Село N14

В останніх променях сонця вони летіли, мов вихор - двоє чорних вершників, осяйні знаки на одному з яких видавали у одній постаті схімонаха Йову . Поруч з ним верхи мчав Устименко, закутий у захисне спорядження, з "дзижчавкою" за плечем. Злетівши на пагорб, вони окинули поглядом нинішню ціль їх сотні - Село №14. Погляд Устименко крізь скляні очниці маски був сповнений хижою ненавистю. З допомогою ночегляду він помітив авангард "блаженних": до операції було вирішено залучити усю зграю, адже поганці добре закріпилися й змогли навіть звести примітивні укріплення.

Першими пали вартові. Тривогу, правда, підняти вони встигли - коли "блаженні" чують запах м'яса, то про непомітність можна забути. Втім, це не сильно зашкодить операції, - можливо, у підкріпленні з січовиків на панцернику, й не буде життєвої потреби. Не дарма Йова наказав поберегти сили й людей. Устименко сховав ночегляд - осяяне сторожовими вогнями селище було помітне тепер у всій красі. Вереск поганських вартових, що їх шматували на всіх постах, доповнював картину божевілля. Тут й там було чутно й звірячий рик "блаженних" - без втрат серед мутантів, судячи зі всього, не обійшлося, хоч більшість зграї вже просунулася углиб села.

Устименко з неприкритою насолодою смакував це криваве видовище. Крики поганців поволі вщухали, й сотник звірився з годинником. Час завершувати операцію. Поки запущений з ракетниці потік нестерпного червоного сяйва здіймався над пагорбом й долиною, обоє вершників вже мчали до дійовиська. Найспритніші загони стрільців тут й там підпалювали похилені халупи огидних Гетьману поганців, а громіздкий панцерник у яскравому світлі чисельних заграв ліниво рівняв з землею те, що наївні поганці рахували "укріпленнями". Спішившись і передавши поводи коней хорунжому, що підбіг до них, ледве помітивши постаті вершників, сотник та схімонах пішки дійшли до місця одного з боїв "блаженних" з поганцями, аби оглянути втрати. Троє мутантів лежало поряд, їх порубані косами тіла не давали надії на реабілітацію у складі бойової зграї. Один, проте, ще дихав. Устименко наблизився до нього. Всіяне наростами тіло було посічено дробом. Кинувши запитуючий погляд на Йову, він отримав схильний кивок головою у відповідь - можна явити милість.

Але навіть підкований у церковній термінології схімонах не зміг би назвати милістю те, що далі вчинив сотник. Він не відкрив кобуру табельного пістоля, не перервав страждання мутанта прицільним пострілом "дзижчавки", не зітнув одним махом шаблі голову бідної істоти. Замість того, кованим чоботом сотник взявся ритмічно розвалювати голову "блаженного". Ідеально відточеними рухами, без жодних вагань та докорів сумління, він втоптував у просякнуту чорною кров'ю багнюку череп, мізки, щелепу мутанта. Коли схімонах отямився від шоку, істота вже сконала. Він поглянув на сотника, коли той підняв голову від землі. Його погляд... сповнений хижої, нелюдської люті, помітної навіть через скельця маски. Паралізований страхом Йова міг лишень порадіти, що вираз всього обличчя Устименка від нього милостиво сховала гума протигазу...

Капелан Феофан якраз скінчив молитву Благословенному Регенту, коли Йова ввійшов до намету, тримаючи у все ще тремтячих руках аркуш паперу з детальним рапортом операції. Навіть не заглядаючи в текст, він вже знав бездоганність результату. Куди цікавішим був психоаналіз вільновидіння, прикріплений до рапорту й складений, як завжди, не менш детально.

"Кров, кров, кров, смерті й руйнування і... Гетьман?"

Чи може це означати наближення Його повернення? Гетьман-Великомученик нарешті подав знак своїм вірним?! Це вже не можна приховати. Це може змінити все. Коли капелан запаковував усі документи у конверт, в нього теж почали тремтіти пальці. Печатка Капелана Церкви, гриф "Таємно", хитромудрий підпис "Особисто для очей Його Божественної Всесвятості Архієпископа Києва — Другого Єрусалиму і Всеукраїнського Нуклеарха, та Його Світлості Богоданного Отаман-Реґента". Капелан проводив поглядом Йову, що з пакунком під пахвою пішов прямо до стайні вістунів, й повернувся до іконостасу. Образ Гетьмана Великомученика своїм смиренним виразом обличчя немов закликав пастиря Церкви до ще однієї молитви. Під вагою роздираючих душу сумнівів, перемішаних втім з почуттям небаченої досі близькості до Божественного, капелан впав на коліна.

Нехай святиться ім'я Твоє!