Сліпуче світло
Світло з дверей ллється таке яскраве й густе, що здається, ніби його можна набрати в мисник, сісти на поріг, обіпершись на те світло, і їсти його ложкою, чи шити з нього вбрання чи ліпити з нього фігурки — чому ні? Рут так і робила вже кілька разів, світло на смак як смажена риба, як зефір, як свіжа малина, як лимонне морозиво — вона пригадує це, коли дивиться на світло.
...Коли не дивиться, або дивиться краєм ока — то бачить і пам'ятає зовсім інші, значно менш приємні речі: можливо, це смак лікарняної каші, сухість трубки в носі на дотик слизовою оболонкою, запах хлорки та власної сечі, запах свіжого лаку для нігтів від чиїхось чужих рук...
Тут все інакше. Щоразу дивишся — і дивуєшся. Тут не прибирають, але й не надто смітять — можливо, тому тут узагалі мало запахів, а коли пахне — то пахне теплим каменем, кипарисом, свіжим тістом, трохи сіллю і пилом. Тут нема утоми, і за весь час, що Рут прожила тут, вона бачила дуже мало хворих, і з них рідко кого хвороба приковувала до ліжка — клімат такий, не сприяє лежанню, хоча можна, якщо дуже хочеться, хоч посеред вулиці лягти й лежати. Хоч годину, хоч добу, хоч дві. І, натомість, можна щомиті встати, кинути те, що робиш — і нікому до того не буде діла. Йди собі, куди заманеться, ходи хоч гола, хоч на руках, хоч кричи. Одна дівчина з сусідньої вулиці днями, до речі, зробила всі ці три речі водночас, і її ніхто не засудив. А молодь кварталу навпаки, здається, канонізувала її як свою святу. На стіні навпроти будинку, з вікон якого дивиться на світ вітальня Рут, намалювали фреску з оголеною дівчиною, чиє тіло обіймає тисяча білих крил, тому незрозуміло — дівчина падає чи просто летить головою вниз.
Тут дуже інші дні, а надто інші — ночі. Зорі — величезні, їх видно навіть із залюднених ринкових площ, вони завбільшки з гвіздки для підков, до них хочеться дотягтися, видершись на дах, і причепити на них щось — записку, квітку абощо. Але ніч — час темний, вночі буває різне, Рут казала якось, що нечасто лазила по дахах, бо місто, сповнене світла вдень, на у темряві коминів ховає страшні речі.
...найстрашнішим у місті народження Рут був її шлях від дому до лікарні. Автівку заносило на поворотах, її трясло, і Рут трясло, і медпрацівники тремтячими руками нишпорили тілом, доки від її свідомості не лишилася сама розтрушена каламуть...
Містом, де вона живе нині, ходять убивці. Про це можна дізнатися з розмов у численних кав'ярнях, чи з об'яв на ратуші, які змінюються щоразу, як проходиш повз, чи на ринку. Але ходять собі і ходять. Між двома сусідніми кварталами у місті нещодавно спалахнула справжня війна не на життя, а на смерть — але до цього всі звикли. І Рут звикла теж. До центру, де вона працює, часом приходять поранені, спантеличено просять їм допомогти. І ми з Рут та іншими сестрами допомагаємо, як можемо. Бувало таке, що люди вставали і йшли. Бувало, що не вставали. А хтось просив відвезти їх до лікаря — але лікар у кварталі цієї весни втратив глузд. Кажуть, сонце напекло. Був талановитим хірургом, гордою зіркою симпозіумів і конференцій, тепер ходить із величезною кравецькою голкою, намагається зшивати між собою будинки, що виходять на східну сторону, торочить щось про великі гори, що насуваються. Сестра Дебора на це стенає плечима і каже, що в ньому це завжди було.
В місті багато божевільних, бо воно й саме не сповна розуму. Когось, хто приходить сюди, воно лікує і дає надію, в інших її відбирає. Рут місто поставило на ноги і дало сумнівний дар допомагати іншим, хоч Рут цього й не просила. Вона хотіла померти. Сестра Дебора каже їй, що всі сестри-палеативниці хотіли померти за життя — ось вона, скажімо, багато років поспіль думала, що смерть — єдиний шлях утечі від деспота-чоловіка. Але вийшло інакше. Дебора перебралася у місто, а чоловік перебрався за нею.
Сестра Дебора — це я. Лікар — то мій чоловік. Це я і не я. Він і не він. Місто зробило з нами дивні речі, наділило викривленими, дивними дарами.
Я сиджу у глибині кімнати, і дивлюся, як світло поглинає стіни і підлогу. Поки ніби граючись, не навсправжки. Але хто знає, що буде завтра.
Рут устає, і світло тече їй по губах. Нещодавно в місто прийшла новина: зачиняється Фабрика. Не сьогодні, не завтра, не в цій порі року — але зачиняється. Рада міста нічого не каже на те, старожили міста сердито бурчать щось про свій вік для кожної речі, але всі про це знають. Зачиниться Фабрика — відтак, будівлю її буде зруйновано. А зруйнується будівля — і в її руїнах заведеться таке, чого не зможе винести, певно, навіть Восьмий район і вся його околиця, звідки містом вічно розбрідаються фанатики і зграї напівголодних собак і щурів. Передчуття великого нищення розлито містом так густо, що повітря сьогодні відганить гірким вершковим маслом. Дехто вважає, а Рут якось просто сказала мені, що, можливо, мій чоловік був першим, хто дізнався про це — і тепер він хоче захистити їх усіх від того, що буде, зашиваючи вулиці, мов рани. Навряд, каже Старша Сестра. Він нікого ніколи не хотів захистити, крім себе, думаю я. Хоча, можливо, місто відібрало в нього це і дало щось нове.
...колись із тіла Рут вийняли дуже багато всього. Так багато, що тіло її перетворилося на ємність для чужих рідин і сухих трубок, на безсилу ляльку, в якої щоразу відмовляли усе нові органи. Але батьки не хотіли втрачати її, хотіли, щоб вона жила — і тому, дивним чином, від Рут лишалося все менше й менше...
Сьогодні до нашого центру палеативної допомоги, як чула Рут, прийшло одразу кілька невиліковних хворих: у місті це рідкість, але трапляється. Жоден із них не заповів своє тіло Фабриці. Куди після смерти дінуться їхні тіла? Куди полинуть душі? Чи ж тепер усіх мерців відноситимуть і викидатимуть у море? Рут не знає.
Вона не знає, куди її несуть ноги, але врешті вона виейде на Південну Кливу, де зливаються два моря, Море Пилу і Море Сліз, де викривлено простір, і сонце над водою і берегом водночас видно праворуч і ліворуч.
Червень, Південна корона року. Пляж унизу спорожнілий і голий, Клива теж порожня: люди ховаються від зайвого сонця, а воно полум'ям лиже шкіру і навіть одяг, ніби сонце от-от присунеться трохи ближче, і весь світ перетвориться на піч.
...колись Рут усе не могла зігрітися, їй було так холодно і так самотньо...
Порожнім пляжем унизу ходить божевільний лікар. Він загубив свою голку? Агов, пане лікарю, що ви шукаєте? Спантеличено посміхається, приклавши долоню до лоба: так, загубив. Голка лежить у кущах на Кливі, і Рут добре бачить її, але вона йому ніколи про це не скаже. Її обличчія бліде, худорляве і стомлене, з великими синцями під великими карими очима. Його очі давно втратили вирах і колір — а може, ніколи його не мали. Його риси неприємні, а руки живуть окремим життям.
Іншим краєм пляжу вийшла прогулятися Старша Сестра Дебора, колишня дружина лікаря. Рут знає, що найбільше він би хотів пришити її до себе — відтак, хай далі шукає свою голку. Ніколи не знайде.
Голку треба знищити. Викинути в Море Пилу. Чи в Проміжок — місце, де вода, сіль і пил змішуються, створюючи клейку смугу пульпи, де ніхто не знає, що відбувається. Чи є там життя і смерть у звичайному розумінні? Її треба сховати під одяг, а тоді викинути геть, уночі, коли містом швендяють убивці і зорі. Так!
Колись Дебора допомогла Руті примиритися з містом, із собою. Вона дала їй роботу. Сказала: ні, дитино, ти не зможеш померти, дивись: ти тринадцять разів входила в море, і воно тебе викидало ще сильнішою, ніж ти була. То, може, досить? Рут дуже розлютилася на неї, але припинила. Вона злилася, коли підносила воду іншим, тим, кому судилося звільнитися. Злилася, коли прала їхню білизну. Плакала, коли проводжала їх у останню путь. Ходила похмура над береговою лінією. Непривітно відверталася від посильних із Фабрики. Але врешті таки примирилася.
Вона виймає голку з кущів, і іскри сонця ходять нею як баранці хвилями. Шум хвиль гасить шерхіт її суконь. Я дивлюся вгору і бачу.
Рут ходить уздовж берега до заходу сонця — над берегом із двох боків починає шарітися небокрай. Рут наспівує пісеньку, яку сама колись відшукала у тріщинах на цеглі будинків. Про порожню дівку, закохану в смерть, і її самоту. Про Рут. У неї ніколи не було друзів, і навіть зі Старшою Сестрою вони не потоваришували як слід. За словами Рути, Дебора гарна, добра і спокійна, і косам її напрочуд бракує вінка з півоній, але Рут чула одного разу, як Старша з відразою говорить про тепло і любов — тому ніколи не говорить до неї перша ні про що тепліше за мерців і ближче за зачинення Фабрики. Та й сама вона найближче сходилася з тими, кого проводжала в останню путь.
Рештки тіней зникають з пляжу разом із тими, хто їх відкидає — і пляж накриває одна велика суцільна тінь. Я йду геть, але продовжую бачити, бо в цьому місті мені не потрібні очі, щоб дивитися.
З червоного, як вуста вбивці, неба падає тіло птаха. Небо й саме схоже на птаха з відрубаним крилом, із якого іде кров. У птаха так само нема крила, воно падає поруч, тримаючись за тіло останнім тонким мотузком синюватої вени. Птах не кричить і не б'є крилами, ніби розуміючи, що з ним. Очі його сповнені непташиного жаху і болю. Рут схиляється над круком і під шепіт пилу і води дістає з пелюсток попелястого одягу свою підступну знахідку. Захід сонця фарбує кінець голки в червоне.
На одному з провулків міста, кривому і брудному, мене наздоганяють швидкі чоловічі кроки.
Над пляжем із неба починає сипати попіл — чи то пташине пір'я? Чи то круки десь далеко падають і падають на землю на тлі призахіднього неба?
На одному з провулків неприємні, надто жваві руки хапають мене за плечі.
Птах у руках Рут розправляє пришите крило, мов віяло. Рут не знає, що робити з ним, тому відкладає голку й підкидає крука в небо — той летить.
Тієї ж миті, в останніх променях червоного світла, я падаю на землю сліпого темного провулку.
Тієї ж миті в її руки падає іще один поранений птах.
Що буде, коли зачинять Фабрику? Куди подінуться душі тих, хто вирішив залишити своє тіло? Якщо спитати про це Рут, вона навряд чи відповість, хоча завтра вона, певно, знову вийде на Кливу з голкою в руці, і пришиватиме крила поранених птахів, що з'являються тут у надвечір'я, нізвідки, в неймовірній кількості.
Якщо спитати про це лікаря, він скаже, що не дозволить цьому статися. Він не дозволить статися нічому поганому. Він ніколи не хотів нічого поганого. Він не хотів, скаже він знову і знову.
Якщо спитати про це мене, вірніше, Старшу Сестру Дебору, що має тут важливу справу, а тому не гає час на думки від першої особи, то Старша відповість: ми щось придумаємо. Ми зашиємо рани, ми нагодуємо і напоїмо нужденних, ми знайдемо місце, де будемо ховати тіла померлих і секрети живих. А тепер причини вікно, будь ласка — з Фабрики знову несе згарищем, та й вечоріє.
Якщо спитати про це директора Фабрики, що стоїть на самому краю Моря Попелу, а відтак, скоро буде остаточно підмита і впаде у безвість, — він, звісно, знатиме, що на це відповісти. Але промовчить. По-перше, він не говіркий. А по-друге, він дуже зайнята людина. Щоранку він наповнює клітку у своїх грудях зірками, щоби щовечора звідти вилітали круки і, билися спинами об скло склепіння світу, обпікали свої крила і падали на узбережжі зранені й побиті. Птахів дедалі меншає, і коли з-проміж ребер директора Фабрики вилетить останній, одяг його впаде на землю невагомими пластівцями, і до дверей фабрики потече загусле сліпуче світло, витече з дверей і поллється на місто.
Але біля дверей Рут воно зупиниться.
Принаймні, мені хотілося б у це вірити.