Шанс на гарне життя

Лізти вузьким темним проходом повз коробки та мотлох було вкрай важко, пробиратися назад – іще гірше. Фанера під тілом повсякчас тремтіла від ваги. Але в руці був довгоочікуваний скарб, і внизу на нього вже чекали.

Максим не вперше їх бачив, але нікому про це не казав. Нащо? Почухаються, пальцем покрутять, то найменше. Може бути гірше, значно гірше, та й тато, поки жив, казав: терпи. Он хлопцеві, що вчився колись у паралельному класі, теж ввижалося, він про те сказав, і де він зараз?

А вони – Максим їх назвав колись Фіфа і Ковбой, – давали хороші поради. Де що можна взяти, що погано лежить, де у непоказних ніби але, скурви мать, яких чистих! – хохляцьких хатах точно буде чим поживитися. Сьогодні він надибав золото. Командир, звісно, наказував усе золото, годинники та цінні папери здавати: частину залишав собі, частину – "на потреби армії" – щоб розгодовані в неробстві баби старших офіцерів зробили собі золоті зуби. Максим їх усіх ненавидів, тому дуже тішився, що накрасти встиг попри настирні командирські очі. Скаже, що в цій хаті нічого цінного не знайшов.

Це місце здавалося безнадійною старечою хатою, але Фіфа, завжди вбрана в якісь дуже грайливі платтячка з купою брязкалець, стильні панчішки та підбори, помахуючи цигаркою в мундштуку, порадила пошукати на антресолі серед старих шкар: і точно! Знайшлися дві обручки, маленькі сережки і хрестик. "Сережки своїй малій лишиш, а те інше продаси", – промурмотіла на вухо. Якби Фіфа була справжня, Максим би кинув Малу, а все сьогоднішнє подарував їй, хіба може крім обручки з каменем. Бо дівка була дуже гарна, саме така, як він любив: струнка, маленьке личко сердечком, очиська величезні та світлі.

"Все продаси, – рипнув зубами Ковбой. – Продаси через того знайомого Вовку, в нього є вихід на китайців, от через них заженеш. Вкладеш анонімно в американську збройну компанію, я скажу, яку. Буде тобі сита старість. А баби завжди знайдуться. Ти воїн, на тебе кожна вішатиметься, щоб із тієї кишені пожерти". Ковбой був уже немолодий, сивий і худий як смерть, а увібраний... Ну, як ковбой. Його регіт уводив Максима в якесь заціпеніння.

Нарешті Макс, весь у пилу й павутинні, зістрибнув на рипку підлогу. Чи ти ба,гнили, хаті років сто, а підлога дерев'яна!..

Всі у загоні зрозуміло дуже швидко, ще коли все тільки почалося: хохли живуть шикарно. Навіть у цьому сільці на Поліссі, де взагалі не було вже звичних оку мародера сучасних котеджів, самі радянські кам'яниці з такої-сякої цегли (в рідному селі Максима неподалік українського кордону теж були такі). І ще столітні, глиняні. Як хохлам узагалі вдавалося тримати лад у глиняній хаті, Макс не міг зрозуміти. Та й то, хто ж будує з глини. Бомжі хіба. Краще ж із бетону, за ним дивитись майже не треба. От би всі переселилися в бетонні хати. Такі прості великі поверхівки. Коли закінчиться війна, Максим хотів піти вчитися на архітектора. Навчитися робити оті поверхівки й одного дня замінити ними всі села та приватні сектори. А що? Біднота й так кепсько живе, то хоча б сидітиме за бетоном, не вештатиметься перед очима вздовж своїх бомжацьких плотів. А на місці сіл можна буде будувати дороги, крамниці... слово, що хочеш! Оце було б життя!

Фіфа вважала, що навчання це нецікаво. Ковбой вважав, що це марно витрачені гроші та час.

Максим зрозумів, що дивом не скочив на биті банки, які поскидав униз, злазячи. Подивився навкруги: все одно чисто якось, от аж огидно! Ще, певно, босорканя стара, пироги пекла, падлюка, з тих, що ними хлопці насмерть потруїлися! Ех, а пиріжків хочеться...

При вікні з білими фіранками – маленький столик, лавка, помальована квітами. На столику – забуте вишивання, окуляри, якийсь апарат із клізмою, годинником та шматком тканини. Гигикнув: то, може, заготовка бомби? Поруч папірець: "23.02, ранок: 140/75; вечір: 150/80. 24.02, ранок: 160/100. 25.02: 160/95. 26.03", і далі обривається. Шифр якийсь чи що? Фіфа сказала: "Та це бабця тиск вимірювала, дурненький!" Тиск? Повітряний? Чи в шині? "Словом, це теж бери, це танометр, мамі подаруєш!" – "Не подаруєш, а продаси!" Ковбой ніколи не дозволяв нічого дарувати. Тільки продавати чи, коли був зовсім мізер, лишати собі. Він Максимов й пити надто не дозволяв, бо то "марна трата" здоров'я. Ковбоя Макс, на відміну від Фіфи, не любив. Якби вони були справжні, Макс би його боявся й ненавидів. А так це був просто його глюк.

"Не гай часу! – гримнув глюк. – Ще одна хата лишилася. Чи хочеш, щоб до неї твої друзі першими дісталися?"

Село, в якому зупинився їхній загін, було мале, обіцти можна за один день. А далі за селом були але геть покоцані часом хати. Ковбой чогось хотів, щоби Максим пішов саме туди. Макс знав, що там ніхто давно ніби не живе, в якусь розвалену халупу заходив іще першого дня: календарі не мінялися з 1980-х. Місцевий лісник, що його трохи покатували перед смертю, стверджував, що тут нема чим живитися, самі бомжі та самопоселенці. Ну-ну. Які ж то самопоселенці, коли в них і золото, і ці... танометри навіть! Набрехав, паскуда. Ще казав, село колись було жидівське, не ходіть, бо наберетеся жидівських прокльонів. Але хлопці того не боялися і сміялися лише: ми православні, нам таке не страшно. Не вбивайте мене, сказав лісник, відпустіть, якщо ви православні люди. Зараз же піст. Ну то ми люди, сказали вони, сміючись. А ти-то ні. І вибили з нього, крім криків, прокльонів і чогось про радіо, ще мапу місць, де, певно, хрестиками було відмічено, де у місцевих гроші.

Узагалі на Поліссі було цікаво, Максимов полобалось. Може, колись, куди його армія переможе, думав він, можна буде й собі тут котеджик звести, поверхи на чотири, з вежами. Хіба тільки ліс покорчувати та половити звірину, бо щось її тут багато. Одного вартового навіть веприк підрізав трохи. Ну, як трохи, насмерть. Але веприк був смачний.

Ще в лісі було знайдено й забито чиюсь корову, а тоді в полі впіймали кількох поні. Дивних, ніхто з хлопців таких ніколи не бачив. Лісник щось ніби верз про такого Жевальського, і що то всі коні його. Добре у хохляндії бомжі живуть, сміялися хлопці. Конина зайшла не всім, але їхні речі теж швидко поділили між собою: хто перший встав, того і речі.

Остання хата, про яку казав Ковбой, навіть на мапі не була відмічена хрестиком. Іти до неї теж було далеченько. Її навіть хатою назвати не можна було: так, урослий у землю дах. Ніхто з хлопців не думав навіть іти сюди шукати. Їм і ліниво було, і вудка туманила мізки. Та й узагалі, про щирості останнім часом килима вплинула на всіх, у хлопців були різні болі, та й таке. Але вони той біль глушили оковитою, а от Максим був тверезий і злий. Принесе командиру те, що планував йому віддати в якості "долі", той уже, певно, нализався й розгубить це десь, а так йому і треба. Золото Макс дійсно думав продати. На частину грошей сходити до лікаря, спитати, чого останнім часом так кепсько, може, полікуватися трохи. Чи забити. Купити нормальну тачку собі. Іноземну, через тих-таки китайців. Дівчину знайти собі кращу. Мама без тої напів-бомби обійдеться точно, та й любові до матері Максим особливої ніколи не відчував.

Та то не хата, то просто горб чорний якийсь, я туди не полізу, подумав. І навіть уголос сказав. А що, їм сказали відпочивати, можна і в ліс піти, і з собою поговорити, нічого в тому такого нема. Але чорний горб в оточенні рудуватих сосен був якийсь не такий.

– Я туда не пойду.

"Підеш, – сказав Ковбой. – Ще як підеш. Знаєш, що там? Величезні сувої єврейських книг, прикрашені золотом і сріблом!" Євреїв Максим теж не любив і боявся, тому називав жидами. Він вважав, що вони вічно хочуть його надурити чи обікрасти, чи зробити з ним щось таке... Надприродне щось, погане, щось психологічне, якийсь "циганський гіпноз". І о так, від горба, від того чорного, вкритого кіптявою даху, що мова велетенський гриб, ріс просто з-під землі, Максимові так і несло тим неприродним.

"Ну ти що, сопля? Ти що, засцяв? Пхе, нецікаво! – озвалася Фіфа. – Я думала, ти мужик, а ти фраєр!"

Я переймаюся через ставлення галюцинації, подумав. Але з іншого боку, подумав, хіба не всі такі? Всі вірять своїм політикам, хіба ні? Ну хоч я не вірю, скажімо. Я знаю все про нашого діда, я так навіть думати не буду, навіть наодинці, бо хтось прочита – але я знаю. І тому не вірю, це ж просто робота, і хороша робота. Часом небезпечна, так. Але я здоровийна клепки. А дехто з хлопців вірить у це. А дід, може, взагалі не існує, нема ніякого діда! А всі переймаються. І вірять. Може, якби не вірили, то й війни ніякої не було б. Але тоді не було б і золота. Хто знає, що добре, що погано, і чи не читає хтось просто зараз мої думки...

"Лізь. У бісову. Хату". Уявний мужик направив на нього уявний револьвер, а уявна дівка затяглася уявною цигаркою, прилинувши до мужика. Та щоб тобі! От курва, ач!..

Він почав шукати вхід. Це ж хата, так? Має бути отвір, димар абощо.

Раніше він так не переймайся. Йому взагалі було все одно. Просто шанс, хороший шанс на гарне життя. І ці уявні не надто заважали: уявні друзі є майже в усіх, чи були в дитинстві. Але відколи вони прийшли сюди, в ці сосни, в ці села – то, може, вітер якось щось навіює. Чи конина, хоча Максим її майже не торкався. Чи хвилі. Лісник же казав щось про радіо, ніби 5-же, але старе, радянське. Але радянське – то добре. Для Максима то має бути добре, бо ж він на боці добра, принаймні власного добробуту.

Чорний мох відійшов від даху в одному місці, лишаючи сліди під нігтями. Дах легко відкрився ножем, мов консервна банка. Але зараз буде, певно, повно крюччя й усяких гвіздків. Максим смикнувся: а де золото?.. а, точно. В кишені, біля серця. Добре що бронік зняв, бігав би з повними кишенями добра, ще й у броніку, як довбень.

Отвір перед ним вів у цілковиту темряву. Максим іще раз перевірив, чи міцно закриті кишені з добром, щоби не розгубити, і ввімкнув ліхтар.

Тато розказував, що фашисти, коли прийшли на російські землі, дуже багато крали курей, книжок і навіть землі. Ото дурні, звісно. Треба було – падло, здається, таки чимсь зачепився!.. а ні, відпустило наче, – треба було золото брати! І вони, хто розумний, певно, теж брали. Але, може, не все? Надто жидівське золото, подумав Максим. Ото на всіх цих місцях страт же, певно, на цвинтарях тощо точно ж лежить іще купа коштовного мотлоху!.. То, може, не на архітектора піти вчитися, а на археолога?

"Не відволікайся!" – це був голос Ковбоя ззовні. Краще б допоміг відчепити бісову кишеню – от лайно собаче, зараз усе повисипається! Крізь шари землі, покрівлі та балок Максим спустився у підземну хату.

Виліз уже надвечір. Витягати зібране було вкрай незручно. Кілька разів відчував, ніби сили покидають. Було й таке, що застрягав на гвіздках і вже починав прощатися зі світом. Але нічого, доліз. Руки навіть у присмерках червоні від утоми. Пика, певно, теж червона. І млосно так, пити хочеться, капець.

Макс роззирнувся: ну що, глюків десь нема, то й добре. Можна тепер перти всі ці книжки та інші речі у табір, командиру. Ото хай він розбирається, такий розумний. А решту лишу собі. Все з золота, що сьогодні було, лишу собі. І годинника. В нього такий блиск прикольний, металевий...

"Максимку".

Здалося.

У присмеркових рудуватих соснах почулося дивне шелестіння.

"Максиме".

"Максимчику, я тебе бачу, не тікай".

Роззирнувся, погубивши кілька предметів, які не встиг насправді по-людськи роздивитися ні на відкритому повітрі, ні в тому дивному льосі з книжками.

– Кто тут?

"Та не сіпайся, кажу ж"

– Ковбой, ты?

"Я не Ковбой".

– Фифа, ты?!

"Та хіба ж я голосом схожий на дівчинку?" Голос поплив. Спершу дуже вгору, тоді десь дуже униз.

– Ебаааать, да ты, ты... Ты хуй, понял? Мне похуй, кто ты, понял? Я тебя не боюсь, понял? Щас хуй сосать будешь, говно! Ты вообще, ты... Тебя не существует, во! Понял?

Максим сам собі дивувався. Ну, це ж точно ще один глюк. Але раптом, мов уві сні в дитинстві, дерева навколо стали якими не такими. Дуже гострими та високими. Дуже темними.

"А чого так нечемно? І чого криком? Ти ж ніби не хотів, щоб однополченці знали про твою маленьку таємницю? Але можеш кричати, якщо хочеш. Запевняю тебе: у твоєму загоні нас бачиш не лише ти".

– Кто ты такой? – Максимові вперше нестерпно захотілося додому. От раніше не хотілося, хіба на початку зовсім, частіше просто хотілося в туалет. А тепер так бракувало мами і тата теж, хоч він і помер. – Хочешь вот это всё? Тебе это надо, а, а?! Гнида! Да на, забирай! – кинув на землю те, що досі втримував у руках, крутячись на місці. – На, подавись, понял?! Я себе ещё наворую!

Голос був дуже спокійний, але від того спокійно не ставало.

"О ні, можеш забирати це. Бери, бери, бери все. Ти ж за цим прийшов, це твоя здобич".

Максим кинувся вже майже в темряві збирати кинуте. Як колись збирав їжу з підлоги, коли татові не подобалося, як він тримає ложку, й той вибивав у малого Макса їжу з рук.

"Збирай, збирай, бери все, що можна. Що більше то краще. Все одно в могилу ти це не забереш".

– Почему это в могилу? Здесь хохлов нет!

Голос засміявся, і це додало Максимові наснаги. Він підвівся й пішов до табору крізь пітьму, не у змозі ввімкнути ліхтарик зайнятими руками.

"Ого, та ти в нас герой, поборов свій страх! Молодець!" – продовжував сміятися голос.

Хай собі верзе, що хоче.

– Нахуй завали ебало! – хотів крикнути у відповідь, вийшло пошепки й непереконливо.

"То хочеш відкрию тобі таємницю?"

– Делай что хочешь.

"От і чудово! Дивись, мій маленький друже. Насправді мене ніби дійсно нема. Я не можу нічого тобі дати й нічого в тебе забрати, не можу дати тобі копняка..."

– Вот и хорошо. А то я бы тебе...

"І ти мені теж не можеш. Такі як я – твої друзі, скажімо, яких я трохи відігнав від тебе – часто ходять поруч із людьми. Але ви нас зазвичай не бачите. Ну, крім дітей, хворих і тих, хто однією ногою в могилі".

Максим знову спинився. Та що воно верзе? Він знає, що він воїн і може померти. Неприємно, але не страшно. Бо можна натомість вижити й розжитися баблом. Він не боїться смерті.

Знову сміх, утретє.

"То ти, хлопче, смерті від куль не боїшся, хоча й дарма. Але є речі страшніші від куль. Ти зараз дійдеш до вашого вогнища, де хлопці каву на пісочку готують, і ще раз глянеш на свої руки. Вони червоні. Це опіки. Ти помираєш. Помираєш не перший день, усе додаючи й додаючи собі клопоту".

Ну а коли навіть так?

Тато колись казав Максимові: запомни, уверенные в себе люди попадают в рай, а остальные лохи – в ад. Максим це добре запам'ятав. Він упевнений в собі, все буде добре. І смерть його буде щаслива і легка.

"Смерть твоя буде паршива й огидна, а душа твоя навіки лишиться висіти в тій чорній хаті на гвіздку, бо насправді ти звідти так ніколи й не виліз".

Зрадив шлунок. Короткий гострий спазм – і по сідницях потекло гаряче й рідке. А буквально за мить пролунав постріл. Тоді ще один. До очей полетіла земля, вкрита хвоєю, якийсь важкий предмет врізався в обличчя. Голос замовк.

Над іще теплим Максимовим тілом, що неприродно криво лежало із кулею в скроні поверх накраденого, піднімався запах людських екскрементів. З-за сосен вийшло двоє.

– Ну что, готов?

– Да, по ходу.

– Фу, ну и воняют хохлы, конечно.

– Да не говори.

– Слышь, думал, что он хитрый, блядь. Что мимо нас, блядь, пройти можно.

Двоє у дрібному гакі підійшли ближче до трупа.

– Слышь, по ходу, это не хохол.

– Да, бля, по ходу, не хохол.

– По ходу, это Макс.

– Коротченко?

– Ага.

– Ну ладно. А я ему говорил, хули у тебя фамилия хохляцкая.

– Точно!

– Вот и получил свое. Он же с самой границы был, ты знал?

– Не.

Один із солдатів плюнув на труп. Другий розстібнув штані.

– Хохлу собачья смерть!

– Точно! А то умный был сильно, слышь! Архитектор, блядь!

Потім почали розбирати награбоване.

– Что командиру скажем?

– Скажем, нашли.

– Макса?

– Ты тупой? Макса не нашли. Нашли вот это вот. Я не знаю, что это, но он был умный. Значит, ценное. Принесем, покажем, пусть пацаны разбираются, блядь, а то чего только мы должны думать.

– Да, чего мы должны думать! А Макс тогда где?

– Да хуй его знает, потерялся, утонул, сгорел...

– А это тогда кто?

– Хуй знает, понял? Повтори.

– Хуй знает.

– Молодец. Карманы его проверь, он там вечно что-то таскает...

Піднявся нічний вітер. У лісі почувся сміх. Але двоє, що копирсалися у трупі свого колишнього товариша у лісі за селом у стокілометровій зоні, не звернули на це жодної уваги.