Ріка

Здіймається ріка над Пеґаною, що не є ані рікою вод, ані рікою вогню, і вона пролягає крізь небеса та Світи до самої Межі Світів — Ріка Мовчання. По всіх Світах чути звуки, шуми руху й відлуння голосів та пісень; але над Рікою — жодного звука не чутно, бо ж там усі відлуння гинуть.

Ріка здіймається із настукування Скарла і тече довіку між берегами грому до тієї миті, доки вона сягне пустки поза межею Світів, поза найвіддаленішою із зірок — униз до Моря Мовчання.

Я лежав у пустелі за межею усіх міст та звуків, і наді мною текла Ріка Мовчання по небу; і на пустельному краю ніч воювала з Сонцем, і раптово перемогла.

Потім на Ріці я побачив збудований снами корабель бога Йохарнет-Лахая, чий великий сірий ніс нависав у повітрі понад Рікою Мовчання.

Деревиною судна були старовинні сни, які ввижалися дуже давно; уяви поетів утворювали його хвіст, пряму мачту, а такелаж був викуваний із людських надій.

На його палубі були гребці з веслами, створеними зі снів, і гребці були із народу людських уяв, і принци старих історій, і люди, котрі загинули, і люди, яких не було.

Вони махали уперед та махали назад, щоб грести й нести тим самим Йохарнет-Лахая крізь Світи — й без жодного звуку греблі. Довіку із кожним вітром плинуть до Пеґани надії та мрії людей, яким не знайшлося притулку серед Світів — і там Йохарнет-Лахай вплітає їх у сни, щоб повернути їх до людей ізнов.

І кожної ночі на своєму кораблі, збудованому зі снів, Йохарнет-Лахай рушає з усіма своїми снами на борту, щоб ізнову віднести до людей як старі надії, так і їхні забуті уяви.

Але до того часу, поки день повернеться і коли загарбницькі воїнства світанку вкладуть усю силу в свої червоні списи, щоб їх кинути в обличчя ночі, Йохарнет-Лахай полишає сплячі Світи, і буде грести та повертатись до Ріки Мовчання, що лине від Пеґани до Моря Мовчання, яке лежить поза межею Світів.

І ім’я тої Ріки — Імрана, Ріка Мовчання. Усі люди, зморені звуками міст та вкрай стомлені від гомону, в нічну годину сповзаються до корабля Йохарнет-Лахая, забираються на його борт поміж снами та мріями старих часів, лягають на його палубу й відходять до сну по Ріці, доки Мунг за їхніми спинами робить знак Мунга, бо їм так має статися. І, лежачи на палубі серед їхніх власних пригаданих мрій і пісень, не заспіваних ніколи, — так дрейфують вони Імраною до світанку, туди, куди звук міст не надходить, як і голос грому не чутний, як не чути опівнічного завивання Болю, коли той вгризається у тіла людей — і так само у далечі скиглять позабуті маленькі скорботи, що турбують людей по Світах.

А коли Ріка протікає крізь брами Пеґани, між величними сузір’ями-близнюками Юмом та Готумом, де Юм стоїть вартовим ізліва, а Готум — ісправа, там посідає Сірамі, володар Всезабуття. І коли корабель надходить, Сірамі дивиться своїми сапфіровими очима на обличчя — і поза ними — усіх, хто зморились від міст, і, споглянувши на когось, щоб той перед ним пам’ятав тепер лиш саме ніщо, він м’яко махає руками. І серед змахів Сірамових рук падають побачені ним їхні спогади, окрім лиш тих певних, що не мають забутись навіть поза межею Світів.

Так кажуть, що, коли Скарл полишить настукувати у барабан, і МАНА-ЮД-СУШАЇ прокинеться, і боги Пеґани дізнаються, що настав КІНЕЦЬ — тоді боги пройдуть до галеонів із золота, і, разом із народженими од снів гребцями, спливуть донизу Імраною (хто знає, куди чи чому?) — й так, поки не досягнуть місця, де Ріка впадає у Мовчазне Море, і стануть вони богами нічого, де нічого лиш, і куди жоден звук не надходить. І в далечі до Річкових берегів пристане їхній старий гончак Час, хто буде шукати нагоди, щоб роздерти його хазяїв; і тим часом МАНА-ЮД-СУШАЇ задумає інший задум стосовно богів та світів.