Розділ 6

Крик. Точніше багато криків і метушні розбудили мене замість півника вранці. Я невиразно бумотів лягаючи на інший бік, щоб закритися від туманного сонця. Шкода, секунди звикання до нової позиції протривали недовго. Мої двері з гуркотом ледь не вилитіли.

– Едргаре, вставай,хутко. Там щось сталося. Покоївки в істериці. Спускайся в підвал до їхніх кімнат. Ми з іншими там будемо – швидко протараторив з хвилюванням в голосі Томас і побіг залишаючи мої двері відкритими. Протер очі, сів на ліжко і вилаявся. Що там могло статися? Мишу побачили,чи що? Я роздратовано зітхнув. Сьогодні вночі спав як убитий. Ні снів,ні емоцій,ні головного болю після. Я міг би виспатися!
Затягнувши краватку, виглянув у вікно, побачив, що земля та пожовкла трава мокра. Мабуть був дощ, тому така ніч огортала мене спокійним покривалом темряви. Хотів би повернутися туди. Але все що я робив це йшов по коридорах і спускався у підвал до кімнат покоївок. Саме тут не було цієї розкоші що нагорі. І чесно кажучи, мені було рідніше знаходитися в такому малоосвітленому, простому антуражі, без ліпнини і зайвих деталей для очей.
Кімната була в кінці коридору, а натовп, що стояв при вході зливався в одну чорну пляму: хтось заглядав в середину, хтось плакав осторонь, а хтось заспокоював. Чим ближче наближався тим більше відчував це – запах смерті, трауру та крові. Щось таке знайоме, що пробирає до кісток кожного, але в мені була пустота. Лише хаос навколо диктував чия та яка це була смерть. І я розумів що на мене чекало.

–Доброго ранку, джентельмени – сказав не висипано я, майже машинально, до полісменів, а потім зробив легенький кивок – дами – вони розступилися давши простір аби пройти вперед.

–Не зовсім добрий – відповів похмуро «масло», навіть, не подивившись в мою сторону. Я перевів погляд на труп і пройшов в кімнату де Томас вже оглядав тіло. Точніше стояв задумано. З такого ракурса виглядало ніби пухленька жертва просто сидить за письмовим столом в нічній сорочці опустивши голову до низу і старанно щось пише. А Томас? Томас диктував їй речення. Могло би бути так, якби не одне але - засохла кров на потилиці і кульова рана. Її застрелили. Решта не чули бо була злива. Як банально. 

Зробив ще крок. Мої очі бігали по маленькій пустоватій кімнаті. Все було чистим, ідеальним. Зверху світло падало з маленьких прямокутних віконець, по центру до тієї стіни стояв письмовий стіл, за ним сидів труп старшої покоївки, з правого боку ліжко, а біля дверей з того ж боку шафа.

Ще крок.

–Ти оглянув місце злочину? – запитав я спокійно майже тихо, щоб не розбудити покійну.

–Ні – так само тихо відповів Том, йому було важко бачити громадянські смерті. Такі прості і безневинні життя, що помирають не від часу, а від кулі. Його очі були опущені на письмовий стіл ніби він збирався до купи. Таке ніхто б не передбачив.. ніхто.

Останній крок.

Я зупинився біля товариша і поклав руку на його плече. Постояв так скорботливо кілька секунд, а потім подивився на стіл і мої очі розширилися від здивування і легкої паніки. Ні це не може бути правдою.. Покоївка в ту ніч яку її вбили писала звернення. Напевно до нас. Чому вбивця не прибрав це? А інше так. Я поняття не мав.

– Це її провина – прочитав Томас тихо в слух – Вона знала, правда? Але не встигла дописати.

– Треба перевірити й інше – сказав я майже одразу на противагу пустому голосу друга. Позаду чулося перешіптування.

– Треба, але таке відчуття, що інших речових доказів немає

– Значить треба шукати краще, ходімо – я кивнув на двох констабелів, один вийшов, інший закрив двері і готував нотатник. Бачив як Томас зітхнув збираючись з думками і обходив невелику кімнату по периметру надиктовуючи факти: «Тіло сидяче, руки на столі, права розслаблено тримала перо певний час. Вираз обличчя нейтральний. Боротьби не було» і так по списку. Я ж стояв майже у кутку через малий замкнутий простір і оглядав вже не цілісну «чисту» картину, що диктував Том, але деталі. Присів, щоб подивитися на паркет. Мій погляд повільно рухався по візерунках на ньому, аж до стільця.

– Кімната повністю, охайна та чиста. Жертва писала записку-звернення: Початок цитати «Це її провина» кінець цитати. – продовжував монотонно друг ходячи туди сюди. Я ж дивився на пилинки в швах між паркетом. Тільки присівши побачив щось біленьке під стільцем на якому сидів труп. – Скоріш за все жертва була вбита пострілом з пістолета в потилицю. Але крові на підлозі немає. Лише засохла речовина у місці ураження –надиктовував строгий голос поки я повільно пробирався в те місце де мені привиділося біленька плямка. 

– Щось знайшов? – зупинив сам себе Томас і кивнув Скоту щоб той перестав записувати 

– Це ж.. – я протягнув руку і дістав пірʼїнку – дивно.. – прищурився оглянувши ніжний вигин маленької легкості між пальцями,та покрутив. Потім піднявся - ви розпитували покоївок? Хтось чув постріл?  

– Ніхто,сер. Вони самі сказали, що прийшли до старшої покоївки у спальню бо її не було на кухні о шостій, як завжди. Двері були не замкнені, а тіло так і сиділо непорушно. – серьозно сказав констабель. Я кивнув. 

– Тобто ніхто не чув пострілу? – ще раз повторив, але більше для себе. Двоє поліцейських кивнули – це легко пояснюється чому – відповів я на своє ж запитання. Будь які мʼякі підручні засоби можна використати як глушник. 

– Але подушка яка тут лежить не пошкоджена –Томас поглянув на ідеальне застелене ліжко 

– Значить є інша, в протилежному випадку цього б не було – я демонстративно показав на пірʼїнку в своїх руках і поклав це на край столу. Погляд мимовільно впав на папір, і я б волів не бачити провокативні написи. Це ставило під сумнів все над чим ми працювали вчора. Тоді нахмурився – в будь якому випадку, якщо вбивця розумний то вже десь знищив цей доказ. 

– А якщо ні? Тоді де шукати? – запитав високий рядовий  

– Це немає великого значення зараз. Нам треба викликати лікаря щоб зʼясував час смерті на місці і щоб забрати тіло. Поки це в пріоритеті – каже строгим тоном Томас. Я кивнув. Все ж бюрократія, заповненні фактами папери важливіші ніж моя потенційна дедуктивна балаканина тут. Проти правил не підеш, так і тіло в будь якому випадку треба поховати. Скот кивнув і заховав блокнот. – скажи містеру Німсону, щоб пішов по місцевого лікаря.

– І прослідкуй щоб ніхто сюди не заходив – додав Томас. Я поглянув на нього з німим запитанням: «а ми?». Тоді друг зітхнув проігнорувавши це і вийшов з кімнати, я хвостиком за ним, залишивши тих двох розмовляти. А труп так і нерухомо сидів. 

– Розійдіться – грубим тоном сказав старший поліцейський і ніби в моменті ті перелякані покоївки зчезли – їх проводжав наверх дворецький. А потім ми пішли на зустріч одне одному у вузькому коридорі. Він мав нам щось сказати. Обличчя було похмурим, більш траурним ніж вчора. Можливо щось особисте. У будь-якому випадку смерть одного з них більш мучить ніж смерть господаря. Ми з Томасом кивнули, в знак співчутливого привітання, але не промовили ні слова. Чомусь в той момент я відчув напругу, йому важко було говорити? Але якщо чесно нам також.

–Сніданок уже подано, джентельмени. – пауза досить довга, щоб я вставив своє слово, але не став – вибачте за некоректне питання – «ох? Таки набрався сміливості? Хоча голос все такий ж галантний і чіткий» – які новини що до розслідування? Я зрозумію, якщо ви не скажете деталей, але в своє виправдання хочу сказати, що мені треба заспокоювати персонал. Все ж якщо вбивства продовжаться нам небезпечно залишатися в цьому домі і..

– Ви залишаєтесь тут – трохи різкувато перебив Том не залишивши місця для аргументів.

– Я розумію – відповів старий кивнувши.

– Один із поліцейських скоро буде йти, знайде лікаря, щоб констатувати смерть і забрати тіло – кажу я, вивчаючи його зморщені риси.Таке відчуття ніби він не спав, але всі були втомлені. Заплакані, червоні оченятка були ніби скрізь. А в нього? В нього просто похмурий погляд: брови насуплені, очі потемніли, стали невиразними та сірими. Я нічого не зміг додати дивлячись на цей стан. Це я бачив рідко, а коли бачив ,знав що ці очі скоро посіріють повністю.

– Я проінформую ваших колег на якій вулиці живе хороший лікар. Він безперечно допоможе.

– Дуже вам дякую – спокійно і монотонно сказав Томас, тоді ми й розминулися піднялися догори щоб поснідати.

Але чесно кажучи їсти знову не хотілося. Щось в цьому домі мене тривожило. Ніби хтось слідкує за виставою. Чорні, як ніч очі насміхаються з мене. Пропонують їжу в тому домі де власник помер від отруєння, манять словами щоб мене заплутати, старі і нові обличчя поруч, що зливаються з коричневим деревʼяним антуражем маєтку. Я знову залишився один закриваючись від цих очей і голосів. Хотів піти в сад і все обдумати, але все ж я сидів вже навпроти Даніель у їдальні, за вишуканою білою скатертиною і англійським сніданком.

Тиша була жахливим монстром, що душив мене кожної секунди. Зелені очі не дивилися на мене, ніби їм бракувало виправдань щось сказати. «Це її провина» крутилося в моїй голові, і все ж я не міг знайти цю нитку, що вела до пані навпроти. А якби знайшов? То що тоді? Мені все одно доведеться прикривати спину цій «аристократці в мереживах». На ній не було обличчя, ніби вона вже знала новину. Всі ми знали. Я відчував кожною волосиною, що завтра ми знайдемо ще один труп і це буде повторюватися: німі сніданки, співчутливі співчуття, заради того щоб казати так. Мене не хвилювала жертва, як і ця їжа. Я розрізав яйце з якого на тарілку полився жовток занурюючи бекон в свою жирність, ближче до країв він би швидко засох. Як та кров на потилиці покійної.

– Мені страшно знаходитися тут, джентельмени.. Я маю написати телеграму своїй тітці. Для мене безпечніше буде перебувати там – голос Даніель таки порушив тишу. Я підняв голову подивившись на Томаса, чекаючи його вердикту

– З цього дому ніхто не піде поки розслідування не закінчиться –холодними сірими очима він дав ясно зрозуміти що вся ця ситуація не тільки дратує, але й бентежить. Знати правду ось який козир я маю в рукаві, чи не так? Але все ж це не той універсальний джокер, який тримає хтось інший, глузуючи з мене, та навіть з Даніель, яка знає напевно менше ніж я.

–Але ж.. – її брови злегка піднялися в обурені.

– Кінець розмови, пані Мартіно – суворо парирував Томас

– Це питання моєї безпеки, містере.. – її перебили знову

– Смієте сперечатися з поліцією? Тоді у вас будуть більші проблеми і ви це знаєте – тоді роздався роздратований шурхіт скатертини, плаття та брязкання посудом. Мартіна швидко, як порив вітру встала з-застолу нічого не сказавши. Я поклав прибори і відкинувся на спинку стільця важко зітхнувши. Глянув у вікно. Знову сіра погода, міг би будь якої миті початися дощ, але хмари тримали всю злість в собі.

– А якщо вона вбивця? – запитав похмуро Том, вже не торкавшись їжі.

– Значення цієї фрази на письмовому столі можуть бути різними це як довіряти неправдивому оповідачу – кажу я, відводячи від цієї невигідної думки свого друга – подивимося, що лікар скаже. Проведемо розслідування згідно плану і зробимо висновки. 

– Ти правий, але вбивають невинних людей. Якщо б це була просто сімейна драма то могли б посадити того хто останній отримав би найбільше статку, але..

– Проте не все так просто – погодився я – ця смерть нас правда збиває з пантелику, але якщо це потрібно вбивці значить слова «це її провина» дають підсказку, що все навпаки.

– За цією логікою все веде до Монтьєра

– Ми підемо до нього, сьогодні. Навідаємо його сестру і винуватця. Поговоримо – заспокійливо сказав я. Томас лиш поправив своє чорнувате волосся.

– А тіло?

–Цим займуться наші помічники. Вони завезуть його в морг, а згодом поховають як то має бути.

Ми ще посиділи кілька хвилин розмірковуючи над подальшим планом поодинці. Як раптом крик ворона мене остаточно розбудив і я встав з місця. Різкий звук, ніби пройшов по кожній частинці моєї душі. Інстинкт просив одне – тікати.

–Маю прогулятися. Дай мені кілька хвилин перед поїздкою – ввічливо сказав я, друг кивнув, не став мене затримувати, але як тільки вийшов з їдальні побачив у холі незнайомий силует поруч з ще одним – високим. Я ступив крок назад – схоже лікар прибув, ходімо до тіла – Томас повільно встав, а я не чекаючи його пішов ближче до фігури, побачивши перед собою лікаря років шістдесяти з благородною сивиною та вусами. Можливо, він був професором в якомусь престижному університеті, а зараз на відпочинку тут з сім’єю, але це лише здогадки. Ми привіталися пожали одне одному руки, коли я відчув присутність друга позаду. Лікаря звали містер Кемпбелл і ненароком згадав, що не просто лікар, а має стаж в патологоанатомії, тож розтин можна провести прямо тут. Дивна практика, але перевозити тіло туди сюди теж річ не з дешевих чи веселих, тож ми погодилися в надії, що цього не потрібно буде робити. Я вже чув як стіни гуділи від шепотінь покоївок. А ми прямували знову до підвалу. Я завжди знав, що пекло це точно не місце де вічно горить вогонь, натомість там холодно і сухо. Страху не було, лиш зацікавленість, що знайде старий. Він виглядав як той хто не боїться смерті, а вивчає її. Надягнув шкіряні рукавички і почав досліджувати. Спочатку акуратно, методично торкнувся шиї, потім потилиці. Подивившись під правильним кутом виголосивкороткий вердикт: «Куля в потилицю, майже без крові, ймовірно постріл було заглушено. Подушка?». Я кивнув, це ми вже знали і пір’їна, яка лежала на краю стола була моїм мовчазним підтвердженням. Лікар легенько посунув голову русявої жінки і продовжив свої спостереження вслух:

–Рівність положення тіла неприродня – я почув як зашарудів Скот з його дурнуватим блокнотом, хіба це не очевидні свідчення? – якщо вбивство сталося тут – тіло мало б згорбитися або хоча б зрушитися після пострілу. М’язи не скороченні. Або вона вже була мертвою чи паралізованою. – він хотів ще щось сказати, але перервав себе замислюючись. Лікар Кемпбелл занотовував – Щоб виключити всі варіанти кажу одразу потрібен розтин – він підвівся випрямивши плечі і подивився на Томаса, а потім на мене, ніби був єдиним учнем в якого трошки був блиск від почутого. І не зрозумійте мене не правильно, я просто люблю вчитися, а коли бачу такого авторитета, лікаря до того ж, хочу вслуховуватися в кожне слово. Напевно, це єдине з того що залишилося від мого минулого і все ж сивий це помітив. Тому говорив ніби до мене. 

– Можливо, це не лише про кулю. Якщо так – причина смерті не очевидна – я кивнув, а очі лікаря ледь посміхнулися – Але тіло, як ви бачите, джентельмени, занадто чисте. Тож таки попрошу дозволу у вас, як представників поліції, дати дозвіл на розтин і я проведу його в маєтку. Мені потрібна якась службова кімната без протягів. Скажіть прислузі хай принесуть чисту бавовняну скатертину – він подивився на слугу з легкою безцеремонністю. І я в цьому погляді побачив чистого роду цинізм, який віяв в мою сторону холодним стажем. Все ж прислуга з простої крові її не треба хоронити і розтинати на шовках, що полегшувало роботу, звісно.

***

Лікар Кемпбелл поставив валізу з інструментами на стіл поруч із тілом. Світло лампи било прямо в обличчя покоївки, тепер вже застигле, мов гіпсова маска. На ній досі зберігався вираз цілковитого спокою, що видавався неприродним, навіть, для трупа.

– Дивіться, – сказав він спокійно, не підвищуючи голосу, – Рана входу – у потилицю, ближче до основи черепа. Малий калібр. Можливо, 22 або щось близьке. Але…– він нахилився, торкнувся шкіри навколо рани рукавичкою, я спостерігав уважно.

– Крові майже немає. Тканина суха. Зазвичай у таких випадках – кровотеча рясна. А тут – лише тонка засохла лінія, ніби з підколотого пальця. Вона була вже мертва на момент пострілу, або принаймні в стані, в якому серце більше не качало кров.

– Тобто… – почав Томас, а Кемпбелл уже відстібав леза.

– Тобто, – він розрізав сорочку, відкриваючи тіло, – смерть настала не від кулі. Це було… – лікар намить задумався над формулюванням.

– Доповнення, не суть – ніби прочитавши думки лікаря сказав я.

– Саме так – старий кивнув.

Він зробив надрізи по грудній клітці, потім акуратно розрізав живіт. Запах був липкий заповнював повітря кислим металом – смерть настала недавно. Я б подумав що десь приблизно 6 годин тому, але не точно. Томас трохи скривився і відвернувся ніби від цієї неприємності можна було сховотися. Кемпбелл працював мовчки, професійно, як годинникар, що розбирає складний механізм.

– Подивіться сюди, – він підняв частину печінки, — колір тканини злегка сіруватий, серце також має… характерний відтінок. Я здогадувався ще до початку – тіло не має жодного судомного напруження. Вона не боролася, не задихалась, не страждала. І все ж…

Він узяв пробірку з свого чудо чемоданчика, набрав невелику кількість вмісту шлунку, потім іншу – зразок тканини печінки. Я захопливо роздивлявся інструменти, що були надбанням поважного лікаря.

– Це був паралітичний агент. – моя увага знову була сфокусована на тілі – Не ціанід, не стрихнін – немає запаху мигдалю, немає судом. Але щось, що блокує нервові імпульси. Швидке зниження пульсу, повільна зупинка серця. Візуально – ніби заснула.

– І тоді їй вистрелили в голову? – продовжив Томас, а я підхопив думку і почав:

– Так. Щоб змусити нас повірити в щось просте. Але це не самогубство. І не випадковість. Це – продумане вбивство. І навіть не одне, а два. Одне — отруєння. Друге – постріл, як фінальний акт. – Лікар задоволено кивнув і витер руки.

– Повідомите патологоанатому в місті, попередній висновок – отруєння з наступним пострілом. Отрута рідкісна або виготовлена навмисно. Я маю припущення, але потрібні тести. І… ще щось. – Кемпбелл повернувся до тіла, поглянув на застиглий вираз обличчя.

– Вона знала. Що це її остання ніч. Подивіться – м’язи обличчя розслаблені, але губи ледь зімкнуті. Ніби чекала. Це… дивно.

– Потрібно знову опитати служниць – зітхнув Томас

– Немає необхідності, сер - мовив Німсон – вони сказили, що жертва завжди остання лягала спати. Перевіряла маєток по декілька разів. Дворецький підтвердив. Скоріше за все вона випила чай з отрутою на кухні чи щось таке, але кухар казав, що приміщення було бездоганно чистим зранку.

– Тож доказів, яка саме отрута в нас одразу не буде – розчаровано пробурмотів я, дивлячись на гидоту, що звалося людьським організмом.

– Чого ж? Я можу відвести зразки на експертизу в місто мені, якраз сьогодні потрібно б було туди йти – люб’язно сказав пан лікар.

– Дякую за вашу співпрацю містере Кемпбелле – великодушно каже Томас і я киваю на знак згоди, все ж він нам добре допоміг з цим питанням.

– Виконую свою роботу, панове. До того ж цей випадок незвичний, не такий, трохи винятковий, мушу зазначити, але теж досить цікавий – з ноткою гумору сказав сивий вусань і ледь посміхнувся, зморшивши куточки очей. Я ж відзеркалив його жест. Тоді ми вийшли з кімнати чуючи легесенькій шарудіння, як лікар збирає свої речі, а містер Німсон йому допомагає.

– Мені треба пройтися – кажу я одразу. Цього разу в надії на успішну втечу з так званого «моргу». Думки крутилися в голові. Їх було занадто багато, щоб показувати цю слабкість бодай комусь. Треба було заспокоїтися і зробити висновки, а з них подальший план дій.

– Розумію, я ще поговорю з дворецьким і покоївками. Не перевантажуй себе. Бачу весь блідий після цього – каже друг хоча йому, напевно, зараз ще гірше від побаченого. А я? Я в хворобливому сенсі звик.

– Ти сам такий – підбадьорливо стукаю його по плечі, усміхаюся, випереджаю в кроці. Ненавмисно тікав від поліцейського – через пів години будемо вирушати до Мот’єра –  кажу я в прощальній манері, Томас лише киває і йде в іншу сторону до сходів щоб вийти з цього пекла. Моє ж тіло лишалося ходити колами тут.

Я блукав коридорами підвалу, намагався знайти відалене місце від цієї метушні складаючи картину до купи. Знову отрута? Знову підозра на Даніель. Але чому? Чому вбивці потрібний подвійний злочин? Спершу отрута, потім куля. Кулю вийняли. Отрута паралізуюча, скоріше повільної дії. Вбивця чекав поки жертва повністю засне і я впевнений, що не одразу вистрелив. Чому? Холодні вбивці одразу роблять і тікають, але цей, цей точно ні. Так могла справді зробити Даніель, але виймати кулю не в її стилі. Хоча за наказом Клінта могла б і не таке зробити, правда? 

Стіни злилися в сіру кашу. Я в тумані ніби обходив одинацяте коло по коридорам і все ж зайшов в першу ліпшу кімнату. На моє здивування це був винний погріб не маленький, але і не великий. Чомусь в цьому приміщенні було холодніше та й сиріше ніж в інших, а запах вина і пилу змусив мене чихнути. Я трішки вилаявся і закрив за собою двері.
Холодне залізо ручки і цей клацаючий механізм замка був знайомим моїй шкірі. Це нагадало дні, як в схожих погребах змішувалося кров і вино. Я сів біля одної з діжок на холодній підлозі. Байдуже на костюм, мені просто треба було перепочити. Але мій розум знову повертав мене туди де запах пилу і крові був яснішим за ніч коли жахіття відбувалися в моєму рідному місті.

*** 

– Тобі потрібно подорослішати, Томмі – голос владний, настановлюючий, закарбовувався в мій мозок. Я прокинувся в цій реальності з гірким присмаком на язику. Мої очі перемістилися на обриси чоловіка прикутого до стільця, з зав’язиними очима в недбалому вигляді. Напевно, його тільки що побили хулігани на брудних вулицях Англії. – Це лише тренування, не поле битви. Але я сподіваюсь ти вийдеш переможцем. Не хвилюйся, він у відключці. Даніела подбала про це. – каже він спокійним і холодним тоном, а потім злегка нахиляється до моєї нижчої, худої статури – Тобі ж не страшно, хлопче? – каже він опускаючи свій голос відповідно – немає бути, справді. Вважай вступним іспитом до чогось справжнього. Ти ж це хотів чи не так? – більш підбадьорливо сказав Клінт, хоча звучало це не менш горстро для моїх схолоднілих кісток. Я стояв зціпенівши перед чоловіком якій в моїй уяві за словам боса був вже мертвий, я просто маю переконати його в цьому і себе також.

–В цьому житті немає цінності, можеш себе не картати. Він зрадив мене, зрадив нас – Клінт підійшов до тіла з якимось презирством і легкою ненавистю. Дивився на бідолаху. А потім провів повільно пальцями по інструментам, точніше якимось ножам – ходи сюди, Томмі. – наказовим, але до нудоти лагідним тоном сказав він, я не міг перечити наказу з його вуст. Ніхто не мав. Або ж буде на місці цього чоловіка. А тіло? Тіло викинуть в Темзу, головне, щоб я цим не займався – Ти щось мовчазний. Погано їв сьогодні? – каже він так ненав’язливо наче йому не байдуже, я лише фиркнув, Клінт посміхнувся, на мою підліткову манеру – в будь якому випадку тримай. Спробуй щось зробити з ним. Модель вся твоя – з легкою лукавістю сказав Клінт.

«Чому я це роблю?» – промайнуло в моїй голові, а руки вже обирали інструмент. Напевно, цей набір був вкрадений, або ввічливіше сказати запозичений в одного з хірургів,  вперемішку з ржавими лезами, які ніхто не чистив. Але мій погляд скотився до мініатюрного скальпеля, його було приємно тримати, майже, як перо чи тонке вугілля. Інколи й сам собі робив ці інструменти для «каракуль», як каже Стів. Я подивився на жертву, ні вже на мертвого. Навіть, відчуваючи тонке помірне дихання, я знав, що вже все скінчилося в той момент як його привели сюди. Це невідома людина, чоловік без імені, без фамілії і головне без історії. Так я мав думати, так я мав відчувати під пильним контролем Клінта. Ще тоді я не розумів, холодне без співчутливе знайомство дасть мені таку цинічну картину світу. Але хіба я вже тоді не був зламаним? Клінт був правий. Не помилившись в жодних своїх аферах чи дріб’язкових припущеннях, знав, що я без відчуття провини зроблю надріз на руці жертви ніби питаючи дозволу чи можна продовжувати. Руки тряслися, чорт, дуже тряслися, а піт поступав з під лоба, коли я пересилював себе виводячи розум на новий рівень жорстокості. Це не калічити тварин, хоча в моменті так здалося. Я уявив великого брудного вола, якого потрібно було зарізати, і не задля хорошого м’яса, а просто щоб не займав простір, для більш здорових осіб. Так, саме так він був хворобою, яку треба ліквідувати, перерізати горло і…

Роздався крик, я відступив побачивши, як звірюка почала судорожно трястися і намагатися в паніці закривати свою перерізану артерію, крові було багато, а я не любив маститися в цьому бруді тож ступив крок назад. Бачив агонію, страх в очах чоловіка який прокинувся в кошмарі і знову піде на спочинок через кілька секунд. Мої дитячі очі лише подивилися на боса в не розумінні чому все так. Він не мав рухатися.

–Але ж Д- – я не встиг сказати те бісове ім’я, що начебто давало гарантії. Чомусь в момент і я був злий на неї.

– Я скажу їй про це – холодною спокійністю прозвучав голос боса.

***

–Едгар? – я зітхнув почувши знайомий голос, жіночий голос. Як вона мене знайшла? Тоді мляво підвівся і стряхнув пил.

–Всі тебе шукають, особливо містер Флетчер – каже вона занепокоєно

–Хм? Томас – задумано сказав я майже до себе. Точно треба проводити далі розслідування, бо поки це каша, яку не можна проковтнути.

–Так і.. це не я... клянуся. Я написала Клінту зранку, але не думаю, що відповість – каже вона виправдальним меланхолійним тоном. Рідко я бачу її такою. Але чесно не хотів впадати в співчуття особливо якщо це фальш за проханням сивого ворона.

– Мені байдуже, навіть якщо це ти – кажу я різко – просто не грай ролі хоча б один раз перед мною і скажи правду. Я знаю, що це ти. Отрута це твоя фішка.

–Послухай – каже вона строгіше і більш тихо щоб нас не почули.

–А я не хочу слухати – перебив – в мене одне завдання врятувати твою д-…- я запнувся хотівши сказати меш пристойне слово – душу від цих звинувачень тож краще тобі сидіти і не вертітися під ногами. Така твоя роль в цій історії і будь ласкава виконувати її – Я покинув погріб намагаючись, як найшвидше вилізти з цього підвалу і вийти на свіже повітря. Зла не вистачало на всіх і в особливості на цей дім з двома привидами.