СУТНІСТЬ (пролог ч.2)
Як міг він погодитися на таке? А що, як все це взагалі було його ідеєю?
Він постукав по дверям кулаком.
— Відчиніть двері! Це ніфіга не смішно! — Нуль реакції. Даня притулив вухо до дверей і прислухався. — Я знаю, що ви там!
Він би хотів, аби це було правдою. На мить йому здалося, що він почув якесь пирскання, але це так само могло б бути човгання його сандаля об підлогу. Хлопці цілком могли підперти чимось двері та піти. Дані хотілося вірити, що його друг на таке не здатний, але кілька хвилин тому він так само вірив, що Саша нездатний закрити його в темній кімнати заброшеної будівлі.
— ВІД-ЧИ-НІТЬ! — крикнув він, вдаряючи ногою об двері на кожному складі.
ВіІд чиИИИииии ніііІІІІІІІіііть.
Даня завмер, не здатний навіть вдихнути. По відчуттям очі випучились до такої міри, що готові були випасти з очниць. Те, що він почув, не було людським голосом. Це взагалі не було голосом. Це було схоже на те, як ніби хтось тричі протяжно відригнув.
Хлопець озирнувся та окинув поглядом кімнату. Його очі вже трохи звикли до мряки, однак він все одно бачив лише загальні обриси кімнати. Нічого, що б нагадувало людину, або ж будь-яке інше живе створіння тут не було.
Чук-чук-чукчук!
Даня закинув голову та подивився на стелю. І тут же зробив різкий крок назад, впершись спиною у двері. У правому верхньому куті сиділа павукоподібна істота розміром із невелику корову. Вона мала обличчя дуже старої жінки, яке було спотворено огидною гримасою. Верхня губа задерлася вгору і вбік, оголивши ясна та гнилі зуби. Здавалось, що половина її обличчя дивилась на нього із подивом, а інша із розлюченістю.
Даня відвернувся та почав щосили барабанити об двері.
— ВИПУСТІТЬ МЕНЕ, ТУТ ХТОСЬ Є!!! БУДЬ ЛАСКА ВІДКРИЙТЕ! ВІДКРИЙТЕ!
ВідКРИИиииийте відКРИИИиииииийтЕЕЕеее — вторила істота за його спиною.
Даня продовжував горлати, гарячі сльози полилися по його щоках, випитий зранку лимонад розлився теплом у промежині та стік по нозі вниз на підлогу. Чук-чук-чукчук-чук. Він відчував, що істота за спиною почала спускатися вниз. Спускатися до нього.
Десь із закутків його пам’яті винирнули слова молитви, що його була колись вчила бабуся. Він заплющив очі, закрив вуха руками та ковтаючи соплі, вже надірваним від крику голосом спробував прочитати її:
— Отче наш, ти, що єсть на небесах, нехай святиться ім'я твоє, нехай прийде царство твоє…
Що ж там було далі? Не в змозі пригадати, він тільки повторював перший рядок.
— Отче наш, ти, що єсть на небесах, нехай святиться ім'я твоє, нехай прийде царство твоє! Отче наш, ти, що єсть на небесах, нехай святиться ім'я твоє, нехай прийде царство твоє!
І раптом двері перед ним розкрилися.
Даня буквально вивалився через них уперед та впав на підлогу. Щонайшвидше він відповз від дверей та притиснувся до стінки. Очі нічого не бачили, осліплені світлом ліхтариків. Вуха заклало від дзвінкого реготу.
— Ааааа, випустіть, тут хтось єєє, — кривляв його Волков, продовжуючи сміятись. — Дідько, ти що обісцявся?
У цей момент Даня не володів мовою. Він хотів щось сказати, але з рота виривалися лише протяжні голосні. Кліпнувши кілька разів, він нарешті побачив хлопців. Посмішки на їх обличчях поступово згасали, переходили в огиду та ніяковість.
— Пиздець, — Саша закрив ніс рукою.
Волков вирішив підійти до дверного отвору та заглянути всередину кімнати
— Не треба не заходь туди! — крикнув Даня.
— Сикун, там нічого немає, я туди заходив до тебе, — сказав Саша.
Він також підійшов до дверей та посвітив усередину кімнати. Хлопці із пів хвилини розглядали кімнати, та, схоже, так і не побачили нічого, що могло б їх шокувати.
— Пішли звідси, поки мене не стошнило, — сказав Саша і разом з Сергієм вони попрямували вздовж коридору до сходів.
Серце Дані досі калатало. Він стер з обличчя сльози та підвівся. Спершу думав одразу побігти за хлопцями, але в останній момент зупинився. Озирнувся на двері. Здригаючись усім тілом наблизився до них. Зробив глибокий вдих. Та заглянув усередину.
Істота стояла прямо перед входом. Вона опустила голову та посмикуючись злизувала з підлоги його сечу.