Синє-синє

Небо над Коханим у серпні таке синє-синє, що в ньому хочеться заблукати. Надто надвечір, коли з-за дрібних несерйозних хмар от-от проглянуть перші зорі, а виднокрай позолотиться, тоді стане бронзовим і мідним, ніби ховаючись від жахів сьогодення у шатах кольору все більш давніх віків.

Давні греки не знали слова «синій», «блакитний» чи «небесний». Вони казали — зелений. Казали — колір моря і вина. Можливо, синього тоді й не було. Можливо, синій народився пізніше, від нового слова. А можливо, він упав на землю разом з котримсь із метеоритів.

Але такого синього, як очі в Ельвіри, на світі ніколи не було й не буде. І такого мідно-рудого, як колір Каріниних кіс, немає теж: жоден давньоскіфський чи давньосарматський коваль ніколи не зміг би повторити цей неймовірний колір, і з горя напевне сам пішов би насипати собі курган десь за селом, у нескінченні поля під Коханим.

А село — ну, звичайне. Хіба ім’я в нього трохи дивне, а хто його так назвав — невідомо. Каріна могла би пошукати в своїх історичних книжках, написаних серйозними дядьками й тітками: може, це були соратники петлюрівців, що разом із «Щедриком» та ще десятком інших мелодій розносили світом історії про народ на сході Європи. І от якось вони проїжджали тут на самому початку своєї подорожі, повз поля соняшників і гречки, повз ліси буків і дубів, і так їм тут сподобалося, що вони назвали село — Кохане? А може, то були реєстрові козаки, яким доля подарувала пережити десь тут неподалік руйнування Січі, і вони тому були й раді, й не раді? Чи польські подільські пани, що зводили скрізь по місцевості свої замки, копали підземелля, зберігали зброю та вино? Є ж у польській таке чи дуже подібне слово — кохане? А може, чому, власне, ні, — може, це було ще давніше, може, хтось із давніх кочевників покохав у цій місцині вперше, може, він чи вона (і хай це буде вона) побачила це небо над зеленим шумливим лісом, над золотими пагорбами, і, не знаючи слова «синє», сказала — кохане?.. Каріна могла би пошукати історію, та вона не хоче псувати чари загадки. Тому вигадує для себе і для Елі все нові й нові версії, а та сміється: тобі романи треба писати, а ти сидиш тут зі мною, яблука збираєш, груші їси.

А яблука — звісно, достиглі та червоні. І старий Ельвірин сад, що її родина плекала так багато років, і що тепер занепав — такий старий, такий пишний, такий поранений, як вся історія Поділля разом. Отут у старий колодязь за часів Ельвіриного прадіда влучило щось, якась бомба. Цей колодязь закритий, але ні прадід, ні дід не дозволяли його розбирати; Ельвіра жартує, що там живе відьма, та така зла, що хто спробує випустити з колодязя її душу — буде навіки проклятий. Ти моя відьма, каже Каріна. І мені подобається твоя душа. І яблука теж подобаються.

А дерева такі старі, що пам’ятають, певно, тих-таки козаків. Пам’ятають, як з’явилася лінія телеграфу, а тоді — електрики. Чи, може, навпаки.

А там, подаль у саду теж упало щось. Сусіди викликали хлопців, хлопці приїхали та забрали. Сказали — ракета, сказали — вам пощастило. Пощастило, що впало без вас. Ви не переживайте, сидіть собі спокійно в Любліні.

Невдовзі ті сусіди поїхали. Після цього Ельвіра сказала: я в Любліні більш не можу й не хочу. Давай повернемося. Тут на мене дивляться як на чужу, то й удома дивитимуться. Але вдома бодай дім. Я поїду з тобою, сказала Каріна. І тепер вони збирають груші та яблука, а також щотретього дня міняють у вазі букет із ромашками та ехінацеєю.

У Коханому лишилося на диво мало людей, хоч потроху й починають повертатися. Не завжди це ті ж люди, що поїхали. Переважно в них усіх є машини, можливо, зброя теж є. Каріна боїться тих, у кого є зброя. Надто чоловіків. Хоча вона і вища, і дужча — але й боїться дужче теж. Можливо, тому що вона не звідси. В неї вдома не кажуть — ондо, осьдо. Кажуть — ходю, говору, трапка, бурак. Кажуть — допіру, слабий, баняк не варить. Кажуть — куди ти їдеш, ти що, ще й подругу з собою тягнеш, сиділи б лучше в Любліні, це ж надовго, а вона від тебе ще й младша, і дивись, тендітна така, на неї дунь — вона полетить! Каріна каже — та це ж усе одно захід! Ми далеко від фронту, сюди майже не попадає. Ну, мам!..

Ельвіра питає: поможеш?

Так, звісно. Каріна посміхається, відвертається від небесної блакиті, підхоплює з землі старе іржаве відро та йде стояти під драбиною, ловити яблука, величезні, хрусткі, запашні, жовто-червоні.

Тоді Байка здіймає крик. Байка була спершу Байрактаром, коли її підібрали майже щеням два місяці тому. Думали, не виживе. Хтось прив’язав їй до шиї мотузок із каменем, і цуценя бігало з ним, зі стертою до крові шиєю. Полікували, лишили собі. Заросло все як на собаці. Думали, хлопець, назвали Байрактаром. Тоді до Коханого повернувся ветеринар і сказав — та ні, дівчат, у вас дівоче царство. Тому Байрактар став Байкою. І зараз Байка заходиться біля воріт, скаче та кричить. Величезне, кудлате, зубате, а відчини ворота — втече та сховається за Каріною. Було вже таке, коли почав приходити листоноша. Раз на тиждень, з рекламою. А раз із комунальними рахунками. Ще — зі словами: «Та я й сам не знаю, чого всіх так мало. От у сусідньому Грабовому майже всі лишилися». Байка шаленіла від його велосипеду, наче то її особистий заклятий ворог.

Глянеш, хто там? — питає Ельвіра. Каже — не хочу звідси злазити, я тут як у гніздечку.

Каріна посміхається — знизу Еля ще дуже схожа на тендітну пташку. На дрозда чи на соловейка. І очі на пів обличчя. Гляну, каже, чекай.

Двір заріс кущами здичавілої сливи та бузку, з-за них не видно воріт, і якщо їх прийшли грабувати чи просто бити, тому що — Каріна про це дізнається, лише коли підійде до старих воріт упритул. Ворота колись були гарні, розписані сонцем, зорями та квітами. Днями Каріна їздила до міста та купила нову фарбу по металу. Пахне жахливо, то, певно, хороша і цупка. Але фарбувати поки не фарбували. Ельвіра сказала — треба буде. І Каріна сказала — так, буде треба. Може, завтра.

Але якщо пофарбувати ворота, всі побачать, що тут хтось є.

Байка скиглить біля брами. За брамою видно чиєсь сиве волосся.

Каріна видихає, питає: «Хто?», і відчиняє калитку.

Двоє сивих бабів. Дачниці, одразу вирішує Каріна. Короткі штани (здається, це називається «капрі»), в обох годинники на руках, волосся коротке, окуляри виглядають новими.

— Прошу?

Баби трохи ніби нітяться, а тоді та, що худіша і з рожевим манікюром (який Каріна одразу про себе називає бумерським) каже несподівано високим та ясним голосом:

— Добрий день! Я перепрошую, а ви давно тут?..

А друга просто впритул витріщається на Каріну. На її саморобні шорти, на зроблений із батькової футболки кроптоп, на кольорові расти та дзвоники у волоссі. Так дивляться, коли підозрюють, що ти щось поцупив. Каріна пам’ятає це з недавніх часів у люблінському гуртожитку. «Каріночко, а ви, часом, не бачили моєї ковбаси? В холодильнику лежала, а оце щось сьогодні нема».

Вздовж Ельвіриного саду біжить заросла стежина зі старими слідами від коліс у ґрунтовці. Навпроти через ту дорогу — інший сад, так само, чи, може, навіть більш зарослий, але й квітів там більше. Жовті, рожеві, білі та брунатні. Серед них Каріна впізнає хіба ту-таки шипшину й пару чайних троянд. Хатинка на тій ділянці зовсім маленька, фарбована в колір радянської зеленки; дашок хатинки заледве проглядає крізь буяння серпневої стиглої зелені.

— Так, це... — «наш», ну, скажи «наш», хіба це важко? — Це будинок моєї... подруги. — А в Польщі сказала б, як є. В тій Польщі, де фанатики ходять із плакатами і закликають побивати камінням таких, як-от Каріна. Де якби хто на неї кинувся, вона мала б народити дитину від ґвалту. Де єдина інша пара в гуртожитку скандалила з криками ледь не щодня. Там Каріна не соромилася казати — ми, наше. Але вдома так чомусь не можна.

— А як звуть вашу подругу? — допитується пані з манікюром.

Аж раптом друга зупиняє її:

— От пристала до дівчини. Пробачте. Ми просто сусідки, живемо отут, — маше рукою на садок навпроти. На руці нема однієї фаланги мізинця, і Каріна не одразу розуміє, що теж витріщається.

— Так-так, — каже перша бабця, — мене звуть...

Каріна не запам’ятовує імена. Вона думає — холера, оце, напевно, зараз ці двоє, тоді їхні чоловіки, тоді сини, почнеться шум, музика, пиятика, а ділянка маленька, почнуть гуляти на всю вулицю, будуть ставити машини, а може, привезуть собак, скоріш за все, якихось бійцівських, оцього ще бракувало, чому не хтось нормальний, не хтось один, а краще зовсім нікого...

— Добрий день!

Ельвіра виникає поруч із повним по вінця відром яблук. На них на листку реп’яха лежать бронзові груші та якісь квіти.

— Ви наші сусідки, так?

Баби підозріло кивають.

— Ельвіра. Тут раніш мій дід жив, дід Петро, його тут усі знали. Він кіз тримав, курей... Беріть яблучко. Чи грушку.

Баби дякують, кажуть, що ніби пам’ятають якогось Петра. Фрукти не беруть, посміхаються та йдуть на свій бік вулиці. Довго риплять замком. Байка вихляє пухнастим сірим хвостом. На вечірнє небо виповзають кособокі, налиті дощем хмари. Ельвіра каже — до побачення, гарного вечора. Тоді питає — будеш вечеряти?

Я все ніяк не можу заспокоїтися, каже Тая. Ганна наливає їй кави в білу чашку з візерунком «під греків» і питає: чого. Тая каже: ти знаєш, чого. Ганна сміється: ми ж сто разів про це говорили. Тая каже: ти бачила, яка та друга чорна? В них там точно притон, кажу тобі. Ганна нічого не відповідає й мастить арнаутку маргарином.

— Ні, але ти бачила! — розходиться Тая по другому колу. Їй при цьому здається, що вона звучить, як дрібна стара сявка, що дзявка на велосипедистів із-під паркану. А Ганну спитай — та скаже: дуже гарний голос. Тая колись справді співала, в органному домі, хоч завжди були сопрано, сильніші за неї.

Ще, якщо вірити Ганні, в Таї гарні очі. Такі темні, як небо пізнього вечора, навіть зараз, а раніше були майже чисто чорні.

— Що я мала бачити, скажи мені?

— Ти ж сама бачила? Татуювання, оці сережки, а волосся! Я не здивуюся, якщо в них, вибач, воші. А це ще їхні хлопці не приїхали. Хлопці, дівчата, алкоголь, і — я майже на сто відсотків упевнена — наркотики!

Ганна кладе на маргарин ковбасу, а Таї — трохи сиру, бо та ковбаси не їсть. Наливає в Таїну каву трохи молока. Каже:

— Ось кава. Але спершу поїж!

По радіо говорять про відновлену будівлю школи в якомусь містечку. Ганна робить гучніше. Звісно, не в її містечку. Кому воно треба, її містечко. Коли його звільняли, там лишився попіл. Попіл. Ганни там не було. Повертатись їй нема куди. Але так. Школа. Для дітей. Звісно, хай вчаться.

— Я тобі казала не курити за столом!

Ганна ігнорує, робить іще гучніше, закурює. Тая ображено піджимає губи. Ганна струшує з дачного халату білі пластівці цигаркового попелу. Не такий уже й поганий будиночок. Газ є, електрика є. Стіни тонкі, горище просякло цвіллю, але жити можна.

— Давно ти тут не була? — питає Таю.

— Відколи Михась помер.

— Давно?..

— Вісім років.

Ганна гмикає:

— Туди йому й дорога.

Тая киває. Михась погано жив, був поганою людиною і погано пішов. Коли його не стало, Тая навіть зраділа, що в місті нема крематорію: хай черви їдять. Зраділа, що крім неї, ніхто не прийшов на прощання. Потім Ганна приїхала, і вони разом палили на кухні його світлини. Всі, де вона була поряд із ним. Усі, де був він.

— А що, твій малий теж сюди не їздив?

Тая стенула плечима:

— Ну, дах не впав. Ніби їздив. Траву косив.

Ганна бачила ту косу. Вона стоїть поіржавіла у дворі.

— Може, все буде добре, — каже зрештою і виходить надвір, бо там стоїть попільничка, зроблена з бляшанки «Нескафе».

Тая думає, що не буде. Яке добре, де?

Оці дівки напроти. Одна на вид — чиста циганка, та й не було в Михася серед сусідів ніякого Петра. Ніби. Ніби того дядька звали Павло, і він точно не був таким чорним. Потім ці кримінальні наколки. І волосся. І це тільки жінки. А коли приїдуть мужчини? Ну, ясно, хто приїде. Батярі, кримінальники. І почнеться. Добре ще, якщо їх не перевбивають. А ще собака цей. Точно щоб на людей спускати.

Чи, може, треба було з ними чемніше. Спитати, зрештою, чи не купляють вони металобрухт. На Михасевій дачі його повно, за що, крім стін і квітів, не візьмешся — майже все іржаве. Тоді, може, якось порозумілися б.

А ще ж діти. Андрій, його жінка, тоді онуки, може. Казали, приїдуть, поки канікули. Це ще два тижня, а тоді в Німеччині ж ніби починається школа. Приїдуть, і доведеться пояснювати. Андрій уже питав, чому б «тьоті Ані» не зняти якесь своє житло. Підозрює. І завжди підозрював, бо кмітливий не в батька. І що? І як?

І ще, кажуть, у Кохане вже прилітало. Чи то від рашистів, чи від ППО, кінець один.

Тая відкусує шматочок хліба. Смачний. Як у дитинстві. Маргарин, звісно, тоді таким не був. І сир був інший. Але арнаутку де не купиш, скрізь смачно.

Ковтає. Відпиває кави.

Ну, звісно, несолодка. «Таю, я тебе прошу, не роби собі гірше». Та зараз. Скільки там того життя лишилося, і хто зна, що її швидше вб’є — це ще й цукру не їсти?!

Поки Ганни нема, кидає в чашку три ложки цукру. Ложка трохи іржава, цукорниця — надтріснута. Ну от, значно краще. Боже, хто навіз сюди оцей весь мотлох? Михась постарався чи вже Андрій? Повна хата тріснутого посуду, з якого ні випити, ні поїсти. І ложки всі ці — на брухт, усе на брухт!

З двору лунає ніби Ганнин голос.

— Що ти кажеш?!

Вона знову щось каже. От курка стара, знає ж, що Тая не чує так далеко. Доводиться встати й піти туди, сподіваючись, що все гаразд. Що там нікого не вбили, нічого не впало, просто...

— Кажу, зірка впала. Ходи сюди.

Падає ще одна, і Тая на мить завмирає — бо якщо це не зірка, буде звук.

Але таки, здається, зірка.

Ганна бере чашку в неї з рук. Відпиває. Дивиться.

Посміхається.

— Та йди ти!..

В хаті навпроти запалюють світло на другому поверсі. Тоді освітлена фіранка прочиняється й із кімнати ніби починає грати музика.

— Чуєш? У них там гітара є.

Звісно, в них є гітара, якщо це циганки, думає Тая. Але то може бути радіо. Але грають справді гарно. Але треба їм завтра сказати, щоб не грали уночі, така неповага!

— Серденько, ти знов бурчиш сама до себе.

Ганна кладе їй руку на плече.

— Не подобається — не слухай.

— Чого ж, подобається. Я взагалі збоченка, люблю старих буркотух.

Тоді хтось із сусідок починає співати. Чи ти ба — «Ніч яка місячна». І такої гарної виводить, так чисто й правильно, що Тая й собі починає підспівувати.

В Каріни дуже гарний голос, глибокий і сильний. І грає вона чудово. Еля кладе голову на підвіконня й слухає. В них була дуже немузична родина, хоча якого лише коріння в ній не намішано. Найбільше, що б собі хто не думав, було поляків і болгар. Але були й українці, і турки, і євреї і, що геть не точно, роми. Так, принаймні, казав дід Петро, та він був чоловік похмурий і неговіркий. У його хаті взагалі завжди було напрочуд тихо; батьки, коли приїздили на гостину, говорили з дідом майже пошепки.

Але тепер над старим садом лунає чудова музика.

Ніч яка місячна, зоряна, ясная,

Видно — хоч голки збирай!

Чомусь хочеться плакати. З Каріниним співом чомусь завжди так. Ніби ж радісна пісня, романтична, про пару закоханих — але таким сумом від того проймає, хоч кричи. Навіть Байка, що вмостилася на старому скрипучому ліжку в Елі в ногах, тихенько скавчить — не так підспівує, як теж плаче.

По всій хаті — запах яблук. Яблуневий компот, свіжі порізані яблука, а завтра, може, буде яблуневе варення. Яблуками та трохи грушами просотано геть усе. Але то завжди було так. Яблука: запах безпечного дитинства. Трохи чомусь теж сумного, але безпечного.

Еля крадькома стирає сльози зі щік.

Я ж тебе, вірная, аж до хатиноньки

Сам на руках пронесу...

Може, все скоро справді знову стане безпечним?

Зрештою, в них є дідів дім, є кому їх оберігати — Байка — і вони можуть працювати звідси. Каріна робитиме свої переклади, писатиме статті. Проведуть інтернет, Еля прийматиме клієнток. Стривожених, наляканих і просто сумних жінок, яким треба небагато. Просто щоби їх вислухали. Щоб їх почули. Щоби сказали, що вони мають право відчувати те, що відчувають. Боятися того, що бояться. Любити тих, кого люблять чи взагалі не любити нікого.

«Лишайтеся тут» — казала соціальна працівниця, що займалася ними в Любліні. — «Вивчайте польську, в вас завжди буде робота!» Еля ввічливо кивала й посміхалася найкращою зі своїх ґречних публічних посмішок. Дякую, дякую, ні, але дякую.

Люблін був дуже гарний. Як у казці.

Еля ніколи не любила казок, а знання чужої мови все одно ніколи не дало б їй відчуття дому.

В Любліні чомусь страшенно дивно було робити прості речі. Здавалося б — ну, ось кордон, нічого не змінилося. Купи собі кіло яблук, наколи до них волоського горіху та з’їж. Можеш купити в земляків, якщо хочеш. Сто відсотків з батьківщини. Смак той самий. Піди до крамниці, знайди там наші закрутки. Зроби з ними обід і радій собі.

Але їжа їлася якось не так. Питво не пилося. І в цього всього, звісно, були назви, і про це було написано стільки, і стільки сказано, і стільки клієнток розказували Ельвірі про те ж. Тут просто інакше повітря. В їжі інакший смак. У неба інший колір.

Коли вони були там, добрі люди весь час їх кудись тягали. То на річку, то на озеро, то в музей, то, прости, Господи, — у меморіальний концтабір. А тоді знов у галерею, а тоді на концерт. У вихідний — знову на природу, на ґриль. Було навіть таке, що вони гуляли якимсь природним заказником, і то тут, то там на пагорбах стирчали скіфські камені з витятими на них фігурами скіфів і скіф’янок. Були православні церкви. Були доми української спільноти. І ще щось, і ще.

Але все це не складалося разом. Ось дерева, ось трава, ось церква, маєш, хочеш — на тобі історичну брилу, на тобі земляків, а ще більше — землячок, чого тобі ще треба?

Каріна тоді сказала: «Небо тут якесь. Не таке, не знаю». І на тому вони погодилися, що треба назад. Більше ніби надто нічого й не обговорювали. Просто не таке небо.

Вона навіть сказала своїй супервайзерці: «Олено, тут небо не таке. Ми хочемо з Ріною назад. Це, певно, гординя, скажи? Я дуже дурна?» І Олена, звісно, сказала, що вона не дурна. І спитала, чи хоче Ельвіра розказати про дім.

Еля розказала. Не про квартиру батьків у місті. Не про фонтани чи трамвай, не про мури, не про сад, не про вежу, найсмачнішу на світі піцу чи грузинські наїдки. Не про фестивалі та кіно.

Про Кохане. Саме про оцей от старий дідів дім, в якому купа роботи, і щодня її дедалі більше. Про оці дерева. Про те, як розбігаються навсібіч поля і які тут жахливі дороги. Про те, які тут зорі та які небеса. «Я не можу це пояснити. Розумієш, я, здається, дуже стужилася за цими небесами. Я ж кажу, що почуваюся так, ніби я дуже, дуже дурна».

Карінин голос замовк.

— Та чого ти! Продовжуй!..

Байка схопилася на лапи й почала ластитися по черзі до обох.

— Ні, на сьогодні досить. Десята година, сусіди нас іще більше зненавидять.

— Та скільки там тих сусідів!..

Каріна похитала головою:

— Ні. Пробач, будь ласка. Мене трохи лякають ці сьогоднішні сестрички з пекла. Може, вони й непогані, але як про них подумаю — одразу відчуття, що мені п’ятнадцять літ, що я йду десь у себе на районі, а в спину летить: «Наркомани! Прошмандовки!» Не хочу.

Карінина гітара повернулася назад у важкий чорний кофр.

— Тоді, може, кіно?

— Давай.

Але кіно не обиралося. Було тривожно, затишно і якось мішано. Байка, відчуваючи настрій хазяйок, то крутилася на ліжку, то стрибала вниз на рипку підлогу. Виросла у величезну тварину, вона досі лишалася щеням зі свіжими страхами та травмами.

Як і ми всі.

Тоді Ельвіра загасила світло.

— Все, я обрала. Ось наш екран. І ось наше кіно.

Кімната в темряві сповнилася тихого дзижчання залетілих на світло комах, кусючих і не дуже. А ще її залило тендітне сріблясте сяйво від місяця та примружених у його присутності зірок.

— Гарне кіно. Мені подобається.

Небо навіть уночі не було чорним. Воно було різних відтінків синього. Якби Еля знала назви всім цим відтінкам, це б, можливо, зробило її трохи щасливішою.

— Як гадаєш, десь існує на світі словник синіх кольорів?

Каріна тихо засміялася, цілуючи її потилицю гарячими губами:

— Не уявляю. Хочеш, я пошукаю завтра?

— Угу...

Вони приїхали сюди два місяці тому. На початку літа. Здуріти можна! Тоді відцвітав останній бузок, вулиця була геть чисто порожня, а біля їхньої брами сиділо худе як смерть кудлате собача. За цей час ніби ціле життя пройшло. Собака виріс, виросли яблука, виріс, здається, навіть будинок: став якось більшим зсередини, майже таким, яким він здавався Елі в дитинстві.

— Як думаєш, що буде далі, м?

Каріна в темноті видихнула. Вона завжди так робила, коли щось її лякало.

— Та звідки я знаю. На нас нападуть сусіди. Ми скинемось на ядерку і скинемо її на бункерного діда. Нас викрадуть інопланетяни. Ми викрадемо інопланетян. Ми знайдемо нафту, ні, краще золото — у твоєму саду.

— ...в нашому, — виправила Еля.

— В нашому. Звісно, вибач. Що там ще... Байка виросте до стелі і з’їсть усіх наших ворогів. Тобі — або мені — вручать премію миру. Небо стане якогось іншого кольору...

— Оце вже ні!

Якийсь час вони жартома билися подушками в напівтемряві, відбиваючись від Байки, що по черзі стрибала то на одну, то на іншу, ніби намагаючись розняти.

— Оце вже ні, — повторила Еля. — Хай що хоче, те й буде, але я не хочу іншого неба. Мені дуже подобається це.

— Мені теж. Схоже на твої очі.

Вона не відповіла, хоча й хотіла. Що яке там схоже, і далеко не схоже. Бо вона — проста дівчина, а небо — це небо, і коли її не стане, воно буде, і їй хочеться, дуже егоїстично хочеться, щоби вони обидві довго-довго жили, а потім були поховані саме тут, під цим небом. І що ще було б чудово, якби люди знали...

Ганні не спалося, власне, як завжди. Кохане лежало в пітьмі — а може, то не всі люди спати лягли, може, то просто відключення.

Тая весь залишок вечора бубоніла про те, які в них небезпечні сусідки та як їм тепер треба весь час носити з собою ножа, раптом що. Завжди така була: в обличчя людям посміхається, а тоді зачиняє двері на всі засуви, ще й шваброю підіпре. І головне, було б що з тієї хати виносити крім Таїної жахливої вдачі.

Десь далеко затьохкала нічна пташка. З іншого краю села їй відповіла інша.

Місяць, що заглядав у вікно спальні й геть чисто вкрав Ганнин сон, тепер сховався десь за хмарами, обіцяючи на ранок легкий літній дощ.

Курити хотілося аж дуже, але ще більше не хотілося тривожити Таїн сон. Вона так перехвилювалася останнім часом, що на її цукор страшно дивитися. І не заборониш же дорослій людині смачно їсти, солодко пити, годинами гортати новини. А ще діти скоро приїдуть. Син, невістка. Будуть знову відзивати, коли Тая не чує, й питати, чого в неї своєї хати нема і чи їй, бува, не допомогти з тим. Шуліки малі.

А може, не приїдуть. Було б гарно.

Ганна таки тихо, як могла, встала з ліжка — жінка не прокинулася, тільки щільніше загорнулася в мереживну літню ковдру. Чудово.

Повітря вночі було таким солодким, що Ганна мимохіть посміхнулася: якщо воно тут завжди так, не дивно, чому село назвали Коханим.

Гірко-солодкий дим заповнив рот, залоскотав легені. Треба кидати ту дурну звичку, але як? Коли? І головне — нащо, як тут не знаєш, коли й у кого попаде?..

Видих. А може, й не приїдуть.

Може, Андрій, а воно ж таке боягузливе, точно копія батька, — знову щось від когось почує, що навіть батьків із дітьми-інвалідами ловлять посеред вулиці й кидають на фронт без зброї й тренувань... Злякається й не приїде. І малих не повезе, а жінка без нього й без них не захоче.

Було б так гарно, як у раю. Дзвінки раз на тиждень чи й рідше навіть. «Тьотю Аню, дайте мамі трубку, бо вона знов не чує». Може, тому й не чує, що не хоче з тобою говорити, лайно ти невдячне. Бо, бач, новини вона не чує, знайомих недочуває, і от твої дзвінки — але музику завжди чує прекрасно, дивина, скажи?..

Вдих. Хай йому грець. Ото жили б собі в Німеччині, як хочуть. І про них із Таєю забули. Дорослі люди, свої клепки мають.

Видих. Прутня.

Місяць визирнув з-за хмари одним коров’ячим рогом чи, може, вухом чи вименем.

Ганна кинула погаслий недопалок у «Нескафе», обтрусила сухі долоні одна об одну, підморгнула місяцю:

— Чуєш, то, може, хай не приїжджають, га? Ми все життя самі, то хай нам уже дадуть той спокій. Як гадаєш?

Якщо хто й знав, що таке самота — то хто, як не шматок самотньої брили далеко в небі.

Скільки Ганна була з Таєю, вони завжди були самі. Весь світ навколо нормальний, а вони — ні. Завжди потай. Завжди навшпиньках. Була б Ганна письменниця, написала б про них мемуари, назвала б — «Навшпиньках». Ніхто б нічого не зрозумів.

Інші такі, як Ганна чи як Тая, були... Далеко. Переважно десь за океаном, в Америці. Робили казна що. Ходили по телевізору з цицьками назовні. Сороміцтво таке — тобі за сімдесят, тітко, отямся, сховай свої собачі вуха за пазуху, не сміши людей! А ще гірше — своїм онукам не показуй, хай виростуть нормальні, не такі, як ти!..

Інші інші були ближче — але то все були якісь модні дівчата з кольоровим волоссям та чоловічими іменами, що ображалися на кожне друге слово й теж страшенно дратували Таю, а Ганну просто смішили. Дитсадок, їй-богу. Минеться за кілька років. Відростить косу й самоповагу, вискочить заміж, понароджує нахлібників і буде шарітися щоразу, як хтось їй пригадає той дурний дитячий час.

...і, так чи так, таких жінок завжди було мало. Можливо, подібних до Таї — трохи більше. Вони могли любити чоловіків, заводили дітей, ростили їх. Ганна ж завжди була якось попри світ. Ні родини, ні дітей, ні подруг близьких, ні товаришів на роботі. Все сама, все самотужки. І, на відміну від ровесниць її штибу, не вдавала з себе ні дядька, ні світську левицю. Ганна була... просто Ганна. І разом із Таєю вона була сама проти всіх інших, і це її цілком влаштовувало. Зрештою, ну Андрій собі й Андрій, аби жити вчити не ліз. Або оці сусідки — хай собі живуть як хочуть, не такі вони й страшні, як Тайка думає, аби лиш красти до них не полізли чи справді притон не влаштували. Все інше Ганну не обходило.

Та й то — місця тут надзвичайні. Пагорби. Ліси, можна по гриби і ягоди ходити. Річка. Соняхи, рапс. Квіти самі ростуть; тицьни в землю патиком — і той розквітне! І повітря.

І небо.

Місяць вийшов з-за хмар весь і тепер дивився просто на Ганну. Чи дивилася. Ганні ніколи не подобалася російська, хоч — радянське виховання, де дітися — вона її знала, певно, краще за рідну. Хоч не подобалася, може, не так мова, як те, що з нею всі так довго носилися, скрізь її сували, де треба й де ні. Тайчин Михась вічно висував про велику руську культуру, хоч у школі був учився на трійки. Але були в мові царів і фарисеїв речі, які, ніде правди діти, Ганні подобалися.

Серед них — «Луна». Місяць, але жінка. Чому в нашій не так? Це ж очевидно — жінка. Темна, нічна, таємна, прихована, забута та несправедливо звинувачена у відьомстві. Чи хтось колись казав щось подібне про сонце? Про Нептун? Про Марс? Отож.

Отже, Місяць — це вона. Самотня й незрозуміла.

— Чуєш, — Ганна звернулася до небесної каменюки тихо, пошепки, раптом Тая почує.

Вона ніколи не молилася християнському богові — ні коли це було дивно та смішно, ні коли стало можна й ледве не треба. Сміялася з нього, зневажала. Жінку з кістки створив, іч, молодець який! А чи не з тої, бува, якої в чоловіків нема?..

А от до місяця зверталася часом. Тихенько. Лише коли ніхто не бачить і не чує.

— Це знову я, чуєш. І знову з чимось дуже дурним і неважливим. Але... Слухай, можна нам із Таєю трохи щастя? Зовсім трішки, просто щоби нас ніхто не сіпав, не займав. Не намагався вбити — якщо вийде, було б чудово! Бо якось, знаєш, натерпілися. Я ще таке, але вона! То, може, даси якихось десять років пожити по-людськи? Без палаців, без яхт, просто от як люди. Ми нікого не ображатимемо, чесно. Нікого пальцем не зачепимо. Навіть вони хай собі живуть. Хай забирають свої бомби, свою армію, йдуть собі додому і там живуть. Їхній бог їм найкраща кара...

Десь далеко знову затьохкав нічний птах.

— Але їй — чуєш — дай їй трохи життя. Тут, зі мною. Якщо можна. Будь ласка.

Каріна поверталася в ліжко з тісної вбиральні, яка за сільським звичаєм в Ельвіриного діда була в саду — але, вже сідаючи поряд із поснулою Елею, помітила силует у вікні.

Одна з двох бабів. Стоїть, курить. Дивиться кудись.

Чи не на них, бува?..

Все гаразд, — сказала собі подумки. — Вона просто палить, та й стара вже баба, старим часто не спиться. Не параной, чого ти починаєш.

Ельвіра перевернулася на ліжку, застогнали старі пружини. Спитала, не прокидаючись:

— Ти чого?

— Я вже лягаю, спи.

— Все добре?

— Так. Спи-спи.

Все добре. Справді. Ну, що мені зробить якась бабця. Що нам зробить. У нас собака є. І гарний замок на дверях. І взагалі, фанатики лишилися в Польщі. А інші фанатики... ті, що обіцяли стріляти таких, як Каріна, таких, як Еля, — вони теж далеко, їм зараз перцю дають. Все добре й буде добре.

З-за хмар вийшов сріблясто-білий місяць, просту маленьку спальню знову залило казковим сяйвом.

Все ж добре? Не може статися нічого поганого у селищі з такою назвою. Кохане. Воно ж древнє, воно скільки всього пережило. І нацистів пережило, і більшовиків, і царів, і королів, і всіх. І вони теж переживуть, вони житимуть тут щоліта до самісіньких холодів, вони збиратимуть врожаї, а тоді повертатимуться й садитимуть нові овочі, і фрукти, і квіти, і...

Нічну хистку тишу розбив соловейко. Каріна ще раз визирнула у вікно: сусідка досі стояла там і, здається, молилася.

— Лягай, ти де?

Вона повернулася в ліжко. Сіла, тоді лягла. Пальці випадково зачепили довге Байчине хутро, та відповіла на дотик тихим скавчанням.

З ліжка ні саду, ні сусіднього будинку видно не було.

Не було видно навіть місяця — тільки небо. Синє, як перо крука на яскравому сонці. Всіяне дрібними, ледь помітними зірками. Ніде такого немає.

Каріна вляглася зручніше, обійняла Ельвіру однією рукою й заплющила очі.

Трохи згодом її дихання вирівнялося, руки розслабилися, а обличчя, вкрите рудим, як її коси, ластовинням, набуло веселого та натхненного вигляду.

Каріна сміялася вві сні, і Еля посміхалася їй відлунням.

А соловейко в шовковій синій напівтемряві над Коханим усе виводив — тьох-тьох-тьох, фіу-фіу, — і десь далеко такий самий, але інший птах відповідав на його пісню своєю.