Серце зла, частина 1
ЦіанХтось неуважний, радше за все, не помітив би, але пил бринів, тремтів ледь-ледь у повітрі, ніби в очікуванні чогось монументального. Сп’яше ж в одну мить розплющив очі та, затамувавши подих, дивився, як пилинки зависають у сонячних променях, викарбовують у просторі візерунки та б’ються об віконне скло, немов мошки, що летять на світло. Від бриніння йому дзвеніло у вухах, так сильно, що майже не чутно було писку в голові — болісного, колючого, майже живого —
Сссссссссссссссссс…
Раптом бриніння стихло, і писк разом із ним; Сп’яше боявся, що оглухнув, поки не почув свій уривчастий видих. Пил опадав на підлогу, виблискуючи на сонці, та заново тонким шаром вкривав підвіконня.
Коли минула хвилина, і нічого не змінилося, Сп’яше підвівся з ліжка, потираючи долонею очі. Дивні дива коїлися останнім часом: то дощ викарбовував у бруді чудернацькі фігури, чи то поліна на задньому дворі обростали сіренькими бруньками, то вода цвіла в заводі різними кольорами, теплішала на дотик — все змінювалося, хоч би й ненадовго, і завжди під супровід того писку. Сп’яше лякався спочатку, але нічого поганого від тих див не було, тому тепер, як вони траплялися, він просто продовжував жити, ніби все було як завжди.
І справді, не було в нього часу на тремтячий пил — Сп’яше й так заспався, а сьогодні він обіцяв Шокір, що вони разом закінчать той стілець для старости, меблі на воза повантажать, у поселення з’їздять, вечерю зроблять. Він мав би встати ще години зо дві тому; день навіть не почався, а Сп’яше вже Шокір розчаровував.
Він хутко вдягнувся та вискочив у майстерню — хоч би меблі до воза донесе, чи що — але, щойно відчинив двері, одразу знітився, бо, як завжди, спізнився.
Меблів у майстерні вже не було.
З подвір’я почувся гуркіт та кінське іржання, і в Сп’яше прискорилося серце.
— Шокір? — обережно спитав він, виходячи назовні, де його дружина складала останні меблі — пару віконниць для мірошникової сім’ї — на воза. — Ти вже все повантажила?
Вона повернулася, вся спітніла, з налиплим на лоба волоссям, та посміхнулася йому сонячною усмішкою, від якої будь-яка образа здавалася Сп’яше раптово злочинною.
— Угу, — стрімко відповіла вона, витираючи брудним рушником піт з м’язистих плеч. — Я подумала, що нащо тебе будити, як я сама впораюсь? Ти ж так не любиш вставати рано.
— Та не так вже й не люблю, ми просто домовлялись…
— Та все добре, любий, правда. Давай, поснідай та залазь на воза, поїдемо.
Вона пройшла повз нього та зникла десь у домі, і прохання Сп’яше хоча б допомогти прибрати сміття так і померло в нього на вустах.
— …У нас у спальні знову якесь чудирнацтво було, — як міг легко сказав Сп’яше, коли вони обидва забралися на воза та рушили в дорогу. — Ніби пил бринів.
— Ой! — майже підскочила Шокір. — Це іще що! Каріш розповідала, що в неї курка ні з чого почала посеред подвір’я бігати та клювати дерева, поки клюва не збила! А потім перестрибнула паркан та втекла — досі так і не знайшли! Мабуть, десь в лісі відкинулася, бідолашна…
— Коли це було?
— Вчора, коли ти до лісу пішов.
— Ти була в Каріш?
— Угу, в коника підкова збилася, то я її чоловіка попросила підновити, а поки той порався, ми побалакали. Каріш і про інше розповідала — хтось у небі бачив, як хмари спіраллю крутилися, хтось щ…
— Але ж ми недавно міняли підкови.
— М? А, так, просто коли ти востаннє їздив по деревину, коник трохи збився, бо на возі речі складені були всі на правій стороні.
— Ох.
— Та все добре, любий, з ким не буває, м-м-м? Так от, щодо хмар.
Спя’ше слухав впіввуха. Може, це тому Шокір не хотіла, щоб він допомагав із возом. Бо він знову щось зробить не так, як завжди.
Ссссссссссссссссссссссссс…
Знову цей писк. Шокір не перестала балакати — значить, це тільки Сп’яше його чув? Треба спитати, чи не чула Каріш писку теж, чи хоч хтось іще…
— А ще я, коли вигрібала непотріб із підвалу…
Коли це вона встигла вигребти непотріб із підвалу? І чому йому не сказала — він би допоміг, він же хоч речі туди-сюди носити може. І з возом — сказала б, що погано зробив, Сп’яше б завантажував по обох боках, і коня б сам до коваля відвів…
…ссссссссссссссс… сссссс…
— Сп’яше?
— М?
Він виринув із думок уже на площі. Шокір дивилася на нього трохи стурбовано, тепло її долоні пробивалося крізь тканину сорочки.
— Нам тепер до мірошника. Наліво?
— А, так… Пробач.
— Та все добре, любий, — посміхнулася вона й відвернулася до дороги.
Ссссшшшшшшшшшшшссш…
Коли вже зупиниться цей писк?
Від нього дихання складнішає, наче щось у повітрі згущується, наче якась важкість перед бурею — але ж небо світле, ні хмаринки, блакитне, наче Шокірині очі, хоча куди йому до них…
Так наступив вечір. Сп’яше майже не помітив, як вони повернулися, і як він, не розбираючи дороги, пішов у ліс на тій стороні заводі, на свою галявинку. В ніздрі бив знайомий запах ґрунту, сирості та грибів, по землі стелився мох, забираючись на дубові стовбури, у знайомій тиші потріскували гілки, шурхотіло листя, скрипіли обважнілі під вітром гілки. Погризені зеленню камені то тут, то там виринали з-під моху, немов сріблясті рибки з-під цвітіння заводі.
Сп’яше не хотів сьогодні сюди приходити — сподівався, що день буде хороший.
Але ж це не її вина. Шокір просто була надто добра до нього, не хотіла напружувати, не хотіла віддавати роботу, яку й сама могла зробити — може, іноді боялася, що він заслабкий або щось зіпсує, але ж нечасто, ні, вона ж кохала його. І так, вона розмовляла багато, але ж і слухала теж — коли Сп’яше вистачало сміливості говорити. Треба просто набратися сміливості. Вона зрозуміє. Зрозуміє, що він не хоче бути тінню.
Він скаже їй. Так. Сьогодні. Треба просто видихнути, вгамувати думки, заспокоїти вир із почуттів всередині — саме тому він і прийшов до лісу. Це його маленька таємниця — місце, де він на самоті, і немає ні очікувань, ні суджень. Тільки Сп’яше. Слухає дихання дерев, ворушіння моху та постукування пташиних лапок по гілках.
Він лише трохи тут іще посидить. Ще на хвилину заплющить очі. Ще мить.
На зворотному шляху Сп’яше знову почув писк — у ту саму мить латаття з заводі обвилося навколо його ніг, ніби зграя курок навколо пшона, а за кілька секунд знову повернулося на свої місця. І писк зник, залишивши в голові дивну порожнечу, ніби тільки-но там хтось був.
Коли Сп’яше повернувся додому, захід сонця вже бив в очі помаранчевим спалахом, і Шокір кликала вечеряти.
Вона й вечерю зробила без нього.
…сссссссссшшшсссшсшсшшсс…
Гаряче ще м’ясо шматками лежало на тарілці, і Сп’яше колупав його виделкою, не наважуючись покласти до рота; шлунок брикав з однієї лише думки про їжу. Шокір жваво допивала узвар, зіскрібаючи рештки картоплі з миски — і згодом задоволено видихнула, відкинулась на спинку стільця та з ситою посмішкою подивилася на нього.
— А ти чого не їси?
Сп’яше проковтнув гірку слину. Відкладати вже нікуди — він має сказати їй зараз, або так ніколи й не наважиться.
— Ш…
Шшшссс…
— Взагалі я, можливо, переборщила з сіллю, але не настільки ж воно погане, якщо хочеш, можу…
Вона ще щось говорила — через писк майже не чутно. Та хай вже з ним, з писком, просто відкрий рота та скажи, просто скажи: «Шокір, люба, я хочу, щоб ти перестала робити все за моєю спиною».
— Шокір…
Шсссшшшшшшшшсс… Сссс…
— …а ще в них у кімнаті нові скатертини, які племінник зробив, такі… м-м-м, що?
…сссссссссссссссшшсссссш…
Його очі зустріли її.
Шшшшссссссссссс…
Її блакитні очі, прекрасніші за небо — і Сп’яше знав, що, як би не старався, як би не страждав — він ніколи не зміг би її образити.
…ссссссссссссссс…
Ніколи.
— Я тебе кохаю.
Ссссссс… ссп’яяяшшшшшше.
Вона зітхнула, почервоніла — та посміхнулася тою посмішкою, від якої він завжди відчував себе винуватим.
З заглушливим тріскотом з їхнього дому зірвався дах.
Їх розкидало в різні кути кімнати. Щось забриніло до болю в вухах, і Сп’яше ледь підвівся, щоб підбігти до Шокір, але послизнувся на вогкій деревині та впав прямо на лікоть; біль видрав скрик з рота — і в той же час закричала Шокір, коли —
коли стовбур дерева вирвався з підлоги та простромив її груди,
а потім вітер підняв стіл від землі, і разом із ним їжа та посуд закружляли в смерчі в біле-біле, зовсім не вечірнє небо,
а потім стовбур розквітнув молодими гілками та блакитним листям, почервонілим від її крові,
а потім закричали всі, і Сп’яше чув їх усіх — і селян, і себе, і курок, і телят, і риб, і латаття, і мох, і пил, і воза, і зламану коникову підкову,
а потім кров бризнула йому на лице, і Шокір здригнулася всім тілом — ще жива, ще жива! —
а потім під нею зламалася гілка, і разом із Шокір понеслася у смерч,
тільки що була тут — а тепер її більше немає,
і щось іще відбувалося потім, все відбувалося, все, але Сп’яше не помічав.
Він лежав на підлозі, поки червоний попіл засипав кімнату, і дивився на місце, де мить тому ще була Шокір. Її посмішка. Вираз її очей, коли Сп’яше сказав, що кохав її.
Сп’яшшшшшше.
Дошки підлоги покрилися морозцем лишень по граням — так дивно.
Ссссп’яшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшше.
Тіні танцювали. Чи то світло? Чому світло таке важке?
Ч-ч-чууууєєєшшшшшшшшшшш.
Це кров? Його? Її? Чому вона така холодна?
Ч-ч-чууууєєшшшш, Сп’яшшшшш… Всссссставвай. Вссставай. Магія прийшшшла у ссссвіт.
Магія прийшла у світ.
Я навччшшууу.
Скільки часу пройшло? Хвилина? Година? День? Це світло над головою — це світанок?
Навчшшу тебе магії, Ссп’яшше.
Тиша. Сп’яше обережно провів долонею по боку — лишень подряпина, хоча крові так багато… То мала бути її кров.
Навчшиисссссь… ззсмінюй ссвіт на своє баччшення. Слухай.
Сп’яше підвівся з підлоги та, похитуючись, переліз через вибите вікно. Шокір не могло далеко віднести — він ще міг її знайти. Десь на півночі? Ще був час.
СЛУХАЙ.
Хоча б тіло. Він мав знайти хоча б тіло. Хоча би побачити її один останній раз.
Але Сп’яше її так і не знайшов.
Поселення перетворилося на руїни. Латаття виросло з заводі на десятки метрів угору, переплелося саме з собою, і тепер нависало над вулицями зеленою напіваркою. Крізь покриття доріг за лічені хвилини пробилися дерева з сірою корою та блакитним листям, продерлися в домівки, ламаючи стіни та паркани. Західну частину поселення підтопило солоною водою, що завжди лишалася трохи теплою та пахла, немов блискавка. В одному з дворів у кобили виросли липкі скривавлені крила, і та піднялася в повітря до самого даху, поки не звалилася на землю мертва.
Але за ту першу ніч катаклізм стих, і, хоча дива — магія, як казав голос — коїлися й далі, можна було хоча б розпочати відновлювати те, що залишилось від їхніх життів.
Сп’яше робив усе, що від нього залежало: розбирав завали, переносив тіла на кладовище, допомагав лікувати поранених, спилювати дерева, відбирати останні крихти їжі, що не зіпсувалася, коли річка вийшла з берегів, — і не думав про Шокір. В поселенні не вистачало нічого: ні води, бо річка зацвіла та на дотик була дивною; ні скотини, бо та або розбіглася по лісах, або захворіла; ні землі, щоб ростити нові посіви; ні вогню, бо все навколо було вогким і не запалювалося, як ти не старайся. Сп’яше дивився, як валяться з ніг люди, сильніші за нього, як виносять із тимчасового шпиталю ковальку та її сім’ю — і думав, що колись і він захворіє, замерзне та помре у своїй кімнатці, якимось дивом не зруйнованій смерчем.
В той день він промерз до кісток і, коли не міг більше зрушити навіть мішок із картоплею, прийшов додому та звалився біля забитого вогкими темними полінами каміну. Він мав хоча б спробувати його підпалити. Замість цього Сп’яше лежав на боці та дивився в темряву.
— Що ти можеш мені дати, Потойбічний?
Присутність у його голові наче розпливлася в задоволеній посмішці.
Візьми щось у руки, Сп’яше.
Він майже облишив боротьбу в ту саму мить. Все, що завгодно, аби не рухатись, хай би вже й померти…
Але Сп’яше змусив себе простягнути руку та схопити одне з полін.
— Підійде?
Стукни його чотири рази.
Сп’яше стукнув.
— Що далі?
Чекай.
…
…
— Скільки?
ЧЕКАЙ.
— …Добре.
З неба впали перші краплі дощу. Сп’яше чув, як вони бились об латаття, що нависало над будинком. Очі стулилися самі собою, і навіть холоду було мало, щоб відвадити сон.
Скажи mfaar.
Напівсплячий, Сп’яше сказав.
І вогонь затанцював його пальцями, ніби зграя бурливих світляків.