Розділ 7

Монтьєр. Цей чоловік мені не подобався від самого початку. Хвалькуватий та надокучливий персонаж, який стане ключовим в розвʼязці. Це дратувало, дратував і факт того, що саме я мушу довести цю справу до кінця. Мене поглинала апатія, особливо після ранкових подій – тягуча, холодна, без радості чи горя. Вона була така прісна, як каша на сніданок в благодійних їдальнях при церкві.

Мій друг був за кермом. Все та ж машина, але курс на інший маєток. І я, звісно, був поруч. Не хотів відволікати його балачками, тож ми просто мовчали, слухаючи як тарахкотить двигун. Ранок точно не з легких, але принаймні нам не довелося їздити з трупом до містечка. Все корисне з тіла безневинної вже філігранно зібрали. Її закопають сьогодні, з «урочистостями» доручили допомогти тим двом простакам. А ми, як серьозні поліцейські підемо розпитувати головного підозрюваного. Але про що? Зачіпок і двох трупів не вистачить, щоб він повірив у власний злочин якого не скоював. Тож треба просто знайти щось цікаве в його домі: підтвердження хабаря, махінацій, чого завгодно аби притягнути це за вуха і скласти 2+2.

– Ми в змозі обшукати маєток того італійця?

– Без певних ордерів – не маємо права, Едгаре – тактовно відповідає Томас не зводячи свій пильний погляд з сільської місцевості.

– Хм.. – я задумався і потер підборіддя – можливо обхитрити якось? Ти забалакаєш їх, а я прокрадуся тихенько і знайду всі докази? – в очах промайнула іскра старих витівок і я згадував часи бешкетування в притулку.

– Кажеш так, ніби ти знаєш точно де вони лежать – відповів Томас якось сухо, тому я на мить замовк. Звісно, міг би підложити якісь докази, але так не цікаво плюс більше мороки. Воно мені не треба. Стів сам сказав прикинутися детективом от я і граю свою роль.

– А чого не знаю? – знаю. У всіх бізнесменів головне ложе скарбів це кабінет. – викрутився я не бажаючи залишати тишу між нами – В Флітвела ми знайшли багато цікавого, думаєш у його правої руки буде менше таємниць?

– До речі, що до цього, якщо встигнемо, звісно, заїдемо до нотаріуса призначемо зустріч і особисто пояснимо ситуацію. Адреса в мене є – додав спокійно Том, проігнорувавши мої слова. Звісно, цей поліцейський моментально змінюється на очах, коли відбувається щось похмуре. Тоді мій розум повільно згадував Францію. Картина висіла перед очима: тихий березень, труп поліцейського, який лежав на червоному коврику в одному з готелів, зовсім свіжий, а ми не встигли його врятувати через банальну помилку часу. Можливо це підсвідомо нагадало йому про той випадок. Брови Томаса хмурилися від суму і несправедливості ще з самого ранку, тож не виключено, що я правий. В принципі, як завжди.

Автомобіль зупинився біля входу. Ми одночасно вийшли і озирнулися. Осіннє повітря вже встигло прогрітися з того холодного ранку. На диво було сонячно. Хотілося б думати, що це хороший знак. Різкий хлопок дверцятами машини нагадав – цього разу не варто витріщатися на блакитненький фасад з білою ліпниною. Хоча дуже хотілося. Прикувало мій погляд лиш два лебеді, обрамлені над входом в помешкання італійців. Занадто миле гніздечко для Монтьєра, але ж не доцільно думати, що дім спочатку належав цьому засранцю. Тим не менш ми вже піднімалися по мармурових сходах. Двері відчинилися. Такий візит важко було про ігнорувати, але для мене шоу тільки почалося.

– Добрий день. Чим можу допомогти? – дворецький скандинавської зовнішності, охайного вигляду зустрів нас не надто дружелюбно, ніби захищаючи щось дорогоцінне в цьому домі. І це щось стояло по заду. Бліде, молоде та хворобливе личко у вишуканому, шовковому вбранні. Виглядала ніби ось-ось могла впасти. Квіточка, яку тільки що зрізали, лишаючи повільно в’янути наодинці у хрустальній вазі з водою.

– Ми з поліції, – спокійно каже Томас, показуючи відповідне посвідчення. – Потрібна коротка розмова з містером Монтьєром, – нічого лишнього, строгі рухи і чітка дикція, я ж стояв поряд виглядаючи личко красуні. Щось в цій ніжності зачаровувало. Єдине, мені не подобалося зібране каштанове волосся, як у її братика. Надіюсь його дурний характер не сімейна хвороба.

– Пан Монтьєр відсутній. Він поїхав до міста ще вчора. – відповів тактовно, хоч з ноткою грубості світловолосий.

«От же ж італійський гад! Я за ним бігати не збираюся! Не хоче говорити то хай тікає. Мені то що? Всього лишень треба його заарештувати. Все. Просто, чи не так?» Я відвів погляд не витримуючи цієї білосніжної пики і видихнув.

– Тоді, можливо, з кимось із родини? – м’яко уточнив, не бажаючи відступати від наміченого. – Це питання з яким не можна зволікати.

– Вибачте, але для чого вам потрібен мій брат? – в розмову втрутилася міс «бліденьке личко».

– Не знаю чи розповідав ваш брат, пані, але він один з головних підозрюваних в убивстві пана Флітвела – я ввічливо констатував ситуацію.

– Тому деякі питання краще з’ясувати завчасно, поки не пізно. Повірте, ми тут не просто так. – уточнив спокійно Томас, ховаючи свіоє посвідчення в кишеню.

– Ви маєте ордер?

– Ні. Але ми й не збираємось нишпорити. Лише трохи поспілкуємось. Усе, що скажете, може допомогти вашому братові. Якщо він невинний – то тільки виграє від нашого візиту. – запевнив я і легенько посміхнувся. Знак ввічливості не більше, але зловив себе на думці: «як гарно обманювати маленьких пташечок».

Через секунди її сумніву ми все ж зайшли всередину. І я помітив цікаву деталь. Одна її рука була схована під бархатною, темно-синьою тканиною, що пасувало до її стрічки у волоссі. Інша тримала сріблясту тростину легенько спираючись на неї.

– Ідіть за мною, джентльмени – сказав ніжний, трохи кволий голос, як і її повільні рухи. Ми з Томасом переглянулися і попрямували слідом – у вітальню. Повітря зустріло нас прохолодою і порожнечею нагадуючи, що ми тут не бажані гості. Навіть, ледь вловимий запах лаванди не помʼякшив ситуацію. Ми сіли на шкіряні старі стільці навпроти молодої панночки. Твердість та незручність цих сидінь підтвердили мої здогадки про те що тут бували тут рідко. Я почув шурхіт і здригнувся від неприємних звуків. Але це лише дворецький поправляв важкі бордові штори звільняючи місце для промінчиків сонця, що ледь підсвічували карамельний стіл між нами. Його погляд так і шкрябав по моїх зіницях, тому я не став давати йому цю садистську насолоду і перевів погляд на фігуру по переду. Її білесеньке вбрання подібне на нічну сорочку хвилями розкинулося по диванчику кольору кави. Легкі лінії не чіткий силует і майже вся шкіра закрита, окрім однієї руки без рукавички, що акуратно лежала на її колінах. Побачивши мій зацікавлений погляд, сестра Монтьєра закрила свою недосконалість іншою рукою в рукавичці. Шкіра на кісточках була тонка, злегка натягнута, суглоби дещо набряклі, пальці викривлені в м’якому, майже непомітному вигині, ніби застигли в незручному русі. Вперше бачив щось подібне, навіть не міг назвати точно, що це за хвороба про яку так розказував італієць, щоб швидко змитися.

Ото ж нам подали чай і ми представилися. Каштановолоссу звали Ізабелла, таке наївне імʼя для тієї в чиїх очах читалася меланхолія, а можливо це просто осіння хандра.

– З вашого дозволу розпочнемо, мадам. Хотілося б, насамперед дізнатися, які стосунки були у вашого брата та пана Флітвела – спокійно почав допит Томас, а я ж оглядав вітальню. Намагався придумати, як злиняти звідси без наглядача у вигляді дворецького.

– Чесно, містер Флітвел рідко бував у нашому маєток. Навпаки, мій брат часто навідував його, через роботу, звісно. Тож мені здалося, що вони досить близькі. Він довіряє Лоренцо, а той йому. – тактовно сказала пані. Видно, що дає глухі відповіді, щоб швидше завершити розмову. Подивився на Томаса скеровуючи його погляд на дворецького, а потім з драматизмом зітхнув.

– Бачу ваша родина, має дещо схожі деталі в інтер’єрі. Це дуже висвітлює, навіть, вашу естетичну схожість – почав я, зацікавлюючи в розмову юну леді, в надії, що вона поведеться на цю маленьку хитрість. Томас знав цей трюк добре, тож просто кивнув готуючись мені підіграти.

– Ох, ви помітили це, правда? Я була в маєтку Флітвелів лише кілька разів, але можу погодитися з вами, що до схожості декору – вона м’яко усміхнулася, я теж постарався не виглядати хитро.

– Знаєте, мій напарник не тільки хороший детектив, але й мистецтво знавець – підіграв мені Томас киваючи у вихвалянні.

– Та невже? Цікаво, як ці дві професії поєднуються в такому молодому чоловікові – каже Ізабелла люб’язно. А я був радий трохи покупатися в цій похвалі.

– Ви мені лестите, пані. – я поклав руку на груди і в подяці трішки нахилився –  Але мушу визнати це дуже приємно. Ви не проти, якщо я трішки прогуляюся по вітальні чи холу? Бачив там цікаву скульптурну композицію.– заінтриговано підняв бровами і продовжив з тим же ентузіазмом – Знаєте чим дивувати гостей, правда ж?

– Звісно, скульптура самого Посейдона. Ваша правда, вона справді варта уваги, особливо, враховуючи те, що розкіш виготовлена італійськими майстрами – мовила вона з легким запалом в очах, але потім глянула на дворецького. «Ні, тільки не це». В мене була надія декілька секунд перш ніж вона продовжила – Пане Ерікссон можете провести гостя до холу, прослідкуйте щоб не йшов на гору – уточнює строгіше. Все ж ця мила квітка – отруйна. Трохи стряхнув одяг, коли підіймався і вклонився в знак подяки.

 – Які манери, пане Рейвенморе, не варто – додає Ізабелла. Я підняв їй настрій і трохи рівень довіри. Глянув на Томаса, щоб той продовжував допит, поки я попрямував назад до холу.

Перший раз я не помітив цю інсталяцію, бо був дещо спантеличений красою та деталями пташечки, що мешкає тут. Тож просто стояв і розглядав спочатку картину загалом. Мармурова скульптура по центру сходів закривала пустий проміжок між ними, разом з квітковими композиціями у низу. Це давало будинку життя: кущові троянди, різна зелень, назву якої я не знав, і малесенькі білі дзвоники, як краплинки дощу. Всі вони цвіли навколо невеликої статуї Посейдона, з позолоченими деталями. Я підійшов ближче, щоб торкнутися мармуру і позолоти. Вибачте, не втримався. Але ця помилка вартувала мені попереджувального кашлю дворецького, та холодного погляду, що пронизував мою спину. Довелося відступити. Почав розмірковувати про наступний крок. Тоді мій погляд перекочував до сходів – найцікавішого, а головне недозволеного. Ох, цей другий поверх був, як заборонений плід від чого пробратися туди було ще спокусливіше. Мені залишалося одне, або молитися богам, в яких я не вірю, щоб дворецький відволікся, або взяти все в свої руки. Але як? Я пройшовся назад до входу у вітальню, трохи слухаючи допит, але увага була сфокусована на причесаного блондина. Містер Ерікссон дивився на свою пані. Тоді і прийшла ідея.

–   Вибачте, ви не могли б принести мені води. Голова трохи паморочиться від цієї краси. А можливо після дороги – зіграв я слабкість, трохи опустив брови і зробив очі жалю, що передають мій «горе-стан».

–  Звісно, сер – дворецький лише хмикнув не вірячи моїй драмі, але через секундну паузу кивнув і його лице знову стало нейтральним. Тоді він пішов на кухню.

Коли ворожий силует зник з поля зору, я в темпі беззвучного вальсу побіг по сходам на гору. Головне робити все швидко і непомітно. Швидко. Непомітно. В русі. Я рахував секунди, серце сильно калатало від якогось азарту і легких веселощів минулих часів. Мої руки смикали ручки кожної кімнати, яка траплялася на шляху. В надії знайти то самий кабінет Монтьєра. Спальня, ще одна спальня, бібліотека, майстерня, гардеробна, знову спальня з покоївкою. Стоп. Я зачинив двері, але стук був чутний тож заховався за кутком у коридорі. Навпроти мене були ще одні, але я поки їх не відчиняв. Притулився до стінки, намагаючись злитися з візерунком, як хамелеон. Ніхто не помітить, правда? Ті двері відчинилися. Я затримав дихання.

– Анна, це ти? – почувся ніжний жіночий голос покоївки. Після неї – мертва тиша. Ще секунда – почув хлопок. Я видихнув з полегшенням. Підійшов до дверей навпроти – «Чорт. Закрито».  Напевно, це й  був бажаний кабінет. Я машинально постукав по тканині пальта, намацуючи, щось плоске та холодне. У внутрішній кишені відчув, щось знайоме – невеличкий металевий футляр, як цигаркова коробка. Пальці одразу впізнали цю шаршавість, яка була зі мною не одні роки. Давненько його з глибини кишені не діставав, але часу для ностальгічних роздумів тут бракувало. Тому відкрив кришку з тихим клацанням і побачив знайомі інструменти: лопатка, гачок, ключ-трюк. Відмички тонкі, злегка потемнілі від часу. Я криво усміхнувся. Мені було цікаво, чи мої руки ще пам’ятали фокуси минулого.

Голова покрутилася по сторонах. З одного боку глухий кут, з іншого може визирнути будь хто. Не гаючи часу я приступив. Намацав замок, прихилився, вивчаючи різьбу на латуні.

  «А це легше ніж я очікував» – мої пальці працювали наче самі. Цю легку гру вивчив ще коли був підлітком. Чим складніше був замок тим цікавіше. Клац. З цим завданням декілька моїх стареньких інструментів справились майстерно.

Увійшов, закрив за собою двері, дивився на замок проводячи ментальні дискусії чи закриватися в цій кімнаті. «До біса». Тоді, легенький повторний «клац» і мене ніхто не тривожитиме. Навіть, хазяїн не дізнається, що я тут був. А йому й не треба.

Перевівши подих, я оглянувся. Кімната освітлювалась майже повністю. Сховатися від сонця виявилося неможливим. Чи то вікна були такими, чи то господар не любив штучні речі сучасності, але мені це не було до вподоби. Не потрібно, щоб хтось бачив мою шевелюру з саду, тож вирішив цю проблему швидко, на половину зсунувши штори. Без світла лишати це місце не хотілося.

Наступним пункт в моїй методичці – перерити все верх дном. В елегантній манері, звісно. Спочатку стіл. Він стояв перпендикулярно вікну ближче до глухої стіни попереду мене. Я зробив крок. Торкнувся краю пальцями провів по різьбленнях рослинних візерунків з лакованого дуба. Оглянув, що було на цьому вишуканому масивному столі і зрозумів, що предметів не більше ніж у Флітвела. Чорнильниця, прес-пап’є з фігуркою срібного лебедя зверху, звісно, ніж для листів та графин з залишками коняку – стояли по кутках. Робочий простір по середині залишився пустим. Нічого цікавого.

Сів за зручне крісло, шкіра проскрипіла під моєю вагою і я вальяжно відкинувся на спинку. Потім почав витягувати одну шухляду за іншою. В мене ще був певний час поки дворецький не зрозуміє, що я втік з під його носа. З першої комірки дістав папки. Почав переглядувати їх по назвах. Тоді я натрапив на червону шкіряну папку, яка лежала в кінці стопка. Вона єдина не мала назви. Нетерпляче я відкрив це.

– Не може бути? – моїй очі розширилися від здивування. Я тихо вилаявся, потім знову прочитав в думках «Боргова записка». Я пробігся очами по тексту в легкому шоці. Бізнес Флітвела потопав в боргах. Треба сказати Клінту, або Стіву, або Даніель. Їм не потрібна така підстава. Бо якщо в спадок перейде все Мартіні, то тоді ці сюрпризи будуть лише мінусом для воронів і більше ніж на 4 нулі точно. Моє серце забилося в легкій паніці. Що тоді робити? Чи має сенс взагалі, що я щось ту роблю? Звісно немає! Ніколи не мало. Я не хотів брати участь в цьому з самого початку. Я так і Томаса можу підставити, викрити себе, викрити Даніель. Це буде гіршим провалом, страшніше ніж моя потенційна смерть. Знову шукати дім я не хочу. Перебиратись на північ Англії також.

Мої руки потягнулися до обличчя змиваючи паніку, я швидко зібрав папки і поставив їх на місце в ідентичному порядку, потім відкрив наступну. «Зберися, Едгаре це не кінець» повторював під ніс, трохи вдаряючи себе ж по коліну, щоб заспокоїтися. Така стара, дурна звичка ніколи не допомагала. В будь-якому випадку Клінт знає, що робить. Цей чорт має знати. Інакше…

Я видихнув, побачив сміття, відкриті листи і журнал в середині другої шухляди. Звісно вийняв, але перед тим, як оглянути той шкіряний записник, моє око побачило підозріле надуте дно. Взяв до рук срібного ножа для листів і спробував зачепити дерев’яну деталь, щоб підняти. Спрацювало. Тут сховалася ще одна невеличка папка і ключ. Мої брови насупилися, коли я оглядав ажурний метал, а потім полиці по праву сторону, візуально шукаючи замок до знахідки. Але спочатку ключ відклав, замість цього листав знайдені документи.

– Порт… що? – моє тіло застигло на кілька секунд перш ніж я перечитував слово «застава» по декілька разів. «Акт підтверджує, що нерухомість, як порт Санта Сієра, включаючи всі прилеглі склади та права судноплавства заставляється банку…»

Мої пальці пробігли по тексту далі. «Недотримання умов погашення може призвести до вилучення майна». Тобто борги, потім застава і це все передається Мартіні? Висновки робити зарано. Ще невідомо який з тих сотні заповітів дійсний. Треба заспокоїтися. Тож читав далі переглядаючи гнівні листи кредиторів, записки, звіти про доходи, які за останні роки впали на третину, розірвані контракти з партнерами та інше. В двері різко постукали.