Серпокрилець, син Ластівки

Як звучить нелем? Для кожної душі по-різному. Для когось це леління крихітних дзвіночків.

Для инших — ревіння величезних машин на портовій верфі. Для третіх — гук, із яким вітер вривається в кімнати крізь малопомітні щілини у вікнах. А може — звук, із яким осипається зруйнована вибухом поверхівка. Несамовитий дзявкіт лисиць уночі. Перкусія колес по кахельній підлозі. Відлуння короткої черги пострілів у старому ангарі. Звук дихання — шумного, поверхневого, глибокого, пришвидшеного, спокійного.

Все вірно: коли нелем рухається, то звучить як смерть.

Як нелем на смак? Тут теж нема згоди: для когось нелем має смак крові, для инших — мигдалю, для третіх — оцту й так далі без кінця.

Кажуть, нелем — це те, що завжди є, завжди було й завжди буде в цьому світі, його ніколи не було менше й ніколи не стане більше. А инші кажуть — земля росте, шар за шаром більшає від поколінь палих трав, дерев і звірів. Відтак світ важчає, і щоби якось його врівноважити, в ядрі світу росте й нелем. І тому, мовляв, частішають бурі. Однак це неправда: бурі частішають лише тому, що наближається черговий оберт стрілок, черговий час змін. Тому нелем прибирає все те, що не доживе до наступної епохи й наступного оберту координат.

Кажуть, нелем, може, й нерозумне, але таки достатньо мудре єство, щоби не прибирати зайвого й не чіпати навіть за найдужчої бурі те, чому не судилося вмерти сьогодні.

А часом — тільки тшшш, про це нічичирк, це має лишитися здогадом, легендою, яку оповідають пошепки й лише коли співрозмовник уже спить — є речі, є імена й є місця, які повертаються навіть після того, як їх торкнулися міцні, як вирок, обійми нелем. Є речі, є імена й є місця, яких раніше ніколи не було — але приходить мить, і після неї вони вже були завжди, від краю до краю часу.

Про це й історія.

Раннє надвечір'я обсипало камінь замку щедрою жменею золотавого ластовиння. Різнотрав'я, що морем оточувало Великий шлях обабіч, пахло теплом квітів і свіжістю рос. Йому нили ноги та плечі, а від спраги хотілося пити запах вечірньої сирості. Але ще кілька змахів змучених крил, удало підхоплений потік повітря над замком – і ось він уже струшує з плаща залишки свого пірнатого "я". Чорним вихором утоми й дорожньої куряви пронісся він незліченними коридорами й переходами, з насолодою скинув дорожнє, вмився в кімнаті та ввібрався в таке ж чорне, але чисте: попереду було радісне побачення, на яке немислимим було би йти брудним і без пальчаток.

Кілька виснажливих діб, кілька заблукалих душ, жодна з яких не могла знайти собі прихистку. Медик, що слідом за собою притягнув у Міжземелля сутність, із якою вклав договір за життя. Священик, котрий потай молився сонцю та щоночі бився сам із собою з відображень у джерелах. Музикант, у чиїх руках помирали й ламалися інструменти. Тепер усе це не його клопіт, і хай прохолода й тиша бібліотеки тамує його втому знайомим порядком полиць і безладом літер.

Зараз між вітражів, вишикуваних уздовж високих струнких вікон, не було нікого, крім пилу – звичайного пилу, утвореного часом, диханням, гортанням сторінок. Порожнім здавався весь замок, і то не дивно: о теплій порі Їхність завше був у роз'їздах, частину слуг відпускали на поля, а челядь повище мандрувала десь, користуючись іменем Принца без імені як пропуском у найбільш прекрасні куточки світу.

Для Атла ж цей час був болісно улюбленим і нещадно болючим: він колись прийшов сюди влітку, і кожне літо відлунило тим першим роком, і порожнечею, і свободою нерозуміння. Хіба що зараз був список справ. Були ті, кого слід перевести на инший бік. І був замок, який без уваги людських очей ризикував перетворитися на суцільну руїну.

Але в замку був Атл. А в Атла був замок.

Він поклав утомлену долоню на темне дерево полиці, заплющив очі, нібито всотуючи в себе цей гірко-солодкий запах часу, осілого на сторінках. Не можна після таких пригод просто собі піти спати.

Його пальці на дотик знали кожну поличку в кожному ряду, він міг із заплющеними очима безпомилково повторити положення кожного тому на щонайменше перших десяти книжкових шафах. Іще трохи, і він обере співрозмовника на вечір, і порине без тями в його світ, не залишаючи від себе нічого, крім голого сприйняття, і затанцюють в очах химерні й мінливі рядки мови сновидінь...

Цієї книги тут бути не могло. Він не пам'ятав такої простої паперової палітурки, суцільно-чорної, без назви, а з перших сторінок на нього дивилися піктограми, кольорові та неймовірно стабільні, на відміну від знайомої живої плутанини сновидного скоропису. Це була незнайома мова. Атл не вмів читати нею.

Спершу він відніс книгу на стійку для читання, втішений, що яскраве сонячне проміння вже залишило залу й не пилитиме незвичайні сторінки, вкрай тонкі й тендітні. Пошук врешті дав коротку фразу мовою сновидінь у кінці книги: "Список із хронік Алькоби" – і знову піктограми, які, вочевидь, цю фразу повторювали.

Він не помітив, як прийшла осінь. Утім, восьмий місяць був, як завжди, вкрай багатим на безумні душі, що губилися на дорогах Міжземелля. Він вилітав у небо задовго до світанку, повертався, коли вечоріло, й молився своїй долі, щоби з книгою нічого не сталося, щоби випадковий прорив нелем не проковтнув її разом із його неуцькими розшифровками тексту, щоби ніхто инший у замку раптово не знайшов її й не вирішив присвоїти, щоб вона не виявилася його видінням чи сном.

"Серпокрилець, син Ластівки, пише історію в час дужих бур про місто Алькоба". На запис цієї фрази в нього пішло трохи менше тижня. Він знову був учнем, початківцем, який майже нічого не розумів і не знав, і відчуття це було водночас прикре та п'янке. Кола й ромби, символи тварин, квітів і частин тіла птахів полонили його сни безроздільно та змагалися за години пробудження.

А потім, коли з першими снігами до замку почали повертатися його мешканці, а перекладених сторінок набралося вже з десяток, він поставив собі просте питання. Чи чув я колись раніше про Алькобу, й якщо ні, то чому?

Картотека книг замку не знала про Алькобу. Ніхто з тих, хто колись працювали чи брали книги в бібліотеці, про Алькобу не чули.

Але про неї знали деякі атласи й карти – свіжим темно-синім чорнилом слово "Алькоба" було виведене на них на південному сході від Моря попелу, в серці пустель. Чорнило було таке свіже, що майже лишало на білих пальчатках небесний слід; але що довше Атл дивився на ці мінливі написи, то старішими вони здавалися, немовби від руху погляду вздовж літер: А-л-ь-... вицвітає старістю чорнило.

Алькобу знав великий глобус у географічному кабінеті Їхньості. Але ніхто ніколи не чув про неї.

"Місто створене пращурами-птахами, ластівками, чиї домівки лишилися тут, на берегах озера в серці старої Алькоби. Щороку хмари мандрівних птахів прибувають сюди, і озеро стає кольоровим від їхнього пір'я. Щороку вони відлітають, і по Вийти тім приходять великі бурі. Тоді місто ховається під землю й живе під землею".

В новій частині замку знову почали відбудову, щоби встигнути геть до холодів.

"Приклад наших пісень. У пісні краса посилюється тотожністю розмірів і форм" – сторінка була заповнена обережно перемальованими мазками пензлів, у яких, здавалося, не було сенсу, лише рух діагональної симетрії кілець і спіралей. Згодом він зрозумів: це пісня про повернення додому. Завжди, попри всі негаразди, повернення.

Коли сніг на луках перестав танути опівдні, Атл за звичаєм проводив увесь день у замку, стривожено чекаючи: от-от стане чути стукіт кінських копит, рип коліс принцевої карети.

Їхність прибув без карти, сам, верхи на єдиному вцілілому огирі – невгамовному, наймолодшому Четвертому. Прибув у на диво доброму гумові, усміхнений, рум'яний – і все одно ще кілька діб лежав серед перин із гарячим лобом і маячінням про все, що бачив ці півроку на дорогах. Атл не полишав його й майже не спав, а коли й спав, йому снилося не його сни.

В його снах прокидався хтось, хто спить майже завжди та з’являється лише тоді, коли у світ треба впустити щось, чого раніше в ньому ніколи не було.

"Виходити в люди з голим обличчям невластиво Алькобі. Тому ми вкриваємо обличчя фарбами. Залишити дім і тіло без захисту невластиво Алькобі. Тому ми прикрашаємо обличчя й одяг захисними знаками. Ми відкриваємо обличчя світу двічі в житті, бо голі ми входимо в цей світ, і голі його залишаємо".

Вві сні Атл не був собою, і звали його инакше. Вві сні він спав безліч років і прокинувся в мить, коли світ став готовим до нього. Атл, в якого вві сні було безліч імен, серед яких найгучнішим було – Кемес – нічого не створював. Створювали инші, він лише відчиняв двері для можливості творення. І от перш, ніж тривога за Принца без імені вихопила його з миті короткої дрімоти, він побачив, як устає, виходить із древнього кам'яного храму посеред пустелі й іде просто перед собою кудись на північ.

"Щорічний час великих бур – важкий час в Алькобі. Я, Серпокрилець, син Ластівки, вперше за останні роки повернувся в Алькобу. Нині йде буря десятиліття. Може, навіть століття. Ми ховаємося в нижньому місті, і я пишу все, що пам'ятаю про Алькобу. Чомусь це важливо саме зараз".