СУТНІСТЬ (пролог ч.1)
ПРОЛОГ
27 липня 2009 року
— Даш хлєбнуть? — запитав той, що виглядав найстаршим, і, не чекаючи на відповідь, вихопив у нього пляшку лимонаду.
— Ей, я не дозволяв! — обурився Даня. Проте так тихо, ніби сподівався, що ніхто його не почує.
— Та нє жлабісь, ми тока на пару глатков, — сказав хлопець, опорожнивши пляшку на третину, і передав її своєму широкому, як бульдозер, другу.
Даня вже стикався з цією компанією кілька разів, і ні чим хорошим для нього це ніколи не закінчувалося. Зазвичай вони просто кричали йому здалеку щось типу «ей жирнажопий», і заливалися сміхом. Часом прилітало за кучеряве волосся. «Скажи, а пізда у тєбя тож такая кудрявая?»
Навесні минулого року Даня зламав ногу, і був змушений сидіти вдома. Звісно, перший час він радів можливості не відвідувати школу. Однак, передивившись усі серії «Скубі-Ду» він зрозумів, що від нудьги та самотності вже готовий лізти на стіну. Одного дня він вирішив взяти милиці та сходити в гості до Саші. І це виявилося фатальною помилкою.
Четвірка хуліганів обступила Даню й довго кепкувала над його виглядом у гіпсі. Потім один з них вирішив відібрати в нього милицю і під регіт дружбанів викинув її у сміттєвий бак. Довелося лізти і діставати — за втрачену милицю мати його б прибила. «А чого ти чекав? — питав його пізніше Саша. — З’являтися в чужому дворі, та ще й в такому вигляді». Тоді він зарікся, що без його супровіду більше сюди не сунеться.
І сьогодні, порушивши свою обіцянку, Даня, схоже, втрапив у чергову халепу.
Коли пляшка повернулася до нього, там залишалося менше чверті. Купляючи її п’ятнадцять хвилин тому за гроші, що йому так нелегко було випросити у матері, Даня уявляв, як поділиться з Сашею, і буде відчувати його прихильність протягом решти прогулянки. Адже в такий спекотний день в компанії десятилітніх хлопців пляшка холодного лимонаду давала тобі повагу, прихильність, а можливо навіть і абсолютну владу. Але сталося не так, як гадалося.
— Слиш малой, а мабіла у тя єсть?
— Ні. — На жаль (чи в даній ситуації на щастя) мати поки що не розщедрилася на те, щоб придбати для нього засіб зв’язку. Натомість вона просто казали йому не виходити далеко за двір, а в ідеалі взагалі гуляти лише на тій його ділянці, яку було видно з їхнього вікна. Якщо він сьогодні прийде в брудному одязі або з роздертим коліном, то почує, що сам у всьому винен.
— Да ладна тє, ми проста пазирім.
— Нема, чесно кажу.
— Думаю, він не пиздить, по карманам видно, що нічо нема, — сказав зовсім малий хлопчина, який незрозуміло як взагалі опинився в їх компанії. Мабуть, був чиїмось молодшим братом.
— Хєрасє, — протягнув головний. — У тя чо, прєдки савсєм бомжи?
Щоки в Дані запалали. До образ в свій бік він звик, але чути таке про своїх батьків це було вже занадто.
— Ніякі вони не бомжі! Вони лікарями працюють!
— А чо, єсть разніца? — вкинув Бульдозер і вони зареготіли.
Піп-піп-піп. На дверях під’їзду запилікав домофон, і з будинку вийшов Саша. Хлопець спустився сходами та байдужим поглядом окинув присутніх.
— Чо забули тут?
— О, Саньок, здарова. Та ми тут с малим балакаєм.
Саша глянув на Даню, зустрівся з його безпомічним поглядом і сказав:
— Та від’їбіться ви від нього.
— А ет чо, тіп твой друг?
Саша вагався дві секунди, а тоді зітхнув і промовив:
— Ну тіпа.
— Нє знал, шо ти тєрь с голубимі тусіш.
— Та отвяньте.
— Ладна-ладна, я ж прост шучу, — він звернувся до інших. — Го в магаз.
Вони рушили від під’їзду і незабаром зникли за кутом обмальованої графіті трансформаторної будки. Полегшанню Дані не було меж. Можна сказати, відбувся легким переляком.
— Даров, — кинув йому Саша. Через те що Даня досі сидів на лавці, виходило що той дивився на нього зверху вниз.
— Привіт. — Він протягнув йому залишки лимонаду. — Хочеш?
— Вони звідси пили? — спитав той, підозріло зіщулившись.
Даня ніяково кивнув.
— Тоді сам допивай, я не хочу спідом заразитись.
Даня похмуро оглянув пом’яту пляшку і зрештою вирішив кинути її в смітник біля лавки.
— Як справи?
— Хєрова, мамка пароль на комп поставила.
— Піпєц, сумно, — протягнув Даня. Саша обіцяв колись покликати його в гості, та дати пограти в цю гру «GTA», про яку всі так гуділи у дворі та в школі. — А чому?
— Каже я мало гуляю. Ніби бляха є з ким гуляти. Всі пацани або на морі або в спортивних лагєрях.
— Ну да, — погодився Даня, хоча його й зачепило, що його не зарахували до «пацанів». — Підемо кудись?
— Я ща може ще Сєрому дзвякну, — сказав він, дістаючи свій телефон-розкладушку з кишені.
Дані не дуже сподобалась думка, що Волков буде із ними. Він взагалі не розумів, чому Саша останнім часом спілкується із цим хлопцем. Він здавався йому дурним та грубим. А до того ж він постійно діставав його в школі. Під час уроків плював у потилицю жованим папером. А на перервах міг ні з того ні з сього дати підсрачника в коридорі. Якось разом із Гончаруком вони навіть намагалися запхати його у дівчачий туалет.
Але Даня мав надію, що принаймні в присутності Саші хлопець буде вести себе трохи більш адекватно.
— Ало Сєрий? Дарова. Ми тут на вулиці. Не хош з нами?… З Данею… Ага… Ага… Окей, давай.
Він закрив телефон та сховав його назад у шорти.
— Ну як? — поцікавився Даня.
— Сказав, що підійде на футбольне поле.
— Добре, ходімо.
Вони оминули дитячий майданчик всередині дворика. Фарба на гойдалках і драбинах вже давно вицвіла та облупилась, крізь тріщини пробивався іржавий метал. Взагалі вся вулиця Комсомольська, як і більша частина їх району була доволі занедбаною, якщо не сказати більше. Маленьким Даня сприймав глибокі ями в асфальті та тріщини в бордюрі за сліди від німецьких снарядів та гранат. Наскільки ж великим було його здивування, коли мама сказала, що Війна закінчилася ще задовго до його народження.
Оминувши стіну девятиповерхівок, вони потрапили вже в інший двір, загалом мало відмінний від попереднього. Місцева архітектура не балувала різноманіттям. Будь-який будинок, що відходив би від шаблону сірого паралалепіпеду, вже виглядав би як певною мірою вичурність. Густа рослинність рятувала від сонця, проте варто було хлопцям вийти з дворику на відкриту вулицю, як вони відчули на собі нещадність його пекучих променів. В такий день загроза обпекти шкіру або отримати сонячний удар була зовсім неілюзорною.
Вони сіли на лавці біля футбольного поля та якийсь час мовчали. Саша уважно слідкував за дорослими хлопцями, що грали у футбол.
— Блін, треба було попросити Сєрого взяти м’яча. А може, спитати, чи не візьмуть вони нас погуляти з ними?
Даня не любив футбол, і взагалі не розумів, чому його однолітки так ним захоплюються. Іноді йому здавалось, що багато хлопців тільки вдавали, що їм подобається ця гра, бо це вважалося чимось крутим. Дані ж значно більше подобались ігри, де треба було ховатися або тікати, на кшталт «стоп-земля» або «палі-стукалі».
Ще з хвилину вони мовчали. А тоді Саша сказав:
— Прикинь, мені сьогодні наснилося, що я був у парці розваг на якомусь острові.
— Ого! — щиро здивувався Даня.
— Прям так яскраво все було, — замріяно протягнув хлопець. — Ніби насправді.
— А як ти знаєш, що це було не насправді?
— В якому сенсі?
— Ну чому ти думаєш, що це був сон, а те що зараз, то є правда?
— Даня, постійно ти з цими своїми дибільними питаннями! — фиркнув Саша. А тоді раптом вигукнув: — О, диви, йде!
Даня прослідкував за його поглядом та побачив фігуру Волкова, що наближався до них, трохи розмашистою ходою. Спершу йому важко було повірити що це саме він. У його уяві хлопець був невіддільний від свого шкільного костюма. А сьогодні він був у шортах та ще й кепці, розвернутій назад, в руці тримав дволітрову пляшку газованої води.
Можна було бачити наскільки пожвавішав та повеселішав Саша при його появі. Обличчя хлопця осяяла широка усмішка, він зіскочив зі скам’ї та протягнув другу руку для міцного рукостискання.
— Дарова, — сказав він, наблизившись.
— Дарова, — озвався Саша. — Даси попити?
Хлопець із готовністю протягнув воду. А тоді дістав з карманів ще й пакетик із різнокольоровими цукерками, які можна було впізнати з першого погляду: «Шипучка». Ці цукерки подекуди слугували місцевою валютою. П’ять таких можна було обміняти на пачку сухариків, десяток — на снікерс, а п’ятнадцять — на пляшку фанти. Завдяки своїм незвичайним властивостям, діти вигадували чимало забав із їх використанням. Як от напхати їх якомога більше за щоки і потім чекати, поки рот наповниться солодкою піною. Деякі навіть додумувалися трощити їх, висипати з цукерок порошок та затягувати його носом.
— Бери, — із такою самою щедрістю Сергій протягнув кульок Саші. Він узяв звідти дві апельсинових.
— А мені можна? — спитав Даня.
— Ще чого! Сані я був винен бо… бо він виграв у мене в дурака минулого разу.
По тому, як хлопці переглянулися, у Дані виникло враження, що це брехня, та він нічого не сказав.
— То куди ми підемо? — поцікавився Волков, дивлячись на Сашу.
— Та фіг його знає, — той почухав у потилиці. — Я ось думав у чуваків спитати, чи не візьмуть вони нас з ними погуляти.
Волков зробив скептичне обличчя.
— І що ти пропонуєш? Команда чотирикласників проти команди шестикласників? Вони ж нас порвуть.
— Можемо бути в різних, — знизав плечима Саша.
— А його куди? — кивнув Волков на Даню.
— Та він мабуть просто посидить, — Саша подивився на нього. — Ти ж посидиш?
— Ну не знаю, мені буде нудно. Краще би вже на воротах постояв.
— Та ти ж дірка, через тебе всі м’ячі летять, — сказав Сергій.
— Неправда, — образився Даня.
— Даня, без образ, але коли ти на воротах, то мені постійно доводиться бути біля тебе, бо я розумію, що ти пропустиш будь-який удар, — сказав Саша. Тоді він снову звернувся до Волкова. — Слиш, а може сходиш назад додому та винесеш свого м’яча? Ми могли б чисто по черзі повідбивати.
— Та він же здувся, ти забув?
— Блять, — вилаявся Саша.
Вони пів хвилини мовчали. Аж тут Волков раптом сказав:
— Слиш, а може підем на заброшку?
— Яку заброшку?
— Ну той кінотеатр. Ми ж вже давно збирались.
— А блін точно! Зашибісь!
— Ви про що? — поцікавився Даня.
— Кінотеатр «Побєда». Він там, за церквою, — Саша махнув рукою за спину. — Хвилин двадцять іти.
Даня раніше не чув про це місце, але чомусь сама його назва викликала у нього якесь зловісне передчуття.
— Та давайте краще в футбол, я вже налаштувався, — сказав він.
— Серйозно? Ти налаштувався? — Волков зневажливо фиркнув. — Ну якщо так, то може підеш спитаєш в тих хлопців, чи не візьмуть вони нас у гру?
— Що? — Даня поглянув на хлопців у спортивному одязі, що перегукувались одне з одним та голосно над чимось сміялись. По тілу пройшов холод. — Чому я?
— Ну ти якщо тобі аж прям так хочеться грати, — знизав плечима Волков.
Даня подивився на Сашу, шукаючи в нього підтримки. Але його обличчя залишалося рівним. Він зробив глибокий вдих та повернувся в сторону поля. Зробив кілька кроків до хлопців. Кров пульсувала у нього в скронях. Хлопців було четверо, дві у футболках «Динамо Київ», одна Мессі, останній був із голим торсом.
— Пасуй, пасуй! — кричав один.
— Бля, Тьома, ти дебіл!
М’яч, що вже летів у ворота, відскочив від рами та полетів прямо в сторону Дані.
— Малий подай м’яча! — гукнув хлопець без майки.
На мить Даня боявся, що він навіть не зможе влучити по м’ячу ногою, але йому це все-таки вдалося. Єдина проблема була в тому, що замість того, щоб потрапити до когось із хлопців, м’яч вилетів за межі поля з іншого боку.
— Ну спасіба, далбайоб! — кинув йому Мессі та побіг за м’ячем.
Даня розумів, що його сором моментально відбився фарбою на щоках. Він бачив себе очима цих хлопців — розгубленим, товстим, недолугим. Він гадав, що питати про щось сенсу вже немає, тож розвернувся та швидко покрокував назад до друзів. Їх обличчя також були червоними, але від реготу.
— Це було епічно! — вигукнув Волков не в змозі вгамувати сміх.
— Ладно, ходімо, — сказав Саша, коли нарешті зміг нормально дихати.
Вони попрямували вулицею у напрямку церкви. Данило мовчав, досі прокручуючи в голові ганебний епізод. Тим часом хлопці почали говорити про таке дивне нове явище, як «реп». По дорозі вони включали одне одному мелодії зі своїх телефонів. Коли Даня побачив золоті куполи церкви, що переливалися на сонці, лихе передчуття знов нагадало про себе.
— Може, все-таки підемо в якесь інше місце? Там же можуть бути якісь наркомани або щури.
— Звісно, можуть, — всміхнувся Волков.
— Нє баісь, я взяв з собою ножик, — сказав Саша в якості доказу показав свій швейцарський ніж, що йому подарував дядько.
Вони перейшли дорогу та опинились у воріт церкви, перед яким сиділа циганка із бинтом на оці та з двома дітьми на руках. У пластиковій склянці, що стояла перед нею, було всього пара гривень. Даня на мить затримав погляд на її повязці, гадаючи, чи є під нею око або ж лише порожня очниця. Бинт був жовтим та по ньому повзла муха. Раптом її інше око подивилось на нього, і Даня одразу ж відвернувся.
Що далі вони йшли, то більше йому ставало не по собі. Йому був знайомий цей маршрут. Він без сумнівів ніколи не ходив ним, а втім він чомусь був йому знайомий. Зараз вони звернуть в кінці цегляного паркану та побачать площу із непрацюючим фонтаном всередині.
Так і сталося. Окрім фонтану тут також була статуя лева із відсутньою верхньою щелепою. З каменю назовні стричало два іржавих залізних прута, немов два клика або вуса якоїсь комахи.
— Чуваки, мені правда не варто так далеко відходити від дому, мама буде ругати, — сказав Даня.
— Та піздуй вже до себе додому, заїбав! — раптом так гучно скрикнув Волков, що він відсахнувся.
Вони утрьох завмерли. Даня вже міг розгледіти силует величавої бруталістичної будівлі, що виглядав із-за дерев. Він знав, аби дістатися до дверей кінотеатру, їм треба буде перетнути площу, пройти по доріжці з потрісканих, вкритих мхом, камʼяних плит та звернути наліво.
— Да ладно тобі, ми трохи погуляємо, через годину вже будеш вдома, — сказав Саша.
Даня переступив з ноги на ногу. Якщо зараз він піде додому, можливо Саша зрештою взагалі перестане з ним гуляти. А Волков розкаже про це всім в школі та буде насміхатися над ним весь наступний рік.
Він мовчки рушив далі, і хлопці зробили вигляд ніби нічого й не сталося. Як виявилось плити були не тільки потріскані, але й поросли високою травою. Все решта було саме так, як він собі й уявляв. Холодна геометрична споруда, що впиралась у землю прямими V-подібними колонами, більше нагадувала тюрму, ніж час для дозвілля. Велика вивіска «ПОБЕДА» на самому даху, покосилася й почорніла від часу. Будівля дивилася на трійцю зверху вниз порожниною своїх чорних вікон. Вже кілька десятиліть вона чекала, коли вони зʼявляться перед її дверима.
Із заростів не було чутно співу горобців, які улітку кишма-кишили в цьому районі. Іноді зграя могла обсісти ціле дерево та своїм оглушливим цвіріньканням створити враження, ніби ожила сама рослина. Не міг Даня почути й помаху крила жодного іншого птаха. Ніби вони відчували, що ця територія належить комусь іншому.
Даню не відпускало дежавю. Усе це він вже бачив, тільки не так як зараз, а немовби то через скляну пляшку. І він бачив щось ще. Щось, що ховалося усередині будівлі. Щось, що вже відчуло їх наближення та чекало, коли вони увійдуть усередину. А можливо, саме воно якимось незбагненним чином заманило їх сюди.
Вже якийсь час Саша і Сергій вели бесіду, за якою він не слідкував. До нього лише донеслася репліка про те, що колись в цьому місці збиралися місцеві бандити, аж поки одного дня неподалік не знайшли мертвого чоловіка.
Якоїсь миті він хотів сказати, що почекає їх на вулиці, але хлопці вже йшли на кілька кроків попереду нього та, здається, взагалі забули про існування Дані. Вони швидко піднялися до дверей кінотеатру. Ті були закриті, проте всередину можна було без проблем потрапити через велике вікно з правої сторони, в якому було розбите скло. Що Саша з Сергієм і зробили. Услід за ними пройшов і Даня.
Біля входу була якась стійка. Можна було лише гадати, чи була це каса з квитками або ж буфет, оскільки час зрізав усі нюанси, залишивши самі форми. Не було тут постерів на стінах. Не було дошки із розкладом сеансів. Не було навіть таблички «туалет». Тільки паркет, вкритий ковдрою зі сміття та голі стіни, обмальовані геніталіями та обписані лайливими фразами.
КУЧМА ЛОХ
ЯНА МОЖЕТ ВЗЯТЬ В РОТ 10 ХУЕВ =)
ТУТ БЬІЛ КОЛЯ
Даня глянув під ноги і побачив унизу дошку, яку обліпили жуки солдатики. Він мало не вступив у рухому червону масу. Хлопці попереду розкидували ногами сміття та про щось негучно розмовляли. Раптом Волков кинув у стіну склану пляшку.
КРЕШШ!
Скло розкололось на десятки уламків, і ті дощем посипались на підлогу. Тоді він підняв з підлоги іншу пляшку, і вона повторила долю першої.
КРЕШШ!
На вході у темний коридор хлопці повиймали з кишень свої мобільники та увімкнули на них ліхтарі. Дані довелося поспішити за ними, оскільки йому не було чим освітити собі шлях.
— Думаєш тоді був попкорн? — почув він відповідь Саші на щось, що йому сказав Волков.
— Та хто взагалі буде ходити в кінотеатр без попкорну?
— Фіг його знає. Люди в совку були дивними.
Вони вийшли у хол зі сходами на другий поверх. Проте чимало сходинок було відсутні, а решта виглядали, м’яко кажучі, не дуже надійно. Піднятися нагору можна було хіба що по тонкому залізному каркасу.
— Підсвіти мені, а я залізу, — трохи подумавши сказав Саша, звертаючись до Волкова.
— Слухай, а може не треба? — сказав Даня. Він вже точно знав, що їх перебування тут, майже напевне закінчиться якоюсь халепою.
— Ти впевнений? — із сумнівом проговорив Волков. — З такої висоти без проблем можна шию звернути.
— Бляха, тільки ти не будь як Даня! — сказав хлопець.
Оскільки гіршої образи для Волкова, вочевидь, годі було придумати, він підкорився. Підняв свій телефон та завмер на місці, поки Саша почав підійматись по рамі, тримаючи рівновагу завдяки розставленим у сторони рукам.
Даня невідривно дивився на друга. Його серце підстрибувало на кожному кроці Саші. Коли той нарешті опинився на самому верху, з його плечей ніби зняли мішок цегли.
— Ізі! — вигукнув Саша згори. — Сєрий, давай теж. Чи ссиш?
Волков, здається, вже розслабився. Він знизав плечима та почав підійматись по рамі, так само балансуючи за допомогою розставлених рук, а Саша світив на нього своїм телелфоном. Коли і той опинився нагорі то двоє глянули вниз на Даню.
— Ну давай тепер ти! — сказав Саша.
— Я… Я не можу, — промямлив Даня.
— Та давай, це легкотня, — наполягав Волков.
— Я краще пошукаю якісь інші сходи. Там точно має бути щось ще.
— Бля, ну ти і баба, — сказав Волков і вони, здається, збиралися піти, але тут до Дані дійшло, що він залишиться сам у повній пітьмі. Мало того, що він не відшукає ніяких інших сходів, так він навіть не зможе вийти назад до вхідних дверей.
— Стійте! — гукнув він їх в останню мить. — Я спробую.
Він почав лізти, стараючись робити усе так само, як Саша та Сергій. Кожна сходинка збільшувала відстань до землі. Отож кожна сходинка збільшувала ймовірність розбити голову.
— Краще не дивись вниз, — порадив йому Саня.
Блискавична порада, враховуючи, що тільки дивлячись на ноги він міг бути впевненим, що ступить на раму, а не в порожнину. На половині шляху Даня завмер. Знизу до нього донеслося якесь ворушіння. Чук-чук-чукчук. Було схоже на чиїсь кроки.
— Ви щось чули? — спитав він у хлопців?
— Наприклад? — спитав Волков.
— Мені, здається, внизу хтось є.
— Внизу є тільки твоя шиза. Давай підіймайся, ми не будемо сидіти тут весь день.
Він точно чув щось. І найдивнішим було те, що звук був не з підлоги, а скоріше зі стіни або зі стелі. Зрозуміти це можна було і по тому, що звук був чистий, без домішок хрустіння скла або ж лускоту будматеріалів, котрими було всипана уся підлога. Даня довго вдивлявся в пітьму, намагаючись побачити якийсь рух або почути ще щось. Але нічого.
Він зробив ще крок і раптом втратив рівновагу. Все навколо дригнуло. Сотні голочок жаху встромилися йому в тельбухи. В останній момент Даня вчепився пальцями у металеву раму.
— Бляха, чувак давай обережніше, — сказав Волков, що здається чимало напружився.
— Я спущусь назад, — сказав Даня, не в змозі стримати жалісливі нотки в голосі. Не слід було йому піддаватися їх тиску, він міг би піти додому та бути зараз із мамою. Що як завтра вона отримає звістку про те, що її сина знайшли зі зламаним хребтом всередині цієї будівлі?
— Та чел, тобі залишилось буквально кілька сходинок, — сказав Саша.
Не відпускаючи руками раму, він переставив одну ногу на сходинку вище. Тоді вхопив наступну сходинку спершу лівицею, а тоді правицею. Щось встромилося йому в долоню. Чи то камінець, ти то скло. Однак Даня вирішив, що це найкращий можливий спосіб подолати решту шляху не боючись за своє життя. У такий спосіб, немов мавпеня, він подолав ще чотири сходинки. І нарешті відчув під ногами ґрунт.
— Ну слава богу, — видихнув Саша. — Ходімо. Там, здається, якраз зали.
Даня дістав з долоні кілька камінців. Його серце досі стукало. Проте, озирнувшись на сходи, він навіть відчув щось на кшталт гордості. Він зробив це. Дійсно зробив.
Тепер вони опинилися в іншому довгому коридорі. Сміття тут вже було значно менше. Вочевидь, тому що поріг у вигляді сходів відсіював частину відвідувачів. Утім, вочевидь, далеко не всіх.
Волков раптом почав ржати, наче гієна.
— Гляньте сюди!
Сергій посвітив ліхтарем на стіну, і їм відкривися украй деталізований малюнок, на якому Чебурашка зі злою посмішкою гвалтував Міккі Мауса. Обидва персонажі мали дещо спотворений вигляд, а втім треба було віддати художнику належне — він використав усі можливі кольори, і картинка вийшла досить виразною.
Саша включив камеру на своєму телефоні та зробив знімок.
— Пацани в школі зацінять!
Вони рушили далі та підійшли до перших дверей у зал. По черзі увійшли всередину. Було важко усвідомити розмір приміщення, в якому вони опинились. Ліхтарики хлопців діставали з пітьми лише невеликі ділянки, окремі крісла з пружинами та жовтою набивкою, що стричали назовні через великі дірки. Коли вони рухалися далі, морок знову їх проковтував.
— Цікаво, як давно тут востаннє щось показували.
— Мабуть Ще десь у девяностому, а то й раніше, — зі знанням справи сказав Саша.
— І що ж вони могли тут дивитися?
— Якусь совєцьку муть типу «Іронії судьби» навєрно.
Волков став на сидіння ногами та пішов уздовж ряду. Тим часом Саша, стоячи в центрі зали вирішив перевірити акустику.
— АУ! — крикнув він. — ЖОПА!
Даня, що стояв найближче до дверей у коридор, раптом знову почув якийсь стукіт. Чукчукчукчукчукчук! Кроки звучали майже одночасно. Так, немовби той, від кого вони лунали, переставляв ноги надзвичайно швидко. Ну або ж мав дуже велику їх кількість.
Йому стало погано. Без сумніву це було те саме, що він чув на сходах. А це означало, що невідома істота якимось чином подолала шлях на другий поверх. Перш ніж він встиг сказати щось друзям, Волков, що непомітно підійшов до нього збоку скрикнув:
— Даня, дивись що я знайшов!
Даня ледь встигнув відскочити від ременя, яким Волков махнув у його бік. Металева бляха дзвякнула, вдарившись об ручку сидіння.
— Ай! — скрикнув хлопець від переляку. — Дебіл, ти міг мене вдарити!
— Не будь як тьолка, це лише ремінь, — він знову махнув у бік Дані.
— Перестань! — Даня продовжував ухилятись. — Я хотів… щось сказати…
Хлопець не звертав на нього уваги, на його обличчі застигла трохи божевільна посмішка. Даня пошукав поглядом Сашу, і побачив, що той прямо зараз вийшов із зали з іншого боку. Йому хотілось, щоб друг помітив що відбувається та зупинив Волкова, але той, здається, навіть не зрозумів, що виникла якась сутичка.
— Все, годі! — сказав він. Але звертатися до ременя, мабуть, і то дало б більше ефекту.
Між замахами Даня у відчаї кинувся на хлопця та схопив його правицю двома руками.
— Припини це, — скоріше прошипів, ніж проговорив Даня.
— Хулі ти мене чіпаєш! — скрикнув Волков із верескливими нотками в голосі та штовхнув його вільною рукою.
Даня повалився на вкриту пилюкою підлогу.
— Ще раз мене тронеш, уїбу, — пригрозив він, стоячи над ним.
Що ж, вже було ясно, що матері доведеться прати його шорти. Але принаймні тепер Волков, здається, втратив до нього інтерес. Він кинув ремінь на підлогу та вийшов у коридор.
Дані хотілося заплакати. Якого біса він тут робить? Чому Саша покликав з ними цю тварюку? Зрештою, чому Даня не здатний захистити себе? Він став і почав отрушуватись. Почув, що хлопці в коридорі про щось переговорюються. Йому вже навіть не хотілося знати про що. Йому взагалі більше нічого не хотілось, окрім як опинитися вдома. Зараз він піде та попросить Сашу спуститися із ним до дверей. А далі вже нехай роблять тут без нього що хочуть.
Даня вийшов у коридор та побачив хлопців на другому кінці в світлі ліхтарів одне одного. Почувши його кроки, Саша повернув голову.
— Гей, Даня, поглянь сюди.
— Саша, я хотів сказати…
— Даня, я серйозно це важливо, — голос Саші дійсно звучав серйозно.
— Куди? Що? — спитав Даня.
Саша лише мовчки кивнув йому на розкриті двері поблизу та посвітив туди ліхтарем. Даня підійшов до прорізу та придивився, але перш ніж він встиг щось побачити його різко грубо всередину.
Грохххх!
Спочатку Даня навіть не усвідомив того, що сталося. Тоді він озирнувся й побачив, що двері, через які він увійшов, закриті. Він натиснув на ручку та спробував штовхнути двері, але ті не зрушили з місця.
— Ей! Що трапилось? — крикнув він, хоча, звісно, вже знав відповідь на це питання. За дверима мовчали. Він сильно смикнув ручку кілька разів, але двері не ворухнулися. Очевидно, їх тримали ззовні. — Ей! Випустіть!
Жодної відповіді він не почув. По той бік взагалі не було ніяких звуків. Даня спробував смикнути ще кілька разів, а тоді зробив крок назад і зітхнув. Поки що він відчував скоріше шок та розгубленість, ніж злість. Його штовхнув саме Саша. Той Саша, який у садочку віддавав йому свої рибні тефтелі, бо сам їх терпіти не міг. Той Саша, з яким вони у нього вдома, у спальні, дивилися всі частини «Хронік Нарнії» на його маленькому пузатому телеку. Той Саша, з яким вони сім’ями їздили на базу відпочинку «Нептун» у Бердянську.