Розділ 4.2

Наступні допити робилися, якщо чесно, ніби, для галочки в бюрократичному документі пана Скота, який все записував. Він мене бісив своїм шарудінням. Невже не можна тримати все в голові? До того ж ці люди все одно не розкажуть щось над цікаве. Охоронці були мовчазні - як гори двійнята. Хоч вони були різних типажів, а в моїй памʼяті зберігалося, ніби, два однакових портрети в строгих костюмах. Як завжди типові фрази чулися один за одним не тільки від басистих сторожів, але й від покоївок: «нічого дивного не помічала», «все було спокійно», «змін в розкладі не було», «дивних наказів не памʼятаю». І на фоні цього я ставав більш розфокусованим. Вже хотів їсти, частіше дивився у вікно, а не на тих обездолених людей у формі. Що вони будуть робити далі? Як вони знайдуть роботу, якщо ні Мартіні ні Монтьєру не дістануться бонуси у вигляді спадку від померлого?

— Пан Флінтвел? Ну він.. — якийсь сором’язливий голос юної покоївки повернув мою увагу назад до справи. Її русе волосся було акуратно заплетене в косу, а виразні очі на жаль дивилися вниз. Таку красу прикрашає впевненість, а соромʼязливісь робить з неї маленьку мишку, яку так і хочеться зловити. Я зітхнув подивившись нудьгуючим поглядом на неї. Під моїм поглядом її статура випрямилася, тоді кутик моїх губ піднявся. Цікаво. 

— Він бабій — ох…грубе слово для такої панянки. Але це мене заінтригувало, я, навіть, задоволено посміхнувся. Добре, що Томас цього не бачив, так само як маленьке створіння переді мною 

— Ой вибачте, я сподіваюсь леді Мартіна це не почула — русява оглянулася на двері, а потім голос стишився так як вона розказувала секрет. Статура нахилилася вперед до мого друга. А на фоні Скот знову робив замітки. — по правді кажучи він не тільки чіплявся до дам його статусу, а й до нас звичайних служанок. І ходять чутки, що леді Мартіна теж не з аристократичної сімʼї.

Це багатьох дуже обурило, що вона наживалася на ньому і обманювала — вона говорила змовницьким тоном, а я там майже не реготав. Правда, дуже старався не робити цього. Справді, в Даніели занадто бліда шкіра, може зіграти аристократичну кров, але не більше. Тож в чомусь ці чутки і доречні.

— А як ви особисто ставитеся до неї? — мовив Томас, але я бачу, що він починає задавати питання вже автоматично.

— Я? — вона крутила між пальцями хвостик своєї косички — мені вона подобається. Але інші її відкрито не долюблюють. Можливо втомилися звикати до нових дам кожного разу. Стара каже, що підлаштовуватися під нові оченята вже набридло.

Через декілька хвилин ми розпитували вже в автора цієї цитати про Мартіну і загалом будинок. Набридливі фрази і виправдання ми опустимо. Хоч всі її називали старою, вона виглядала всього лиш на років сорок. Можливо в силу свого характеру і стриманого пучка який акуратно був опущений до низу. Передні неслухняні прядки виділялися легким контрастом коричневого до тепло-бежевого підтону шкіри. Форма була ідеально чиста, як і потрібно. І вона була трохи повненька в порівнянні з передньою покоївкою. Але це більш додавало фактурності та текстури і видно, що могла справлятися з багатьма видами роботи. Якої як в старшої покоївки було чимало.

— Містер Флітвел любив відвідувати світські вечері, проводити час зі своєю нареченою, — сказала вона, і в куточках вуст з’явилась ледь помітна зневажлива посмішка. — Також прогулювався в саду. Хоч він і був завжди зайнятий, та знаходив час для свого хобі — колекціонування рослин, інколи, навіть, насіння. Маємо великий сад і теплицю. В ній — столик, де пан любив снідати, спостерігаючи за синіми метеликами.

— Які найбільш дивні рослини він купував?

— Ви вважаєте, що хтось міг зірвати отруйний плід і нагодувати мого пана?— її скромне здивування було ледь помітним.

— Усе можливо, — сказав я з легкою іронією.

— Хто постачав йому рослини? — серйозніше запитав Томас

— Різні торговці. Наприклад, містер Вельмур чи містер Бельман.

— Вони також співпрацювали з Флітвелом?

— Так. Вони працюють через порт «Санта-Сьєра». Не думаю, що в нашому містечку їм знайшли б заміну.

— Ясно, — я поміхнувся, ніби тішився думкою на перед. — А щодо особистого життя? Були ще якісь взаємодії, окрім бізнесу? — я поклав лікті на підлокітники та зімкнув пальці. Порт «Санта-Сьєра». До чого тут іспанці взагалі? Чи це такі італійці? Ох не люблю, що одних, що інших. Хоча дивно правда ж? Пан Флітвел точно англієць, його батько англієць , порт на англійській землі. То чому така назва? Я задумався, мала бути відповідь ,але не знаходив, навіть, ниточки, що вела до цього. Хоча Монтьєр? Це прізвище проскакувало в моїй памʼяті сьогоднішнього дня. Він точно не англієць, не з таким прізвищем. То як там далі?

Я зловив себе на думці, що витріщаюся вниз на паркет вловлюючи силуети власних тонких пальців. Можливо я виглядав глибоко задуманим, але все ж треба було підвести погляд і почути щось нове від цієї пані. 

— Як я вже сказала, пан любив звані вечері, бесіди, прогулянки. Хоча мав мало часу на це, та останніми днями роботи було менше, і він проводив час із міс Мартіною. — на її імені підозріло відвела погляд стримуючись від закочення очей.

— Як ви до неї ставитесь? - послідувало логічне запитання до якого вів Томас з самого початку делікатно.

— Як до чергової утриманки, що наживається на господареві. Хоч я й веду себе з нею ввічливо, але тому що так наказав пан Флітвел. І всьому персоналу аналогічно. — Коротка пауза. В її очах з’явилось розуміння ситуаціїї і «помилки». Хоча для нас це розширило картину. Але, чорт, Даніелла, ти могла б бути більш привітною все ж таки. Стара, як її всі називали, пожалкувала про свої слова. — Я не мала права цього казати. Перепрошую за неввічливість.

— І все ж… — хотів продовжити Томас натякливо піднімаючи брови і злегка нахилився у кріслі вперед, виявляючи зацікавленість.

— І все ж мені вона здається користолюбною. А може, я просто розчарована смаком пана — це ж не вперше.

— Що ви маєте на увазі? — майже одночасно сказали ми трохи насупившись.

Потім переглянулись і знову подивилися на брюнетку.

— Вона — жінка без імені, без роду. Такі забирають усе, але вона надто дурна, щоб убити його до того, як він зробить її дружиною. — покоївка роздратовано зиркнув на двері. — Якщо чесно, мені здається, що вона не мала до нього жодних почуттів. Як і багато хто. Пана Флітвела отруїли. А отрута, як відомо, зброя жіноча. — цими словами пані поставила крапку,тож розпитувати далі не було сенсу.

Ще декілька покоївок зустріли мене головним болем звинувачуючи всіх довкола. В моменті здавалося, що вони сварили самих себе, і мені це було смішно до болі в голові, а Томас почав дратуватися від цього свавілля. Ті ж двоє простаків — не знали, що робити з ситуацією як ця.

— Мартіна ні в чому не винна. Ви не розумієте! — обурливо казала руда дівчина років 25. Чесно байдуже. Її досить голосний, пісклявий голос дратував всіх в цій кімнаті. Краса пані зникала з голосом вилітаючи кудись у вікно разом з штормовим вітром за ним. Не дивився на неї, я дивився у вікно — всі ці покоївки просто кидаються на неї це не справедливо — я роздратовано хотів гаркнути на неї, але щось пробурчав. Звісно,найчесніший кусочок раю сидить в своїй кімнаті і ридає. Чого вона до біса не отруїла свого «чоловіка», а «нареченого»? От до біса чому? Мене б тут не було, якщо все пішло по доброму сценарію, який старий як світ. І з «воронами», я б бачився лише тому, що пика Стіва захотіла б випити хорошого бренді десь в барі на побережжі.

До слова, ту істеричку швидко вигнали, але на заміну зайшла ще одна. Емоційно пояснюючи діаметрально протилежну тезу.

— Вона винна! Я бачила все її лицемірство. Ви думаєте вона там плаче за стіною? — драматично сказала чорнява худа дівчина з строгим характером та рисами обличчя. Була грубою, але завзятою. Я глянув на Томаса, який вже протирав переносицю двома пальцями.

— Заспокойтесь — це все, що він сказав. Видно, не любить працювати з людьми особливо, коли вони настільки різні. Мені його було шкода, тож взяв цей канат переговорів у свої руки.

— Ви щось помічали дивне за нею?

— Я? Прикладів купа. Вона маніпулювала паном, щоб той дарував їй більше подарунків, хоча явно листувалася паралельно з кимось іншим! — наголосила чорнява на цьому — Вона обманула пана що та з знатної сімʼї. Я надіюсь стара розповіла вам про те що ця Мартіна – далеко не аристократка. А якщо і так? Чому англійцю з такою гарною сімейною історією одружуватися на італійці? Вона заплямує рід своєю теплою кровʼю і дурними звичаями. Ходять чутки, що вона його приворожила. І все це заради його грошей і крові! Я б більше сказала крові! Такі жінки не люди, вони одержимі самим дияволом і кориснолюбством. Щоб її сам Бог покарав! А я думаю таки покарає! — її драматичний монолог і попереджувальні жести, дав зрозуміти одне — вона ненормальна, ну або вірянка . Хоча одне другому не заважає. І не зрозумійте мене не правильно, я вірю в Бога, напевно, як і всі тут в цьому домі. Але не фанатично, не настільки божевільно. Всьому є свій край і межа, яку бажано не перетинати.

— Заспокойтесь, якщо вона винна то ми дотримуватимемося всіх заходів ,щоб затримати правопорушника — кажу я спокійно та стримано, бачучи як Тому і іншим вже треба зробити відпочинок від цих всіх людей.

— Ви не розумієте. Це тільки початок божевілля в цьому домі — її очі майже вирячилися в натякливому, перепрошую, прямолінійному, засторожені. Але в страшні байки не вірю. Едгар багато бачив в цьому житті, а Томас ще більше. Я зітхнув, подивившись на друга, один з них точно більше.

— Ми це матимемо на увазі, пані Крелла — Скот її проводив до дверей. А Томас з містером Німсоном майже одночасно полегшено зітхнули. Силует в темно синьому костюмі розслабився на своєму кріслі, подивившись вверх, ніби, питав у Бога чи ще довго. Але запитав у всіх присутніх.

— Ще садівник і зможемо переходити до обшуку — сказав хриплий голос позаду. Це точно був вусань, адже Скот підійшов до барокового вікна подивитися на сіру бездушну погоду. Вітер вщух.

— А як же Монтьєр? — запитав ліниво я, поставивши лікоть на підлокітник і два пальці приклав до вилиць, втомлено дивлячись на Скота.

Він був досить високим і худим. Майже статним поліцейським, але його легка непобритість мене дратувала, бо псувала загальну картину.

— Він прийде аж у ввечері. Памʼятаєш? — відповів Томас подивившись на мене, тому я перевів погляд на нього і кивнув.

— Точно, дворецький так і сказав — погодився я і після того містер Скот почав крокувати до дверей, знову щоб впустити останнього, але не зовсім підозрюваного, або радше того хто дав би нам зачіпки. Хоч і малі, але вони були: в момент вбивства, а тобто ввечері було троє людей Мартіна, Рональд Флітвел та пан Монтьєр. В гарнір, скоріш за все, була підмішана отрута в момент, коли кухарі відволікся. Не виключено, що і дворецький міг бути замішаний в цій справі і підмішати отруту туди вже коли сервірував стіл. Але це мало ймовірно, бо зазвичай їжу приносять тоді коли всі в зборі і перед тим гості і господарі випили два три ковтки аперативу. До того ж підставляти мені його немає сенсу. Загадковий персонаж Монтьєр, який допомагав в бізнесі Рональду, ось кого треба звинуватити у вбивстві. Але тоді чи можна вважати свідчення проти Мартіни зачіпкою? Сподіваюсь зможу переконати Томаса, що це просто ненависть заради ненависті від покоївок чи щось таке. А отрута? Мені цікаво, що Даніела зробила цього разу. Може щось з арсеналу який знайшла тут? Повністю можливо. Тому не гаяв часу, як тільки сів за диван молодий хлопчина садівник зібрав думки до купи. Я здивувався, що той трохи менший за мене. Йому на вигляд було десь років 23-25. Садівник мав світле неохайне вложене волосся і робочий лляний одяг з джинсовим, трохи брудним комбінезоном, ніби, тільки що працював в теплиці.

— Вибачте, що так неохайно виглядаю, все ще працюю, хоч і господаря цього саду вже немає в живих — він сказав це з певним сумом, а ми просто втомлено кивнули.

— Співчуваємо — сказав монотонно Том намагаючись виглядати дещо скорботно — але перейдем одразу до справи — вибачаюсь, він старався, але не зміг зробити це речення шкодуючим. Продовжимо.

— У вас є якісь екзотичні рослини? Можливо отруйні? — з ноткою інтриги сказав я, завуальовано піднявши брови. Хлопчина кивнув.

— Так звісно, в саду є чудова колекція різних рослин. Шкода , що зараз не весна, адже коли все квітне неймовірно гарно — він мʼяко усміхнувся і від цього теплого жесту, я зробив так само у відповідь.

— Вже малюю в своєму розумі це прекрасне видовище — замріяно мовив,трохи стишивши голос. 

— Можете назвати приклади цих рослин? — питає Томас спокійно.

— Звісно. Це великий список, але назву ті, що перші приходять на думку: конвалія, белладонна, рододендрон, олеандр, аконіт, крокуси. Багато, насправді. Пану просто подобаються — він запнувся і виправився — подобалися гарні квіти, йому неважливі властивості чи щось таке. Чим більша колекція тим краще.

— Зрозуміло. Може щось незвичне помітили в саду за останні кілька днів. Може хтось приходив? Хтось цікавився рослинами більше ніж зазвичай? — розпитував акуратно Томас, а мої очі бігали то до одного джентльменаперед собою то до іншого поруч. Хотілось побачити хочь щось цікаве на лиці садівника, але окрім носу картоплинки нічого інтересного не бачив. Він був ввічливим і розмовляв, наче, ми десь прогулюємся по його саду. Що сказати — простак.

— Ні, не пригадую — блондин помахав головою в заперечені, а потім подивився в лівий верхній кут — щось згадував — хоча пан Монтьєр одного разу поцікавився про властивості деяких отруйних рослин. Вони гуляли тоді з містером Флітвелом і розмовляли на різні теми, не памʼятаю про що саме, бо тоді викорчовував пеньок і голова була забита іншим. Але коли вони мене покликали, то все розказав. Памʼятаю, навіть, як пан мене похвалив за мої знання — каже він з теплотою в голосі. Хороший хлопець, справді. Від нього віяло спокійним, теплим ароматом травня. Скоріше б весна, адже вже набридло гуляти по сірому Мейнбуру.

Ми подякували садівнику і як тільки фігура хлопця зникла з кімнати, я нарешті встав потягнувшись. Це було не за правилами етикету, але в той момент на мене дивився тільки Томас, тож мені було байдуже.

Ці двоє щось обговорювали, Німсон дивився в записи Скота, ну і я марно час не гаяв.

— Що у вас тут? — запитав я зацікавлено, нахилившись до записок майже через плече Німсону, відчуваючи себе підлітком, що зазирає за низький паркан. На відміну від напарника Скот був справді високим, вищим за мене на голову так точно. Я подивився на його гострі, але жирні риси обличчя і потім на нотатки: «троє на вечері, отрута була в їжі - гарнір, Мартіна корисно використовувала Флітвела, Монтьєр цікавився про отруйні рослини» — ну тут ж очевидно. Монтьєр вбивця — кажу я з інтузіазмом, бажаючи щоб на цьому моє перебування в цьому маєтку завершилося. Але нажаль, я почув наступне: «Рано говорити точно,Едгаре» — цей голос я впізнаю з ста, тому повернувся не задумуючись і зітхнув розчаровано. На жаль.

— Тоді що далі? Коли буде той де Сантіс? Чи як його там? — кажу я нетерпляче. Німсон почув моє так зване прохання і подивився на годинник на правому зап’ясті. Отже шульга. Цікаво знати. 

— Ще є час, щоб провести обшук, джентльмени — каже він чемно. Ну і пишні вуса красять його в цьому. Я з ентузіазмом кивнув.

— Так нам треба розім’ятися після цього. Що скажеш, Томасе? — я штурхнув його легенько ліктем і він кивнув

— Ти правий. І краще почати з кімнати Мартіни. До того ж це нагода поговорити з нею ще раз.

— Так —«масло» кивнув.

— Сподіваюся хоч зараз в неї буде настрій на бесіду, бо ще одних сліз я не витримаю — зізнався чесно я. І на мій подив містер Німсон, навіть, посміхнувся. Вважати це перемогою чи ні, не знаю. Але будь яке схвалення приємно відчувати. Я майже поліцейський, ну або приватний детектив, якщо на те пішло.

***

Скоро ми вже йшли за дворецьким, який проводив нас на другий поверх. В коридорах було темно від запаху панель з темного дерева, скоріш за все то був дуб, який по перимитру на метр покривав нижню частину стіни. Ліпна доповнювала ажурні рами в яких красувалися портрети предків покійного або ж пейзажі моря. Тьмяне світло не давало мені розгледіти ці маленькі чудасії, як і колекційні порцелянові вази, що стояли на столиках в нішах коридору. Напевно, то були китайські майстерно виготовлені вручну, шедеври, які привозили у подарунок пану Флітвелу, а можливо він сам їх і замовляв. Все ж порт дає незліченну кількість можливостей для того хто ним володіє. І ці всі заморські артефакти, що висіли на стіні чи акуратно лежали на столиках з закрученими ніжками, були тому підтвердженням.

Дворецький постукав у двері і почувши жіноче «заходьте», я знову сподівався побачити не Даніель. Вибачте, але мене взагалі тут немає бути. Я маю прикривати її тому, що вона зробила помилку? Хоча, що я таке кажу, ця людина такого б не зробила. Мене це дратувало. Коли в хорошому плані щось іде не так — це ламає світогляд і змушує мене виходити з зони комфорту.

Ми привіталися. Незручна розмова й перші кроки. Я відчув запах терпкий,травʼяний, як чай від застуди. Така була Даніель. Цей запах я впізнаю з тисячі і майже рідні нотки полину втішали мою з ранену душу. Але, навіть, її зілля чи отрути не вилікували б мене. Переступивши через поріг фігура в чорному не полінувалася обернутися, але виганяти ми її не стали. Замість того тихим тоном поговорили з нашими компаньйонами, які пішли обшукувати інші кімнати до яких дворецький давав доступ, а ми закривши двері залишилися тут у трьох. Знаєте, це як шукати сліди з допомогою собаки: ти просто ведеш її, а вона винюхує й дає тобі те що ти просиш. Хоча не завжди ця зачіпка — на срібній тарілочці, бо якщо собака недисциплінована — відволікається. Але не суть.

Я одразу дивлюсь на картину цілком — аби зрозуміти атмосферу та візуальні плями. Саме в таких кімнатах я знаходжу докази.

Повітряна, легка й ніжна — так можна було б сказати про цей простір. Чого вже точно не скажеш про Даніель, хоча за образом вона відповідала — та все ж не дотягувала. Мереживо - всюди, було відчуття, що тут жило багато юних дівчат. Високе ліжко з балдахіном стояло по центру кімнати притулившись високою спинкою до стіни.

По обидві сторони стояли маленькі тумбочки на спіральних ніжках, що додавало витонченості. Тоді ж я і помітив килимок з рослинними орнаментами, що ідеально рівно лежав під ліжком перегукуючись кольорами з карамельним паркетом. Шафи та туалетний столик стояв навпроти. Ця вся легкість і зефірність контрастувала з чорною тканиною в яка була закутана вбивця. Вона стояла як статуя дивлячись у вікно. Її тонкі бліді пальчики з коштовними перстнями трохи тримали край штор з золотими закрученими орнаментами. Все заради того щоб відкривати вид на чудовий хоч і мертвий осінній сад.

— Міс Мартіно, ви знали, що до вас у цій кімнаті хтось жив? — ненав’язливо спитав я. Це було раптово, сперечатися не буду. Але я кажу те що бачу. Зробивши крок вперед почав уважніше оглядати торкаючись меблів ближче до входу, Томас побачивши це пішов в протилежному напрямку до ліжка, щоб не гаяти часу.

— Справді? — ахнула вона, повернувшись до мене й прикрилася чорним віялом. Її зелені очі так і стріляли в мене.

— Справді. До вас, міс, тут мешкало щонайменше вісім дівчат, — я саме обшукував шафи. Там було так багато речей, що шафа ледве трималась. Але суконь там не було — для цього була інша кімната. Тут просто дуже-дуже багато непотрібних подарунків, якими, здавалося б, можна ощасливити будь-яку дівчину. Хоча, як вони складені… стривайте, їх навіть не складено, а просто запхано туди. І так, дуже багато капелюшків. Але чому саме тут? Я оглядав кожен. Знайшов знайому етикетку — італійський бренд. Опустимо це. Цей нюанс слід приховати. Може, й незначне, але багато про що говорить. Наприклад, про те, що…

— Десять, — перебив мої думки Томас, який рився в ліжку Мартіни. Виглядало непристойно, але було ефективно. Напевно, він мені підігрівав,але якщо ні так теж дуже пустотливо.

— Що десять? — не вловив я думки.

— Щонайменше десять дівчат мешкали тут тиждень чи місяць. А на день…— Томас поглянув на гарнітур та оздоблення меблів і посміхнувся до мене. Я відповів йому тим же, нічого не сказавши, і повернувся до туалетного столика ручної роботи з маленькою тріщинкою — радше подряпиною — в кутку дзеркала. Позаду я почув лише роздратований змах віяла, а в дзеркалі побачив не тільки своє відображення й прекрасні кучері, а й суворий холодний, як ліс, погляд Даніель.

Відкривши шухлядку, я знайшов блокнотик, напевно гербарій чи щось таке. Точно особистий записник нашої «нареченої» в чорному і о Господи.. свої ескізи. Що вони тут робили? Поки Томас ставив матрац на місце, я швидко схопив зарисовки майже в паніці. Даніель задивилася на вид з вікна, а я, згрібаючи папірці нашвидкуруч, вдарився об ніжку стільця. Зойкнув, хоч прозвучало це тихо. На звук відреагував Том.

— Що там? Знайшов щось, Едгаре? — він уже йшов до мене, а я спиною прикривав усе. Мартіна зберігала спокій і вже хотіла підійти, але я впорався сам, запихнувши помʼяті ескізи в задній карман своїх брюк. Підвівшись, поправив костюм кольору дорогого дуба, сказав, що все в порядку. Томас оглядав туалетний столик й не звернув уваги на цей казус, але — бачив по очах, що помітив тріщину. Чому? Бо та тріщина була ідеальною. Мій друг узяв ажурну шпильку з столика і підчепив скельце.

— Ви що робите? З глузду з’їхали?! Ви знаєте, скільки це дзеркало коштує?! — та попри її жалісні вигуки й попередження, Томас мовчки демонтував дзеркало. Воно легко відпало — адже під ним було сховано багато, дуже багато листів і незрозумілих документів. Я поглянув на Даніель — вона була в шоці, як і я.

— Вуаля! — урочисто сказав Томас. — Ото ви шпигунка, — він склав листи й поклав на стіл, оживившись. Йому явно цікавіше знаходити зачіпки ніж про них розпитувати і я можу це зрозуміти. Але до біса, що це таке? 

— Вітаю, перша гарна зачіпка! - я намагався звучати на інтузіазмі.

— Не просто гарна, а чудова, — додав Томас. До нас підійшла Мартіна й розгублено сказала:

— Це не я… — було видно, що не бреше. Але що це тоді?