Розповідь про неспокій. Фрагмент

І нам запропоновано: негайно «самоліквідуйтеся», не то... погано вам буде, якщо доведеться ліквідувати вас спеціальним декретом влади.

Пригадую, як це було.

Перший раз (це було 12 січня 28 року) Куліш з Епіком прийшли надвечір з ЦК, з відділу преси, якому тоді підлягали всі ідеологічні творчі організації, і терміново на вечір скликали усіх ваплітовців. Всі не могли зійтись — не всі були в Харкові, а декого не встигли повідомити. Зійшлося, либонь, чоловіка з п’ятнадцять, але наша групка опозиції (Йогансен, Слісаренко, Іванов, Вражливий, я) прийшла повністю. І почалося з скандалу — зіткнулися Куліш і Слісаренко. Куліш поінформував, чого його кликано до ЦК, що запропоновано «самоліквідацію», поки не пізно, і Слісаренко, як завжди, й буркнув: от і добре, давно пора... Куліша кинуло в сказ. Такого я за ним досі не знав: почервонів, волосся сторч, руками розмахує: «чорний янгол!» — репетує. І пішов пригадувати Олексі все: і як у символістах ходив («На березі Кастальському»), і як у футуристи був перекинувся (причетність якийсь час до Семенківського Аспанфуту), і що в повісті «Кислокапустянська республіка» спаплюжив, мовляв, взагалі Україну, і що в недавньому конфлікті з Довженком (Куліш з Хвильовим заперечували Довженків «Арсенал») та з Бажаном (виступ Бажана разом з Семенком та Шкурупієм у збірнику «Зустріч трьох») саме він, Слісаренко, підбив всю нашу опозиційну групу і за нею й усіх голосувати проти виключення з Вапліте Бажана, і пішов, і пішов, — «чорний янгол української літератури!..» «Чорним янголом» Куліш з того часу завжди кляв Слісаренка: на той час він уже читав у рукопису роман «Чорний янгол» і робив усе від нього залежне, щоб роман не був надрукований.

Вибух Куліша, власне, й вичерпав все «обговорення» пропозиції про самоліквідацію. Епік зачитав проект резолюції: самоліквідуватися, — не пригадаю вже точно, які виставлено в тій резолюції мотиви. Либонь, нейтралістські: «організація пережила себе», «розвиток культурної революції в країні підказує нові форми» абощо. Проголосували. Пам’ятаю точно: чотирнадцять «за». Проти могло бути тільки двоє чи троє: сам Куліш, сам Епік та ще Аркадій Любченко — секретар. Доручили Епіку з Аркадієм Любченком скласти проект листа-повідомлення в пресу про кінець Вільної Академії Пролетарської Літератури. Домовились підписати всім, але для підписування не збиратись, а адміністратор Вапліте Гарбуз усіх обійде і дасть на підпис кожному.

Та склалося інакше. Чотирнадцятого знову задзвонили телефони: терміново знову скликаються збори ваплітовців! Справа якнайважливіша і буде присутній, балакатиме з нами чи не сам своєю персоною секретер ЦК.

Збори відбулись о сьомій годині в будинку Блакитного, у великій бібліотечній кімнаті, в м’яких глибоких кріслах довкола величезного, мореного дуба столу. Сам секретер ЦК не прийшов, але провадив збори не голова колишього, самоліквідованого ВАПЛІТЕ, а начальник відділу преси ЦК Андрій Хвиля. Поруч сидів член Політбюро партії Панас Любченко.

Власне, то була наша — всього колективу ваплітовців — перша зустріч з представниками влади. Досі жоден з ваплітовців, окрім керівництва, до ЦК й не потикався. Якщо були справи в ЦК або якщо у відділі преси вважали за потрібне говорити з Вапліте, то йшов до ЦК президент та його заступники — Хвильовий з Досвітнім та Яловим, пізніше Куліш з Епіком, — говорили, що треба, а тоді інформували, чи й не інформували усіх нас, позапартійну ваплітовську «масу». Адже ми, маса, були позапартійні, а комуністами були керівники нашої організації: Хвильовий з Досвітнім і Яловим, потім Куліш з Епіком. І ми, позапартійні, в питаннях ідеології цілковито на них покладалося — нехай вони й розбираються в усіх цих питаннях, на те вони й комуністи. Інші комуністи, комуністи з інших літературних організацій вважають, що вони не мають рації, помиляються? От і розберіться між собою — всі ж ви члени однієї партії, комуністи. ЦК партії засуджує ваші позиції? Ідіть в ЦК і з’ясуйте, доведіть, переконайте, виправте, що не так і тоді розкажіть нам — ми ж вам цілком довірилися!.. Звичайно, це було наївно, примітивно, навіть безхребетно, але це так було — нікуди правди діти... Та тепер, на цей раз, було вже по-інакшому: тепер мова велася до всіх нас, отже й до кожного зокрема — комуніста чи позапартійного. І мова була сувора.

Звичайно, ми були винні. Юнацька зухвалість, молодецька фронда, безпредметне «свободолюбство», навіть певна анархістичність, нехай і націоналістичні помилки — не у всіх, а в декого. Але ж — тулити це гамузом і до всіх! Чому? За що? І навіщо? Ми сиділи понурі, червоні, люті.

Тепер вже до нас ставилися вимоги. І неабиякі. Наша «нейтралістська» резолюція не влаштовувала. Вимагалося від нас — признати себе винними в усіх смертних гріхах: що ми свідомі націоналісти, мало не самостійники; що у своїх творах ми заховували, мовляв, другий, завуальований антирадянський зміст; що ми цей «другий» крамольний зміст наших проклятих творів умисне і потай поширювали серед людей; що це не може бути кваліфіковано інакше як [контрреволюція] антирадянська позиція... В чому й зізнаємося, каємося і засуджуємо...

Ми сиділи прибиті й приголомшені, і — чи то пам’ять зраджує мене, чи так і насправді було, — я не пригадаю, щоб хтось із нас взяв слово і виступив. Зате пам’ятаю добре, як Хвиля обіцяв «всепрощення» і всячеські блага тому, хто прилюдно виступить і засудить себе й товаришів, гучно проголосить анатему в бозі почилій ВАПЛІТЕ. Того, обіцяв Хвиля, буде навіть... прийнято до ВУСПП. І Хвиля закликав — негайно рвати з ваплітовським грішним минулим і чимдуж вступати до праведного, святого та божого ВУСППу. Ця пролетарсько-святенницька організація може видати індульгенцію кожному.

Потім була перерва — чи то на «перекур», чи то для того, щоб «обдумати» та «одуматися».

Всі розбрелися по кутках. Сиділи мовчазні й понурі. Куліш з Любченком зійшли у підвал, до буфету, хильнути по чарці гіркої. Йогансен покликав мене, Слісаренка, Іванова й Вражливого.

— Хлопці, — сказав Йогансен, — як до ВУСППу рекрутами по набору йти, то вже, краще, давайте свою добровільну організацію закладемо.

— Яку? — поцікавився я.

— Байдуже. Будь-яку. Яку завгодно. Хоч під три чорти, аби не під три Івани! (Три Івани — лідери й керівники ВУСППу Микитенко, Кириленко, Ле. Четвертий Іван — Кулик на той час ще, либонь, не приїхав з Канади).

Слісаренко закопилив губу, нюхаючи свої піжонські вусики:

— Може, годі вже з організаціями? Побудемо просто письменниками.

— «Дикарями» можна тільки на курорти їздити, — слушно парирував Йогансен, — та й те незручно: за сніданком, обідом і вечерею в черзі стояти. Нині доба примату організованого населення. Мусимо бути членами будь-якої організації. А то батогом заженуть до ВУСППу.

Слісаренко скептично оглянув чотирьох перед ним:

— Яка ж із нас організація? Півдесятка! Півдесятками тільки крашанки на базарі торгують.

— А чим з нас не організація? — не здавався Йогансен. — Навіть комфракція є: Павлуша! (Іванов був членом партії).

Слісаренко пирхнув:

— Організація! Один поет, чотири прозаїки...

— Ну, — згодився Йогансен, — поет і справді тільки один. Але ж поезія — відсталий і безперспективний жанр. Зате прозаїків у нас п’ятеро, п’ятеро драматургів, п’ятеро критиків, п’ятеро перекладачів...

Він мав на увазі, що кожен з нас працював у всіх цих жанрах.

Та жарти доводилось уривати — кликано на закінчення засідання.

Тепер справа пішла швидко. Хвиля запропонував новий текст резолюції — з каяттям і засудженням, а щоб не трапилося наглого зриву — раптом голосуватимуть проти, то оформлено було так, що позавчора прийнято чотирнадцятьма голосами, то тепер голосуватимуться лише додатки і поправки — в принципі, а зредагувати — доручити ліквідкому, який і обрати зараз.

Ліквідком обрали. Не пригадаю його складу. Секретарем був затверджений колишній секретар колишньої ВАПЛІТЕ Аркадій Любченко.

На тому Вільна Академія Пролетарської Літератури після дворічної крамольної діяльності і припинила своє існування.

Було це 14-го січня тисяча дев’ятсот двадцять восьмого року.

«Ваплітовців» за весь час існування ВАПЛІТЕ було всього двадцять сім чоловік: Бажан, Вражливий, Громов, Демчук, Дніпровський, Досвітній, Епік, Іванов Павло, Йогансен, Квітко, Куліш, Коцюба, Копиленко, Лейтес, Любченко Аркадій, Майський, Панч, Сенченко, Слісаренко, Смолич, Сосюра, Тичина, Фельдман. Хвильовий, Шкурупій, Яновський, Яловий.

Оце й усі.

З них до сьогодні пішли з життя вісімнадцятеро, хоча «своєю смертю» померли тільки троє: Дніпровський, Яновський та Копиленко. Та ще, кажуть, помер і Аркадій Любченко — на еміграції, зрадник, фашист.

Першим пішов із життя той, хто придумав Вапліте та організував її — Микола Хвильовий: кінець кінцем, це також було «завершення ваплітянства».

Як це було — за яких обставин відбулася смерть Хвильового — мені й хочеться записати.
Ф. 169, оп. 2, спр. 85, арк. 146–152.

https://litakcent.online/2020/07/31/miy-ulyubleniy-seksot-10-faktiv-pro-yuriya-smolicha/