Glass dust

– Мінхо? Ти чого ще тут? Я мало не зачинив офіс разом із тобою.

Хан здивовано зупинився на порозі офісної кухні. Приміщення було просторим і світлим, а Мінхо, згорнувшись на одному з диванчиків із телефоном, у своєму чорному светрі був схожий на кота. Джісон сам любителем котів не був, але часто помічав у гостях, як у бездоганно підібраних в одній кольоровій гамі інтер’єрах, залюблені всією сім'єю коти ламали гармонію й ходили гордими рудими чи білими плямами по бежевих кімнатах. Мінхо був чорною плямою на затишному молочному полотні кухні, та й його поза з підібраними колінами лише підсилювала схожість з кішкою.

– Уже йду, – хлопець зітхнув якось особливо важко і навіть не глянув на Хана.

Це викликало смутну тривогу, за яку Джісон тут же зніяковів. Мінхо ж не зобов’язаний щоразу реагувати на його появу тим самим поглядом. І нехай Джісону знадобилися тижні, щоб переконати себе в тому, що він нічого не вигадує і що цей хлопець з відділу кадрів, із яким кожна зустріч у курилці закінчувалася чимось середнім між абсурдом і фліртом, справді дивиться на нього по-особливому.

– Ти таксі чекаєш? Можемо поїхати разом, якщо хочеш, все одно в один бік.

Щось було не так. Стійка офіс-адміністратора була розташована вдало - повз неї неможливо пройти непоміченим, але чомусь сьогодні Хан майже не бачив хлопця, а це був перший день, коли Мінхо повернувся на роботу після тижневої відсутності. І зараз, у прямому світлі високо підвішених ламп, його вигляд здавався якимось особливо змарнілим і спустошеним. Хан часто бачив Мінхо просто втомленим, таким, яким нормально йти з офісу наприкінці робочого дня, тож різниця впадала в очі ще сильніше.

Поки ще не встиг струсити й передумати, Джісон сів поруч із хлопцем, який складав павербанк у рюкзак і от-от мав підвестися з зручного дивана, та несміливо поклав руку йому на лікоть, трохи притримавши.

– У тебе все нормально? Вибач, будь ласка, якщо лізу, я просто…

Він замовк під поглядом Мінхо, що зі здивованого став відверто вивчаючим. Хлопець навіть трохи схилив голову і задумливо прикусив губу, дивлячись на Хана, який уже все ж таки встиг зніяковіти.

— Слухай, а якщо я скажу, що не дуже? Або навіть відверто погано, то що?

– То я спробую допомогти… чи підтримати? – Джісон невпевнено відвів погляд, але одразу спробував узяти себе в руки і продовжив уже твердо. – Розповідай тепер. Тебе тиждень не було.

– Ти помітив?

Хан відчув, що червоніє, але щиро сподівався, що його обличчя залишилося чемно-учасливим.

– Я не міг не помітити, на мій ноутбук приходять ваші чек-іни. І обіди, як ти знаєш, замовляю теж я.

– А, точно, – протягнув Мінхо, і на мить Джісону навть здалося, що він почув нотку розчарування. – Так, я тиждень працював з дому.

– То що сталося?

– Я не знаю, як сказати це так, щоб не прозвучати так, ніби я шукаю уваги й співчуття. Коротше… До мене в дім трохи прилетіло.

На мить Хану здалося, що кухня стала неправдоподібно яскравою й чіткою. Очі розширилися і машинально спробували просканувати Мінхо, розгублено ковзаючи по тілу. Шкіри майже не було видно - хлопець був у джинсах і светрі, він здавався цілим, але Джісон відчув, як усередині нього все перевернулося.

– Ти цілий? Все добре? А близькі? – він щосили намагався не дати паніці прорватися в голос. У голові судомно почали промайовувати думки про те, що треба й не треба говорити в таких ситуаціях.

Мінхо відкинувся на спинку дивана і знову втомлено зітхнув. Він ще трохи підібрав ноги і взяв у руки невелику подушку, яку майже по-дитячому обійняв, кинувши на Хана дивний погляд знизу вгору.

– Розумієш… Я ж маю бути мужиком, так? Є соціальний протокол, за яким я повинен сказати, що все в порядку. Але…

– Та що ти таке вигадуєш, яке «повинен»? Це ж піздець… – Він почув, як різко прозвучав його власний голос, і змовк, намагаючись поглядом передати все, що думає про внутрішню політику співрозмовника.

Мінхо коротко хмикнув без звичної усмішки.

– Ну так. Розкажеш… – Він міцніше стиснув подушку, і його пальці стали в тон світлій наволочці. – Четвертий рік війни, це всюди відбувається. Усі довкола якось тримаються. Я не особливий.

– І це означає, що тобі не може бути хріново?… – Хан на секунду запнувся, підбираючи слова. – Ніхто і не зобов’язаний триматися. Це божевільні обставини.

Він хотів покласти руку Мінхо на плече, але в останню мить просто пересунувся ближче, і їхні коліна майже торкнулися.

– Те, що тобі після такого погано – це нормально. Ти ж жива людина.

Мінхо мовчав, дивлячись кудись повз, на лінію стику плитки й дивана.

– Я просто… – він смикнув плечем, намагаючись підібрати слова. – Я тиждень сиджу і думаю, що якщо почну комусь це розповідати, мене будуть чути як: «ой, пожалійте мене». – Він підняв очі на Джісона, і вони були втомлені, наче після тривалої хвороби. – Але й робити вигляд, що все норм, я теж більше не можу. Не вивожу.

– Я не збираюся тебе жаліти, – спокійно відповів Хан і здивувався, наскільки упевнено це прозвучало. – Я просто хвилююся. Ти зник на тиждень, потім приходиш такий… – він обвів рукою співрозмовника.

У кутиках очей Мінхо щось ледь помітно сіпнулося.

– Погано виглядаю, так? – його голос прозвучав трохи м’якше. – Гаразд. Значить, так і є.

Він на секунду уткнувся лобом у подушку, видихнув у тканину, а потім знову вирівнявся.

– Я просто не знаю, з чого почати, щоб це не звучало…

– Та забий, як це звучить. Ти не зобов’язаний зараз дотримуватися цього свого соціального протоколу, чи чого там… Це просто між нами.

Мінхо на мить затримав на ньому погляд.

– Між нами, так? – перепитав він із добре знайомою Хану інтонацією – наче має на увазі щось інше, але це неможливо довести.

– Звісно, – спокійно підтвердив Джісон.

Він злегка витягнув руку і все ж поклав долоню на передпліччя Мінхо обережно, щоб можна було легко прибрати, якщо той відсмикне руку. – Можеш говорити стільки, скільки захочеш, або взагалі не говорити, якщо не готовий. У будь-якому разі, потім поїхали на таксі разом. Вже досить пізно.

Мінхо не надто приховуючись подивився на чужу долоню на своїй руці, але не відсторонився.

– Ти дуже… – він почав і запнувся, наче впіймав себе на слові. – Дуже вчасно прийшов. – Він усміхнувся кутиком губ. – Я думав, сьогодні просто відсижуся, заберу деякі документи й тихо звалю.

– Не вийшло, – м’яко зауважив Джісон. – Я тебе помітив.

– Так, – Мінхо хмикнув.

Він знову обійняв подушку, поправив светр на зап’ястях і подивився кудись у точку над плечем Джісона.

– Коротше… – почав Мінхо й нерішуче прочистив горло. – Я, мабуть, згадував у розмовах раніше, що не дуже реагую на тривоги. Типу після Харкова мені вже настільки все одно. Тут, в Києві, мені, чесно, взагалі не страшно було, навіть якщо поруч щось вибухало чи шахеди літали, чи ППО. Я не сміливий сам по собі, просто ну… І так тривоги постійні, постійно щось літає… Уйобки ж ніяк не заспокояться.

Хан мовчки кивнув.

— Я в укриття жодного разу не ходив, максимум - якщо зовсім близько, то йшов у коридор із котом, але зрештою все одно повертався в ліжко спати. От і в минулу п’ятницю ввечері також, як завжди, заснув, хоча й тривога була, і балістика. І, коротше… — Він прикусив щоку, намагаючись зібратися. Погляд, що розсіяно блукав кухнею, нарешті спрямувався вниз, на розсип вогнів міста, видних із панорамних вікон за відбитим у склі інтер’єром. — Прокидаюся від страшного наростаючого шуму, що переходить у оглушливий гуркіт, в очах — такий помаранчевий палаючий файєрбол, а зверху на мене щось падає. Я думав, стеля, якщо чесно.

Пальці на його руці стиснулися трохи сильніше.

— Я на секунду завмер, думав лягти й прикрити голову, а потім рвонув звідти в коридор. Ступні порізав об скло. Там усюди було стільки скла, мене трохи посікло, коли воно вилітало. Я думав, що зможу зорієнтуватися в такій ситуації, а я навіть порізи продезінфікувати не міг. Чув на вулиці крики, сирени, а сам сидів, ніби оглушений, бачив на собі кров і не міг зрозуміти, все зі мною гаразд чи ні.

— Тобі надали допомогу?

— Мені не треба було, це й справді були просто подряпини й садна. Просто, мабуть, десь ще зачепило капіляр, забризкав кров'ю штани свої світлі, сірі. Ну і, коротше, потроху прийшов до тями десь за годину, подзвонив власниці квартири, пофоткав і зняв збитки. Мінус вікна, нічого критичного, насправді. Почав прибирати скло і шматки рами, потім уже приїхала власниця з чоловіком, затягнули плівкою вікна, допомогли прибрати.

Хан відчув, що затамував дихання, і лише тепер зробив глибокий вдих.

— Тобі було де залишитися?

— Мені довелося потіснити друга, я тиждень провів у нього на дивані. З котом теж було незручно, та й друг живе з батьками і двома молодшими сестрами. Я не хотів їм заважати, але в квартирі було холодно, там не можна було спати.

— Не сказати, що це відпочинок від стресу...

— Та так собі, але слава богу, було де ночувати. Я намагався нікому не заважати і просто працював.

— Боже, ти ще й працював…

— У мене просто відпусткових цього року більше немає. Ну і загалом, якби не вимкнення, воно віддалено не так вже й погано було.

— А зараз? Ти все ще там?

— Я повернувся додому минулої суботи, через тиждень, коли поставили нові вікна. Поки майстер працював, я сидів у куртці за ноутбуком і відповідав на робочі емейли, а коли він пішов, то взявся за прибирання. На тижні я приходив і пилососив кілька разів, склав речі, викинув постіль. Та скільки б не пилососив, дрібнесенька скляна крихта, як пудра, лишається на лінолеумі. А тоді в суботу я вперше мив підлогу. Я відмивав плями своєї засохлої крові, відтискав ганчірку й відходив назад до ноута, перевіряти емейли й робочі чати. Іноді доводилося відповідати на дзвінки. Це все так... Дивно.

Хан відчув, як усупереч волі в горлі збирається гидкий гіркий клубок.

— Ти нічого не казав керівництву?

— Я сказав ще в понеділок, що сталося. І одразу додав, що це не вплине на роботу.

— Не збрехав, виходить. А як відреагувала начальниця? Вона ж у вашого відділу не в Україні?

— «Oh dear, this is horrible, I can’t imagine. Can you please update the tracking sheet?»

— Мило.

— Я сам намагався прозвучати так, щоб вона не переймалася. А про що вже перейматися, ні про що.

— Батькам сказав?

— Ти так говориш, ніби мені п'ятнадцять. – Усміхнувся Мінхо. – Уранці прильоту я подзвонив батькові. Сумнівався, але коли я вийшов по сигарети і йшов повз парамедиків, пожежників, сусідів, я побачив, що квартири, у які був сам приліт, вигоріли навіть з боку двору. Навиліт. І тоді… Дарма, звісно. У нього потім тиск підскочив.

Мінхо трохи помовчав і невпевнено перевів погляд на Джісона.

— Ось, загалом, і все. Тільки…

— Що?

— Думай що хочеш, але я, хоч і повернувся додому, не можу спати. Навіть без тривоги - мені страшно, що я її просплю. А поки був у гостях, то почувався в безпеці, уявляєш, яка дурня.

Після секундної паузи рука Хана ковзнула вниз по передпліччю хлопця, і він обережно, але твердо стиснув долоню Мінхо, який продовжив:

— У мене в голові заїло, прокручується це вогняне небо, гул, гуркіт і хвиля. Я не знаю…

— Поїхали до мене, — Джісон не бачив жодного варіанту, за якого це не було б найрозумнішим рішенням. — Я живу сам, якщо що.

Мінхо похитав головою.

— Дякую, але я повинен якось сам це перебороти.

— Кому повинен?

— Ну, рано чи пізно я ж маю сам спати у своїй квартирі.

Хан стиснув губи й твердо сказав:

— Тобі спершу треба відновитися.

— От так і знав, що ти будеш мене жаліти.

— Я не жалію, господи, я співчуваю. Як одне людське створіння іншому, яке пережило ненормальне. — Хан видихнув і злегка стиснув його пальці. — Це не одне і те ж.

— Для мене звучить однаково, — тихо відгукнувся Мінхо й відвів погляд. — Типу «бідний хлопчик, ходімо, я тебе врятую».

Джісон скривився.

— Ти вже сам себе врятував, ні? Я максимум можу запропонувати тобі нормально виспатися - і все.

Мінхо коротко хмикнув, але не усміхнувся.

— Не знаю…

— І, до речі, можливо, без вибухів, — додав Хан. — У мене в районі тихо, максимум ППО десь ду-у-уже далеко чути.

Він стиснув його долоню трохи сильніше:

— Ти цього тижня взагалі як спиш?

— Ніяк, — чесно відповів Мінхо після паузи. — По дві години, по три. Лягаю, ніби вже-от відключусь - і в голові знову цей звук… А якщо тривога, то все, я знову сиджу в коридорі й чекаю, поки прилетить ще.

Він скосив очі на їхні зчеплені руки й тихо додав:

— І мені так соромно.

Джісон дрібно похитав головою.

— Боятися після такого - це норма для психіки.

— Ти не психотерапевт, випадково? Все у тебе норма, — буркнув Мінхо.

— Я просто… хочу, щоб ти виспався. Не геройствував, не доводив собі, який ти залізний, а поспав.

Мінхо помовчав, водячи пальцем по шву дивана.

— А якщо я приїду до тебе… я ж буду заважати. У тебе свій графік, свої… — він невизначено махнув рукою. — Я ще буду тут…

— По-перше, тобі не завадить компанія.

Він трохи нахилився вперед, намагаючись упіймати його погляд.

— По-друге, ти не зобов’язаний переїжджати до мене жити. Я пропоную хоча б одну ніч. Потім хоч одразу повертайся до себе.

— А кіт? — раптом вирвалося в Мінхо. — Я його і так уже… носив туди-сюди, потім залишав одного.

— Він зараз удома?

— Так, але, — Мінхо ледь помітно розслабився. — Сусідка знизу забирає його до себе на ніч із мискою й лотком, коли я кудись їду, у неї є ключи.

— Ну так от, — кивнув Хан. — У тебе кіт під наглядом, вікна цілі, сусідка буде в курсі. Світ не впаде, якщо ти одну ніч проведеш десь ще.

Мінхо похитав головою.

— Ти дуже просто це озвучуєш.

— Якщо хочеш, можу ускладнити, — м’яко відповів Джісон. — Шановний колего, я офіційно запрошую вас переночувати на моєму дивані з метою стабілізації нервової системи.

— На дивані? — автоматично уточнив той.

— Можу уступити ліжко, якщо хочеш, — знизав плечима Хан. — Я нормально сплю і на дивані, чесно. Але якщо тебе тригерить ідея, що я буду «жертвувати заради тебе», то давай так: ти спиш на ліжку, я у залі, але ми про це не говоримо.

Мінхо ледь усміхнувся.

— Це ж і є жертва.

— Тільки якщо ти так її назвеш, — парирував Джісон.

Він знову подивився йому прямо в очі:

— Дивись. Ти можеш хоч одну ніч провести в іншому місці, просто щоб мозок хоч трохи видихнув і зрозумів, що існують інші варіанти.

Мінхо кілька разів кліпнув.

— Ти так говориш, ніби знаєш, як це працює.

— Я не знаю, як що у тебе працює, — обережно сказав Хан. — Але знаю, як у мене. Я теж мав сам справлятись, доки не зрозумів, що це тупо, і що було б легше, якби хтось був поруч.

У його голосі прозвучало щось дуже особисте, і Мінхо уважніше подивився на нього.

— У тебе теж щось сталося? — обережно спитав він.

— Потім розповім, — надто швидко відмахнувся Хан. — Зараз не змагання, кому гірше, так?

Мінхо тихо хмикнув.

— То що, спробуєш не їхати додому, а провести одну ніч у друга?

Слово «друг» зависло між ними трохи вагоміше, ніж мало б. Мінхо опустив очі на їхні руки. Хан усе ще тримав його долоню.

— Ти… не передумаєш дорогою? — несподівано тихо запитав він. — Типу, ми вийдемо з офісу, ти подумаєш «навіщо я це запропонував, тепер треба терпіти його в себе вдома», і…

— Ні, — швидко пролунав відповідь. — Якби я не хотів, я б не пропонував.

Мінхо знову подивився йому в обличчя, ніби перевіряючи, чи немає там роздратування або тієї самої жалості, якої він так боявся.

Нарешті він видихнув:

— Гаразд, на одну ніч.

— Домовилися, — одразу кивнув Хан, наче боявся, що той передумає, якщо дати йому ще п’ять секунд. — На одну, а там подивимось.

— Тільки я ж без речей, — Мінхо машинально озирнувся в пошуках рюкзака. — У мене нічого з собою немає.

— У мене вдома більше ніж один комплект одягу, прикинь. Ходімо вже.

Хан обережно відпустив його руку й підвівся, а потім зному простяг долоню, пропонуючи допомогти встати. Мінхо з секунду на неї дивився, а потім взявся й підвівся.

— Якщо я не засну й буду бродити по твоїй кухні о четвертій ранку, — пробурмотів він, піднімаючись, — ти маєш право мене вигнати.

— Якщо ти будеш бродити по кухні о четвертій ранку, я попрошу тебе зробити чаю, — відповів Джісон.

— Звучить як план, — тихо сказав Мінхо.

Він узяв рюкзак, ще раз машинально оглянув кухню, де все було цілим, світлим і нормальним, і лише потім обернувся до Хана:

— Поїхали. Поки я не передумав.