"СУТНІСТЬ" (відривок)
— Чи залишилася в мені ще хочаб дрібка людини? Якщо так, то хто вона? Це точно не Даня, бо Даня загинув рік тому. Я вбив його. Холоднокровно. Я думав, що знищу лише саме тіло, а моя сутність залишиться неушкодженою. Але раптом виявилося, що це було щось набагато більше. Це тіло, яке я презирав усією своєю душею, робило мене тим, хто я є.
Відображення у дзеркалі, яке я ненавидів, диктувало те, яким чином я себе сприймаю, як я подаю себе в розмові з людьми. І воно ж диктувало те, як сприймають мене ці люди. Їм не потрібно було, аби я був кимось іншим. Можливо, моє сальне волосся та мої прищі якось додавали їм впевненості у собі. Вони робили мене простішим, тим в розмові з ким вони могли не старатися, не слідкувати за язиком, підколювати мене. Іноді дружньо, іноді не дуже дружньо. Ти не подумай, Джиме, я їх не звинувачую. Проблема була не в них. Ні, з ними якраз все було в порядку. Ну справді, якій тверезій людині хочеться дружити з містером Бездоганність? Виливати йому свою душу. Постійно відчувати свою неповноцінність в порівнянні з ним. Відчувати, що він, по-хорошому, в сраці мав усі твої проблеми. В нього були проблеми геть іншого порядку. Якій з трьох дівчат, що залицяються до нього, варто дозволити потримати в роті свій бездоганний пеніс? Або що б ще таке вигадати, аби здивувати людей своєю багатогранною натурою. Податися в письменники? Зануритись в окультизм? Зробити татуювання на шиї? Перестати їсти мʼясо? Прочитати Канта?
Данило посміхнувся, мотаючи головою.
— Тільки подумай, я справді вівся на всю цю хуйню. Але менше з тим. Я ось до чого. Тіло це не просто шматок м’яса, який тобі випадково вручили при народженні. Ні. Це парадигма, через яку ти сприймаєш реальність навколо, і своє місце в ній. Я ніколи не хотів ставати кимось іншим. Я хотів, аби люди приймали мене таким, яким я є. Аби вони поважали мене за те, ким я є. І, звісно ж, ставши кимось іншим, я цього не отримав. Я вже ніколи не зможу отримати цього. Адже Даня загинув, так і не бувши ніким визнаний. Я сам підвів риску цієї історії. І боже, скільки б я зараз віддав, аби повернути назад оце одутле обличчя відстовбурчені вуха, куці ручиська, ріст метр шістдесят п’ять.
Я міг би щось з ним зробити. Я міг би створити свій стиль. Я зробив би цього незграбного хлопця стандартом краси, іконою для тисяч. Ну або хочаб для себе самого. Але зараз я можу міняти тіла, як рукавички, переселятися раз за разом. Але вже не знайду того, що шукаю. Цього незграбного зашуганого хлопця, яким я був. Я можу шукати його по всьому світі. Але так і не знайду. Знаєш чому? Бо я вбив його. Вбив своїми власними руками. Тільки відчуй цю іронію, Джим. Мені потрібно було відібрати чиєсь чуже тіло тільки для того, щоб зрозуміти, що все, що мені потрібно це те, що в мене і так було. Маючи не цінуєш, загубивши плачеш. Чи не так?
Він гірко всміхнувся.
— Моя матір, яку я презирав, яку знецінював, як тільки міг за те, ким вона мене зробила. Мені здавалося, що те, що я народився в цій сім’ї це просто якась помилка всесвіту. Ось народився би я в родині інтелігентних киян. Які приймали б мене таким, як я є. Пестили мою самоповагу. Заохочували мої творчі потуги. Ось тоді я б точно вчився на самі дванадцятки. Ходив би по різних заходах. Мав би багато впливових знайомих. Вступив би до хорошого ВНЗ, а потім знайшов би стабільну роботу. Не якогось офісного планктона, ні. Я міг би бути наприклад редактором коміксного видання. Можливо в Україні. Можливо, в Японії. Мені на карту приходила б зарплатня в долларах, і двадцять п’ять відсотків я відкладав би на квартиру в центрі Києва. Чи на якийсь заміський будинок. Уххх. Розкішно. Зранку виходиш на пробіжку, увечері годуєш каченят в парку або вигулюєш пса.
Він замріяно звів очі до стелі.
— Але розумієш в чому справа, Джиме. Усе це досі певною мірою було для моєї матері. Не тієї іншої, а моєї непутьової матінки з Запоріжжя, яка народила мене від одного довбня, а потім поселила в одному помешканні з іншим. Тієї, що не бачила далі свого носа та щиро вірила, що технічні професії це щось серйозне. Це щось стабільне. А ось творчість то так, хоббі. Я хотів аби вона побачила, як сильно неправа. Побачила, що я можу заробляти, займаючись улюбленою справою. І справа навіть не в справі.
Він посміявся з цього каламбуру.
— Я міг би бути програмістом. Міг би бути менеджером з логістики або бізнесменом. Головне аби це було моє рішення. Щоб вона побачила, що я можу приймати свої власні правильні рішення. Чорт би мене побрав, я не хотів, щоб всі мої рішення були помилковими, а єдиним шляхом досягти чогось є слідування розробленому нею алгоритмом. Так, вона мала свій досвід. Можна сперечатися про те, наскільки це зразковий чи показовий досвід, але вона не була геть тупою. Просто, якими б слушними не були всі її поради, сліпо слідуючи за ними я б не отримав головного — самоповаги. Я би і далі жив у впевненості, що всі мої власні ініціативи завчасно приречені на поразку. Якісь із них такими і були. Але я мав дізнатися це на власному досвіді, розумієш, Джим?
Джим нічого не відповів.
— Але яке значення усе це має зараз, правда? Як я вже сказав раніше, зробивши те, що я зробив, я звів усе нанівець. Моя мати вже ніколи не дізнається, як вона помилялась щодо свого сина, бо його вже немає. Звісно, я міг би прийти до неї, розповісти усе, сказати, що я і є її син. Тільки це вже теж не буде правдою.
Джим і далі мовчав. Він і не міг нічого сказати, адже був усього лише апельсином, який хлопець придбав у супермаркеті двадцять хвилин тому.