Самотність осіб похилого віку у структурі соціально-психологічної допомоги - Социология и обществознание курсовая работа

Главная

Социология и обществознание
Самотність осіб похилого віку у структурі соціально-психологічної допомоги

Особливості вікового етапу похилого віку. Феномен самотності у похилому віці як соціально-психологічна проблема. Тривожність як психологічний фактор самотності. Переживання самотності у осіб похилого віку. Соціальні потреби людей похилого віку.


посмотреть текст работы


скачать работу можно здесь


полная информация о работе


весь список подобных работ


Нужна помощь с учёбой? Наши эксперты готовы помочь!
Нажимая на кнопку, вы соглашаетесь с
политикой обработки персональных данных

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

РОЗДІЛ 1. СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ ПЕРЕЖИВАННЯ САМОТНОСТІ ЛЮДЬМИ ПОХИЛОГО ВІКУ
1.1 Особливості вікового етапу похилого віку
1.2 Феномен самотності у похилому віці як соціально-психологічна проблема
1.3 Тривожність як психологічний фактор самотності
РОЗДІЛ 2. ЕМПІРИЧНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ ОСОБЛИВОСТЕЙ САМОТНОСТІ ОСІБ ПОХИЛОГО ВІКУ
2.2 Аналіз результатів дослідження особливостей переживання самотності у осіб похилого віку
Актуальність теми дослідження. Сучасний стан в Україні характеризується не тільки складною економічною і політичною ситуацією, але й своєрідним руйнуванням надій і сподівань великої частини населення. В першу чергу, це стосується людей похилого віку, які, набувши статусу пенсіонера, лише частково можуть брати участь у житті суспільства. Важливо й те, що в специфічних умовах старше покоління у зв'язку з переглядом усіх цінностей і досягнень доперебудовного періоду часто відчувають почуття глибокої образи й розчарування: все їхнє життя і робота, присвячені праці на користь суспільства, нерідко визнаються безкорисними, непотрібними. Слід відмітити, що економічна ситуація в Україні така, що обставини спонукають людей похилого віку активізувати свою позицію, продовжувати роботу і після пенсійного віку.
У сучасних умовах дуже важливо, щоб суспільство, враховуючи всі економічні, політичні і демографічні фактори, сприяло продовженню активної трудової діяльності людей похилого віку. Проблема полягає в тому, щоб зробити життя людини похилого віку гідним, насиченим діяльністю і радістю, щоб позбавити її від почуття самотності, відчуженості, заповнити дефіцит спілкування і, зрозуміло, забезпечити задоволення її потреб у соціальному і медичному обслуговуванні.
Тож актуальність теми дослідження визначається тим, що самотність - це не тільки складний феномен індивідуального життя людини, але і найважливіше соціальне явище, що вимагає глибокого осмислення і аналізу.
Цінність соціального розуміння самотності полягає в акцентуванні уваги на важливості даного феномена для людини як члена суспільства. Небезпека розуміння самотності тільки як індивідуального феномена полягає в тому, що не враховується безліч динамічних чинників, безпосередньо пов'язаних з суттю самотності як явища соціального. З іншого боку, надмірна увага до соціальних проявів самотності без урахування його значущості для внутрішнього світу людини може привести до нерозуміння особових функцій самотності.
Працівнику, який взаємодіє з людьми похилого віку необхідне розуміння й усвідомлення великої кількості психологічних, етичних проблем, що виникають у них, оволодіння методиками і технологіями, які допомогли б у повсякденній практичній соціальній роботі.
Об'єкт дослідження - люди похилого віку як специфічна соціальна категорія.
Предмет дослідження - самотність осіб похилого віку у структурі соціально-психологічної допомоги.
Метою роботи є вивчення особливостей переживання самотності людьми похилого віку.
· Визначити основні соціальні потреби людей похилого віку та їх специфіку;
· Виокремити провідні технології, що застосовуються в роботі з людьми похилого віку;
· Проаналізувати сутність та специфіку переживання самотності;
· Організувати та провести емпіричне дослідження особливостей переживання самотності у осіб похилого віку.
Гіпотеза дослідження: застосування соціального консультування про роботі з людьми похилого віку значно підвищує їх особистісний потенціал щодо саморозвитку, перешкоджає розвитку почуття самотності та покращує соціальне становище даної категорії населення зокрема.
У сучасній теорії та практиці соціальної роботи важливою проблемою стає необхідність володіння знаннями психологічних особливостей людей похилого віку, які визначаються, принаймні, двома характерними рисами стилю життя людей похилого віку. Як правило, життя людини похилого віку не багате на різні події. Однак вони заповнюють собою весь її індивідуальний простір і час (прихід лікаря - це подія, яка може заповнити весь день; похід до магазину теж подія, до якої слід ретельно готуватися, а потім не менш ретельно переживати її). Іншими словами, відбувається гіпертроф ованість, «розтягування» подій.
Окрім «розтягнутості» подій наповненість життя може здійснюватись шляхом гіпертрофованості якої-небудь однієї сфери життєдіяльності. Інша особливість визначається своєрідним відчуттям часу (людина похилого віку завжди живе у сучасності). Її минуле також присутнє у сучасності - звідси заощадливість, бережливість, обережність людей похилого віку. Вони ніби консервуються, причому такому зберіганню підлягає і духовний світ, їх цінності. Варто брати до уваги той факт, що плинність часу в похилому віці уповільнюється.
Потенціал людини похилого віку найчастіше зовні не співпадає (або відповідає дуже мало) менталітету нових поколінь. Порушення спадковості поколінь, що передбачає - якщо виходити з принципу природовідповідності, що старші існують заради молодших і вмирають, залишаючи їм життя, - порушення такої єдності стає болісним [2, с. 87].

Рис. 1.1. Рівні особистісної взаємодії
Часто люди похилого віку живуть окремо від сімей, і тому їм буває не під силу подолати свої нездужання і самотність. І якщо раніше основна відповідальність за людей похилого віку лежала на сім'ї, то зараз її все частіше беруть на себе державні і місцеві органи, установи соціального захисту населення.
Слід відмітити, що до проблеми старості і її визначення вчені і практики підходять з різних точок зору - біологічної, фізіологічної, психологічної, функціональної, хронологічної, соціологічної тощо. А звідси і специфіка вирішення проблем суспільного і соціального становища, ролі і місця в сім'ї, і організації соціального забезпечення і обслуговування, соціальної реабілітації, соціального піклування над людьми похилого віку. Не можна забувати і про те, що процес старіння в окремих груп населення й індивідів відбувається далеко неоднаково. Таким чином, характеризуючи категорію людей похилого віку як соціальну чи вірніше, як соціально-демографічну, необхідно брати до уваги вікові особливості всередині самої групи людей. Як відомо, на практиці людьми похилого віку зазвичай вважають людей, які вийшли на пенсію. Однак, це мірило не може бути універсальним (пенсійний вік у різних країнах різний; жінки, як правило, йдуть на пенсію раніше за чоловіків; Законом «Про пенсійне забезпечення в Україні» передбачена різниця у пенсійному віці і для різних соціально-професійних груп) [30, с. 54].
Практика свідчить про те, що люди похилого віку дуже різні (здорові та хворі; такі, що проживають у сім'ях і самотні; задоволені виходом на пенсію та життям і нещасні, такі, що втратили надію в житті; малоактивні домувальники і життєрадісні, оптимістично налаштовані люди, які займаються спортом, ведуть активний спосіб життя тощо). Із переходом до категорії людей похилого віку, пенсіонерів, часто докорінно змінюються не тільки взаємостосунки людини і суспільства, але й такі ціннісні орієнтири, як сенс життя, щастя, добро і зло тощо. Змінюється і сам устрій життя, розпорядок дня, цілі й завдання, коло спілкування. З віком змінюється ціннісна ієрархія самооцінок. Люди похилого віку приділяють менше уваги своїй зовнішності, зате більше - внутрішньому і фізичному стану. Змінюється часова перспектива людей похилого віку. Відхід у минуле є типовим лише для глибоких старих, інші більше думають і говорять про майбутнє. У свідомості людини похилого віку найближче майбутнє починає переважати над віддаленим, коротшими стають особисті життєві перспективи. При цьому, люди, які беруть активну участь у житті, приділяють більше уваги майбутньому, а пасивні - минулому. Перші, тому, більш оптимістичні і більше вірять у майбутнє.

Старість приносить з собою і зміну звичних життєвих стандартів, і хвороби, і тяжкі душевні переживання. Люди похилого віку опиняються на узбіччі життя. Йдеться не тільки і не стільки про матеріальні труднощі (хоча й вони відіграють суттєву роль), скільки про труднощі психологічного характеру. Перехід на пенсію, втрата близьких і друзів, хвороби, звуження кола спілкування і сфер діяльності - все це веде до збіднення життя, втрати позитивних емоцій, почуття самотності і непотрібності. Ситуація, однак, така, що з ростом продовжуваності життя і зниженням народжуваності значну частину населення складають люди похилого віку і, таким чином, є необхідність спеціальної організації допомоги таким людям.
У цілому, незатребуваність людини похилого віку входить у протиріччя із суспільною суттю людини. Це означає, необхідно її підкріплювати, в тому числі соціально. Таким чином можна говорити про те, що сенс соціальної роботи - соціальна реабілітація. У такому випадку ця реабілітація - це дійсне відновлення у звичних обов'язках, функціях, видах діяльності, характері відносин з людьми (хай меншою мірою і в інших статусах), але перетворення людини похилого віку з об'єкта соціальної роботи в її суб'єкта. Подолання, пом'якшення драми, незатребуваності відбувається на основі власного життєвого (в т. ч. професійного, сімейного) досвіду. Важливо допомогти людині продовжити віддавати себе, зберігаючи тим самим стійкість, гарантію певної стабільності, відчуття доброї перспективи, оптимістичну і реальну надію на те, що і в нових ситуаціях людина залишається потрібною. Для того, щоб успішно працювати з людьми похилого віку, соціальному працівнику необхідно знати їх соціально-економічний стан, особливості характеру, матеріальні й духовні потреби, стан здоров'я, бути добре обізнаними в досягненнях науки і практики в цьому напрямі. В організації соціальної роботи з людьми похилого віку необхідно враховувати всю специфіку їх соціального статусу не тільки в цілому, але й кожної людини окремо, їх потреби, біологічні й соціальні можливості, певні регіональні та інші особливості життєдіяльності [29, с. 227].
Соціальний захист людей похилого віку на сучасному етапі здійснюється по двох основними напрямами - соціальне забезпечення і соціальна допомога. В усьому світі соціальне забезпечення престарілих громадян спрямовано на захист матеріального стану, надання грошової і натуральної допомоги, укріплення системи соціального обслуговування людей. Соціальне обслуговування включає в себе сукупність соціальних послуг, які надаються громадянам похилого віку й інвалідам на дому або в спеціалізованих державних і муніципальних установах. Основними принципами діяльності в сфері соціального обслуговування громадян похилого віку є: надання державних гарантій; забезпечення рівних можливостей при отриманні соціальних послуг та їх доступності; наступність усіх видів соціального обслуговування; орієнтація соціального обслуговування на індивідуальні потреби громадян; пріоритет заходів з соціальної адаптації тощо. Найважливішими моделями соціального обслуговування стало соціальне обслуговування вдома; напівстаціонарне обслуговування у відділеннях денного (нічного) перебування закладів соціального обслуговування; стаціонарне соціальне обслуговування в будинках-інтернатах, пансіонатах тощо; термінове соціальне обслуговування; соціально-консультативна допомога; надання житлової площі в спеціальних будинках для пристарілих тощо [2, с. 108].
Переважно моделлю нестаціонарних соціальних служб стають центри соціального обслуговування і реабілітації інвалідів і пристарілих. Найважливішою частиною роботи центру є соціальне обслуговування вдома самотніх похилих людей: закупка і доставка продуктів, забезпечення ліками, організація прибирання у квартирі, різні соціально-побутові послуги та їх оплата (здача білизни до пральні, одягу до чистки, утеплення віконних рам і дверей тощо), інформування і консультування тощо. Робота з кожним клієнтом, з одного боку, передбачає індивідуальний підхід, а з іншого - оволодіння певними технологіями, як можуть застосовуватись соціальним працівником у роботі з різними категоріями клієнтів, у цьому випадку з похилими людьми. Найширше в роботі соціального працівника використовується бесіда з клієнтом, яка найбільш точно може бути визначена як комунікація (спілкування) або взаємодія. Соціальному працівнику необхідно володіти знанням і розумінням наявних і таємних причин тої чи іншої поведінки людини, що сприяє ефективності роботи і толерантності до людей. Уважне вислуховування і спостереження за тим, як люди шукають допомоги, зможе перетворити об'єктивні факти і суб'єктивні почуття в частину міжособистісного спілкування. Кожна бесіда звичайно фокусується на певній основній проблемі такій як наприклад, дослідження фінансових проблем клієнта, його хвороб, образ, взаємостосунків тощо, мати чітку схему, тобто початок, середину, кінець. Кожна наступна бесіда-зустріч з клієнтом повинна певним чином базуватися на змісті попередньої.
Бесіда-інтерв'ю соціального працівника відрізняється від повсякденних бесід тим, що вона має тему, спрямовану на досягнення конкретної мети, часові рамки звичайно бувають визначені, передбачається позитивний або негативний розвиток взаємостосунків. Наприклад, перша зустріч соціального працівника і клієнта крім суто інформативної функції має, принаймні, три цілі: прагнення укласти союз із клієнтом стосовно методів лікування, тобто соціальний працівник намагається зрозуміти думки і почуття клієнта; намагання вселити в клієнта почуття надії, що він подолає ситуацію; демонстрування методів і форм роботи. Якщо не брати ці фактори до уваги, то управління ситуацією неможливе. Особливо це важливо, якщо спостерігається негативна реакція з боку клієнта [29, с. 252].
Інтерв'ю вважається успішним, якщо працівник спробує усунути бар'єри спілкування, що приводять до нерозуміння. Задавання «хороших» запитань як навички міжособистісного спілкування - надзвичайно актуальна проблема. Соціальний працівник, який задає запитання у підозрілій або звинувачувальній манері, незацікавленим хоча й доброзичливим тоном, викликає у клієнта почуття страху й недовіри. Задавання великої кількості запитань може бути схожими на допит, а надто мало запитань може заважати виявленню важливих моментів. Недосвідчені люди часто уникають задавати «зондуючи» запитання, якщо клієнт здогадується до чого схиляється розмова. Бар'єром у спілкуванні може служити надто часте задавання запитання, що починається з «чому», оскільки воно передбачає, що клієнт повинен пояснити свою поведінку, це приводить до того, що він займає оборонну позицію. Краще починати запитання зі слова «що», оскільки. воно може виявити інформацію, корисну для обох учасників розмови, наприклад, замість того, щоб запитати стару жінку, чому вона боїться виходити з дому, краще запитати: що, на її думку, може статися, якщо вона вийде з дому. Майстерне використання запитань - це недостатньо вивчена в практиці соціальної роботи, але надзвичайно важлива проблема. Репортерський тип запитань іноді може забезпечити досягнення успіху, якщо перед кореспондентом свідомо висувають аргументи опонента з тим, щоб привести до змін. Іншими способами використання запитань, які передбачають зміну як кінцеву мету, є побудова їх таким чином: «Можливо це неправильно, але...», «Я не зовсім зрозумів ...», всі вони стимулюють відхід клієнта від звичної схеми поведінки і розгляд нових можливостей. Іншим типом задавання «хороших» запитань є так зване «кругове опитування». Воно використовується у сімейній терапії і дозволяє оцінити взаємодію і функціонування в рамках сім'ї шляхом надання одному із членів сім'ї можливості прокоментувати взаємостосунки двох інших членів.
Важливою рисою роботи з окремими клієнтами, власне з похилими людьми, є оціночний аналіз як тривалий процес, метою якого є розуміння людей у взаємозв'язку з оточуючим їх середовищем. Для такої роботи потрібна людина, яка може організувати, систематизувати і проаналізувати отриману інформацію, при цьому вона повинна тонко відчувати ситуацію і бути здатною зрозуміти унікальність кожної конкретної ситуації.
Іноді початківці плутають терміни «оцінка» й «оціночний аналіз». Різниця між ними полягає в тому, що оціночний аналіз це дослідницький процес вивчення, а не просто оцінка, це не складання досьє на когось, а тривалий процес постійного накопичування даних, що включає аналіз думок, почуттів клієнта для того, щоб сформулювати план його «лікування». Традиційно оціночний аналіз у соціальній роботі прагне йти шляхом, що веде до джерел (ресурсів), а не шляхом потреб, тобто розробляються моделі, що розділяють цілі і засоби. Хороші практичні результати витікають з широкого, всеохоплюючого оціночного аналізу, а не вузького, орієнтованого лише на соціальні послуги. У реальності, безумовно, слідування принципу задоволення потреб неможливе, не вистачає ресурсів. Оціночний аналіз - це процес відбору, організації, розділення на категорії і синтезації даних. Методами здійснення оціночного аналізу можуть бути: запитання, самооцінка, рольова гра, перевірочні тести, замальовки, щоденники тощо. Великого значення набуває здійснення міждисциплінарних оціночних аналізів. Головною метою обслуговування людей є створення орієнтованих на конкретну людину мобільних структур.
Життєвий світ особистості, поза усяким сумнівом, завжди необхідно пов'язаний з різноманітними комунікативними функціями культури і багато в чому обумовлений ними, а також їх функціонуванням. Адже будь-яка людина може існувати тільки в людському суспільстві і може розкрити себе як особистість тільки у процесах спілкування з іншими людьми.
Проте самотність завжди постає одним з необхідних аспектів будь-якого спілкування між людьми, супроводжуючи його, як тінь, як би парадоксально не виглядало на перший погляд таке твердження. Крім того, самотність завжди є одним з результатів спілкування між людьми.
За даними соціологічного моніторингу Інституту соціології НАН України, тільки 33,7% українців похилого віку практично ніколи не відчувають себе самотніми. Інші 66,3% час від часу, дуже часто, а то і постійно самотні. 15,8% опитаних за останній рік довелося зіткнутися з підлістю, зрадою і розчаруванням в людях. 24,7% опитаних не вистачає коханої людини, 68,2% - справжньої дружби, 49,9% - справедливої оцінки заслуг в суспільстві, 33,1% - доброзичливості і співчутливого ставлення з боку оточуючих. Живуть самі - 13% опитаних.
Проблема самотності, таким чином, постає як проблема свого роду «тіні» в існуючій системі міжіндивідних (суб'єкт-суб'єктних) комунікацій, соціокультурних за своєю природою і походженням, а також в тих сферах культури, які безпосередньо пов'язані з такими комунікаціями. Адже досить часто в умовах двадцять першого століття розвиток системи соціокультурних (суб'єкт-суб'єктних) комунікацій веде лише до зростаючої самотності значної кількості людей, до своєрідної «самотності серед натовпу».
Початковим моментом при розгляді процесів спілкування, а конкретніше, їх форм і структур, є вичленення системи соціальних відносин, в рамках яких виникають і існують форми спілкування. Це дозволяє деяким чином первинно розчленувати дані в життєвій злитності форми і види взаємодії людей. Абсолютно очевидно, що соціальні структури функціонують зовні і незалежно від кожного конкретного індивіда, але не можуть існувати, не використовуючи тих же реальних індивідів як свій основний функціональний засіб [33, с. 93].
Соціальна структура розосереджує людей по строго певних місцях з достатньо жорстко заданими системами дій, відносин, прав і обов'язків. Саме ця система утворює початковий соціологічний шар, що програмує виникнення в суспільстві різних типів спілкування. У той же час в рамках соціального шару і з приводу соціального функціонування обов'язково складаються системи неформальних контактів, які утворюють особливу соціально-психологічну реальність, специфічною відмінністю якої є відповідність, співнаправленість соціальній структурі. І, нарешті, в цих же рамках можуть складатися і обов'язково складаються власне міжособистісні відносини. Це, наприклад, відносини симпатії-антипатії, дружби-ворожнечі, любові-ненависті і ін.
Природно, що всі типи відносин в реальному житті опиняються достатньо взаємопроникаючими, взаємозв'язаними, взаємозалежними. Співробітники можуть не любити один одного, однак легко обговорювати при цьому виробничі проблеми, начальник і підлеглий можуть бути зв'язані дружніми узами і т.п. Але саме цей умовний поділ відносин дозволяє виявити ряд істотних особливостей, що визначають специфіку спілкування людей один з одним.
Будь-яка соціальна структура припускає наявність мереж комунікації, що забезпечують проходження інформації від одного елементу до іншого. Принципово важливим є не стільки те, що ці канали є фіксованими, а те, що по цих каналах інформація проходить лише в одному напрямі, вона тільки передається. Типовим прикладом такої односторонньої комунікації є передача інформації через засоби масової інформації (радіо, телебачення, газети і т.д.). Інформація адресована всім, але ні для кого конкретно. Більш того, ніколи не немає гарантій, що хто-небудь цю інформацію взагалі прийняв.
Вирішуючи особистісно значущі, наочно-практичні діяльнісні завдання, індивід усвідомлює неможливість вирішення цих задач без участі інших людей. Але інша людина виступає (поки що) не в її власних людських властивостях і якостях, а як позиціонер, як олюднена функція. Олюдненість функцій примушує індивіда не просто проводити інформацію, а будувати комунікативний текст, який був би зрозумілий іншій людині і міг би організовувати і управляти її діяльністю. Необхідність встановлення відносин розуміння робить цю форму комунікації людською, а відсутність потреби враховувати особисті властивості і якості збитковою і частковою.
В науковій літературі традиційно прийнято вважати, що тільки повна адаптація (як соціальна, так і соціокультурна) може дати людині відчуття соціального та психологічного комфорту. Дехто з сучасних дослідників навіть підкреслював [8], що саме таке почуття переважна більшість людей називає щастям.
Невміння пристосуватись до нових соціально-культурних умов повинно вести і в переважній більшості життєвих випадків неминуче приводить людину до появи відчуття самотності і наступної соціокультурної маргіналізації.
Велику роль у виникненні відчуття самотності грає соромливість і неможливість адаптуватися. Так, К.І. Кутрона [10] у своєму дослідженні показала, що суб'єктивна задоволеність відносинами - чинник більш значущий, ніж кількість друзів і частота контактів з ними. Відчуття самотності не зменшується при інтенсивному спілкуванні, воно може скоротитися і навіть зникнути лише в довірчих відносинах з відчуттям емоційної і людської близькості партнера.
Самотня людина, не знаходячи друзів, стає аутистичною, надмірно закритою, відчуженою. Людина, яка випала із звичних соціальних зв'язків (при переїзді, зміні роботи, проживання, розпаді сім'ї) свою тимчасову відокремленість може переживати як глобальну самотність, як особистісний крах, може впасти в депресію [10, с. 384-411].
Джеффрі Янг виділив 12 причин виникнення хронічного відчуття самотності [9, с. 372-373]:
1. Нездатність переносити вимушену самотність.
2. Низька самоповага («Мене не люблять, Я - зануда»).
3. Соціальна тривожність (боязнь насмішок, засудження, чутливість до чужої думки).
4. Комунікативна незграбність, неумілість.
5. Недовіра до людей (ізоляція, розчарування).
6. Внутрішня скутість (нездатність розкритися).
7. Поведінковий компонент (постійний вибір невдалих партнерів).
8. Страх перед суперником, страх бути знехтуваним.
9. Сексуальна тривожність (неможливість розслабитися, відчуття сорому, тривоги).
10. Страх перед емоційною близькістю.
11. Невпевнена пасивність, немає ініціативи, невпевнений в своїх бажаннях.
12. Нереалістичні домагання (все або нічого, вибір за зразком).
Однією з найбільш суттєвих причин перетворення почуття самотності в тотально розповсюджене явище є бурхливий розвиток науково-технічного прогресу. Досвід історії показує, що науково-технічний прогрес, який не супроводжувався прогресом соціальним, виявляється безсилим для збереження відчуття цілісності і унікальності людини.
Серед соціальних факторів, що призводять до масового розповсюдження самотності, далеко не останнє місце займає урбанізація. Сільська місцевість суттєво відрізняється за своїми соціальними законами існування від міста. Сільський житель при перебуванні у місті опиняється в абсолютно новому соціальному середовищі, і пристосування до нього зазвичай відбувається досить тяжко [33, с. 87].
Для аналізу можливих причин виникнення самотності торкнемося також питання ментальності. Якщо релігійна ментальність суттєво впливала на життєвий світ особистості, зокрема на усвідомлення людством та його представниками самотності, протягом дуже багатьох тисячоліть існування людей сучасного біологічного виду, то соціально-класова ментальність має не таку довгу історію і, відповідно, також не таке велике значення. Вона пов'язана тільки з таким суспільством, яке виникло лише на порівняно високих щаблях суспільного і культурного розвитку.
А. Садлер і Т. Джонсон визначають самотність таким чином: «Самотність - це переживання, що викликає комплексне і гостре відчуття, яке виражає певну форму самосвідомості, і що показує розкол основної реальної мережі відносин і зв'язків внутрішнього світу особистості» [25, с. 27]. Ці ж автори виділяють наступні 4 різновиди самотності.
Види самотності, за А. Садлером і Т. Джонсоном
(співвіднесеність людини з природою і світом, самовідчуженість)
(втрата зв'язку з культурною спадщиною, розрив поколінь)
(відторгнення значущою групою, результат - сум'яття і депресія)
(незадоволеність відносинами, що склалися)
Можна говорити про такі стадії самотності, коли в одному випадку вона є стимулом до пошуку партнера, до встановлення міцних особистісних зв'язків, а в іншому випадку приводить до апатії, невіри в можливість довірчих, дружних відносин, ворожості. Тому ступінь ворожості, агресивності може стати діагностичним критерієм ступеня і стадії самотності. Супроводжують цей стан надмірне захоплення телебаченням, переїдання, апатія (або, навпаки, сльози), сумна пасивність; людина намагається приглушити відчуття самотності алкоголем, надлишком сну, безцільними покупками.
1.3 Тривожність як психологічний фактор самотності
Розглядаючи самотність як психічний феномен, можна говорити про нього, використовуючи різні категорії, наприклад, такі, як почуття, стан, процес, відношення.
Самотність як почуття обумовлюється переживанням людиною своєї несхожості на інших, внаслідок чого виникає певний психологічний бар'єр у спілкуванні, відчуття непорозуміння і неприйняття самого себе та іншими людьми. Почуття самотності є усвідомлення людиною неможливості (на даному етапі) мати близькі, інтимні стосунки з ким-небудь, засновані на взаємному прийнятті, любові й розумінні.
Стан самотності - це переживання людиною втрати внутрішньої цілісності й зовнішньої гармонії зі світом. Воно виражається в порушенні гармонії між бажаною й досягнутою якістю соціального спілкування. Існують ситуації й стани, які люди розцінюють як самотність: це - ізоляція емоційна й ізоляція соціальна. Емоційна ізоляція - відсутність прихильності до конкретної людини, у результаті чого виникає тривожне занепокоєння. Соціальна ізоляція виражається у відсутності доступного кола соціального спілкування й супроводжується почуттям відчуженості.
Самотність як процес є поступове руйнування здатності особистості сприймати й реалізовувати наявні в суспільстві норми, принципи, цінності в конкретних життєвих ситуаціях. У результаті процесу самотності відбувається втрата особистістю статусу суб'єкта соціального життя.
Самотність як відношення - це неможливість прийняття миру як самоцілі й самоцінності. При цьому індивід, аналізуючи свої відносини з іншими людьми, не асоціює себе з навколишнім соціальним простором. Кожен із вказаних типів самотності може провокувати розвиток тривожності особистості.
Стану переживання самотності передує «розбалансування» у дії механізмів емпатії і відчуження. Домінування одного із психодинамічних процесів, природно, призводить до різкого обмеження дії іншого, що, в цілому, не може не відбитися на психологічному стані людини. Зокрема, це проявляється в неможливості адекватно оцінювати себе в тій чи іншій соціальній ролу, усвідомлено робити вибір, займати певну позицію в різних життєвих ситуаціях.
Прояв самотності в житті людини як негативно забарвленого емоційного переживання, що переходить у більш стійку й тривалу за часом форму - стан, обумовлений порушенням рівноваги базових психодинамічних тенденцій: ідентифікації ф відокремлення [12].
Одним із теоретичних підтверджень цієї моделі внутрішньоособистісного генезису стану самотності можна вважати позицію Є.П. Крупника щодо результатів переважної дії одного із психодинамічних механізмів. Він відзначає, що відповідно до психологічної природи ідентифікації такі механізми емпатії, як проекція й інтроекція, обов'язково вступають у протидію з розвитком рефлексії індивідуальної свідомості, іноді повністю блокуючи весь процес.
Втрата власного «Я» не може не позначатися на можливостях людини встановлювати конструктивні контакти з іншими людьми. Крім того, втрата свого «Я» означає неможливість контакту із самим собою. Мова йде не про контакти взагалі, а про ті з них, які дають можливість духовного спілкування, тієї інтимності або приватності, що дозволяє людині розкритися, показати своє істинне «Я».
Отже, домінування механізмів емпатії в психологічній структурі особистості й обмеження дії механізмів відокремлення сприяють появі в індивіда відчуття розгубленості й ведуть до деперсоналізації, тим самим «підготовлюючи грунт» для майбутньої самотності.
Є.П. Крупник робить висновок про необхідність розробки принципово нової психологічної категорії, що переборювала б подвійність і невизначеність перших двох. Ця категорія повинна мати здатність до синтезу й перетворення стабільності й мінливості в якісно нове психологічне поняття. Такою категорією виступає психологічна стійкість особистості.
Рішення проблеми психологічної стійкості особистості, можливо, й корисно на всіх рівнях психічного життя й дія
Самотність осіб похилого віку у структурі соціально-психологічної допомоги курсовая работа. Социология и обществознание.
Курсовая Работа На Тему Специалист И Эксперт В Процессе Уголовного Судопроизводства
Курсовая Работа На Тему Организация Работ Шиномонтажного Цеха
Курсовая Работа Право История И Современность
Реферат: Количественная оценка уровня риска
Реферат по теме Библиотека царя Ашшурбанапала
4 Направление Итогового Сочинения 2022 21
Реферат На Тему Технического Обслуживания
Практическое задание по теме Информационное сопровождение перевозок грузов
Реферат: Стратегія і тактика оратора
Государственная Социальная Помощь Дипломная Работа 2022
Сочинение: Кем был автор Слова о полку Игореве
Практическое задание по теме Политико-правовые взгляды Алихана Букейханова
Индивидом Рождаются Личностью Становятся Эссе По Обществознанию
Дипломная работа по теме Специфика управления персоналом школы
Реферат: Политика внешней торговли России: тенденции и закономерность
Реферат по теме Сравнительная характеристика информационных систем 'Парус' и 'Лагуна'
Реферат: Особенности и сравнительный анализ судов
Положение О Порядке Диссертаций
Курсовая работа по теме Перспективные методы производства стали
Схемы Заданий Для Курсового Проекта Высотных Зданий
Судебная система РФ - Государство и право курсовая работа
Взаимодействие сигналов контроля в сети NGSDH с трактами VC-12 - Коммуникации, связь, цифровые приборы и радиоэлектроника дипломная работа
Финансово-правовые нормы (виды и структуры) - Государство и право курсовая работа