Смола

Отже, другий сон – знову про професійне. І трохи про замок, бо Міжземелля й фах учителя для мене чимало часу тому злилися в одне.

Тут треба трохи пояснити міжземельного лору. Це світ, що міняється. Не так, як наш: окрім очевидних обертів навколо безлічі вісей усесвіту, Міжземелля постійно (й при тому часом механічно, про це згодом) перебудовується, щоби вижити. Життя – це рух, а Міжземелля – світ, більш смертний, аніж наш. Він фактично існує майже цілком за межею життя, на перетині снів, зневіри й останніх передсмертних гамма-хвиль мозку, що помирає. І в основі його, в ядрі – не розпечене залізо, а ожилий прах. Тому, щоби вижити, цей світ має рухатися. Ворушитися. Смикатися дужче, ніж я колись ладен собі уявити повністю без входу в глибоко змінений стан свідомості. І о, Міжземелля безумовно рухається. Його континенти розвертаються іншим боком до сонця. Його полюси містичним чином у мить, коли спить більшість істот планети, змінюють своє розташування. Його моря й пустелі в певні роки кочують швидше, ніж у нашому світі витримав би хтось окрім геть примітивних організмів. Але місцеві звикли. Час від часу світ накривають великі бурі, всі ховаються від них, нелем бере свою віру – а тоді ти прокидаєшся, а місто вже змінилося, і схід у тебе відсьогодні там, де вчора був південь. Міжземелля – світ карт, що вкрай швидко приходять у цілковиту непридатність. Покоління, два, – і ваш глобус світу годиться хіба на те, щоби копати його ногами.

І от, власне, саме там у моїх снах зазвичай я й працюю зі своїми учнями. Наша школа – з тих, які початково побудували на старих стиках якихось мікроплит: вона переміщується дещо частіше за інші навчальні заклади. Чимало часу ми, однак, майже мирно існували в місті можливостей Альберґе, найживішому з живих, місті, куди з живих світів можна просто випадково приїхати, прийти чи приплисти, місті-маяку, місті-порту світу. Школа з'являлася то тут, то там, то виростала вгору прозорими переходами та квітами сходів, то ставала нижча і вкорінювалася вшир на пагорбах міста, чия назва буквально означає – Прихисток.

Однак ті часи, вочевидь, минули. Наша школа віднедавна повниться нічними жахами, цілий поверх перекрито з питань безпеки; відтак слід підійти ближче до вікон і визнати: принаймні частину часу ми проводимо у благословенній Лівра-Нові, місті книг, місті-книзі, місті, що першим з великих міст стрічає й останнім проводжає сезонні піщані й прахові бурі. Та й не будь-де, а стіною до стіни з найбільш сумнозвісним районом Лівра-Нови, Восьмим кварталом.

Ви ніколи не чули про Восьмий квартал? А що, як я скажу вам, що ви там бували? Адже до Лівра-Нови зазвичай потрапляють уві сні й через сни-таки з неї йдуть. Вам напевне снилися нескінченні коридори наукових чи бюрократичних закладів, двері, двері, переходи, і люди, що там і народжуються, і живуть, і вчаться, і працюють, і лікуються, і відбувають строки, й помирають, – так? Це Інститут. Він стоїть просто на початку Восьмого кварталу. Всією своєю величчю й нескінченною міццю він огортає ледь не третину Восьмого, тримає його в своїх лещатах, вивчає й боронить від нього зовнішнє місто.

Бо у Восьмому кварталі живуть жахи і чудовиська. Все, що може проникнути, затекти, заповзти всередину. Все, що має багато ніг, геть їх не має чи взагалі є власне лише самими ногами. Все, що може з'їсти. Все, що хоче, щоби його з'їли. Те, що приходить із інших інших світів. Те, що має забагато тіней чи власне тінню й є. Те, що зазвичай спокійно мешкає у Восьмому, поки до нього не приходять чергові шукачі пригод на таке собі сафарі – чи просто неуважні випадкові гості. Тоді Восьмий робить усе, щоби чужинці забралися з нього подалі – а Інститут допомагає. Давно існує думка, що Восьмий насправді зовсім не квартал і не район, і навіть не окреме місто. Це просто місце, відкрите до всіх світів водночас, і на тому перетині кого тільки не зустрінеш. Одна біда – якщо лізти до них із зойками відрази чи з брудними пальцями порожньої цікавості, – можна злегка залишитися без пальців.

Тож... так, саме вікнами у Восьмий квартал і стоїть тепер наша школа.

Чим славиться місто Лівра-Нова, на відміну від міста вічного поступу й підлаштування під нове, Альберґе, – то це збереженням знань. Книгарнями та книжками, сувоями і криптами, що з часом, каже легенда, перетворилися на скелясту породу, на якій, мов на острівці, і стоїть над злиттям двох морів місто-книга. Тут і перепищики, й палітурники, і знавці всіх попередніх версій мови сновидінь. Тут таємниці й розплата за них теж.

Не диво, що у школі з переходом в інше місто з'явилася чудова бібліотека. Дивно, що наше керівництво (за старою звичкою з Альберґе ми називали їх – "адміралтейство") не перевірило бібліотеку на можливі небезпеки. Що ніхто не передивився книги. Не простукав полички. Не вивчив тріщини у стінах. Наче це лише мені треба, а як кого забере навіки нелем, – ну то що ж, доля їхня така, хіба ж дарма ми посунулися далі від живого світу, на північ і схід?..

Так, нелем часто можна зустріти в бібліотеках. Однак ця версія зазвичай відносно безпечна для людини: не торкайся голою шкірою – і буде тобі щастя. Нелем їсть корінці забутих книжок, глиже сторінки, паразитує на чорнилах; у крайньому випадку, як дуже зголодніє, і як справді прийде час – пожирає навіки значення котрогось слова.

Але те, що вилізло в цьому сні з тріщин за плінтусом бібліотеки, не було нелем. Як уже було сказано, школа виходила вікнами, а відтак і стінами на Восьмий квартал, перетин усіх інших світів. А бібліотека справді була хороша. Аж надто хороша, щоби тримати її відчиненою.

До нас прийшло те, що любить знання, а ще більше любить тих, хто їх прагне понад усе. Просочилося крапелькою давньої нафти, плямкою мазуту, ожилою намистиною смоли. Торкнулося підлоги, стін, полиць. Всотало пам'ять місця про людей, їхні розмови, їхні вподобання. Погортало сторінки, переважно написані такою, зрештою, простою мовою сновидінь, – простою для кожного, хто ніколи, крім як жартома, не обмежував себе правилами "притомності".

А тоді покликало.

В той момент ми були з класом у новому внутрішньому дворі школи, він з'явився в нас після "переїзду". Червоні й лилові квіти, смереки й чорні берези, чорна трава, мідно-чорний горіх – і в затінку ми на ряднах, пікнікуємо. Учні поводяться як учні, говорять про своє важливе й потаємне.

Аж раптом щось сталося з небом. Щось зробилося кольорам. Якось інакше зазвучала цегла школи – надто там, де була бібліотека.

На щастя, заклик відчули не всі. Я... можна сказати, я вві сні вмів таке в собі глушити. Але я зірвався й наступної миті був десь усередині на сходах. Бо троє, навіть четверо життів – сумлінь – душ були в небезпеці. Троє таки, бо четверту підлітку я майже без проблем скерував назад. Ні, тобі не треба до книжок, ззовні великий світ пригод, _я дозволяю тобі пригоду ззовні з друзями, поза Восьмим кварталом, а тепер іди_ (їхня пригода звелася до катання на велосипеді).

Троє. Лишилося троє.

На диво, тому, що прийшло, було байдуже. Воно любить історії, а цікавих історій є багато. Тож різниці – буде це три історії про потенціал чи одна історія про передзнання, – для нього особливо не було.

Діти дещо таки встигли. Розгорнути правильні сторінки. Надрізати правильні пальці. Сказати правильні перші слова. Почати креслити кров'ю фігури.

Йому цього було достатньо, щоби стати більш щільним. Але, на щастя, недостатньо для того, щоби втілитися бодай десятою частиною своєї сили та жаху (інакше цей сон був би про інше і з трохи іншої точки зору, атож?).

Але це були дуже дурні, нецікаві дорослі книжки. Про дуже дурні, нецікаві речі. І написані вони були навіть не про щось нове – а про те, як книжки складаються на книжки, складаються на книжки, складаються на... Річ у тім, що коли треба, я дуже переконливий – і ось книги з нудьгою та огидою відкладаються в бік. А ще достатньо безумний, щоб витерпіти те, що збиралося позад матеріалознавство, доки останній мій учень вийшов за двері бібліотеки, зачинив їх за собою та навіть спустився до друзів у двір.

Зараз, – сказало воно, – тепер.

Я у відповідь не сказав нічого. Не те, щоби воно зверталося до мене. Чи до всіх моїх перероджень водночас. Чи всі мене в усі часи в усіх світах.

Але біда цього була, певно, в цікавості. І в тому, що коли йому щось показати, – воно дивитиметься.

Книжки? Дитячі. Написані несправними письменниками, з настільки ж невмілими й порожніми малюнками.

Діти? Надто маленькі, трирічки, бавляться собі з квітами, їхнє сумління до них іще не прийшло на повну.

Місто? Ох...

Тут мені знадобилася допомога. І хтось прийшов. Я знав цей голос, ці руки на плечах, сухі й теплі, – бабуся.

Отже, місто. Старе, закинуте, забуте, в нудній рівнинній місцині, де навпіл задухи і бруду. Поперечний асфальт. Плями на склі. Хабарі пропали деревною стружкою шафок, а шафки пропали хабарями. Порожні очі. Порожні слова. Нічого їсти. Нічого для тебе.

Але воно не хотіло дітей. Не хотіло книжок. Не хотіло – тепер – місто.

Воно хотіло мене. Надто свідомий. Талановитий. Збіса чарівний, навіть сам іще не знаєш, наскільки – а хочеш знати?..

І воно вповзло в мене. Мить – і воно в минулому. В кожній миті. Перебуває. Вивчає. Показує. Відає все, що знаю я, я чого не знаю. Дивися.

Його цікавила мить набуття розуму. В людських дітей це переважно десь близько трьох років, отже, воно рушило назад, углиб у часі. Глибше. Іще раніш. Усе, що було мною, заповнила смола. Все чи майже все разом стало тисячоголосо воєм загибелі древніх тварин і сумою їхніх нелюдських знань, і спалахами зірок, і перетравленням і зміною матерій у чорних дірах, і...

Воно не знало, що я став собою раніше. Воно не пішло вглиб. Воно було надто малою частиною себе, щоби слідувати цікавості до кінця: і я прослизнув у більш ранні роки. Кілька літ, коли я і говорив, і рухався, і сприймав. Люди, що були поруч лише тоді, а потім їх не стало: прабабуся, няня, якісь родичі і сусіди. Події. Зміни сезонів. Інформація – терабайти щомиті, саме так світ читає немовля.

Я сховався там. Бо попереду вже не було мене. Попереду зміїлося щось інше. Хтось інший. У дуже зручній і вдалій оболонці.

І тоді бабуся, завдяки якій я зміг втекти в цю сиву глибину, в першу мить самосприйняття й самоусвідомлення – 1986 рік, кінець квітня місяця – покликала Її.

Ту, з ким наша родина завжди була надто близька для простого знайомства. Час був удалий.

Біла Пані була вже тут, у своїй простій білій сорочці, плахті й хустці.

Вона дивилася білими очима крізь час уперед на те, що прийшло за знанням, волею і новим розумом, таким розлогим і смачним.

Не. Твоє.

Облиш.

Негайно.

І я був там. Я бачив, як воно, мов зранений чорний міцелій, злякано зміїться навспак. Крізь моє дитинство, повз людей і місця, лишає опіки та страшні сни, напади панік, втому, хвороби, видіння, незрозумілу підсвідому відразу та страх інших людей, – але тікає, тікає!

О, як воно тікало від її білих очей, від її сивих кіс, від білих рук!

Бо воно не хотіло перестати бути назовсім – принаймні та частина його, що так необережно просочилася в Лівра-Нову крізь Восьмий квартал. Бо Біла Пані – це щось поза часом і простором, поза розумом і дивом. Вона може взяти нелем до рук і виліпити з нього квітку чи живе пташеня; вона може зітерти місто порухом брови.

Тікай.

Не повертайся.

Десь дуже далеко дехто нескінченно древній та могутній помітив відсутність незначної частини себе – лише для того, щоб за божественну секунду знайти цю частину в кутку свого всесвітнього палацу; вона скиглила, щулилася й обіцяла ніколи не полишати господаря – якщо він покарає тих, нехороших.

Господар підняв її з підлоги, обтрусив від пилу доріг і відправив до рота – і на його мантії залишала ще одна зоря з мільярдів подібних. Більше він не витрачав на неї час.

Я сидів на лавці біля входу в школу.

- Може, вам водички? – спитала котрась із учениць.

- Та ні. Я в нормі.

- Може, сьогодні більше не буде уроків? – спитала інша.

- Ні, сьогодні – точно не буде.

- А що скаже директор? Не покарає вас за свавілля? – спитав учень.

- Гадаю, – промовив я, подумавши трохи, – що директор скаже дякую. Всім нам. А тепер марш додому. Завтра в вас іспит. Як і завжди. Життя називається.

На тому сон закінчився.

Бабусю, дякую. Все інше я, гадаю, скажу тобі не тут і не за цих обставин.

Але бібліотеку, певно, краще зараз або перенести, або й зачинити до кращих часів.