Розвиток європейських лівих партій: від переосмислення комунізму до екотрендів

Поділ політичних партій на лівих та правих завжди був доволі умовною річчю, головна мета якої — дати більш загальне розуміння політичних партій для широких мас громадян, які не занурені в політику настільки, щоб розуміти ідеологічні особливості кожної окремої партії. До лівих партій зазвичай зараховують ті політичні сили, які у своїх політичних програмах акцентують увагу на правах робітників та соціально вразливих верств населення, пропагують збільшення соціальних витрат завдяки оподаткуванню найбагатших верств населення, а також акцентують увагу на ідеях рівності й толерантності в суспільстві. У Європі після Другої світової війни ліві партії перебували при владі тривалий час лише в країнах так званого соціалістичного блоку, де їхня влада була встановлена силовим шляхом. У різні періоди холодної війни ліві мали значну популярність також і в країнах НАТО, особливо в Італії або Франції. Однак із розпадом СРСР в 1991 році серед європейських лівих почався процес трансформації, який полягав у переосмисленні досвіду СРСР та країн колишньої Югославії, де система хоч і відрізнялася від радянської, однак також базувалася на комуністичній диктатурі.

 Розпад СРСР і той жахливий стан, у якому опинилися країни Східної Європи в 1990-х роках, налякав європейських лівих, які почали активно позбавлятися будь-яких асоціацій із СРСР. Зовні це проявилося як мінімум у масовому ребрендингу: наприклад, Італійська комуністична партія з 1991 року має назву Партія комуністичного відродження. Зміни відбулися не лише на рівні назв, але й ідеологій. Колишні комуністи та соціалісти поступово переходили на більш помірковані позиції соціал-демократів, які й далі виступали за права робітників та селян, однак не пропагували радикальних суспільних змін та революцій, що певною мірою знизило градус напруги в суспільствах Західної Європи. 

Відійшовши від революційного марксизму, соціал-демократичні партії поступово сконцентрувалися на розвитку концепції «третього шляху», яку розвинули соціал-демократи Німеччини під керівництвом Герхарда Шредера та нові лейбористи у Великобританії під керівництвом Тоні Блера. Основою цієї концепції було використання переваг вільного ринку для стрімкого підвищення добробуту громадян, не обмежуючись лише грошовими виплатами та пільгами, а й більш революційними рішеннями, наприклад скороченням робочого тижня (однією із перших таку практику впровадила Франція, де з 2002 року стандартний робочий тиждень — 35 годин). Впроваджувати подібні реформи дозволяла позитивна динаміка в економіці західноєвропейських країн та скорочення військових витрат, через що ліві та ліві центристи мали значну популярність як в Європарламенті, так і в більшості країн Західної Європи. Ліві рухи неоднозначно ставилися до розширення ЄС у 2004 та 2007 роках. Поки одні партії вітали це рішення як крок у бік рівності та загальноєвропейського блага, інші критикували його як таке, яке знизить європейські стандарти й стане економічним тягарем для розвинених країн.

Значним потрясінням для Єврозони стала фінансова криза 2008 року, яка призвела до впровадження значних антикризових заходів та бюджетних скорочень по всій Європі. Критика подібних заходів дозволила не лише збільшити рейтинг вже існуючих лівих партій, але й спричинила виникнення цілком нових, таких як СІРІЗА в Греції чи Подемос в Іспанії. Такі партії зазвичай пропонували більш радикальні економічні зміни, активно використовували популізм, що дозволяло непогано набирати голоси. Однак після стабілізації кризи  вони стали втрачати популярність. 

Оговтавшись від наслідків однієї кризи, Європа стрімко увійшла в нову, яка може мати навіть гірші наслідки для неї у майбутньому, — міграційну. Саме ліві політики переважно підтримували Арабську весну 2011 року, отримавши у відповідь мільйони біженців з охоплених революціями країн, пік прибуття яких припав на 2015 рік. Саме ліві партії підтримували ідею толерантності до новоприбулих, яким надавалися значні соціальні пільги та виплати, що стримувало мігрантів від працевлаштування. Така політика стала причиною погіршення стосунків із країнами Східної Європи, які відмовлялися дотримуватися нової міграційної політики.

Іншою точкою напруги стала популяризація тренду із захисту природи. Ця політика проявлялася не лише у роздільному сортуванні сміття та податках для підприємств, але й у стимулюванні розвитку громадського транспорту та озелененні міст і суспільних просторів. Хоча приводів для критики «зеленої політики» теж вистачало. З 2015 року ліві партії почали втрачати попередню популярність, що чітко продемонстрували вибори в Європарламент 2019 року, де перемогу отримали помірковані центристи.

Однак справжнім викликом для лівих стали 20-ті роки ХХІ століття. 2020 рік розпочався з пандемії коронавірусу, яка призвела до закриття кордонів між країнами Європи та справжньої катастрофи в європейській сфері обслуговування. Саме ліві політики були серед прихильників найбільш жорстких обмежень. Виборці не забарилися з реакцією, і вже в наступних виборах до Європарламенту 2024 року праві партії показали разючий ріст, не кажучи про місцеві вибори в різних частинах ЄС. Новим викликом для ЄС стала повномасштабна війна в Україні 2022 року, яка фактично перекреслила досягнення таких соціал-демократичних «гігантів», як Ангела Меркель. Наслідуючи екологічну політику відмови від вугілля, німецькі соціал-демократи були головними лобістами енергетичної співпраці з РФ, яка з одного боку дозволила ЄС отримати дешеві енергоресурси, що позитивно впливало на бізнес. Однак із початком повномасштабної війни та енергетичного шантажу Росії вся Європа мусила гарячково шукати заміну російській нафті та газу, що призвело до ще однієї економічної кризи та завдало відчутного удару як по колишніх політиках, на кшталт Меркель, так і в цілому понизило рейтинги соціал-демократів, особливо в Німеччині. Враховуючи всі турбулентності останніх 5 років, вибори в Європарламент 2024 року мали стати «правою революцією», і ЗМІ регулярно тиражували матеріали та аналізи того, як на континенті може знову відродитися фашизм. Проте революції не сталося — до парламенту справді потрапило ще більше правих та ультраправих, ніж у 2019 році, однак більшість місць все одно залишилася за центристами та соцдемами, а окремі євроскептичні партії, такі як угорська Фідес, взагалі продемонстрували найгірший результат за всю свою історію. Головною причиною такого скромного успіху вважається неготовність європейців голосувати за непередбачуваних радикалів, особливо в настільки тривожні часи. 

Незважаючи на відсутність загрози миттєвого правого повороту в політиці ЄС, ліві партії перебувають на етапі переоцінки своїх цінностей, намагаючись адаптуватися до потреб електорату. В умовах війни на кордонах ЄС та політичної турбулентності в США навряд чи завоювати популярність виборців вдасться новими способами сортування сміття або оподаткуванням автомобілів із двигунами внутрішнього згоряння. На цей момент переоцінка цінностей триває, і важко чітко спрогнозувати, які теми домінуватимуть у майбутніх передвиборчих програмах лівих. Цілком вірогідно, що їм доведеться відмовитися від багатьох елементів своїх передвиборчих програм. Безперечно, ліві партії мусять адаптуватися до змін політичного середовища, якщо вони планують у майбутньому досягти успіху на виборах та впливати на європейську політику. У них достатньо проблем та суперечностей, однак навряд чи можна говорити про те, що їх час остаточно минув.