Розвиток конституційної відповідальності в різних країнах - Государство и право курсовая работа

Главная

Государство и право
Розвиток конституційної відповідальності в різних країнах

Поняття та особливості конституційної відповідальності - обов'язку суб'єкта конституційно-правових відносин, відповідати за невідповідність своєї юридично значущої поведінки тій, яка приписана нормами закону. Конституційна відповідальність президента.


посмотреть текст работы


скачать работу можно здесь


полная информация о работе


весь список подобных работ


Нужна помощь с учёбой? Наши эксперты готовы помочь!
Нажимая на кнопку, вы соглашаетесь с
политикой обработки персональных данных

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Розвиток конституційної відповідальності в різних країнах
Кінець XX століття позначився значними досягненнями науки конституційного (державного) права країн СНД, насамперед Російської Федерації, яка позитивно впливає на розвиток конституційного права держав, що утворилися після розвалу СРСР на його території. Йдеться про фундаментальні дослідження винятково важливих, складних і актуальних проблем та розробку раніше мало відомих нам категорій і понять, які радянське державотворення заперечувало або сприймало тільки в критичному плані чи стосовно лише науки "буржуазного державного права".
У новітній час зусиллями вчених-конституціоналістів розгортаються дослідження одного з найскладніших, актуальних, мало розроблених питань відповідальності державної влади -- інституту конституційної відповідальності. Вельми значущим є те, що зазначений інститут нині вже аналізується не просто на рівні наукових статей. Останні два роки ознаменувались і появою праць монографічного рангу.
За сучасних умов конституційна відповідальність набуває особливої ваги і значення, що зумовлено характером політичних, економічних та інших процесів у нашій країні. Широка політизація мас, кардинальна перебудова всіх ешелонів влади, рішучий поворот до прогресивних, демократичних відносин і, нарешті, проголошення й розбудова державної незалежності України владно диктують необхідність створення нових механізмів забезпечення реалізації повновладдя народу України. Одним із таких механізмів і є конституційна відповідальність.
Зважаючи на актуальність даної проблеми, ми обрали наступну тему курсової роботи: “Конституційна відповідальність глави держави”.
Об'єкт дослідження - конституційне право України.
Предмет дослідження - конституційна відповідальність глави держави.
Мета дослідження - розглянути теоретико-правові основи конституційної відповідальності, порівняти основні шляхи встановлення конституційної відповідальності в різних країнах, а також дослідити конституційну відповідальність Президента України.
Згідно з метою дослідження було визначено такі завдання:
1) розглянути теоретико-правові основи конституційної відповідальності;
2) охарактеризувати поняття конституційної відповідальності;
3) дослідити особливості конституційної відповідальності в Україні;
4) розглянути конституційну відповідальність глави держави.
Методи дослідження. Для розв'язування поставлених завдань використано такі методи наукового дослідження: теоретичний аналіз наукових літературних джерел, синтез, узагальнення, порівняння, конкретизація.
Структура дослідження. Курсова робота складається із вступу, трьох розділів, висновків, списку використаної літератури. В першому розділі мова йде про теоретико-правові основи конституційної відповідальності. В другому - порівнюється становлення конституційної відповідальності в різних країнах. В третьому - характеризується конституційна відповідальність Президента України. Робота викладена на 32 сторінках друкованого тексту. Список використаної літератури виключає 37 найменувань.
РОЗДІЛ І. ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВІ ОСНОВИ КОНСТИТУЦІЙНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ
1.1 Поняття про конституційну відповідальність
Однією із системоутворюючих, кваліфікаційних ознак конституційного права є інститут конституційної (державно-правової) відповідальності.
В юридичній науці поки що відсутнє загальновизнане поняття конституційної відповідальності. Наприклад, на думку В. О. Виноградова, конституційна відповідальність -- це обов'язок суб'єкта конституційно-правових відносин, закріплений конституційно-правовими нормами, відповідати за невідповідність своєї юридично значущої поведінки тій, яка приписана йому цими нормами, забезпечуючи це можливістю застосування заходів державного (чи прирівняного до нього громадського) впливу.
Дана відповідальність -- невід'ємний складовий елемент соціальної відповідальності особи, асоціацій, різноманітних формальних і неформальних суспільних інституцій. Це -- особливий вид юридичної відповідальності. Її зміст і особливості зумовлені місцем і роллю конституційного права в системі національного права України. Вона має багато спільного з іншими видами юридичної відповідальності.
Однак конституційній відповідальності властива якість, яка надає їй специфічного виду. Такою якістю є політичний характер конституційної відповідальності. І це цілком закономірно, оскільки конституційні відносини зв'язані з такими соціальними явищами, як влада, народ, держава, нація, політика. Дуже виразно це спостерігається на рівні конституційного регулювання. Тут -- особлива вага (ціна) відповідальності, оскільки в ній реалізуються інтереси суб'єктів конституційних відносин [4, 53].
Ось чому відповідальність депутата чи державних органів якісно відрізняються від "звичайної" юридичної відповідальності.
З іншими видами відповідальності конституційну відповідальність споріднюють такі ознаки, як санкції і можливість у необхідних випадках застосувати такий спонукальний чинник, як примус.
Вказівки на можливість застосування у необхідних випадках таких санкцій містяться чи не в кожному джерелі конституційного права -- Конституції України, конституційних законах та інших нормативних актах. Так, визнання виборів окремих народних депутатів недійсними в разі порушення законодавства про вибори, скасування Президентом актів Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим тощо є типовими прикладами конституційно-правової відповідальності.
Особливістю конституційної відповідальності є й те, що в багатьох випадках вона детально не конкретизується. Часом законодавець лише вказує на можливість такої відповідальності.
Як реалізується, наприклад, відповідальність за порушення законодавства про вибори? Тут поєднуються конституційна, адміністративна і кримінальна відповідальність.
Крім чітко визначеного політичного характеру конституційна відповідальність має й інші особливості. Вони зумовлені природою конституційного права, механізмом реалізації норм цієї галузі.
Таким чином, будучи засобом забезпечення приписів правових норм, конституційна відповідальність втілюється в життя двояко: а) безпосередньо в межах конституційних правовідносин; б) через норми інших галузей права. Зокрема, відмова в реєстрації кандидата в народні депутати через несвоєчасну подачу передбачених Законом документів реалізується виключно в конституційно-правових відносинах. Тут нема потреби застосовувати норми інших галузей права. Відповідальність "вичерпує" себе в нормах конституційного права [11, 167].
Однак у багатьох випадках конституційна відповідальність поєднується, переплітається з іншими видами юридичної відповідальності. Так, відповідальність депутата, що вчинив кримінальний злочин, поєднує в собі конституційну (державно-правову) і кримінальну відповідальність.
1.2 Особливості конституційної відповідальності в Україні
конституційний відповідальність правовий президент
Особливістю конституційної відповідальності є й те, що вона буває двох видів:
-- ретроспективною, тобто відповідальністю за минуле;
-- позитивною: це відповідальна поведінка, відповідальне ставлення особи (органу) до своїх обов'язків, належне виконання своїх обов'язків, підзвітність, юридична компетентність.
У сфері конституційних відносин домінує саме позитивна відповідальність, а ретроспективна грає роль допоміжної, хоча далеко не другорядної відповідальності.
Підставами відповідальності, за конституційним правом, є нормативні та фактичні умови. Нормативна основа передбачає лише можливість юридичної відповідальності, а реальною вона стає за наявності юридичних фактів.
Підставами позитивної відповідальності є виконання суб'єктом конституційних відносин певних функцій. Так, державний орган, посадова особа несуть відповідальність вже з огляду на те, що до цього зобов'язує їх статус. Позитивна відповідальність характерна й тим, що іноді важко визначити формалізовані критерії для оцінки поведінки вказаних суб'єктів. Часом їх у законі немає взагалі. Підставами даної відповідальності можуть бути такі критерії, як бездіяльність посадової особи, недосягнення поставлених цілей і завдань, неефективна робота певних органів тощо.
Ретроспективна відповідальність настає лише тоді, коли для цього є нормативна основа, тобто пряма вказівка в законі. Фактичною підставою відповідальності в ретроспективному плані є вчинення правопорушення.
Об'єктом правопорушення, за конституційним правом, є ті відносини, які регламентуються нормами цієї галузі права. Сутність даних відносин полягає в тому, що це -- найбільш важливі, фундаментальні відносини, в основі яких лежать ідеї і практика повновладдя народу України. Ось чому об'єктом правопорушень можуть бути владовідносини у сфері реалізації прав і свобод громадян, видання актів державних органів, виборчих прав громадян тощо [11, 169].
В літературі відповідальність у сфері дії конституційного права інколи ототожнюється із санкціями. Типовими прикладами конституційних (державно-правових) санкцій є: дострокове припинення повноважень органів державної влади або посадових осіб; скасування чи призупинення актів державних органів; дострокове припинення повноважень народного депутата України у зв'язку з набранням законної сили обвинувальним вироком щодо нього; визнання виборів недійсними; процесуальні санкції, вказівка на які є в регламентах, тощо.
Таким чином, інститут конституційної відповідальності є одним із тих системоутворюючих факторів, які дають змогу вважати конституційне право самостійною галуззю системи національного права України.
РОЗДІЛ ІІ. РОЗВИТОК К ОНСТИТУЦІЙН ОЇ ВІДПОВІДАЛЬН О СТ І В РІЗНИХ КРАЇНАХ
2.1 Порівняльна характеристика конституційної відповідальності в різних державах
На рівні Конституції України термін "конституційна відповідальність" не застосовується, проте світовий конституціоналізм має відповідну практику.
Конституція Польщі, зокрема, проголошує: "За порушення Конституції або Закону в зв'язку з посадою, що обіймається, чи в сфері виконання своїх службових обов'язків конституційну відповідальність перед Державним Трибуналом несуть: Президент Республіки, Голова Ради Міністрів, а також члени Ради Міністрів, Голова Польського Національного Банку, Голова Верховної Палати Контролю, члени Всепольської Ради Радіомовлення та Телебачення, особи, котрим Голова Ради Міністрів довірив керівництво міністерством, а також Вищий Командуючий Збройними Силами" (ст. 198). В окремому пункті цієї статті зазначається, що конституційну відповідальність перед Державним Трибуналом несуть також депутати та сенатори в обсязі, визначеному статтею 107 Конституції. Вона встановлює відповідальність за порушення заборон щодо меж господарської діяльності вказаних суб'єктів.
Наведене свідчить: характерною рисою польської Конституції є те, що на рівні основного закону вона легітимує конституційну відповідальність не тільки термінологічно. В узагальненому вигляді конституційно вибудовано механізм самого інституту. Основний закон закріплює коло суб'єктів конституційної відповідальності, основи цього виду відповідальності, а також визначає державний орган, на який покладається вирішення питань за порушення Конституції та законів названими суб'єктами. Це -- Державний Трибунал. Конституція (ст. 199) встановлює такий його склад: голова, два заступники голови та 16 членів, які обираються Сеймом не з числа депутатів і сенаторів на період строку повноважень Сейму. Заступники голови Трибуналу, а також не менше половини членів Державного Трибуналу повинні мати кваліфікацію, яка вимагається для посади судді. Головою державного Трибуналу є Перший Голова Верховного Суду. Члени Державного Трибуналу під час здійснення функції судді Державного Трибуналу незалежні і підпорядковуються тільки Конституції та законам.
Прийнятні елементи польської моделі можуть бути використані, з урахуванням вітчизняних обставин та особливостей, для легітимації конституційної відповідальності в Україні і створення цілісного механізму досліджуваного виду відповідальності [24, 23].
Виокремлення конституційної відповідальності як окремого виду юридичної відповідальності значною мірою зумовлюється суб'єктним складом цього виду відповідальності.
В основному суб'єкти конституційної відповідальності тотожні суб'єктам конституційно-правових відносин. Це -- державні органи, посадові особи, депутати, громадяни, недержавні органи. Виняток становить народ. Він є суб'єктом державно-правових відносин, але в коло суб'єктів конституційної відповідальності не входить, оскільки "піднімається" над усіма суб'єктами -- як державними, так і недержавними. Щодо держави, то тут погляди вчених різняться. Питання: чи є держава суб'єктом конституційної відповідальності має дискусійний характер. Одні вчені дають на нього позитивну відповідь, інші -- не визнають державу суб'єктом конституційної відповідальності.
А між тим сьогодні загальновизнаним є положення про недостатність наявного конституційного та законодавчого забезпечення інституту конституційної відповідальності, що негативно позначається на реалізації цього виду відповідальності.
Конституційний аспект проблеми пов'язується з рівнем (якістю) відповідних норм основних законів, взаємообумовленістю та взаємопов'язаністю положень, що регулюють конституційні правовідносини, ступенем включення відповідних відносин до предмета конституційного регулювання.
2.2 Конституційна відповідальність президента
Досліджуючи проблему конституційної відповідальності, необхідно приділити особливу, позакон'юнктурну, прискіпливу увагу питанням конституційної відповідальності президента. Така особливість диктується тим, що новітня конституційна доктрина основних законів багатьох держав СНД характеризує його як гаранта Конституції. Цей елемент асоціюється з можливістю застосування главою держави засобів конституційної відповідальності до інших суб'єктів конституційної відповідальності. Але поряд з цим президент сам є суб'єктом конституційної відповідальності (відзначимо імпічмент, який управі застосовувати парламент).
Як із теоретичної, так і конституційно-правової та практичної точок зору велике значення має порівняльно-правовий аналіз проблематики, що нас цікавить, у межах держав СНД і Балтії, тобто групи пострадянських республік. У даному разі доцільно аналізувати проблему на підставі досвіду Російської Федерації, України, Республіки Білорусь і Республіки Казахстан.
Зіставлення норм чинних основних законів цих країн свідчить, що, закріплюючи статус президентів, вони включають у відповідні визначення елемент, який конституює президентів гарантами Конституцій (додержання Конституції, непохитності Конституцій) -- статті 80.2 Конституції Росії 1993 року, 102 Конституції України 1996 року, 79 Конституції Білорусі 1996 року, 40 Конституції Казахстану 1995 року.
Закономірно виникає запитання щодо відображення наведеного установлення в нормах, що закріплюють основи конституційної відповідальності президентів, насамперед -- імпічменту.
Конституція Російської Федерації передбачає, що Президент Росії може бути усунутий з посади Радою Федерації лише на основі висунутого Державною Думою звинувачення в державній зраді або вчиненні іншого тяжкого злочину (ст. 93). Згідно зі статтею 111 Конституції України Президент України може бути усунутий з посади Верховною Радою України в порядку імпічменту в разі вчинення ним державної зради або іншого злочину. Конституція Білорусі (ст. 80) фіксує основи імпічменту Президента, тотожні тим, які встановлюють Основні Закони Росії та України: вчинення державної зради або іншого злочину. Відповідно до Конституції Казахстану Президент несе відповідальність за дії, вчинені під час виконання своїх обов'язків, тільки у випадку державної зради, і може бути за це усунутий з посади Парламентом (ст. 47.2). Таким чином, остання модифікація звужує основи імпічменту, навіть у порівнянні з наведеними варіантами [24, 25].
Проте всі чотири модифікації, і на цьому слід наголосити, об'єднує така спільна риса, як відсутність стосовно суб'єктів конституційної відповідальності (визначених основними законами гарантами Конституцій) відповідної основи імпічменту, а саме -- порушення Конституції. Ця основа так чи інакше пов'язана з конституційним статусом російського, українського, білоруського, казахського президентів і абсолютно чітко та логічно випливає з цього статусу.
Наведене диктує необхідність доповнення основ імпічменту, закріплених чинними основними законами, порушенням Конституції. Крім зазначеного аргументу така пропозиція ґрунтується також на аналізові норм основних законів, присвячених президентській присязі. Така присяга Президента Росії містить обов'язок "додержуватись і захищати Конституцію Російської Федерації" (ст. 82.1), Президент України, згідно з присягою, зобов'язаний "додержуватися Конституції України і законів України" (ст. 104). Тотожний обов'язок включає текст присяги Президента Білорусі (ст. 99). Відповідно до Конституції Казахстану (ст. 42.1) Президент дає клятву "суворо додержуватись Конституції і законів".
Отже, обов'язок (клятва) додержуватись Конституції -- необхідна складова змісту кожної з чотирьох президентських присяг. Це -- загальне положення, що об'єднує в розглядуваному аспекті Конституції Росії, України, Білорусі, Казахстану. Обов'язку додержуватись Конституції кореспондує конституційна відповідальність за її порушення у формі імпічменту. Не потребує доказів положення про те, що зазначене поширюється також на присягу глави держави в цілому, її порушення є основою імпічменту. Звідси -- висновок, суть якого полягає в необхідності радикального перегляду основ імпічменту президента в напрямі їх розширення за рахунок включення до переліку основ порушень главами держав Конституції і законів, недодержання присяги тощо [24, 26].
Виключно важливо й актуально наголосити на великій ролі принципу спадковості конституційної правотворчості. Річ у тім, що перелічені раніше основи конституційної відповідальності в формі імпічменту закріплювались попередніми конституціями, які приймались і реформувались вищими представницькими органами народу. Реформована Конституція Росії 1978 року (ст. 121-10) передбачала, що президент може бути усунутий з посади у випадку порушення Конституції, законів, а також присяги. Реформована Конституція України 1978 року зараховувала до основ імпічменту президента порушення ним Конституції і законів України (ст. 114-9). Конституція Білорусі 1994 року передбачала можливість імпічменту президента, якщо він порушить Конституцію або вчинить злочин (ст. 104). Основний Закон Казахстану 1993 року не регулював це питання.
Проте, прийняті парламентами основні закони, які передували чинним Конституціям, закріплювали чітко і недвозначно: порушення президентами конституції неминуче приводить до конституційної відповідальності у формі імпічменту. Чи можна пояснити, чому цей елемент, а також недодержання законів та присяги чинні конституції не включають до переліку засад усунення глав держав з посад? За своїм характером таку еволюцію демократичною не назвеш. Це -- крок назад. Разом з іншими "нововведеннями" відмова від зазначених засад імпічменту віддзеркалює та закріплює конституційну тенденцію, що склалася, -- піднесення президентури в системі розподілу влад за рахунок зниження ролі і місця в цій системі парламенту.
Могутньою зброєю оформлення і закріплення цієї негативної тенденції на конституційному рівні є антипарламентський спосіб підготовки та прийняття чинних основних законів. Адже діючі нині Конституції Росії, Казахстану, Білорусі розроблялись виконавчою владою без безпосередньої участі представницьких органів і приймались на референдумах, які призначались та проводились на основі президентських указів в умовах розпуску або розгону парламентів.
Щодо Конституції України слід констатувати таке. Хоч вона приймалась на останній, так би мовити, хвилі, процес її створення характеризувався значними труднощами, повільністю, неузгодженістю, особливо в 1994-1996 роках, оскільки саме в цей час тенденція піднесення президента над парламентом екстраполювалася також на конституційний процес. Конституційна правотворчість із функції Верховної Ради трансформувалася в сумарну функцію двох гілок влади: першої і другої, з перевагою в бік останньої. Тим самим адекватне співвідношення було закладене в текст проекту Конституції України, схваленого Конституційною комісією та поданого на розгляд Верховної Ради. Проект моделював інститут надпрезидентства та безвладний парламент, відсунутий на другий план.
На стадії парламентського розгляду проект Основного Закону, який дістав назву "президентського", було перероблено. Фактично у стінах Верховної Ради народився новий проект головного акта України. Він істотно перебудував модель першої гілки влади шляхом вилучення з проекту Конституційної комісії низки антидемократичних, анти-парламентських рішень і впровадження положень, тією чи іншою мірою спрямованих на врівноваження президентської шальки терезів та створення прогресивнішого конституційно-правового статусу загальнодержавного представницького органу народу. Але руйнівний потенціал Конституційного договору 1995 року між Верховною Радою і Президентом був настільки могутній, що виконавчі структури, зіпершись на згаданий антиконституційний акт, не просто втручалися у діяльність Верховної Ради, а й дозволяли собі застосовувати певний тиск, а то й погрози [22, 6].
Опір виконавчих структур парламентським зусиллям демократизувати проект Основного Закону, підготовлений Конституційною комісією (президентський), вилився в гостре та небезпечне для всього суспільства протистояння першої та другої гілок влади. Прагнучи взагалі відкинути варіант конституційного проекту, вибудований Верховною Радою, та добитися прийняття президентського, виконавча влада, на порушення Конституції та Конституційного договору, запланувала антипарламентський спосіб створення бажаної їй Конституції, оминаючи Верховну Раду.
26 червня 1996 року, коли Верховна Рада займалася вирішенням конституційного питання, Президент України видав указ "Про проведення всеукраїнського референдуму з питання прийняття нової Конституції України". Відповідно до згаданого акта, на 25 вересня 1996 року намічалося конституційне волевиявлення народу.
Необхідно зазначити, що появі названого акта передували висловлювані в різних формах однозначні трактування референдуму як найдемократичнішого, найлегітимнішого способу прийняття Основного Закону. Такий погляд не відповідає ні світовій конституційній теорії, ні досвіду проведення конституційних референдумів. Народне волевиявлення -- справді прогресивний спосіб прийняття демократичних конституцій, проте тільки за умови їх розробки, розгляду та попереднього схвалення (затвердження) парламентом або демократично обраним спеціальним представницьким органом народу, Конституційними (Установчими) зборами (радого, асамблеєю тощо). Але на референдумах одержують "так" і реакційні, консервативні конституції. Негативні наслідки пов'язуються з розробкою основних законів у коридорах виконавчої влади, які акумулюють інтереси цієї влади, тому вона використовує референдум як спосіб усування парламенту від прийняття конституції.
Повертаючись до України, обмежимося констатацією того, що передбачуваний президентським указом конституційний референдум був дуже далекий від створених у багатьох країнах зразків підготовки та прийняття конституцій всенародними голосуваннями, до яких маємо прагнути.
Верховна Рада подолала цю складну ситуацію і 28 червня 1996 року кваліфікованою більшістю голосів народних депутатів України прийняла нову Конституцію республіки. Зміст Основного Закону порівняно з проектом, який президентським указом було призначено для передачі на всеукраїнський референдум, більш демократичний. Після прийняття Конституції Верховною Радою Президент скасував свій указ про проведення конституційного референдуму, видавши указ від 1 липня 1996 року "Про визнання таким, що втратив силу, указу Президента України від 26 червня 1996 року № 46" [22, 7].
Використання референдуму як самостійного способу прийняття конституції, розробленої поза безпосередньою участю парламенту або спеціально створеного представницького органу народу, не відповідає принципам демократії, не узгоджується з прогресивним досвідом, нагромадженим конституційною правотворчістю країн світу після Другої світової війни.
2.3 Застосування референдуму у конституційній відповідальності
Антипарламентський метод використання конституційного референдуму деякими пострадянськими республіками нічого спільного не має із застосуванням конституційного референдуму як дієвого інструменту безпосередньої демократії і вираження волі народу.
У цьому плані привертає увагу позитивний досвід низки країн Західної Європи, особливо процес створення конституцій "другого покоління", зокрема Конституції Іспанії 1978 року. Проект названого акта розроблявся парламентською комісією, яка створювалась кортесами. Конституція була прийнята на сумісному засіданні палат кортесів абсолютною більшістю голосів 31 жовтня 1978 року, а вже 6 грудня затверджена на референдумі і після підписання королем вступила в силу 29 грудня 1978 року.
Дуже важливим є те, що демократичній тенденції конституційної правотворчості притаманна спадкоємність. У новітній час це підтверджує польський досвід. Конституція Польщі прийнята Національними Зборами 2 квітня 1997 року, а 25 травня того ж року затверджена загально-польським референдумом.
Взірцевий і прогностичний аспект конституцій. Створені на базі широкого демократизму, вони закріпили і спадкоємність демократичного порядку внесення змін до основних законів та прийняття нових конституцій. Це втілюється в нормах основних законів, які визначають порядок вирішення всіх принципових питань конституційної правотворчості.
Конституція Іспанії визначає суб'єктом призначення референдуму короля, встановивши при цьому, що референдум призначається у випадках, передбачених Основним Законом (ст. 62). Застосування референдуму як самостійного способу змін Конституції або її прийняття, оминаючи представницький орган іспанського народу, неможливе. Закріпивши референдний спосіб змін основного закону чи його перегляду, конституція обумовлює використання народного волевиявлення з попереднім розглядом зазначених питань парламентом. Згідно зі статтями 87 та 166 право ініціативи конституційної реформи належить уряду Іспанії та палатам парламенту. Крім цього, збори автономних співтовариств можуть звернутись до уряду з проханням про висунення законопроектів, а також представляти в президію конгресу (палати) законодавчі пропозиції. Текст конституційних поправок, відповідно до статті 167 конституції, приймається кортесами, а після цього виноситься на референдум для його ратифікації за пропозицією не менше десятої частини членів однієї з палат кортесів [16, 78].
Конституція Польщі наділяє правом внесення проекту закону про зміни Конституції не менше однієї п'ятої частини депутатів, сенату, а також Президента Польщі (п. 1 ст. 235). Зміни Конституції здійснюються ухваленням закону, до того ж, в однаковій редакції спочатку сеймом, а потім сенатом. Більш ускладнений порядок встановлено щодо змін розділів: І -- Республіка; II -- Свобода, права й обов'язки людини і громадянина; XII -- Зміни Конституції. Відповідний закон ухвалюється сеймом і сенатом. Але пункт 6 статті 235 закріплює можливість як мінімум п'ятої частини депутатів сенату або президента, тобто суб'єктів, які мають право вносити законопроекти про зміни Конституції, протягом 45 днів після постанови сенату про закон вимагати проведення стверджувального референдуму. З пропозицією з цього питання названі суб'єкти звертаються до маршала сейму, який призначає референдум. Зміни Конституції вважаються прийнятими, коли за них висловилась більшість тих, хто брав участь у голосуванні. Маршал сейму представляє прийнятий закон президенту, який підписує його протягом 21 дня та видає розпорядження про опублікування.
Характерна особливість польської моделі референдуму полягає в тому, що Конституція абсолютно чітко і недвозначно втілює концепцію верховенства парламенту у відносинах, пов'язаних із застосуванням конституційного референдуму. Це підтверджує порівняння проаналізованої статті 235 зі статтею 125 Конституції, яка регулює питання загально-польського референдуму. Право призначати цей референдум належить сейму або президенту республіки за згодою сенату. Відносно ж конституційного референдуму, як наголошувалося, згадане право надається лише одому суб'єкту -- маршалу сейму.
Загалом досить показово, що країна, яка є своєрідним взірцем для держав, утворених на території колишнього СРСР і яка водночас має чимало спільного з ними, зуміла вибудувати суворі конституційні перепони можливому використанню виконавчою владою однієї з основних форм прямого народовладдя в антидемократичних цілях, про що ще в першій третині XX століття писав Каре де Мальбер. Цілком закономірно, що інші підходи, реалізовані в процесі підготовки і прийняття чинних конституцій у молодих державах на терені колишнього СРСР, негативно позначились на вирішенні питань про зміни конституцій та прийнятті нових основних законів.
Прискіпливої увага потребує питання конституційного закріплення суб'єктів призначення загальнонаціонального референдуму. Як свідчить порівняльний аналіз, конституційний процес ряду пострадянських республік характеризується негативною тенденцією позбавлення парламенту права призначати референдум та наданням згаданого права президентові. Це твердження чітко віддзеркалює еволюція відповідних конституційних конструкцій за час, що минув після здобуття незалежності [16, 79].
Реформована Конституція Росії 1978 року закріплювала прийняття рішень щодо проведення республіканського народного голосування (референдуму) з'їздами народних депутатів (п. 3 ст. 104). Верховна Рада могла проголошувати всеросійський референдум, призначений за рішенням з'їзду або на вимогу не менше одного мільйона громадян Росії чи не менше третини народних депутатів Росії (п. 25 ст. 109).
Реформована Конституція України 1978 року відносила прийняття рішень про проведення всеукраїнських референдумів до виключного в
Розвиток конституційної відповідальності в різних країнах курсовая работа. Государство и право.
Реферат По Экологии Для Детей 2 Класс
Дипломная работа по теме Технология возведения зданий и сооружений
Медный Всадник Сочинение 10 Класс Кратко
Доклад: Роль рынка в эволюции рекламы
Контрольная работа по теме Исследование рынков сбыта и определение потенциального спроса на новое изделие. Планирование цены на машиностроительную продукцию в системе маркетинга. Коммерческое планирование и оценка целесообразности развертывания выпуска нового изделия
Курсовая работа: Активизация познавательного интереса на уроках биологии. Скачать бесплатно и без регистрации
Пенсии По Старости Дипломная Работа
Шпаргалки На Тему Лабораторный Практикум По Бухгалтерскому Учету
Договор международных перевозок
Итоговая Контрольная Работа 8 Класс Немецкий
Реферат по теме Система оптической записи "компакт-диск"
Реферат: Покупка и продажа ценных бумаг гражданами
Реферат: Business Productivity Growth Hypothesis Essay Research Paper
Курсовая работа по теме Общество с ограниченной ответственностью, как юридическое лицо
Реферат по теме Специфика деловой коммуникации
Курсовая работа: Особливості призначення покарання
Сочинение На Тему Одиночество 11 Класс
Практическое задание по теме Разработка технологии изготовления Ручки
Контрольная Работа На Тему Финансовый Магазин
Конституционно Правовой Статус Российской Федерации Курсовая
Асимметрия мембран - Биология и естествознание реферат
Меры уголовно-процессуального принуждения - Государство и право контрольная работа
Тушение пожаров в музеях, библиотеках и на выставках - Безопасность жизнедеятельности и охрана труда реферат