала своєю метою подолання капіталізму шляхом реформ, у партію реформ в межах капіталізму. Акцент тепер був зроблений на тривалий процес „руху до свободи і справедливості”. Тим самим відкривалась можливість співробітництва з ХДС/ХСС.
Після виборів 1957 р. СДПН перейшла від „принципової опозиції” до „умовної”, намагаючись представити себе здатною до управління державою. 30 червня 1960 р. фракція СДПН заявила про політику спільності з ХДС/ХСС. СДПН відмовилась від „німецького плану”, який був висунутий нею у 1959 р. і який передбачав поступове і поетапне наближення НДР і ФРН, а потім і їх возз'єднання.
Отже, кінець 50-х рр. став певним рубежем у розвитку ФРН. Почали декілька понижуватись темпи зростання виробництва. Зростання ВНП скоротилося з 8,7% у 1952-56 рр. до 6% у 1957-61 рр. Якщо на початку 50-х рр. ФРН викликала всередині країни та за кордоном захоплення своїм динамізмом, то на рубежі 60-х рр. все очевидніше проглядався її консервативний характер. Це вело до падіння впливу ХДС/ХСС. Наростали опозиційні настрої, які вилилися пізніше у відкриті акції позапарламентської опозиції.
3. До початку 60-х рр. джерела економічного піднесення 50-х рр. значною мірою були вичерпані. До цього часу відбулися великі зрушення і в соціальній структурі ФРН.
У першій половині 60-х рр. проявив свої слабкості західнонімецький неолібералізм як концепція державної економічної політики. Часткові кризи 1958 і 1963 рр. свідчили про нестійкість економіки ФРН. До кінця 50-х рр. змінилося співвідношення між попитом та пропозицією. Зростала вартість життя, що викликало піднесення страйкового руху.
На рубежі 50-60-х рр. послабли позиції християнських демократів і вплив Аденауера. На виборах 1961 р. блок ХДС/ХСС втратив більшість і був вимушений піти на створення коаліційного уряду з ВДП, але остання висунула умову - вилучення Аденауера з посади канцлера. В ході переговорів вдалося домогтися деякої відстрочки, але увесь цей час уряд знаходився у кризовому стані.
Врешті-решт уряд був дискредитований інспірованим військовим міністром Ф.-Й.Штраусом нападом на ліволіберальний журнал „Шпігель” і арештом його співробітників, які викрили фінансові махінації Штрауса. Ця акція викликала хвилю обурення громадської думки. Був неминучим розвал коаліції. Аденауеру прийшлося пожертвувати своїм міністром, а в жовтні 1963 р. у віці 87 років залишив політичну сцену і він сам.
Головою ХДС став Л. Ерхард. Він викликав у крупного капіталу надії на стабілізацію позицій ХДС, на згуртування суспільства, на підвищення авторитету партії, на зміцнення економіки, на вирішення проблем східної політики. Але надії не виправдались. Декларуючи мирні наміри, Ерхард закривав очі на діяльність різноманітних реваншистських груп. Саме з цієї причини, незважаючи на встановлення у 1955 р. дипломатичних відносин з СРСР, у відносинах між двома країнами суттєвих зрушень не сталося. Уряд розірвав відносини з деякими державами, які нормалізували відносини з НДР.
В середині 60-х рр. посилилась політична напруженість і поляризація громадських сил. Посилювались правоекстремістські настрої. У 1964 р. створена пронацистська Націонал-демократична партія (НДП). Їй вдалося провести до ландтагів 61 депутата. Вона вела активну шовіністичну пропаганду, вимагала насильницької ревізії європейських кордонів.
У цих умовах уряд приступив до підготовки надзвичайного законодавства, посилаючись на те, що у нього немає „законних заходів” захисту проти екстремістського і антидержавного елементів. Але для цього потрібна була більшість у 2/3 голосів членів бундестагу. Крім того, проти надзвичайного законодавства виступили широкі верстви населення. Єдиним шляхом для прийняття надзвичайного законодавства було створення „великої коаліції” із СДПН. Іншою обставиною, яка вимагала співробітництва із СДПН було подолання економічної кризи, яка почалася в 1966 р. У лідерів ХДС/ХСС не було надійного плану виходу з кризи. Навпаки, СДПН пропонувала концепцію оздоровлення економіки шляхом рішучої активізації державного регулювання. У неї був і кандидат на її реалізацію - К.Шиллер. Залучаючи до уряду представників СДПН, ХДС/ХСС розраховували також за її допомогою „приборкати профспілки”, „утихомирити” ліворадикальні шари в країні. Ще однією важливою проблемою було врегулювання відносин із східними сусідами. Свої розрахунки були і у СДПН. Вперше з'являлася можливість не тільки отримати відповідальні посади, але й довести здатність управляти державою.
Урядова криза була прискорена „бунтом” попереднього союзника ХДС/ХСС - ВДП. У жовтні 1966 р. за 3 роки до скінчення терміну Ерхард пішов у відставку.
1 грудня 1966 р. була сформована „велика коаліція”. Канцлером став К.-Г. Кізінгер (ХДС), міністром закордонних справ - В.Брандт (голова СДПН), міністром економіки - К.Шиллер (СДПН). Головним завданням уряду було усунення проблем, які проявилися ще за попереднього уряду.
Економічною програмою „великої коаліції” була концепція „глобального регулювання”, викладена Шиллером. Система державного програмування складалась з декількох елементів: з програми середньотермінової економічної і фінансової політики (на 5 років) та з ряду регіональних програм (короткотермінових і середньотермінових). Уряд намагався ув'язати ці програми. Сутність програмування економіки була викладена у Законі про сприяння стабільності та пожвавлення економіки (8 червня 1967 р.). Програмування носило індикативний характер. Мета закону: стабільність цін, високий рівень зайнятості та врівноважений платіжний баланс.
У 1967 р. були здійснені активні антикризові заходи в межах двох програм. Галузі, які найбільше постраждали (будівнича, чорна металургія, електротехнічна промисловість) отримали державні субсидії на оплату замовлень. У тому ж році шляхом дефіцитного фінансування була надана спеціальна допомога будівничій промисловості, кризовий стан якої негативно впливав на всю економіку. До кінця 1967 р. економіка ФРН вступила у фазу пожвавлення, а в 1968 р. - піднесення.
В межах боротьби з кризою Шиллер поставив вимогу жертв від робітників. Лідери СДПН домовились з ОНП про відмову від підвищення заробітної плати. Були урізані асигнування на охорону здоров'я, освіту та інші соціальні програми. У 1968 р. бундестаг прийняв надзвичайне законодавство, яке передбачало звуження в „критичній ситуації” демократичних свобод, обмеження прерогатив парламенту та автономії земель.
Усі ці заходи уряду значно активізували позапарламентську опозицію. Друга половина 60-х рр. характерна також піднесенням молодіжного руху. Центр полеміки перемістився в область дискусій про шляхи демократизації сучасного індустріального суспільства. Поряд з інтересом до марксизму отримали розповсюдження „неомарксистські” школи. Виникла течія „нових лівих”, відродились анархо-синдикалістські настрої. Усіх їх об'єднував пошук шляхів до „реальної демократії”.
Активно виступала позапарламентська опозиція за зміни східної політики (насамперед радянсько-західнонімецьких відносин). У уряду не було твердих намірів переглядати східну політику. Він розраховував на першому етапі обмежитись заявою про незастосування сили. Але в позиціях СДПН і ХДС/ХСС були і розбіжності: ХДС/ХСС розраховував звести „врегулювання” проблем східної політики лише до декларативних заяв; в той же час зусиллями Брандта створені були сприятливі реальні передумови для діалогу. Східна політика стала об'єктом гострих дискусій у „великій коаліції”.
Розбіжності з широкого кола питань загострились у всіх партіях.
Молодіжна організація СДПН „Молоді соціалісти” вимагала виходу СДПН з коаліції і формування наступальної альтернативної політики.
Посилились суперечки всередині ХДС/ХСС.
Кризу переживала ВДП. Партія почала переорієнтацію на нову масову базу - на службовців, чиновників, інтелігенцію. Змінилися програмні установки. Раніше ВДП відносилася до праволіберальних партій, які виступали проти соціальної політики, проти втручання держави у відносини між працею і капіталом, проти державно-монополістичного регулювання. У січні 1968 р. в партії сталося перегрупування сил: права група на чолі з головою ВДП Е.Менде була усунута, лідером партії став В.Шеєль, який визнавав необхідність державного втручання та поділяв неоліберальні погляди. Переорієнтація ВДП завершилась прийняттям у 1971 р. „Фрайбурзьких тез”.
28 вересня 1969 р. відбулися вибори до бундестагу, які свідчили про зміни політичного клімату в країні та великі зрушення в масовій свідомості. Демократичні сили поставили 2 завдання: відправити ХДС/ХСС в опозицію і не допустити до бундестагу НДП. Завдання були виконані. НДП не вдалося отримати необхідних 5%. Решта партій набрала таку кількість голосів: ХДС/ХСС - 46,1%, СДПН - 42,7% (єдина партія, хто домігся збільшення голосів), ВДП - 5,8%. СДПН і ВДП склали коаліцію і сформували уряд. Після 20-річного правління ХДС/ХСС опинився в опозиції. Канцлером став В.Брандт, віце-канцлером і міністром закордонних справ - В.Шеєль. Тобто в країні відбулося зрушення політичного спектру вліво.
Вже в першій урядовій заяві Брандта шла мова про реформи, спрямовані на вирівнювання соціальних шансів різних груп населення: про поширення співучасті трудящих в управлінні економікою, допомогу держави „соціально слабким” групам населення, про скорочення безробіття.
Не відмовляючись від ринкової економіки, лідери СДПН бачили своє завдання в посиленні державного регулювання і внесенні елементів плановості. У них зберігався оптимістичний настрій відносно перспектив економічного піднесення (до 1974 р.). На цій основі передбачалось підвищення частки витрат на суспільні потреби. Саме в цей час висунута концепція „якості життя”, тобто насичення її „цінностями, які виходять за межі матеріального споживання”.
Але у 1974 р. починається економічна криза. З її початком загострюються внутрішні розбіжності, що призвело у травні 1974 р. до відставки Брандта (ще однією причиною була наявність в його оточенні людини, пов'язаної з розвідкою НДР). Його наступником став Гельмут Шмідт.
У 1975 р. на з'їзді в Мангеймі була прийнята „Економіко-політична програма СДПН на 1975-85 рр.”, в основі якої була довготермінова програма уряду до 1985 р. Вона базувалася на принципах програми СДПН, тобто передбачала підвищення ефективності виробництва, його наукоємкості та раціональної організації.
Реформаторська діяльність йшла в основному в перші 3 роки діяльності уряду „малої коаліції”. Була підвищена заробітна плата, в тому числі у низькооплачуваних категорій робітників; проведена реформа пенсійної системи (пенсійний вік був понижений до 63 років і підвищені найбільш низькі пенсії); виборчі права надані громадянам з 18 років; у 1969-71 рр. прийняте федеральне законодавство про стипендіальне забезпечення та безкоштовне відвідування занять у вузах.
„Мала коаліція” прагнула ліквідувати відставання вищої школи ФРН від рівня її розвитку у США і Японії. В середині 70-х рр. був прийнятий загальний закон про вищу школу. За 10 років (1970-80) кількість студентів зросла утричі, було відкрито декілька нових університетів, збільшились витрати на освіту.
Ряд законів був спрямований на поширення співучасті трудящих в управлінні економікою.
Але з початком кризових явищ в економіці проведення реформ застопорилось. німеччина економіка політика партійний
Криза 1974-75 рр. завдала сильного удару по ФРН. Вона послабила позиції СДПН в країні, вимагала від неї внесення коректив в політичний курс. Усі заходи уряду не вносили ніяких змін, що викликало все більш чіткі розбіжності між СДПН і ВДП в уряді. ВДП домоглася скорочення асигнувань у соціальній області. В цих умовах ХДС/ХСС заявив про готовність опозиції поділити з „малою коаліцією” відповідальність за її „непопулярні рішення”. В той же час його лідер Г.Коль продовжував вимагати повернення до принципів соціального ринкового господарства.
І тільки у 1976 р. країна почала виходити з кризи.
Характерною особливістю політичного життя ФРН у цей час стала поява масових „громадянських ініціатив”. Вони виникли ще у 1969 р. для підтримки СДПН на виборах. В них брали участь представники різних верств населення. В подальшому „громадянські ініціативи” набули опозиційного, альтернативного характеру. Вони з'являлися по мірі розчарування політикою СДПН і ВДП. Це були рухи різноманітної орієнтації. Одним з найбільш розповсюджених і масових став екологічний, „зелений” рух, який з'явився у другій половині 70-х рр. Це був рух захисників оточуючого середовища, але вони також виступали проти ракетно-ядерної зброї, будучи важливою складовою антивоєнного руху. У 1980 р. була створена партія „зелених”. Вона брала участь у виборчій боротьбі, однак спочатку вона не змогла набрати необхідних 5% голосів, але їм вдалося провести своїх представників у 5 з 10 ландтагів, а в 1983 р. - 27 депутатів у бундестаг.
Партія „зелених” об'єднала переважно представників нових середніх шарів. Серед найбільш авторитетних її діячів була Петра Келлі, яка отримала прізвисько „зеленої Жанни”.
Програма „зелених” охоплювала широке коло вимог, але економічний розділ був розроблений слабо. Його основу складали вимоги безвідходної економіки, скорочення виробництва та зменшення робочого тижня до 35 годин, відмова від будівництва АЕС. В деяких земельних організаціях партії висувалися вимоги усуспільнення ключових галузей промисловості і банків, але в цілому „зелені” не мали чітких уявлень про „альтернативну економіку”.
Центральне місце в теоретичних розробках „зелених” посідала проблема „базисної демократії”. „Базисно-демократична” політика передбачала здійснення децентралізації, прямої демократії. Базисні організації (місцеві, окружні) повинні бути автономними і самоуправляємі. У цьому зв'язку „зелені” відмовились від стабільної федеральної партійної структури. Вони називали себе „антипартійною партією”. Щоб не допустити „вростання” депутатів „зелених” в існуючу систему, був введений принцип змінюваності депутатів. Їх оплата обмежувалась сумою, яка не перевищувала заробітку кваліфікованого робітника, решта грошей надходила до партійної каси. Голосування депутата визначається рішенням загальних зборів депутатів „зелених”. Не допускається суміщення посади в партії і депутатського мандату. Заборонялось займати місце у наглядових радах. Але з головних питань тактики серед „зелених” не було єдності. Існувало 2 основних напрямки: 1) так звані „екологічні утопісти” („фундаментальна опозиція”) і 2) соціал-реформістський напрямок, який виступав за співробітництво з СДПН.
Не було єдності і в СДПН з питання про відношення до „зелених”. Частина (в тому числі і Брандт) виступала за співробітництво, праві ж соціал-демократи виступали проти будь-яких контактів із „зеленими”.
„Мала коаліція” проіснувала до 1982 р. Але ще раніше між партнерами стали виникати роз
Соціально-економічний та політичний розвиток Федеративної Республіки Німеччини контрольная работа. История и исторические личности.
Правовая Деятельность Курсовая Работа
Контрольная работа по теме Развитие платных услуг в образовании
Реферат: История становления Международного валютного фонда
Контрольная работа по теме Особенности разработки наружной рекламы
Реферат: Діти–індиго та особливості їх виховання
Зимние Олимпийские Игры 1944 Года Реферат
Реферат: Рекомендации по организации предпрофильной подготовки с ориентацией
Курсовая работа: Організація і методика аудиту грошових коштів
Дипломная работа по теме Дидактические игры, сформированные на материале сказок Свена Нурдквиста
Правовое Регулирование Применения Оружия Дипломная Работа
Реферат: Правовые вопросы электронного обмена данными при заключении договора
Сочинение Роль Руководителя В Процессе Управления Организацией
Эссе Для Конкурса Золотая Полка
Урфу Требования К Реферату
Учебная Практика Курсовые
Контрольные Работы 6 Класс Технология Казакевича
Курсовая работа по теме Цикличность
Реферат: Осада Збаража
Курсовая работа по теме Анализ и пути совершенствования ценовой политики на примере филиала ООО 'СПСР-Экспресс' в г. Владимир и Владимирской области
Реферат: Организация транспортного процесса 2
Політичні рухи на західноукраїнських землях початку ХХ ст. - История и исторические личности курсовая работа
Административные правонарушения и ответственность - Государство и право реферат
Аудит фінансової звітності суб’єктів малого підприємництва - Бухгалтерский учет и аудит курсовая работа