ЩО БАТЬКИ-ЗАСНОВНИКИ США ДІЙСНО ДУМАЛИ ПРО РАСИ?

Расова свідомість американських державних діячів

Сьогодні США офіційно зайняли позицію, що всі раси рівні.

США - законодавчо та морально - дотримуються думки, що раса не є критерієм для прийняття рішень, окрім хіба що просування "різноманіття" або для виправлення помилок минулих, скоєних білими по відношенню до небілих.

Багато американців для того, щоб підтримати твердження, що такий погляд на расове питання був не тільки неминучий, але й передбачений батьками-засновниками, полюбляють цитувати фразу з Декларації незалежності про те, що "всі люди створені рівними". Гленн Бек та Мішель Бахман зробили крок ще далі, стверджуючи, що сьогоднішній расовий егалітаризм був метою американського народу з перших днів його існування. [1]

Вони дуже помиляються.

З колоніальних років і до нещодавнього часу практично всі білі вірили в те, що раса є фундаментальним аспектом індивідуальної та групової ідентичності. Вони вірили, що люди різних рас володіють різним темпераметром, відрізняються навичками і цілковито відрізняються в будуванні суспільств. Вони вірили, що суспільство, в якому вони хочуть жити, можуть підтримувати виключно люди європейського походження, і рішуче виступали проти расового змішання. Таким чином більш ніж 300 років американська політика відзеркалювала консенсус щодо расового питання прямо протилежний тому погляду, який домінує сьогодні.

Ті, хто приписує батькам-засновникам егалітаризм повинні пам'ятати, що на момент 1776 року, коли була складена Декларація, расове рабство існувало більш, ніж 150 років в Північній Америці та практикувалося у всьому Новому світі від Канади до Чилі.[2] В 1770 році 40% білих домогосподарств на Мангеттені мали чорношкірих рабів, а в провінції Нью-Йорк рабів було більше, ніж в Джорджії.[3] Це правда, що батьки-засновники вважали рабство жахливою несправедливістю і сподівалися скасувати його, але вони мали намір вислати звільнених рабів зі Сполучених Штатів, але аж ніяк не співіснувати з ними.

Погляди Томаса Джефферсона можна вважати типовими для того часу. Попри те, що він писав в Декларації, він не вважав чорношкірих рівними до білих, підкреслюючи, що "загальним чином їхнє існування більше пов'язане з відчуттями, ніж з мозковою працею"[4]. Він сподівався, що одного дня рабство буде скасовано, одначе "коли його [негра] звільнять, він буде усунений за межі змішання".[5] Разом з тим Джефферсон очікував, що зрештою білі витиснуть всіх індійців з Нового Світу. США, писав він, повинні стати "гніздом, з якого буде заселена вся Америка, Північна та Південна"[6], а півкуля буде повністю європейською:... і не повинна із задоволенням споглядати за п'ятном чи сумішшю на цій поверхні."[7]

Джефферсон виступав проти змішення рас з багатьох причин і одна полягала в тому, що він віддавав перевагу фізичним рисам білих. Він писав про їхнє "хвилясте волосся" та "елегантнішу симетрію форми", але підкреслював важливість самого кольору:[8]

Хіба не чудова суміш червного та білого, вираження кожної пристрасті величним та менш рум'янцевим кольором білої раси, ніж та постійна монотонність, яка панує на обличчях, вкритих чорним кольором, котра приховує всі емоції іншої раси?

Подібно Джорджу Вашингтону, Джефферсон був рабовласником. 9 з 11 перших президентів були рабовласниками. Виключення склали батько та син Адамси. Попри сподівання Джефферсона на скасування рабства, він не передбачав звільнення своїх рабів після власної смерті. 

Джеймс Медісон погоджувався з Джефферсоном, що єдине вирішення расової проблеми полягає в звільненні рабів та їх висилці: "щоб відповідати існуючим і, можливо, незмінними упередженням в США, звільнені негри повинні бути негайно прибрані за межі регіону, зайнятого або виділеного для білого населення".[9] Він висував пропозицію, що федеральний уряд повинен викупити всіх рабів та транспортувати їх за океан. Після двох термінів на посаді президента він очолював Американську спільноту з питань колонізації, створену з метою репатріації чорношкірих.[10]

Бенджамін Франклін залишив по собі мало власних думок стосовно раси, але він володів почуттям расової віданності, притаманним його часу:

"Кількість чистокровних білих людей в світі пропорційно вкрай мала... . Я міг би побажати, щоб їхня кількість збільшилася.... Але, можливо, я небайдужий до кольороу обличчя моєї країни, адже подібна небайдужість природня людству".

Відповідно, Франклін виступав проти завезення ще більшої кількості чорношкірих в США[11]:

"Навіщо збільшувати кількість синів Африки, зрощуючи їх в Америці?"

На конституційному конвенті Джон Дикінсон виступав делегатом Делаверу й настільки палко писав на користь незалежності, що його називають "письменником Революції". Як це було прийнято в його час, він вірив в те, що найбільша сила нової республіки полягає в гомогенності, аж ніяк не в різноманітті.[12]

"Чи існувала колись конфедерація республік, настільки ж об'єднана як ці штати... чи в якій люди були настільки ж об'єднані релігією, кров'ю, мовою, манерами та традиціями?"

Погляди Дикінсона знайшли підтримку в 2 статті "Федераліста", в якій Джон Джей дякував "Провидінню за те, що воно дало об'єднану країну в руки одному об'єднаному народу,[13]

народу, який походить від однакових предків, який балакає на однаковій мові, сповідує одну й ту ж саму релігію, дотримується одних й тих самих принципів правління, народу дуже схожому за своїми нравами та традиціями"

Після ратифікації Конституції в 1788 році американці повинні були вирішити, кому дозволяти стати частиною їхньої нової країни. Найперший закон про громадянство, прийнятий в 1790 році, передбачав, що натуралізуватися можуть виключно "вільні білі люди"[14], а імміграційні закони, покликані зберігати білу більшість, були скасовані тільки в 1965 році.

Александр Гамільтон ставився з підозрою навіть до іммігрантів європейського походження, писав, що "вплив іноземців, відповідно, матиме тенденцію виробляти різнорідну суміш; змінювати та розбещувати національний дух; ускладнювати та заплутувати громадську думку; вводити схильність до іноземців"[15]. Джон Квінсі Адамс пояснював німецькому дворянину, що якщо європейці хочуть іммігрувати "їм варто зкинути з себе європейську шкіру і ніколи не повертатися до неї".[16] Тим паче ніхто не схвалював імміграції небілих. 

Чорношкірі, навіть якщо вони ставали вільними, не мали права ставати громадянами США до ратифікації 14 поправки в 1868 році. Питання про їхнє громадянство постало під час Міссурійської кризи 1820-21 рр. Конституція Міссурі забороняла імміграцію чорношкірих, а деякі північні критики заявили, що, запобігаючи вільним неграм в'їжджати в межі штату, Міссурі позбавляє їх захисту, передбаченого положенням Конституції. Автор цього положення, Чарльз Пінкні з Північної Кароліни, до того часу був ще живий та відхиляв думку, що він або хтось інший, хто доклав зусилль для оформлення цього положення, мав намір застосовувати його до чорношкірих: "Я чудово знав, що в той час в Союзі не існувало такого поняття як чорношкірий або кольоровий громадянин і на той час я навіть уявити собі не міг, що така річ взагалі може існувати".[17]

РУХ АБОЛІЦІОНІСТІВ

Сьогодні широко розповсюджена думка про те, що довоєнна Північ об'єдналася в прагненні звільнити рабів та зробити їх соцільно та політично рівними до білих. Знову ж таки, викривлений погляд. По-перше, рабство зберігалося на Півночі й в пост-революційний період. В Нью-Йорці його скасували тільки в 1827 року, а в Коннектикуті рабство існувало до 1848 року.[18]

До того ж, аболіціоністські сантименти були далеко не загальними. Багато хто з сіверян виступав проти аболіціонізму, боючись, що це призведе до змішення рас. Найлегший спосіб розпалити опозицію намірам північних аболіціоністів полягав в твердженні, що насправді вони виступають за міжрасові шлюби. Одначе багато аболіціоністів висловлювали рішуче неприйняття змішаного походження, але той факт, что оратори на зустрічах аболіціоністів виступали перед расово неоднорідною аудиторією був достаточно шокуючим, щоб зробити будь-яке звинувачення правдоподібним. Лише впродовж 1820-х років на Півночі трапилося не менше 165 заворушень проти аболіціонізму і майже всі вони були спровоковані страхом, що аболіціонізм призведе до змішаних шлюбів.[19]

1830-ті роки характеризувалися ескалацією насильства. 4 липня 1834 року в Нью-Йорці Американська антирабовласниська спільнота зачитала власну Декларацію переконань перед мулатами. Обурені американці зірвали зустріч й влаштували заворушення, які тривали 11 днів. Національній гвардії вдалося навести порядок лише після того, як спільнота видала "письмову відмову від відповідальності", першим пунктом вказавши: "Ми цілковито відхиляємо будь-яке бажання просувати чи заохочувати міжрасові шлюби між білими та кольоровими людьми".[20]

В 1838 серйозне заворушення відбулося у Філадельфії після того, як аболіціоністи, в яких були проблеми з арендою приміщення для проведення своїх заходів, побудували власну будівлю. 17 травня кілька сотень людей, деякі з яких займали високе соціальне становище, спалили будівлю, а пожежники, які знаходилися поруч, нічого не робили для того, щоб загасити пожежу.[21] 

Настрої проти чорношкірих були настільки сильними, що більшість білих сіверян погоджувалася на скасування рабства лише за умови, якщо воно пов'язане, як пропонували Джефферсон та Медісон, з планами депортувати або "колонізувати" чорношкірих. Більшість прихильників аболіціонізму відзеркалювали глибоке переконання в тому, що явище рабства жахливе, але демонстрували відсутність бажання зробити чорношкірих соціально та політично рівними. Вільям Лойд Ґаррісон та Анджеліна і Сара Ґрімке виступали за рівність для чорношкірих у всіх відношеннях, але це була думка меншості. Генрі Уорд Бічер, брат Гаррієт Бічер-Стоу, яка написала роман "Хатина дядька Тома", поділяв думку більшості: "Спочатку виконайте свій обов'язок перед кольоровими людьми тут; дайте їм освіту, наверніть в християнство, а потім колонізуйте".[22]

Американська колонізаційна спільнота лише одна відома з безлічі організацій, створених з метою вигнання чорношкірих з Північної Америки. Під час першої зустрічі спільноти в 1816 році Генрі Клей описав її мету: "позбавити нашу країну від даремної та шкідливої, якщо не небезпечної частини населення"[23]. Наступні видні американці були не лише членами, але й займали місце в ієрархії спільноти: Джеймс Медісон, Ендрю Джексон, Деніель Вебстер, Стівен Дуґлас, Вільям Стюард, Френсіс Скотт Кей, Джон Маршалл та Роджер Тейні.[24] Джеймс Монро, ще один президент, який володів рабами, настільки невтомно працював в ім'я "колонізації", що столицю Ліберії назвали Монровією на честь визнання його зусиль.

Перші американці перевели свій спротив амальгамізації в законодавчу площину. В проміжок часу між 1661 та 1725 роком Массачусетс, Пенсильванія та всі південні провінції прийняли закони, які забороняли міжрасові шлюби і, в деяких випадках, розпусту.[25] З 50 штатів не менше 44 штатів в минулому мали закони, які забороняли міжрасові шлюби.[26] Багато білих сіверян були шоковані, дізнавшись, що деякі південні рабовласники мають конкубінат з чорношкірими. Коли в 1773 році Йосія Квінсі III з Бостону писав звіт про свій візит до Південної Кароліни, він зізнався, що був вражений, дізнавшись, що "джентльмен" може мати стосунки з "жінкою-негром або мулаткою".[27]

В Массачусетсі заборона на змішані шлюби тривала з 1705 по 1843 рік і була скасована лише тому, що вважалася непотрібною.[28] В новому законі зазначалося, що міжрасові стосунки "свідчать про хтиві почуття, поганий смак та особисту деградацію", тож навряд вони будуть настільки розповсюджені, щоб стати проблемою.[29]

Існуючий в 1840-х роках рух "вільної землі" часто описується як дружній до чорношкірих, оскільки виступав проти розповсюдження рабства на нові території. Це ще одне непорозуміння. Демократ з Пенсильванії Девід Вілмот дав початок руху, коли запропонував поправку, яка передбачала заборону рабства на всіх територіях, отриманих після війни з Мексикою. "Пропозиція Вілмота", безумовно, антирабовласницька, але Вілмот не був аболіціоністом. Він нічого не мав проти рабства на Півдні; лише против його поширення на західні території. Під час дебатів в Конгресі Вілмот запитав:

чи буде ця велика країна, що простирається від Ріо-Ґранде до Тихого океану, віддана в рабство чорношкірим або ж буде збережена для вільної праці білих людей? ... Негритянська раса вже вдосталь зайняла цей чудовий континент; давайте збережимо те, що залишилося, для себе і для наших дітей.

Вілмот назвав свою поправку "застереженням білої людини".[30]

Історія виборчого права чітко відзеркалює концепцію США як нації керованої білими для білих. Кожен штат, який доєднався до Союзу з 1819 року й до початку громадянської війни, відмовляв чорношкірим в праві голосу. В 1855 році чорношкірі мали право голосувати лише в Массачусетсі, Вермонті, Нью-Гемпширі, Мені та Род-Айленді, в яких налічувалося усього лише 4% чорношкірого населення США. Федеральний уряд заборонив вільним чорношкірим голосувати на територіях США. [31]

Кілька штатів, утворених до громадянської війни, сподівалися уникнути расових проблем, залишаючись повністю білими. Мешканці території Орегон, наприклад, проголосували проти рабства, але ще більше людей проголосувало за те, щоб взагалі не пускати чорношкірих в штат. Конституція Орегону 1857 року передбачала, що "жоден негр або мулат, який не проживав в цьому штаті на момент прийняття Конституції, не повинен приїжджати, мешкати або знаходитися в цьому штаті чи володіти нерухомістю".[32]

Попри те, що в 1821 році Чарльз Пінкні підтвердив, що жоден чорношкірий не може бути американським громадянином, питання знову підняли в 1857 році у відомому рішення по справі Дреда Скотта. Рішенням 7-2 було встановлено, що, хоча вони можуть бути громадянами штатів, чорношкірі не можуть бути громадянами Сполучених Штатів, а тому не мають права подавати позови до федерального суду. Роджер Тейні, голова Верховного суду, який оформив рішення більшості, зауважив, що рабство виникло з давнього переконання американців щодо негрів:[33]

Більш ніж сто років тому вони вважалися людьми нижчого сорту, цілковито непридатними для об'єднання з білими ані в соціальному, ні політичному сенсі; і настільки нижчими, що в них не було ніяких прав, які біла людина повинна була б поважати; а негр міг справедливо і законно зроблений рабом ради його ж блага.

Час Абрахама Лінкольна далеко за рамками епохи батьків-засновників, але багато американців вірять в те, що "Великий емансіпатор" зрештою втілив в життя егалітарне бачення покоління Джефферсона.

Знову ж таки, вони помиляються.

За словами Лінкольна, присутність чорношкірих в США "проблемна".[34] Під час дебатів з Дуґласом він заявив[35]:

Я ніколи не виступав за те, щоб робити з негрів виборців або складати з них суд присяжних, давати їм право займати державні посади й вступати в шлюб з білими людьми; на додачу я скажу, що між білими та чорношкірими існує фізична різниця, яка, я вірю, завжди перешкоджатиме двом расам співіснувати разом на умовах соціальної та політичної рівності.

Його опонент Стівен Дуґлас відзначився ще відвертішими думками:

По-перше, я виступаю проти громадянства для негрів. Я вірю, що цей уряд був створений на білій основі. Я вірю, що країна була створена білими для блага білих і їх нащадків, і я за те, щоб обмежити надання громадянства лише білими - людьми європейського походження, замість того, щоб наділяти ним негрів, індіанців та інші нижчі раси.

Дуґлас, який значно гостріше виступав проти негрів, ніж Лінкольн, зрештою переміг його на виборах до Сенату. [36]

Лінкольн виступав проти поширення рабства за межі Півдня, але він ніколи не був аболіціоністом. Він оголосив війну Конфедерації тільки для того, щоб зберегти Союз й погодився б з рабовласництвом на Півдні, якби це утримало Південь від відокремлення.[37]

Лінкольн підтримував поправку Корвіна до Конституції, яка забороняла Конгресу вносити поправки до Конституції з метою надати Конгресу право "скасувати або втручатися" в інститут рабства. Поправка визначала, що федеральний уряд не має влади над рабством в штатах, де воно вже існує, а разом з тим забороняла будь-які поправки, які могли б надати цю владу в майбутньому. Президент Джеймс Б'юкенен пішов на незвичний крок, підписавши поправку, хоча це було необов'язково.

В своїй промові під час інавгурації Лінкольн згадав поправку Корвіна[38], додавши, що він "не заперечує" її ратифікацію і вже надіслав її копії губернаторам всіх штатів.[39] Зрештою, Огайо, Меріленд та Іллінойс ратифікували поправку. Якби країна не відволіклась на війну, поправка Корвіна цілковито могла б стати законом, що б значно ускладнило або навіть зробило неможливим прийняття 13-ї поправки.

22 вересня 1862 року лінкольнівська прелімінарна прокламація про емансипацію стала черговим доказом його пріоритетів. Він дав Конфедеративним штатам 100 днів на те, щоб скласти зброю, і погрожував емансипацією лише тих рабів, які мешкають в "повсталих" штатах. Лінкольн завжди переоцінював підтримку юніоністів на Півдні й щиро вірив, що хтось з південних штатів пристане на його пропозицію укласти мир в обмін на збереження рабства.[40]

Навіть на конференції в Гемптон-Роудс з представниками конфедератів, яка відбулася 3 лютого 1865 року, коли війна майже закінчилася, Лінкольн досі натякав на те, що Південь може зберегти своїх рабів, якщо укладе мир. Він називав емансипацію суто заходом воєнного часу, який стане "недійсним", якщо буде укладений мир, і висловив думку, що, якщо Конфедеративні штати повернуться до союзу, вони зможуть перемогти 13 поправку, яка вже була відправлена урядам штатів для ратифікації. Лінкольн, очевидно, був готовий принести в жерту основні інтереси чорношкірих, якщо це зупинило б різанину між білими.[41]

Впродовж свого президентства Лінкольн дотримувався загальноприйнятої думки про те, що якщо рабів звільнити, їх треба вислати з країни. Навіть в розпал війни він будував плани колонізації і призначив отче Джеймса Мітчелла комісаром з питань еміграції, проінструктувавши його знайти місце, куди можна було б відправити чорношкірих.[42]

14 серпня 1862 року Лінкольн запросив до Білого дому групу звільнених чорношкірих лідерів, щоб сказати їм: "існує небажання, яким жорстким воно не здалося, від нашого народу, щоб ви, вільні кольорові люди, залишалися з нами". Він закликав їх очолити решту своєї раси в справі колонізації Центральної Америки.[43] Лінкольн став першим президентом, який запросив до Білого дому чорношкірих, і то лише для того, щоб попросити їх залишити країну. Пізніше того ж року, звертаючись до Конгресу, він виступав не тільки за добровільну колонізацію, але й за насильницьке вигнання вільних чорношкірих.[44]

ОЧЕВИДНИЙ СПАДОК

Отож, записи, починаючи з колоніальних часів й закінчуючи громадянською війною, були цілковито антиегалітаристських поглядів. Ідеї колонізації чорношкірих зрештою зреклися як занадто дорогої, але до другої половини 20 століття було б дуже важко знайти видатного американця, який би розмовляв про расу в сьогоднішній термінах.

Чорношкірі знаходилися в центрі міркувань американців про расу через тяжке питання рабства і тому, що чорношкірі жили серед білих. Звичайно, були індіанці, але ними переймалися менше. Вони вели ар'єргардні бої, але зазвичай відступали по мірі того, як білі заселяли континент. Коли ж не відступали, їх змушували до резервацій. Після того як раби були звільнені, індіанці опинилися в значно гіршому становищі, ніж чорношірі, оскільки взагалі не вважалися частиною США. В 1884 році Верховний суд офіційно визначив, що 14-а поправка не передбачає надання громадянства індіанцям, пов'язаним з племенами. Громадянство вони почали отримувати лише з 1924 року після відповідного закону, ухваленого Конгресом.[45] Марк Твен висловлював традиційний американський погляд на індіанців: "гарний, бажаний суб'єкт для винищення, якого ще треба пошукати"[46], який неможна заднім числом трансформувати в егалітаризм та святкування різноманіття.[47]

Схожі почуття були й до азіатів. Закони штатів та федеральні закони не передбачали надання їм громадянства, а в 1914 році Верховний суд встановив, що штати можуть відмовити азіатам в натуралізації. Прагнули виключити азіатів не лише консерватори. В 1910 році на з'їзді Соціалістичної партії комітет з питань імміграції закликав до "безумовного виключення" китайців та японців на підставі того, що Америка вже має вдосталь проблем з неграми.[48]

Семюел Ґомперс, можливо найвідоміший лідер робітничого руху в історії Америки, боровся за покращення життя робітничого класу, але передусім надав пріоритет білим:[49]

Кожній тверезомислячій людині повинно бути зрозуміло, що, хоча навряд існує єдина причина для прийняття азіатів, існують сотні вагомих причин для їхнього абсолютного виключення.

Заборона на імміграцію і натуралізацію китайців тривала до 1943 року, коли Конгрес встановив квоту на імміграцію китайців - 105 осіб на рік.[50]

Навіть якщо ми обмежимося полем американських президентів, групою обличч, яка, як відомо, не схильна привселюдно казати щось спірне - ми знайдемо, що джефферсонівський та лінкольнівський погляди на расу продовжували існувати в новій історії.

Джеймс Гарфілд писав[51]:

Коли я думаю про те, щоб вжити заходів, аби зробити негрів рівними до нас в політичному сенсі, в мене з'являється сильне відчуття огиди, і я був би радий, якби їх можна було колонізувати, відправити на небеса або позбутися будь-яким іншим пристойним шляхом.

В 1901 році Теодор Рузвельт писав, що він "не зміг придумати жодного вирішення жахливої проблеми, запропонованої присутністю негрів на цьому континенті"[52]. Щодо індіанців він якось сказав: "Я не зайшов настільки далеко, щоб вважати, що гарний індіанець - це мертвий індіанець, але я вважаючи, що дев'ять з 10 індіанців - мертві індіанці, а здоров'я десятого не повинно мене переймати".[53]

Вільям Говард Тафт одного разу сказав в обличчя чорношкірим студентам: "Ваша раса пристосована для того, щоб бути расою фермерів".[54]

Вудро Вільсон був переконаним сегрегаціоністом, а як президент Прінстону відмовлявся приймати до університету чорношкірих. Він нав'язував сегрегацію в урядових установах[55] й виступав за виключення азіатів: "Ми не зможемо забезпечити гомогенне населення з народом, який не поєднується з європейською расою ... . Східний кулізм створить ще одну расову проблему, яку треба буде вирішувати і ми вже винесли один урок."[56]

Воррен Гардінг прагнув розділення рас: "Люди обох рас цілковито можуть безкомпромісно виступати проти будь-якої пропозиції соціальної рівності. Це не питання соціальної рівності, а питання визнання фундаментальної, вічної та неминучої відмінності. Міжрасового злигання бути не повинно"[57]

В 1921 обраний віце-президентом Калвін Кулідж писав в Гуд Хаус Кіпінг про основу здорової імміграційної політики:[58]

Існують надто серйозні расові міркування, щоб від них відвернутися з якихось сентиментальних почуттів. Біологічні закони кажуть нам, що певні різні типи людей не можуть змішуватися або зливатися.... Якість розуму та тіла каже про те, що дотримання етнічного права настільки ж необхідне як й імміграційне право.

Гаррі Трумен писав: "Я стійкно дотримують думки, що негри повинні бути в Африці, жовті в Азії, а білі в Європі та Америці". Про чорношкірих в Білому домі він відгукувався як про "армію чорномазих".[59]

Такий відносно нещодавний президент як Дуайт Ейзенхауер казав, що хоча, можливо, й необхідно надати чорношкірим певні політичні права, це аж ніяк не означає соціальної рівності або того, що "негр повинен залицятися до моєї доньки".[60] Лише з появою Джона Кеннеді ми нарешті знаходимо президента, чий погляд на расу стає прийнятним для сьогоднішніх стандартів.

Таким чином, сьогоднішні егалітаристи стоять радикальними дисидентами до традиційного американського способу мислення. Концпеція Америки як нації людей зі спільними цінностями, культурою та спадщиною більш відповідає світогляду засновників, ніж те, з чим їх прагнуть пов'язати деякі обличчя сьогодні.

ДЖЕРЕЛА:

1. Speaking at an “Iowans for Tax Relief” event in January, 2011, Rep. Bachmann claimed, “It didn’t matter the color of their skin, it didn’t matter their language, it didn’t matter their economic status. Once you got here, we were all the same. Isn’t that remarkable?” Taking up the slavery issue, Bachmann continued, “We also know that the very founders that wrote those documents worked tirelessly until slavery was no more in the United States.” She would later defend her position when questioned by journalists. Bachmann’s speech can be viewed here. Glenn Beck has been equally enamored with historical revisionism. Throughout his “Founding Fathers’ Fridays” series on his (now discontinued) television program, Beck featured speakers who theorized that “American history can be described as one long Civil Rights struggle” and who told tales of the indispensable contributions of Blacks to the Revolutionary War as well as racially mixed churches in 18th-century. Episodes can viewed here. Bachmann and Beck are representative of a broader tendency among conservatives. For instance, in 2011, Tennessee Tea Party activists demanded that public schools teach children that the Founders “brought liberty into a world where it hadn’t existed, to everybody—not all equally instantly.” See “The Commercial Appeal,” 13 January 2011.  
2. Davis, Inhuman Bondage, p. 142
3. Ibid, p. 128
4. “Notes on the State of Virginia,” Jefferson
5. Ibid.; quoted in Nash and Weiss, The Great Fear, p. 24.
6. Papers of Jefferson, Vol. IX, p. 218; quoted in Horsman, Race and Manifest Destiny, p.86
7. Lipscomb and Bergh, eds., The Writings of Thomas Jefferson, Vol. X, p. 296; quoted in Horsman, Race and Manifest Destiny, p. 92
8. “Notes on the State of Virginia,” Thomas Jefferson: Writings (New York: Library of America, 1984), pp. 264–65. 
9. Letter from James Madison to Robert J. Evans, June 15, 1819, Writings 8:439–47
10. Weyl and Marina, American Statesmen on Slavery and the Negro, pp. 105–107.
11. Franklin, “Observations Concerning the Increase in Mankind,” (1751)
12. “Observations on the Constitution Proposed by the Federal Convention,” No. 8, by “Fabius” (John Dickinson)
13. Alexander Hamilton, James Madison, and John Jay, The Federalist Papers, p. 38.
14. Brimelow, Alien Nation, p. xii.
15.  Grant and Davison, The Founders of the Republic on Immigration, Naturalization, and Aliens, p. 52.
16. Quoted in Wattenberg and Buchanan, “Immigration."
17. Annals of Congress. The Debates and Proceedings in the Congress of the United States. “History of Congress.” 42 vols. Washington, D.C.: Gales & Seaton, 1834–56. http://press-pubs.uchicago.edu/founders/documents/a4_2_1s15.html 
18. Davis, Inhuman Bondage, p. 128. 
19. Lemire, “Miscegenation,” p. 90. This count was reported by the three leading anti-slavery newspapers of the period.
20. Ibid., pp. 59, 83
21. Ibid., pp. 87–91
22. Fredrickson, The Black Image in the White Mind, p. 115.  
23. Weyl and Marina, American Statesmen on Slavery and the Negro, p. 133.
24. Ibid., p. 132. 
25. Elise Lemire, “Miscegenation,” p. 57.
26. Ibid., p. 2
27. Ibid., p. 11
28. Legal opposition to miscegenation lasted many years. In 1967, when the Supreme Court finally ruled anti-miscegenation laws unconstitutional in Loving v. Virginia, 16 states still had them on the books. The laws were only sporadically enforced, but state legislatures were unwilling to rescind them.
29. Ibid., p. 139.
30. Earle, Jacksonian Antislavery and the Politics of Free Soil, 1824–1854, pp. 138–39.
31. Keyssar, The Right to Vote, p. 55.
32. Peter Prengaman, “Oregon’s Racist Language Faces Vote,” Associated Press, Sept. 27, 2002. 
33. Full text of the decision is available here  
34. Ginsberg and Eichner, Troublesome Presence, p. ix.
35. See Basler, The Collected Works of Abraham Lincoln, Vol. II, pp. 235–236.
36. Holzer, The Lincoln-Douglas Debates, pp. 54f. 
37. Lincoln’s 1862 letter to Horace Greeley, editor of the New York Tribune:“[\M]\y paramount object in this struggle is to save the Union, and it is not either to save or destroy slavery, If I could save the Union without freeing any slave, I would do it, and if I could save it by freeing all the slaves, I would do it; and if I could save it by freeing some and leaving others alone I would also do that.” Available online here 
38. For the full text of the address is available here 
39. Holzer, Lincoln President-Elect, p. 429.
40. Escott, What Shall We Do With the Negro?, p. 55.
41. Ibid., pp. 206–211.
42. Weyl and Marina, American Statesmen on Slavery and the Negro, p. 217. 
43. Abraham Lincoln, “Address on Colonization to a Deputation of Colored Men,” quoted in Wilson Moses, Classical Black Nationalism, p. 211.
44. Weyl and Marina,* American Statesmen on Slavery and the Negro*, p. 227.
45. Keyssar, The Right to Vote, p. 165.  
46. Mark Twain, “The Noble Red Man,” The Galaxy, Sept. 1870.
47. Ichioka, The Issei, pp. 211ff.
48. Ibid., pp. 293–6.
49. Samuel Gompers & Heran Gutstadt, “Meat vs. Rice: American Manhood Against Asiatic Coolieism,” quoted in Joshi, Documents of American Prejudice, pp. 436–438.
50. Lutton, The Myth of Open Borders, p. 26.
51. Quoted in Frederickson, The Black Image in the White Mind, p. 185.
52. Quoted in Weyl and Marina, American Statesmen on Slavery and the Negro, p. 317.
53. Theodore Roosevelt, The Winning of the West; quoted in Fikes, “Racist Quotes from Persons of Note, Part I,” p. 142. 
54. Quoted in Fikes, “Racist Quotes from Persons of Note, Part I,” p. 142.
55. Letter to Oswald Garrison Villard, Nov. 11, 1913; quoted in Weyl and Marina, American Statesmen on Slavery and the Negro, p. 336. 
56. Quoted in Robert Fikes, “Racist Quotes From Persons of Note, Part II,” p. 1 
57. New York Times, October 27, 1921; quoted in Lewis H. Carlson & George Colburn, In Their Place, p. 94.
58. Calvin Coolidge, “Whose Country is This?” Good Housekeeping, February 1921, p. 13.  
59. Rick Hampson, “Private Letters Reveal Truman’s Racist Attitudes,” Washington Times, Oct. 25, 1991.
60. Quoted in Weyl and Marina, American Statesmen on Slavery and the Negro, p. 365.