Розділ 4.1

Ранок. Перші промені сонця проникають крізь запітніле вікно старенького Wolseley, що ледве вміщає чотирьох пасажирів. Зі мною сидить Томас — обличчя його залишається непорушним, ніби вирізьбленим із каменю. За кермом і поруч — двоє полісменів, призначених «допомагати» у розслідуванні. В голові тоді мимоволі крутилися влучні, подекуди їдкі вірші Томаса, присвячені таким, як вони. Хоча більш дивувало те що мій дорогий друг не мав легкого похмілля після вчорашнього. Бо по правді кажучи в мене злегка боліла голова, але не критично. 

Я ненав’язливо перевів погляд на констебелів. Ми з ними познайомилися зранку, але імена я вже забув. З вигляду вони нічим не примітні охоронці порядку. Один із них мав грубі вилиці, ніби хтось акуратно обрізав його обличчя ножем для масла з двох сторін — шкіра виглядала підозріло гладкою. Піт, що виступав з-під лоба, виказував його нервозність. Другий же — з вусами, настільки доглянутими, що вони видавали в ньому фанатика естетики. Та варто було придивитись уважніше — і вже видно темні кола під очима. Знекровлений, млявий. Навряд чи він здатен впоратись навіть із найпростішими завданнями. А покластися на напарника — то взагалі справа марна: той іще боягуз. Загалом вони здалися нудними кадрами для мене і витріщатися на них теж не було сенсу. Можливо треба було про щось поговорити ,але мої очі вже були повернуті до сільського краєвиду: поля, дерева, квіти – все прокидалося. Я побачив навіть росу на траві, помітив швидкоплинну роботу бджоли, а коли побачив метелика – відчув спокій. Правильно, виїхати з міста це те саме,що отримати свободу. Звичайно, я живу в будинку і не в серці метушні, але це інше. Як же заздрю містеру Флітвелу. 

Помітивши мою м'яку посмішку, Томас перервав тишу і ніби ті квіти за вікном зникли.

— Давненько не вибиралися кудись — я відвів погляд від потилиці «масла», який сидів за кермом до звуку знайомого голосу. Напевно він хотів заполонити набридливу тишу, і це було майже мило. Хоча я просто кивнув.

І ось наша залізна карета зупиняється навпроти шикарного маєтку. Хотів би я мати такий великий будинок з озелененою вхідною частиною і мармуровим фонтаном по центру. Гадаю, задній двір ще розкішніший ніж те що зустрічає мене зараз. Майже одночасно джентльмени вийшли з авто і мотор замовк, давши свободу моїм думкам. Я вдихнув повні груди повітря і поки ніхто не бачив усміхнувся цій зміні обстановки. Це було прекрасно. Свіже повітря, жовтувата трава і холодний щебінь під ногами. Я повернувся до джентльменів і обійшов машину щоб бути з ними в групі, поки Томас щось обговорював про збір персоналу. Я його не слухав, вальяжно засунувши руки в кармани і оцінююче, хоча більше з захватом дивився на будівлю.

Фасад маєтку Флітвелів вражав з першого погляду своєю стриманою, але безсумнівною величчю. Двоповерхова будівля з скоріш за все цегляна стояла гордо серед ідеально підстриженого газону. Вапняна штукатурка кремового відтінку додавала світлості цим краям серед сірого неба. Величезні аркові вікна з фацетованим склом відбивали м’яке світло ранку. Центральний вхід — масивні двері з темного червоного дерева, прикрашені латунною фурнітурою, яку щоранку полірували до блиску. Над входом височіла тераса з балюстрадою, з якої відкривався краєвид на поля попереду. Сандрики над вікнами, витончені карнизи, фронтони з гербами — усе свідчило про аристократичне походження господарів.

— Пане Рейвенморе — каже до мене обережно вусань — ходімо — я кивнув на його мишаче прохання і пішов за групою. Томас був як господар в цьому маєтку. Видно хоче закінчити цю справу швидко і ефективно. А я в цьому допоможу. Хоча…

Я оглянувся на тих двох простаків-поліцейських, що оглядали хол з запалом вражень в очах і зітхнув. Вони нам точно не допоможуть. На моє здивування поки нічого не відбувалося, тож дозволив прогулятися, поки Томас тримав все під контролем. Він молодець, а ось я?

Навіть, не знаю чому тут. Можливо, щоб просто провести час з другом. Мій погляд перескочив на його фактурний профіль і декілька секунд дивився на нього просто не до кінця розуміючи реальність.

Мене охопило дежавю, але я його стряхнув і пішов в іншу кімнату. Це була вітальня на моє здивування. Прекрасні дорогі шпалери з білими ліліями, затишний камін притиснутий до лівої крайньої стіни, довкола якого і будувалася композиція вітальні. Витончені крісла стояли групами, це було незвично і дивно з огляду на розміри приміщення. Біля однієї стояв уже сам дворецький, який майже одразу пішов за мною у вітальню. Він явно любить контроль і порядок, а ще з підозрою дивився. Стало не комфортно тож я не продовжував ці секундні дивоглядки. У другій же побачив прекрасні стільці, які коштували цілого статку, враховуючи матеріал. Звідки стільки грошей? Задумався я, але відразу звернув увагу на імпортні шахи, де було розіграно сициліанський захист.

— Граєте? — запитала дивна дама, прикриваючись чорною вуаллю, помітивши мій прикутий погляд до дошки.

— Не граю — повернувшись до леді в поклоні поцілував руку — аналізую — помітивши тихий і роздратований вигляд Даніель з-під вуалі, я посміхнувся. Її чорне волосся і дивний запах трав завжди дурманив не одного чоловіка. Але вже звик до її холодної присутності з минулих дивних часів.

— Як звати вас? — ніжний голос робив із себе невинну

— Едгар Рейвенмор, а як така прекрасна нічна квітка почувається в такому страшному становищі після смерті коханого? — кажу я з ноткою драматизму, явно дратуючи її цим. Тому посміхнувся.

— Мені не передати словами, як я страждаю і сумую за ним — відповіла вона з скорботою. Вдаваною, ясна річ. Таку вбивцю ще треба вчити, як замітати сліди. 

— Будь ласка, не тривожте зранене серце леді Мартіни — у розмову встряв дворецький. Мартіна? Ось як тебе звати в цій історії. — вона тільки сьогодні вийшла зі своєї кімнати щоб допомогти хоч чимось розслідуванню — цікаво чим ти будеш мені корисна, якщо чесно краще там і залишалася, вже уявляю її горе в кристальному вигляді по той бік стіни.

— Перепрошую, я був не компетентний — відступив назад, відвівши погляд на бархатисті смарагдові штори. Вони звисали по обидві сторони вікна з якого світило сонце.

Я почув кроки невеликої групи людей. Том прочистив горло тому я обернувся.

Переді мною стояли замучені і обездолені люди — в моральному плані,звісно. Адже їхня робоча форма була в бездоганній чистоті на противагу траурним лицям. З лівої сторони, ближче до виходу стояли чоловіки — кухар, садівник і кілька охоронців, а з правої — жіночий колектив покоївок. Мартіна стояла відсторонено біля вікна ніби привид, якого, навіть, не хвилює драма маєтку, хоча точно знає, що вона винна.

— Хто комунікував з містером Флітвелом протягом хоча би трьох днів? — запитав стримано Томас, я перевів очі на дворецького. Він точно виглядав, як людина яка знала більше про покійного ніж він сам.

— містер Монтьєр де Сантіс, сер — стримано відповів старий джентльмен.

— І коли він зможе приєднатися до нас? — запитав вусань.. чи.. Н-н-н - Німсон. Точно! Його звали містер Німсон. Я подивився на нього ніби вперше, але був радий що моя памʼять хоч якось нагадала про те що було на світанку.

— Має приїхати сьогодні — одразу ж відповів дворецький. Я зітхнув, саме цей Монтьєр має «виявитись» злочинцем. Ось ця перлинка серед нудних ракушок, яких легко розколоти. Я задумливо подивився знову на шахи уявляючи вже образ підставного злочинця.

— Тоді, ми поки опитаємо персонал — почав спокійно і розмірено Томас, мої вуха ніби заворушилися почувши його голос тому рефлекторно подивився на картину, що розгорталася перед мною. Два поліцейських уважно слухали Томаса, а мені було приємно від того, що я не просто людина «подай принеси». Від цієї думки ледь стримував задоволену посмішку, бо ті двоє стояли так ніби зменшувалися з кожним поглядом строгого начальника.

— Перейдемо до справи, містере Скот і містере Німсон. Врегулюйте питання з персоналом і виведіть всіх за двері. Вони мають очікувати зовні. Ми опитаємо їх тут по черзі — ті смиренно кивнули на слова Томаса і вирушили разом з групою названих людей в хол, або іншу кімнату. До кінця так і не зрозумів. А ось ми залишилися у вітальні, щоб опитати решту. Я відійшов від столика ближче до Томаса, оглянувши простір знову.

І моє око зачепилося за чорну пляму. Її темне волосся зливалося в один тіньовий силует і це трохи гнітило обстановку, особливо знаючи хто ховається за цією вуаллю насправді. 

— Сідайте, — Томас вказав на оксамитовий, бордовий диван. Вона так і зробила, поправивши густе волосся, відкривши своє «змучене» обличчя.

— Мені прикро це говорити, але ви знаєте причину смерті пана Флітвела?— запитав Томас, сідаючи у крісло навпроти Мартіни та переглядаючи папери. Я зробив те саме, хоча інтересу до бюрократії не мав. У її погляді читалось: “подорослішав”. Але мені яка різниця, якщо я тут навіть не головний.

— Так. Його жахливо отруїли. Мені сьогодні зранку сказав про це дворецький. Це був найпідліший вчинок. Я здогадалася, що хтось підсипав отруту під час вечері, і, мабуть, саме тому йому стало зле близько опівночі. Я викликала лікаря, але коли той приїхав… — пауза, — вже було запізно — Я був майже певен, що вона заплаче, але даремно.

— Мені шкода — Томас зробив паузу. Але вічливість його не рятувала від обовʼязків, тому продовжив — Скажіть, будь ласка, що ви їли? І чи був привід для вечері? — м’яко допитувався він, аби не поранити почуття «нареченої в жалобі».

— Коли його вивозили, я все зрозуміла… Він хотів зробити мені пропозицію. П-пробачте, я не можу… — вона накинула чорну вуаль. — Не хочу, щоб ви бачили мене такою, — схлипувала вона.

— Добре, ви можете йти. Відпочиньте. — Томас майже розчаровано зітхнув. Мартіна без вагань залишила кімнату. А я не стримував емоції і просто закотив очі. І чув як за дверима гулом стояли шепотіння.

— Не надто швидко? — просвистів я.

— Не будемо мучити бідолашну. Можливо, це й справді було кохання. Тим паче, вона тут лише заради нього, вимагає справедливості. Грошей не отримає — вона ж не дружина— з легкою втомою мовив Томас.

— Але спостерігати за нею варто.

— Звісно. Але в такому разі який мотив?

— Гарне питання.

— І треба знайти гарну відповідь.

— Наступний! — вигукнув я артистично трохи струсивши рукою. Томас посміхнувся, а ті двоє скривилися, що додало мені якоїсь радості.

У тьмяно освітлену кімнату увійшов дворецький. Працює тут уже понад двадцять років, людина довіри, джентльменські манери, стримана постава. Стислий, дуже охайний — як і личить чоловікові такої професії. В цілому — нічого надзвичайного. Нудно. Поки я дивився на нього томним поглядом, Томас розпитував про покійного:

— Скільки років ви служили містерові Флітвелу? — спокійно запитав мій друг, уважно стежачи за тим, як дворецький злегка випростав плечі. 

— Двадцять шість років, сер. І жодного дня я не дозволив собі недбальства, — відповів чоловік який представився як Едлен, трохи ображено, але з гідністю. Такий відданий працівник на вагу золота. Не знаю, навіть, де такого взяти. Зазвичай прислуга це та ще шведська сімʼя з купою пліткарів. Але цей гідно тримався. Можливо, якщо він буде не в тонусі то і покоївки будуть дуже переживати. Його статність чулася за кілометри і огортала спокійною присутністю.

— Ви були з ним близькі? -продовжував свої розпитування Томас. А мені було просто цікаво дивитися за реакцією пана з акуратними сивими вусами. Хоча, його стоїчне обличчя важко було пробити.

— У межах дозволеного. Я знав його звички, знав, якого кольору він волів носити краватку по п’ятницях і в який час йому слід подавати чай. Але не більше. — я відвів погляд і зітхнув майже закотивши очі. Яка дотошність в цього дворецького. Але може то й на краще.

— Ви були в домі ввечері перед його смертю?

— Так, звісно — сказав він так швидко на скільки зміг ніби показавши цим своє обурення, а потім додав — я особисто приготував спальню до ночі.

— Ви щось помітили? Дивну поведінку? Гості, незвичайні накази? — Томас нахилився трохи вперед дивлячись на акуратну фігуру в чорному костюмі перед нами. Досить лаконічно мушу визнати. Напевно, такі правила? Едлен на запитання Томаса промовчав.

— Він виглядав стомленим, як завжди після зустрічі з містером Монтьєром… — він обірвав себе.

Я насторожився. Монтьєром? Тобто вечеря була не в інтимній обстановці двох «закоханих» голубків? Мої брови насупилися, відвів погляд в бік.

Побачив таке ж саме настороження у тих двох. Радує, що вони вміють думати.

— Ви хочете сказати, що кожна така зустріч його якось засмучувала або ж втомлювала?

— Я не маю права судити, сер. Я лише прислуга.

Запанувала тиша. Він ніби поставив крапку, але я хотів продовжувати. Ми не могли просто так зупинитися, чи не так? На фоні Скот переглядає якісь папери, а Німсон підозріло позирає на Едлена, ніби чекає, що той зламається. Я ж дивлюся на Тома трохи розгублено, він просто зітхає і повільно переводить погляд з моєї стомленої фігури на дворецького. Він хотів його відпустити. Але ми не мали права зупинитися саме тут.

— Але хто такий Монтьєр? Чому він мав бути на вечері в той день, коли Мартіні хотіли зробити пропозицію? — можливо це було занадто сиро, занадто не підготовлене питання. Я відчув, як мою потилицю хтось свердлить поглядом, тому стало ніяково. 

— Цього я не знаю — відповів чемно сивий старий. Я майже розізлився на цю відповідь ,бо те як він вальяжно це сказав те як пусто він на мене дивився казало зовсім інше. Я це відчував.

— Але причину візиту ви ж можете нам сказати,чи не так? Особливо знаючи, що це дуже важливо для розслідування — я почав натискати на нього в повній тиші. Ця ставка має зіграти, навіть, якщо група підтримки ззаду просто роздратована моєю нахабністю. І все ж це було потрібно. Розслідуванню. Розумінню, що тут взагалі коїться.

— Все що я можу сказати, так це те, що це були прості бізнес справи. Я не був на зустрічі присутній фізично, тож деталей розказати ,на жаль, вам не зможу — сказав він ввічливо та тактовно. Мій напарник розуміючи кивнув.

— Тобто вечеряли тільки троє? Мартіна, Флітвел та Монтьєр. Вони були одні в обідній залі чи не так? Всі їли одну й ту ж страву пили одне й те саме вино, я правильно розумію? — підбивав підсумки в голос Томас, поки я дивився на реакцію дворецького, але той просто кивнув не сказавши ні слова. Цим він викликав в мене роздратовану, але повагу.

— І обслуговували теж ви? — містер Німсон оживився позаду мене. Я на це б засміявся від здивування, але манери по над усе.

— Звісно — стримано сказав дворецький — якщо ви думаєте, що я щось міг підсипати то ви помиляєтеся. Я не просто так служу пану більше двадцяти років. Я б нізащо таке не зробив — одразу виправдовується хоч і спокійним тоном. Я побачив як кут сухих старих губ смикнувся вниз. Це мене насторожило. Хіба він сам себе видав? Але мені не треба підставляти його. Він точно не вбивця, хоча.. я вже не впевнений. Треба було давити далі.

— Я б хотів вірити у вашу порядність і щиро вважаю, що ви чесна людина.. -почав мʼяко Томас запевняючи дворецького ,що ми йому вірим. Але чи це було так? Ні. Звісно ні. Я не зміг промовчати, ковтнувши смішок.

— Але персонал це ті люди, які могли непомітно підсипати отруту і ми маємо зважати на всі ризики, пане Едлене — кажу я з хитрою натякаючою посмішкою, хоч голос був досить строгим. Тоді відкинувся на спинку крісла. І в душі мені полегшало від цього уїдливого коментаря і знання того, що все ж можливо він занадто праведний. Томас подивився на мене і зітхнув нічого не сказавши, але по обличчю бачу, що це його засмутило.

— Розумію — єдине слово яке почув у відповідь. Я задоволено подивився у вікно спостерігаючи, як вітер посилюється. Напевно, там до біса холодно. Почувши кроки і голос Томаса, зрозумів, що розмову з дворецьким закінчено.

— Можете кликати наступного — Скот провів старого до виходу. А я дивився на сивого в слід. По моїй шкірі пройшли мурашки саме в цей момент, неначе тінь накрила стару постать дворецького. Чомусь саме найчистіші люди, завжди для мене були прикладом брудності. Контраверсійне поєднання — знаю. Але я не міг не згадати одну людину. Що правда, лиця його не памʼятаю. Брови поволі від цього насупилися в уявленні образу. Чиста до ідеалу сорочка, холодна присутність одного з вихователів притулку, який вночі бив дітей за не слухняність чи хто-зна які провини. Якась гілка вдарилася в скло вікна і я здригнувся.

— Все гаразд? — запитав турботливо Томас, я лише відмахнувся. — щось не так з цим дворецьким?

— Та ні, просто не люблю чистюль — зізнався я не сильно офіційно. Все ж він був моїм другом. Томас щось сказав на знак згоди , але я не почув це черезскрип дверей і кроки наступного чоловіка. «Масло» впустив ще одного підозрюваного, щоб той сів на диван. Виглядав він нервозно і блідо ніби ось-ось і його з нудить. 

Це був кухар. Його повна округла фігура та білий робочий одяг все казав сам за себе. Він виблискував на світлі своєю лисиною і тривожністю. Намагався якось замаскувати важке дихання, але виходило кепсько. Потім витер носа шморгнувши і від того стало бридко не тільки Німсону, але й мені.

— Сідайте, — сказав Томас з відвертою нудьгою.

— Так, звичайно… — його вигляд був нервовим: руки тремтіли, на чолі — краплі поту, а тканину власної форми він з силою м’яв у руках.

— Чому ваші зіниці так бігають? — запитав я. Бажаючи розважитися. Не хотів заплющувати очі на надмірну нервозність. Та й мені стало нудно. Звісно, не можна починати з такого допит, зазвичай. Але чесно, було байдуже. Вирішив трохи позабавлятися, оцінюючи поставу повного кухаря. 

— Нервуєтесь? Не варто, справді. — лукава посмішка промайнула на моїх рисах. Це ж не злочин, так? Хоча… галантна постава Томаса його трохи заспокоїла. А я був як звір у клітці. Ось господар — я глянув на друга, а ось жертва — поглянув на кухаря. Та розважатись мені завадив його голос.

— Ви особисто готували страву для вечері, яка подавалася пану Флітвелу?

— Так… так, звісно. Баранина з розмарином. До неї — картопляне пюре й тушкована квасоля з часником. Як завжди по п’ятницях, — швидко промовив він. Звісно, їжа — головна тема. Але я вже був ситий по горло повітрям, тож коли почув слово «баранина», мене майже знудило. Томас кивнув, а я нахилився трохи ближче, не відриваючи очей від його пальців, які тремтіли.

— Ви пробували їжу перед подачею? - запитав Німсон стоячи позаду крісла Томаса.

— Пробував, сер. Завжди пробую. Це правило. — Він спробував посміхнутися, та вийшло кепсько.

— І як на смак? - поцікавився я з легеньким підстьобом

— Нормально, ну… як завжди. Баранина трохи вийшла ніжнішою, я додав більше розмарину, ніж зазвичай. Але то… пан Флітвел любив сильніші смаки. 

— Хтось, крім вас, мав доступ до кухні? — запитав Томас, поглядом ковзаючи по щелепі кухаря. Той спітнів ще дужче.

— Лише я… і пан Едлен заходив один раз, щоби дізнатися, скільки ще чекати. Я сам усе контролюю. Сам подаю страву прислузі, щоби передали в залу.

— Тобто, страву ви готували, пробували і передали особисто? — уточнив я. Його пітна лисина блиснула в світлі лампи. Подумав тоді, що це дивно мати лише одного кухаря. Господар, навіть, не дав йому помічників?

— Так. Але… я не додавав нічого дивного, сер! Хай Бог покарає мене, якби я хоч щось… — він почав трясти головою, наче відганяючи якесь звинувачення, що вже й так нависло над ним.

— Після приготування їжі ви одразу відали тарілки дворецькому чи страви ще стояли на столі деякий час в очікуванні поки їх заберуть? — питає Томас уважно спостерігаючи за ним, а я за другом. На що він натякає, що аж горіхові очі звузилися в сторону кухаря?

— Я? Я не памʼятаю, чесно — каже товстун розгублено стискаючи ковпака

— А якщо добре подумати — хитро кажу я. Нарешті, шанс надавити і мені за це нічого не буде. — може заходили якісь купці, покоївки? Хтось покликав вас з іншого приміщення, будь що — мій голос був на диво чемним, щоб дізнатися бодай щось нове.

— Ох.. — кухар важко зітхнув роздумуючи. А я почув легенький шурхітпаперу, напевно, містер Скот приготувався щось записувати — тоді досить пізно на мій подив приходив якийсь хлопчина, напевно, то був син одного з купців, що поставляє нам продукцію. Я вийшов на двір щоб забрати товар і все. Нічого особливого. До того ж в той момент страви не були за сервіровані чи щось таке. Все було ще в робочому посуді. 

— Он воно як? Цікаво — я відкинувся на спинку крісла задоволено роздумуючи про те що таки могло статися. Цікавіше, якщо б цей хлопчик був підставний. Але я не хотів сюди вплутувати дітей тож проігнорував ментальне запитання.

— Дуже дякую вам, пане Мреймех.

Ви справді нам допомогли — каже Томас як завжди галантно і ввічливо, навіть, усміхнувся в кінці і дзеркально кухар зробив теж саме. З нього спала ця напруга, він радісно думав, що він не винний. Та і я б так подумав, занадто він боягуз для таких махінацій. Ми його відпустили швидко, але наступних ще не впускали обговорюючи нову інформацію.

— Тобто як підмішали в неготові страви? — питає Скот обходячи крісла щоб подивитися на нас.

— Скоріше за все. Ця дивна особа просто вгадала час щоб зробити крок і отруїти страву. Скоріше за все гарнір. Туди легше додати щось ядовите непомічено і швидко перемішати для ефективності — зазначаю спокійно я.

— Але це нелогічно — заперечує Томас виглядаючи конфліктно. Вже чую, як шестерні в його мозку крутяться — вони всі мали померти б тоді. Всі троє їли одну й ту саму страву, один і той самий гарнір, як ти кажеш.

— А тут не факт. Мартіна і Монтьєр могли, навіть, не доторкнутися до цієї частини страви, бо, можливо, знали, що там щось є окрім поживних речовин — кажу я думаючи явно в голос.

— Тоді в нас два підозрюваних? На даний момент, звісно — констатує Німсон переглядаючи записи Скота.

— Я б так не спішив, джентльмени. В нас ще є купа персоналу. До того ж не виключено, що в цьому замішана третя персона. А Мартіна з Монтьєром просто не встигли зʼїсти їжу з якихось інших причин або зʼїли це в недостатній кількості — заперечив я. Том лише кивнув.

— Так, до того ж, треба дочекатися розтину і експертизу їжі, щоб точно сказати, як саме отруїли жертву. Без цього рано будувати здогадки — констатував мій любий друг. Тоді всі мовчки погодилися.

— Мені кликати наступних? — Скот подивився на Томаса в очікуванні наказу. Але я бачив, що мій друг дуже глибоко почав аналізувати, тому просто кивнув. Коли Німсон відійшов від наших крісел, а «масло» кликав наступного, я ж дотягнувся рукою до темно синього костюма друга. 

— Хей, все буде гаразд — сказав тихо я. Мотиватор з мене кепський, але я хоч постарався — ще рано щось судити по маленьким пазлах. Треба опитати всіх — все що я почув це тільки втомлене зітхання. Я опустив руку і відхилився від друга, щоб сісти більш комфортно. А потім почув тихе: «ти правий».