Сашко Середа

Воно нічого-нічого, а потім як стисне,

Що тільки спокій цівочками порсне,

Світ перетворюється на розколоту миску,

Впущену невмілими руками дорослих:

Надто стискали міцно — вона й вислизнула.

Стільки попереджали: не руш, не руш,

Ця порцеляна — найтонша із порцелян,

Злякана риба слизька, неслухняний вуж,

Риболовецька котушка, розмотана до кінця —

Втримати ти не здужаєш, як не тужся.

Навпомацки у пітьмі підбирати рештки,

Ранити пальці, крові струмки злизувати,

Тиша така, ніби розсипана обережність,

І ти тримаєш в долонях скалочки миски,

Що впустили раз — і ніколи вже не збереш.