Шибеник і рубедо

Шибеник любив простори. А як їх можна не любити, коли щоразу в них на тебе чекає така вірна та щира загибель! Це ж так цікаво — боротися з самою смертю за життя!

Над головою загуло, він упав і накрив потилицю, та зразу відкотився вбік: повз через ніґредо пролетіли уламки великого апарату, розрізаного невідомою силою. Поверхня під Шибеником здригнулася, мов хижий кисіль, і всотала ту руїну в себе. Отут я колись і поляжу, подумав. Скочив, побіг в інший бік. Небо над головою почало стікати на землю величезною химерною краплею, він не хотів опинитися під нею, коли крапне.

Десь на виднокраї, де горизонт вигинався у щось геть зовсім неясне та непередбачуване, замерехтів сталий символ: книга з зображенням троянди на палітурці. Дуже вчасно, хоча... Шибеник не пам’ятав, чи в те місце веде книжка. Де він її лишив? Втім, краще вже якийсь вихід, ніж жодного. Надто часто вічні зникають в просторах, намагаючись залишатися там, поки не знайдуть ідеального предмету для переміщення. Навіть якщо це десь далеко, навіть якщо не Франція взагалі — яка різниця! Ризик то ризик, але треба й голову мати.

Щось підхопило його, боляче стягло м’язи і понесло в повітря. Величезні лапи з кігтями та сильний запах пташиного посліду. Шибеник понад силу закинув голову вгору та побачив нерухоме обличчя посланця. Посланець відкрив рота і, не ворушачи губами (нащо їм узагалі людські голови) промовив:

- Твій час настав, Шибенику.

- А от і ні!

Він почав несамовито пручатися, якимось дивом частково вільною рукою дістав з чобота ніж, став тикати ним у пальці-стовбури. На посланця це не подіяло ніяк.

- Ти дуже довго тікав від розплати. Час передивитися всі свої помилки.

- Дзуськи тобі! Не візьмеш!

Навколо крутився, летів і мінявся простір ніґредо. Образ книги і прохід разом із ним давно зник із поля зору. Посланець летів усе вище у скажений бузковий ирій, сповнений блискавок, вибухів та чорних зірок. Тягнув Шибеника в рубедо, а в рубедо йому було ніяк не можна. Інші он ходять, і нічого, каються, отримають прощення чи якісь там завдання — Шибеник знав, що натворив надто багато, і ніхто його не відпустить, щойно він туди потрапить. Він не хотів у рубедо, він хотів жити...

Удар. Лапи посланця стиснули його тіло ще сильніше, все закрутилося перед очима, тоді стало темно, потім важке пернате тіло віднесло деінде — величезною брилою чогось важкого. Високий яструбиний свист, злий і сповнений розпачу: посланця відносило все далі й далі, і скоро він зник з-перед очей.

А Шибеник уже падав. Власне, падінням це було вкрай важко назвати. Він радше робив великий стрибок, час від часу приземлюючись на дивних уламках різних предметів, що летіли навсебіч. До поверхні було невідомо скільки, а стрибок, як не перестрибуй з брили на шматок якоїсь будівлі чи назад, — був дуже довгим. “Отут я й загину”.

Образ прийшов раптово, і був схожий на білого привида. Делікатного, тонкого, напівпрозорого. Нічна сорочка, яку Шибеник колись подарував одній вічній. Тільки б дотягтися... Стрибок!

Іще один!

Його вихід із просторів увінчав іще один несамовитий яструбиний свист.

***

- Шибеник.

- Провидиця.

Вона виглядала старшою, ніж він пам’ятав. Значно старшою, на п’ять чи шість людських років. У Провидиці був дивний підхід до життя: вона воліла не лише розважатися з людьми, а й жити серед них. Це ніби якось вспокоювало її абощо.

- Не чекала побачити тебе тут. Чи будь-де будь-коли взагалі.

Вона стояла боса посеред густого саду, всіяного квітами, в руках — плетений кошик зі свіжовипраною білизною, на голові — чарівний солом’яний капелюшок, на обличчі — те її чудове літнє ластовиння.

Він стояв перед нею в подряпаному одязі та крові.

- Не пустиш умитися?

- Проходь. Справді, не варто нам стояти на порозі.

В її невеличкому будинку було сутінково та прохолодно. Пахло молоком, свіжим хлібом, ягодами. Він майже згадав, чому колись любив приходити до неї.

Провидиця злила йому на руки та обличчя, допомогла позбутися дрантя та принесла чистий одяг — його, він колись багато чого в неї забував. Скип’ятила води та потім допомогла змити кров з боків та спини. Мило пекло рани — але все це були, на щастя, лише подряпини.

- Я можу зашити.

- Не треба!

Тоді вона зробила йому якогось їдла, налила молока. Ніби не знає, що єдине, що він п’є та лікується — це добряча пляшка оковитої!

- Алкоголю в мене нема, пробач. Тільки оцет.

Він скривився: а могла б і зберегти пару пляшок на згадку про нього.

- Тож, — вона сіла навпроти, сперла засмагле личко на такі ж засмаглі, тонкі, мов віття, руки, — чим можу бути корисною найсміливішому з вічних?

Він форкнув. А тоді промовив, жуючи:

- Насправді можеш.

- Так і знала! Просто так ти б не прийшов!

Він кивнув: очевидні речі.

- Мені потрібно знати, чи не народилося було де нових вічних останнім часом.

Її блакитні очі стали зеленими і крижаними, як було завжди, коли вона злилася:

- Шибенику, що ти утнув?!

***

Ну, як утнув.

Не те щоб. В нього раніше ніколи не народжувалися діти. Але бачте, такою була особливість Шибеника: він завше міг отримати те, чого прагнув. Достатньо було йому придумати історію про це. Чи пісню. Чи жарт. І розказати якомога більшій кількості людей. Так, компанії в десять людей було вже, насправді, більш ніж достатньо — але він завжди любив розмах. Книги з піснями. Романи. Статті в газетах під різними псевдонімами.

І ось не так давно Шибеник задумався: як так, що в вічних ніколи не буває дітей, а родяться вони в звичайних смертних? Хіба не розумніше було народитися в когось свого племені, щоби тебе виховали свої, все пояснили та всього навчили?

І він придумав одну історію. А потім ще одну. Купу різних чуток, байок і небувальщин. А тоді став шукати всіх, із ким колись мав стосунки. По всіх краях, по всіх містах і селах. У Шибеника було багато жінок.

Але знайти нікого не виходило. Та й як знайдеш, коли зовні вічного не відрізнити від людини, а доки в нього чи в неї не розкриється талант — то й внутрішньо вони будуть подібні!

Тоді він вирішив звернутися до Провидиці.

***

- Але нащо? Я не розумію, чому!

- Мені було нудно.

Вона дивилася на нього з презирством.

- Жанно...

- Мовчи.

Зціпила пальці в замок.

- Дай подумати.

В Провидиці був неймовірно сильний дар — вона могла знати будь-що. Все, що завгодно.

З таким даром Жанна могла стати найвпливовішою серед жінок світу, спати на золоті та їсти діамантовою ложкою — але не хотіла. Жила в невеликому будинку в містечку десь у Бретані, ростила ягоди та фрукти й часом допомагала сусідкам порадами. Яке марне, негідне вічної, життя!..

- Париж, — сказала вона.

- О!? Це тішить.

- Мовчи і дослухай. Париж, я дам тобі адресу та ім’я. Дитині зараз вісім, у неї саме має прокинутися дар. Її матір — вдова співачка, живе небагато, ти можеш допомогти їм у скрутний час — але благаю! Не намагайся вчити її. З тебе поганий вчитель, ти принесеш своїй дитині біду та хвороби! Вона загине страшною смертю!..

- ...але ж до цього проживе яскраве, повне пригод життя!

Провидиця глянула на нього навіть не з презирством — зі щирою ненавистю:

- Нагадай мені наступного разу, коли ми побачимось, не пускати тебе на поріг і не відчиняти перед тобою двері.

- Але чому? Скільки років вона проживе, якщо не спізнає свій дар — п’ятдесят? Шістдесят? А зі мною проживе і сто, і двісті!

Провидиця хитнула головою:

- Тобі не сподобається її смерть.

- Я готовий ризикнути.

***

Дитина справді була дуже хвороблива, майже весь день лежала в ліжку. Добрий мамин гость мсьє Пелетрі влаштував для них із мамою справжнє свято. Будинок наповнив запах квітів і фруктів, а крім того — так-так, мсьє Пелетрі запросив справжніх музикантів, і не брудних вуличних, а високоосвічених, гарно вдраних, і вони цілий день грали для мами різних пісень. Мама і її гість танцювали, інші гості — сусідки, що прийшли з інших кімнат, та їхні кавалери — зачудовано спостерігали за перевтіленням маминої кімнати. І казали, що “тепер він точно візьме її під вінець”.

Дитині все це страшенно подобалося. Власне, їй найбільше подобалося, коли музика, квіти і багато їжі та гостей. Як-от на весіллях чи похоронах. На похорони дитину не пускали, весіллів у їхньому домі майже не було, тож спостерігати за всім найкращим доводилося осторонь. Але сьогодні свято прийшло до них!

Насправді похорони подобалися дитині трошки більше за весілля. Лежиш, навколо тебе квіти, музика, тебе гарно нафарбували, вдягли в найкраще та набризкали парфумами; тебе всі люблять і розказують, який ти хороший, але надто близько не підходять з великої поваги. Якби дитина могла — вона щодня святкувала би свій похорон, але останнього разу, коли вона сказала це мамі — та вже не сміялася з таких слів, як раніше, натомість насварила її, що дорослій дівчинці негідно мати такі фантазії. Дитина не почувала себе ні дівчинкою, ні дорослою, але свої “фантазії” вирішила відтоді тримати при собі.

Хоча — так, вона хворіла. Постійно, і це, звісно, впливало на маминих друзів, що приходили до неї не так часто, як вона хотіла; але вони лишали їй щедрі подарунки, співчуваючи їм обом — матері та її хворій дитині. Також коли хворієш, маєш доста часу на різні цікаві речі: якщо є чим, малюєш, шиєш чи ліпиш; а маючи хист до читання, читаєш усе, що є в хаті. Дитина читала книжки мсьє Пелетрі та, хоч уявити могла поки не зовсім усе, була від них у захваті.

Якоїсь миті все навколо дуже врочисто та цікаво змінилося: всі гості, крім Пелетрі, пішли, а мама заснула за столом над чарочкою червоного вина, що пахло оксамитово та теж дуже врочисто.

Мсьє Пелетрі, величезний та високий, з вусами, мов у героїв його ж пригодницьких романів про добро, зло, любов та помсту, увійшов під палантин та сів на ліжко.

- Насправді, — сказав він, — я прийшов не до твоєї мами, а до тебе.

Оце дитину здивувало: до неї?

- В вас для мене подарунок? — спитала, сідаючи на ліжку. Насправді сьогодні був хороший день, і можна було приєднатися до свята, коли воно було — та позирати з ліжка крізь півпрозорі завіси палантину було значно цікавіше.

- Ще й який! — він дістав із величезної кишені... звісно ж, книжку! Нову!

- Там є пригоди? — дитина по-діловому всілася й почала гортати книгу з трояндою на палітурці.

- Аякже!

- А страшна помста!

- Ще б пак!

- А любов до смерті та жахлива загибель?

- Все є!

Дитина притисла книжку до серця:

- Вона мені вже подобається! — і дуже дорослим, розміреним тоном додала. — Це тепер буде моя улюблена книжка.

Мсьє Пелетрі кивнув: іншого він і не очікував.

- Але ти теж мусиш мені щось подарувати, дитино!

Щоки їй одразу спалахнули: ну, як можна бути такою себелюбною! Справді, мамин гість завжди дарував їм подарунки, а для себе не просив нічого, так не можна!

Мигцем по ліжку, до шухлядки з іграшками! Там саме висихала виліплена з глини — Безголова Королева.

- Ось, це подарунок для мсьє!

Пелетрі прийняв дар дуже серйозно:

- В неї немає голови?

- Так, — сказала дитина тим своїм дорослим тоном, гарно вивченим від мами та інших жінок, — бо її їй відрубали на гільйотині. Бідолашна! Це дуже сумна історія, але дуже довга, якщо хочете — я неодмінно розповім її вам!

- Обожнюю довгі історії!

***

- Дядьку Сосо!

На цей раз він вискочив із просторів просто на тій же вулиці, де жила Сара. Книжка з трояндою притягла його ледь не до дверей будинку.

Дитина — вже доросла, шістнадцятилітня — вибігла йому назустріч раніше, ніж він встиг як слід вийти в прохід. Знала. Чекала.

Вона не виросла ні високою, ні вродливою — хоча, подумав Шибеник, — великі очі та чуттєві губи певно викликають інтерес у молодиків... Однак саму Сару не цікавили ігри в підліткову закоханість. Їй більше до снаги було читання романів та вивчення напам’ять ролей із п’єс про смерть та красу. А ще — трактати сучасних філософів і сороміцькі народні пісеньки, що Сара була вивчала від материних клієнтів.

Вона повисла в нього на шиї й почала захоплено переказувати сюжет якоїсь вистави. А може, і сну, Шибеник слухав не дуже уважно.

- Вас щось бентежить, дядьку Сосо?

Вони сіли в саду біля будинку — чудовий сад, багато затінку, гарно пахне трояндами, якщо не звертати увагу на те, що майже всі його мешканки хворі на якусь хворобу, це райське місце — подумав він.

- У вас стурбований вигляд. І дуже побільшало сивини в вусах, це недобре. Щось сталося?

“Матері було варто навчити її манерам”.

- В мене до тебе серйозна розмова, голубко моя. І я хочу, щоби ти уважно мене слухала, корилася й робила все точно так, як я скажу.

Сара кліпнула з нерозумінням — очима дивовижними й величезними, сповненими хитрющих бісиків, просто як у батька:

- Так, звісно, дядьку Сосо. Але про що мова?..

- Ну, — Шибенику аж самому було дивно від того, як він знітився. Це що ще за новини? Тобто коли ти стрибаєш у гречку з першою-ліпшою, тобі не соромно; коли ти задурюєш мізки людям і тваринам, щоб вони задля розваги одне одного потоптали й побили, тобі пречудово, а зараз тебе страх побрав?! — Почнімо з того, дорогенька, що я тобі не просто дядько, я — твій тато.

Не цього радісного сміху він чекав.

- О, я знаю! Матуся все мені оповіла ще давно, як ви лишень почали до нас находжати! Але я думала, то секрет?

- Секрет, — ну, хоч щось стало простіше. — І про нього нікому-нікому не можна казати. Але я маю для тебе ще один.

Сара любила таємниці. Нерозгадані убивства, листи без адресатів. Часом просила приносити їй портрети незнайомих людей, якщо такі знайдуться. Зараз вона нетерпляче сиділа на краєчку садової лавки.

- Розказуйте мені все!

Натомість він попросив її принести книгу — ту саму. І коли Сара — очі, волосся та легке мереживо в безліч шарів — простягла йому том із трояндою, він схопив її за руку та кинув книгу на землю.

- Тільки пам’ятай: роби точно все, як я кажу!

Це був день, коли Шибеник вирішив показати своїй дитині ніґредо.

Сара не знала про простори, не могла знати. Однак коли світ поплив —

однак коли все потонуло в хаосі кольорів, частин споруд і каміння —

однак коли у вухах засвистіли випущені невідь-звідки кулі —

вона дивним чином вже знала, що робити. Куди бігти, як ухилятися.

Вперше Шибеник бачив, як сміється щасливим сміхом хтось, чий накрохмалений біленький рукав у сантиметрі від руки прошила куля.

Бігли вони несказанно довго. Будинок Шибеника знаходився глибоко за просторами, ніхто з інших вічних не міг сюди дійти без супроводу господаря.

Однак — добігли.

Шалений світ нескінченних ураганів лишився за спиною, довкола закружляв, вилискуючи на блідому сонці, густий лапатий сніг. Коні та пси, м’язисті та величезні, вийшли стрічати господаря, і статуї оголених жінок-кентавриць у вкритому снігом саду приязно забили копитами.

- Де ми? — Сара спитала це так буденно, ніби щойно не вона ледь не загинула під градом каміння, полум’я і куль.

- Це — мій дім. Я тут мешкаю, дитино... Тебе ніби зовсім не дивує ніщо з того, що відбулося? — він відсапався та поклав Сарі руку на плече. — Ти розумієш, що сталося б, якби щось із того тебе поцілило?

- Ну так. Я б померла. Тепер показуйте мерщій ваш дім!

Тільки зараз він помітив, що з її руки тече кров.

Хутко промовив — кров, спинись і додому повернись — провів рукою. Від червоного сліду не лишилося нічого. Сара на це не відреагувала ніяк, натомість по-хазяйськи рушила до величезної садиби зі скляним куполом.

Що ж, коли Шибеник скинув свою похилу подобу на порозі оселі, промовивши вигадану на місці лічилку, це таки викликало в Сари трохи емоцій.

- Якщо я ваша донька — я теж так зможу? А що я ще зможу? А мама теж чарівна, чи тільки ви? А таких, як ми, багато? А що про це думає Бог?

- Гадаю, нічого, — він дістав із кишені вірну флягу, відцмолив та повернувся до свого обличчя у дзеркалі, пошепки прибираючи непотрібні риси. — Гадаю, Йому довелося змиритися з нами. Хоч деякі з Його янголів і впевнені, що ми грішники.

- А що про це думає, — Сара перейшла на драматичний шепіт, — Диявол?

- Не заважає, — він відсалютував їй фляжкою та зробив іще ковток. І незчувся, як дитина вихопила напій з його рук і теж відпила.

***

- Ви повинні мене всього навчити!

- Обов’язково. Для цього я й вирішив...

- Ми безсмертні?

- До певної міри.

- Ми маємо право вбивати інших?

- Все одно цим не варто зловживати без потреби...

- Скільки вам років?

- Десь близько трьох...

- Століть?

- Тисячоліть.

- А я скільки житиму?

- Це залежатиме переважно від тебе.

У великій більярдній залі, при світлі каміну, де він курив, а вона валялася, чеберяючи ногами, на більярдному столі, він нарешті зрозумів, що насправді був не зовсім готовий до батьківства.

- Я хочу вже скоріше навчитися вашим дивам!

- Ну, вони в тебе будуть свої. У всіх вони свої, кожен вічний унікальний...

- А кожна вічна?

- Теж, хоч їх і не так багато.

- Так і знала! — Сара раптом стала вкрай серйозною. Зіскочила зі столу, пнула його ногою. — Дівчата — Божі помилки. Чи це Диявол їх усіх зробив навіть. Якби я була вашим сином, ви і прийшли б по мене скоріше. Не заперечуйте, я знаю!

Він не заперечував: власне, це було правдою. Принаймні, він не зволікав би до її шістнадцяти років.

- Однак, — її настрій знову змінився, — я геть не така, як інші дівчата. Не така, як мама чи наші сусідки. Я, можливо, взагалі не дівча, я щось своє, єдине, посередині! Темний янгол у світі безумства!

Шибеник засміявся: давно він не спостерігав такої милої наївності. Однак справді: час навчити дитину розуміння свого єства.

- Ходімо, — він потягнув Сару до дзеркала в коридорі. — Тобі ж хотілося все знати, йдемо.

За вікнами спадав вечір. Це був світ, у якому Шибеник звик бути насамоті, тож інша людська істота виглядала тут чужою. Треба створити Сарі власний дім, і то якнайскоріше. Хай наповнить його, чим уже захоче.

- Подивися на себе, — сказав він, намагаючись відтворити голос, яким до нього свого часу звернулися Вчитель. — Подивися уважно. Задумайся над тим, чого тобі хотілося б найбільше на світі. Не поспішай — воно само прийде до тебе. Я впевнений.

Тривожними очима, сповненими оленячої порожнесі, глянула Сара в поліровану срібну амальгаму. В ній відбивалося її обличчя в напівтемряві, похмура краса кавалерського дому Шибеника, вікна та сніг.

Такі живі, такі страшні та прекрасні очі — й таке благеньке, ніяке личко. Сара розчаровано видихнула.

А тоді її обличчя почало плавитися.

Вона не злякалася, ні. Чогось такого й чекала. Обличчя, волосся, руки раптом стали теплим воском, що тік навколо тих її очей, змінювався та переліплювався. Позаду стояв дещо зніяковілий Шибеник: такого він іще не бачив. Така... пряма, груба, повільна робота. Нащо? Можна ж просто сказати слова — і вони вмить змінять світ! Але Сара ще маленька, вона навчиться, напевно...

На Сару з дзеркала дивилося обличчя її матері. Котроїсь із туалей-сусідок. Котроїсь іще. Діда-продавця конвалій. Візника, що вічно привозив найгірших клієнтів. Котрогось із клієнтів. Що далі, то образи ставали тривожнішими й неприємнішими. Аж ось серед них спіймала спершу обличчя дядька Сосо — тоді нове, молоде його ж лице, а тоді — когось геть незнайомого, але гарного. Чи то юнак, чи то дівчина, чи справді янгол. Стародавня статуя з церковних стін чи з цвинтаря. Бракує лише крил, тож мають бути крила!

Шибеник заледве встиг підхопити Сарине тіло, коли та втратила свідомість, застрягши десь на половині. Ноги, надто короткі для довгого тіла, поволі повертали собі довжину. Крила повільно поверталися у спину, обличчя з кам’яного ставало звичайним, людським, Сариним.

Наступні чотири доби вона провела без свідомості, лежачи на єдиному ліжку в його маєтку — його ліжку.

Весь цей час Шибеник сидів біля неї, не їв і навіть до пляшки майже не прикладався. Поруч нього сумними привидами лежали його хорти.

Шибеник думав, що Сара от-от помре.

Він думав, що це він винний.