Розділ 3

Тиша перед бурею. Ось як я називав моменти як такі. Картини розвішані по квартирній студії, яку я орендував для виставки, організатори починають вже спілкуватися про щось буденне, а за вікном світить яскраво сонце. Це була незвична, надто яскрава погода, яку я не любив — але сонячне проміння ідеально резонувало з мазками на полотнах, додаючи їм неочікуваної свіжості. Деякі з них були написані давно, але тільки сьогодні були виставлені, як доповнення до моїх кращих робіт. Була б моя воля, то я б їх спалив би, але куратор цієї виставки, і по сумісництву шанобливий колекціонер, запевнив, що вони прекрасні.
Я оглядав простір ходячи по скрипучому паркету вздовж зали, згадуючи як цей чоловік років пʼятидесяти з вишуканим моноклем і трохи сивими вусами придумував мені художнʼє минуле і імʼя. Едгар Рейвенмор, прізвище запропонував Клінт, а я неохоче погодився. Освіти не мав. Підмайстерником теж не був. Тож вчився виключно сам. Але пан побачив в мені талант, а бос, тобто містер Дарроу, ще тоді оплатив його послуги. Хоча я не знаю чому він мені це досі не згадує як борг. 

Проходячи повз ряди картин підсвідомо готував себе до світських розмов. На такі виставки приходила еліта, тож найскромнішим створінням був тільки я. Тож доводилося згадувати про що вище суспільство любить говорити окрім мистецтва на всяк випадок.

 —Переживаєте?— знайомий бархатний голос пана з моноклем наблизився до мене. Від неочікуваності плечі трішки затряслися, напевно він цього не помітив.

—Та ні, просто переживаю легкий мандраж—кажу з чесністю та легким смішком, як хлопчисько перед турніром, але боротися немає проти кого, хоча лишень самим з собою.

—Нехвилюйся синку, ці люди тільки й мають робити, що боготворити твої шедеври і руки якими ти це зробив— він лагідно усміхнувся і по правді кажучи стало легше. Я подивився на свої бліді руки, де були видні вени, як сині ниточки під низом шкіри.

—Ви праві, мені нема чого боятися, просто.. —я підняв погляд на старого зітхнувши—боюся, що не продам роботи так як треба — той чоловік тихо засміявся і я злегка підняв брови не розуміючи.

—Більшість цих людей не знають, що таке справжнʼє мистецтво. Так, в них є вишуканий смак до дорогих речей. І я завіряю вас,ваші картини і є річчю розкоші яку захочуть купити — це мене заспокоїло, він був мудрою людиною і я йому щиро подякував за таке кураторство. Чоловік відмахнувся від лестощів і з гарним настроєм пішов зустрічати перших гостей виставки. А я ще кілька секунд стояв і не міг повірити, що добрі люди існують на цій землі. Крок, ще крок і я вже з усмішкою зустрічаю майбутніх покупців, та судячи по вбранню, аксесуарам, сьогодні я зароблю багато.

І от виставка в самому розпалі. Відчув мимолітну радість — дивно. Я усміхався всім, підходив до багатих високопоставлених людей. Дехто з них розглядав кожну дрібничку — мазки, лінії, вивчаючи техніку «відомого художника». А дехто з джентльменів старшого віку дивився на картини з богинями так, ніби подумки роздягав їх. Мені стало гидко від цього знаючи, що навіть культурні та елітні люди можуть думати про таке на мистецькому заході. Але я проковтнув цю жовч і відвернувся від тих повноватих розбещених джентельменів. Я й справді малював богинь радше прикритими, ніж це вимагала «стара» школа, але в цьому був свій задум, і своя елегантність. В жінок має бути загадка і тіло один з інструментів, яке треба ховати, але й досліджувати також. Але не суть.

Я різко відвів погляд від елегантної леді в синьому вбранні, яка прикривалася віялом. Чому мої очі взагалі так безсоромно подивилися в її сторону?—я сказати не міг. Але у виправдання: її темне волосся було заправлене в пучок оголюючи шию трохи відволікало мене від запитань, які задавали мені якісь два голоси. В результаті чув тільки один.

—Так,звісно—я подивися на стару жінку, вона прикрашала себе перлами, що підкреслювали її сивину — Ці є більш класичними взірцями, їх дуже цінують закордоном. І будьте певні, що саме ця робота є ексклюзивною. В мене хотіли її купити у Франції за круглу суму, але я відмовив, адже хотів доповнити нею свою виставку — жінка захопливо кивала на мою відверту брехню, адже була вражена моєю міжнародністю, якщо можна було так сказати. Видно, що приїхала за моря і погано розмовляла англійською. Проте зацікавлені очі світилися діамантами, а це означало лише одне її чоловік не впустить можливість порадувати це своєму букету сухоцвітів.

Пара повільно відалилася взявши келих шампанського у офіціанта, який ходив між людьми пропонуючи алкоголь. В голові дякував всім богам і живим за те, що ця виставка була на вершині розкоші, або хоча б вдавала таку.

Через кілька хвилин до мене підійшов чоловік у костюмі кольору чорної кави. Він експресивно вихваляв мої роботи і навіть захотів купити картину «Втеча з лісу» — справді чудова робота. На полотні зображено густий синій ліс. Зеленого там і справді було небагато, і це додавало драматизму. Дівчина у темно-червоній довгій сукні бігла до глядача, підіймаючи поділ, аби швидше втекти від цієї лякаючої темряви, що, можливо, переслідуватиме її все життя. Дивившись на неї можна було відчути тривогу. Коли її малював то відчував це: ці кроки, присутність темряви позаду. По моїй спині пробігли мурахи, а волосся на потилиці стали дибом. Я оглянувся, але окрім натовпу людей і запаху тютюну нічого не побачив. Врешті решт, продав картину за хорошу ціну. Навіть не став торгуватись — видно, людина розуміється на мистецтві.

 Після цього до мене посипалися прохання запакувати картини, ніби той чоловік сміливо пробив двері в які всі боялися зайти. Я був цьому дуже радий — мій маленький тріумф. Голодні дні були недаремними, а з цими грошима зміг би бенкетувати хоч кожного дня. Ну принаймі на це сподівався. Але на ці гроші в мене є інші плани окрім хорошої їжі...

Звісно, на виставці були й ті, хто готовий був душу віддати за картину. Тоді я влаштував невеликий аукціон і продавав найпопулярнішу роботу — «Богиня в Лондоні». 

—Три тисячи раз, три тисячі два — тягнув я артистично інтригу і з кожною ставкою ставав ще грайливішим, як дитя що женеться за метеликом — бачу руку джентельмена! Скільки?—вигук був впевнений і моя усмішка дала знати ,що я цим насолоджувався — чотири тисячі раз , чотири тисячі два — на мій подив рука знову піднялася, але це була жіноча тендітна рука з агатовими перстнями на тонких витончених пальчиках. Це була вона! Та загадкова леді у синьому. В мене перевело подих, а в горлі пересохло.

—Пʼять тисяч — впевнено сказала жінка і від її голосу в мене запаморочилася голова, а те як вона подивилася на мене в той момент. Я розгубився. Більшу ставку не поставили, шушукалися всі присутні.

—Продано!

Напевно, справді одна з кращих моїх робіт. Картина виконана в стилі реалізму. Афродіта зображена прекрасною жінкою у сучасному вбранні, але зберігає свою внутрішню красу, відбиваючись у пейзажах Лондона. Але навіть та Афродіта була не така прекрасна,як ця пані. Після ажіотажу вона підійшла до мене і подякувала за картину, а я соромʼязливо подякував їй. Мені здається навіть мої щоки в той момент стали гарячими і все що я міг робити це просто кивнути. Але на жаль вона швидко розчинилася з мого поля зору, коли оформляла картину з вусатим колекціонером. Гадаю він помітив, що я трохи замислився і просто усміхнувся оформлюючи роботу цій дівчині.

Коли її запах зник у повітрі,я зміг дихати, і мої руки знову стали холодними. Небо ніби похмурніло, так і знав, що сонце це виняток з правил для цього міста. Я зітхнув оглянувшись намагаючись відпустити примару щастя в синій сукні, так само, як її лавандовий парфюм. У студії залишилося кілька гостей, які не менш уважно розглядали картини, часом ніби під мікроскопом. “Це або художники або фанатики”, — подумав я і відвів погляд.

Тоді дозволив собі трохи розслабитися, знаючи, що робочий день добігає кінця. Але раптом почув повільне клацання туфель по дубовому паркету. Підвівши голову, я побачив людину в білосніжному костюмі та капелюсі італійського крою. Я не відразу впізнав обличчя. Він повільно підняв голову і посміхнувся, як Чеширський кіт. Чоловік потер своє срібне кільце у вигляді воронячого черепа — усі присутні напружилися, окрім жінок, які перешіптувалися, прикриваючись віялами. Фігура зняла капелюха й сказала, усе ще посміхаючись:"Я візьму ту картину, пан художник, вистачить 3000 ширленгів?" Я глянув на нього і кивнув,трішки розявивши рота від несподіваного візита і такої байдужості до картини яку вибрав навмання. Я навіть не подивився що то за робота на яку показав срібний перстень джентельмена.

— Заберу завтра, але я хотів би обговорити щодо мого портрета—ми відійшли в бік щоб ніхто нас не почув.

—Чому ти сюди прийшов, Стіве?—серйозно сказав я, дивуючись його фізіономії так ніби бачив його вперше, а не вчора. Мабуть тому що він прийшов не просто так.

—За картиною звичайно — просто сказав Стів ніби дражнячи мене своєю вдаваною невинністю.

—Не бреши — дратівливо і майже одразу мовив я.

—Не брешу, ось тільки ... — Не встиг цей чорт домовити, як я його перебив:

—Ось тільки що? Знову хочете втягнути мене в цей ідіотизм? Я вже не у вашій банді, мафії, угрупованні, не важливо, я знайшов собі роботу, яка приносить мені задоволення, а головне гроші. Я почав все з чистого листа — звучав досить переконливо, хоч трохи роздратовано, а може й не трохи. І тут я згадав минулий вечір. “Точно вони ж не просто так будуть їхати сюди заради моєї виставки. Занадто багато честі! Чорт, це ж треба бути таким ідіотом щоб не помітити слона під ногами” — я подумки картав себе за те що, навіть в пʼяному розумі мені не вистачило клепки скласти все докупи.

—По-перше так,— з моїх роздратованих думок витяг голос Стіва, чомусь він звучав діловито — По-друге ти нікуди від нас не дінешся, щодо нового життя не переживай пляму на чистому полотні ти поставиш рано чи пізно, така твоя суть — спокійність у його тоні була не дуже звичною. У них є план, в який хочуть втягнути мене, щоб я підібрав сліди — знову. Скотини, зла на вас не вистачає! Я не хочу бруднити руки. Після поїздки до Франції і серйозної розмови з Клінтом,я думав все скінчено,але ні! Вони тягнуть мене за собою, як мерці.

—Ти не зможеш відмовити, ти один з нас, так було завжди і буде — він вже розвернувся йде але зупинився щоб ми стояли пліч-о-пліч — до самої смерті—він вимовив цю фразу пошепки і поклав у мою кишеню папір, швидше, записку. Вже стоячи біля дверей він швидко оглянув всі картини і голосно промовив — Завтра на вулиці Ровена о шостій привезіть мені картину, чекатиму.

Незабаром зал спорожнів, а я від невеликого потрясіння залишився ще на 10 хвилин, не чуючи радісні промови вусатого старого. Він мені дав конверт з хорошою сумою і вагою в руках, подякував за співпрацю і пішов. Я все робив на автоматі від шоку того що тільки що відбулося. Що вони знову задумали, чому примудрилися втягнути мене? Я так злий. Ще раз подивившись на картину, яку напевно замовив Стівен, я почав її упаковувати, розлючено не підпустивши за це діло персонал і сказав що вони можуть піти. Негідники, не встиг розслабитися як тут Білі ворони в Мейнбурі. Ось чому приїхали! Портове місто! Я різко і дуже туго зав'язав бичівку на упаковці картини. Згадавши про записку, яку Стів не помітно поклав мені в кишеню, я розгорнув її. Вулиця така сама про яку він наголосив, але як завжди у цьому місці вони вибирають більш заркиту місцину від лишніх очей. Ось як ця годинникова вежа,що криво намалював Стівен. Він точно знущався з мене, дурень. 

У всіх на виду, але не помітні, нічого нового. Я зім'яв папірець і криво посміхнувся. Минуле мабуть не хоче мене відпускати.

***

З картиною під рукою я йшов протилежно натовпу, опираючись цьому потоку. Хтось уже йшов додому, до сім'ї, хтось на званні вечері, деякі діти грали з бродячими псами і всі вони йшли вперед. Мене можна було розглянути в натовпі через запаковану картину і чорний плащ, що розвивається на холодному вечірньому вітрі. Але всі були так зайняті, що не звертали увагу ні на кого, крім себе. Вони йшли вперед до майбутнього, а я повертав свої гріхи, занурючись в минуле, ніби воно мене лікувало хоч це не так. І ось уже піднімаюся по деревʼяних хитких сходах до верху часового механізму з довбаною картиною в руках. Я коли небуть задушу Стівена,навіть не подумав наскільки мені тісно пролазити з цим товаром до нього на верх. Хоча це нагадувало дитинство, як я малим ліз у всякі тісні штуки і діставав речі для дорослих бо вони були занадто великі щоб пролізти крізь щілини. Але не суть.

Мене повернув до реальності механізм годинної вежі, який працював на всю, і з кожним кроком все ставало гучніше та чіткіше, ніби звук пронизував мої мізки….. Ніби звук—це нитка, а моє терпіння це намистини, які нанизував цей кучерявий і з нещодавніх пір вусатий довбень, зі своєю самовдоволеною посмішкою. Я його вдарю коли побачу, клянусь!

Стук, скрегіт, який тільки розжарював обстановку і ця неприємна вогкість. Тік так Тік так Тік ..... годинник пробив шосту годину, пролунав поклик дзвіниці. Начебто з тіні вийшов той самий джентельмен у білому який все також посміхався.

—Ну ось ми знову зустрілися, приніс картину? — я простягнув полотно обмінявши на конверт з грошима. Уявляючи як вдаряю його по голові полотном, правда картину було шкода— щось ти мовчазний, але мені буде простіше. Ввожу в курс справи Даніель вже як 5 місяців зустрічається з знаменитим магнатом і власником одного з розкішних, я навіть сказав би великих портів "Санта-сієра", його ім'я Рональд Флітвел. Він був отруєним, я думаю ти здогадуєшся про що я. — він всміхається ширше ніби задоволеним звучанням,або скоріше асоціаціями, закриваючи цією театральністю іскру невдоволення.

—Почекай — я замешкався щоб проаналізувати слова Стіва — Тобто Даніель отруїла його і ти хочеш щоб я підставив когось іншого?

—Шляхом розслідування звичайно, я пам'ятаю ти допомагав у розкритті злочину у Франції з Томасом, вірно? — тон був безтурботним, навіть, трохи грайливим. — От я й хочу, щоб ти повернув хід розслідування, як нам потрібно.

— Звідки ти дізнався про Францію?

—Це не має абсолютно нікого значення —він випрямив гордовито спину набравши в свої груди повітря і оглянув мене з голови до п'ят затримавши погляд на очах. — Тобі потрібно підставити його праву руку Мортьєра де Сантіса. Всі карти розкривати не стану, ти ж у нас детектив так розгадай загадку — я не уникав зорового контакту лише додав:

—Мені буде якась компенсація?

Марно з ними торгуватися — це погана ідея, це факт. Вони дуже вимогливо просили створюючи весь цей маскарад. А я не міг відмовити, як мінімум того що не хочу зустрічатися в діловій обстановці з містером Дарроу.

—Само собою— він поправив чорні рукавички взяв картину і пішов, залишивши мене зі своїми думками та з набридливим шумом годинникового механізму.

Я опанував себе через декілька хвилин побачивши, що вже темніє. А якщо це так то можу навернутися на сходах, якщо не піду прямо зараз. На вулиці запалювали ліхтарі прості робочі, я ж спішив додому не розглядуючи вогні, бо був злим і втомленим, не бажаючи згадувати фізіономію «його величності правої руки».

—Гаразд. — пробурмотів собі під ніс збираючись з думками. Я почав думати, як увійти в групу, що розслідує справу містера Флітвела. Оглянув вулицю і побачив вивіску «пошта» молився всім богам, щоб були спеціальні вікна для термінових телеграм. Завтра я вже хотів побачити Томаса, тож не треба було зволікати. Саме через нього влитися можна було в справу, як дружньо порадив Стівен. Хоча для мене досі було шоком, що він знає про існування моїх звʼязків з поліцією.

На вулиці стояв сирий туман, той самий, що заповзає під пальто і повільно точить хребет. Кроки мої відбивалися від бруківки, а повіки втомлено спадали на очі. Пошта була на розі — невелика, з облупленими дверима й запахом паперу, пилу та чорнил.

— Добридень, — буркнув я, заходячи всередину. Дівчина за стійкою кивнула, не піднімаючи погляду від машинки.

— Телеграма, сер?

— Так, будь ласка.

— Пишете самі чи надиктовуєте?

Я взяв аркуш і ручку. Писати я волів сам. Рядки викарбувалися чітко, без зайвих сентиментів:

«Томас зустріч п’ятнадцята тридцять площа чай у мене крапка Едгар»

Передав аркуш дівчині. Вона пробіглась поглядом по тексту й кивнула:

— Це обійдеться вам у дев’ять пенсів.

— Добре. — Я поклав на стіл монети.

— Телеграфуємо миттєво. Буде у нього за годину-дві.

Я вийшов на вулицю з відчуттям, ніби вже зробив перший крок у щось складніше за звичайну зустріч. Телеграма летіла через дроти, а я повільно рушив додому, обережно минаючи калюжі — у цій країні навіть асфальт втомлений.

Повернувшись додому, я, як завжди, заварив чай. Аромат заспокійливого напою трохи розслабив мене, але не давав великого ефекту. Клятий Стівене, як же мені хочеться дати тобі в пику. Але він має рацію — я не до кінця очистив свої руки. Якщо вже заходиш у кримінальний світ — втекти з нього неможливо. Зв’язки залишаються тими ж, як і гріхи, що їх не змити навіть найщирішою молитвою.

Чай холонув з кожною секундою знаходячись в сирому простору моєї кухні. Я все думав про те, скільки часу знадобиться на впровадження. Хоча зазвичай “Білі” дають не менше трьох днів на організацію. Схоже, Ворони розширюються, а порт — ласий шматок. Щоправда, цей шматок торта з ніжним зефірним кремом надто солодкий для всіх. У цьому місті теж є кримінальний бік, що з широко розплющеними очима дивиться на порт. Рональд був непоганим керівником, хоча, за чутками, його батько був справжнім королем цих земель і нікому не поступався. Місце посів син, який став легкою здобиччю для Білих Ворон, і вони з радістю й вальяжністю заберуть той жирний шмат собі, а решта тільки слиною захлинатиметься, як то кажуть. Клінт усе передбачив — навіть раніше не зводив очей з Рональда і намагався співпрацювати з ним. Він дізнався про нього все: від смаку до жінок до улюбленого парфуму. Ці незначні деталі допомогли Клінту, а згодом і Даніель, яка, здається, вже була нареченою Флітвела розкрутити його на заміжжя. Але навіщо втягувати мене? Щоб усе йшло чітко за планом? Я що якийсь вихователь в дитячому садку? Клінт ніби поставив мене на шахматну дошку, як туру щоб контролював все навколо з башні. Але я ж навіть не знайомий з цією справою,Стів мені подробиці так і не сказав. Іди туди не знаю куди, зроби те не знаю що, це бісить. Хоча мій розум, допитливо вже передбачає результат і напрям руху цього розслідування. Хочеться вірити, що саме тому обрали мене.

***

Половина на четверту — я вже на площі. Для прогулянки я одягнув чорні штани, такого ж кольору жилетку, а під неї — білу сорочку. Надворі було холодно, і з кожним видихом з рота йшов пар. Мій чорний плащ розвивався на вітрі. Побачивши знайомий силует, я з усмішкою пішов назустріч.

 — Привіт, Томасе.

— І тобі привіт, — друг тепло усміхнувся. Ми потисли один одному холодні руки.

— Сьогодні якось прохолодно, але сподіваюсь, це не завадить нашій прогулянці, — відповів я, ховаючи руки в кишені.

— Згоден, — Томас також сховав руки в бежеве пальто. Я трохи опустив погляд на його груди, де красувався синій галстук — камінь на ньому гарно переливався.

— Подобається? — спитав Томас, помітивши мій погляд. — Це мені тітка з Франції передала, каже, сімейна цінність.

— Справді гарний галстук, а ще й з історією — чудова річ, — із зацікавленістю відповів я.

— Повністю згоден, — Між нами запанувала ніяково тиша. Я відвів погляд на опале листя під ногами, яке хрустіло так як кістки під ногами. Після паузи він додав: — Вибач, що не відвідав твою виставку. Дуже шкодую, що не бачив твоїх шедеврів. Він уникав мого погляду ніби соромлячись дивитися в мої сумні карі очі. Мені було справді трохи прикро, але я не подав вигляду:

— Нічого, мабуть, у тебе були важливі справи. Ти ж працюєш у поліції.

— Це так. На роботі завал. Але не можу сказати більше… Цей випадок складний. — він все ще відводив погляд, поки я співчуваюче дивився на його профіль і злегка кирпатий ніс, який мені так подобався в ньому.

— Чому?

— Сам знаєш — конфіденційність,— він зітхнув і помітивши мій погляд нарешті зустрів свої горіхові очі з моїми.

— Знаю, але як приятелю можеш хоч натякнути, — Я вже знав більше, ніж багато хто з поліції. Можливо навіть більше ніж сам Томас.

— Можу сказати лише те, що загинув високо посадовий чоловік. Попросили розслідувати. Ймовірно, його отруїли, хоча розтину ще не було, — Він говорив спокійно, ніби своєму колезі, відчувши довіру в моєму погляді.

— Жах, — На моєму обличчі промайнула легка гримаса здивування і того самого співчуття, але я швидко перейшов на спокійний тон: — Схожа справа була у Франції.

— Не можу не погодитися, — кивнув Томас з ностальгією всміхаючись і підняв голову доверху дивлячись на голі дерева — Хоч я б сказав, це менш заплутано. 

— А якщо ні? Очевидне часто буває неочевидним, —грайливо припустив я ніби додаючи азарту розмові.

— Таке можливо, — зітхнув Томас і неохоче кивнув — Якщо чесно, не вистачає тебе серед цієї нудної компанії поліцейських. Ти все якось оживляєш, — я звів брови на його сентиментальність ніби не розуміючи.

— В якому сенсі оживляю? — натягнуто посміхнувся я.

— У прямому, Едгаре. Ти вмієш знаходити вихід навіть там, де його немає. Твоя дедукція — чудова, не залишає шансів нікому.

— Та це дар природи! — підіграв я, хоча знав — не дар, а життя зробило мене таким. Просто треба бути уважним.

— Без тебе все якесь сіре. Я ледве сам справляюсь, а мої колеги тільки головами крутять, — він із роздратуванням вимовив це.

— Новачки, чи що?

— Та ні, перевелися з іншого міста — і все.

— А містер Тренкт? — запитав я.

— У нього нема часу займатися справою про смерть Флітвела.

— Логічно, — спокійно відповів я. І зрозумів, що тільки що Томас мені видав імʼя жертви не задумуючись про це. Мило як він мені довіряє.

Ми говорили не лише про справу, а й про інші дрібниці. Я поступово почав мерзнути, і Томас помітив це: спитав, чи все гаразд. Тоді запропонував піти до мене додому випити чаю або чогось міцнішого. Він погодився.

Я відкрив пляшечку віскі й розлив по келихах. Томас сів на старий диван з легким втомленим зітхом і відкинувся на спинку, кладучи руки на коліна поки дивився як я наливав обом.

— За нас із тобою, мій юний друже, — підняв я келих.

— За нас, — ми легко чокнулися. І в моєму бокалі відбивалися фігури наших пальт які були кинуті на диван. Потім сів поруч з другом.

Я трохи відпив, а Томас осушив келих до дна.

— Поганий день?

— Не зовсім, але роботи — як я казав — купа. Все тримається на мені. — Я налив йому ще.

Ми згадували Францію і все, що там сталося. Там ми й познайомилися. Я випадково втягнувся в ту справу про серію пограбувань. Томас і я її розкрили, посадили всіх причетних. Я отримав визнання і довіру поліції, саме тому мені доручили розкрити справу так, щоб це було вигідно Воронам. І ніхто навіть не помітить — адже я довірена особа.

Запах алкоголю, старих фарб і рум’янець п’яного Томаса наповнювали сміхом вже не таку холодну майстерню, або радше вітальню. — з ним було легше домовлятися в такому стані. Але…

Який же я підлий… Бідолашний Том… Він не заслуговує на таке використання. Він..він мій друг. Але я маю попасти в це розслідування, таке моє завдання. Від цієї думки мені стало гірше. Я знову, знову, знову, знову йду в цю гру, будучи вороном. Я не хочу. Що якщо я відмовлюся? Вони мене вбʼють? Але я сам добре знав, що маю заплатити за борги нового легкого життя і ця ситуація надіюсь закриє питання мого відходу від справ. Томас не має знати про мене нічого, я просто його детектив і все. Але все ж для чого я в тій справі конкретно? Напевно, щось сталося чого Клінт не зміг передбачити тому я маю виправити ситуацію. Ніхто інший не зможе якщо в цьому задіяна поліція. Навіть, шантаж чи корупція не допоможе на місці злочину. З моїх думок голос пʼяного розслабленого Томаса мене витягнув і я автоматично усміхнувся.

— Було б чудово повторити, — з ентузіазмом мовив я й допив віскі.

— А знаєш, мій до-ро-ги-й друже? Можна й справді повторити! — Він показав на келих. — І це теж. — Я без заперечень налив. — Так — Він випив і повільно насолоджуючись пекучістю всередині зітхнув. — Я попрошу у цього… ммм… Бенедикта, щоб ти займався справою разом зі мною. Розкриємо злочин, як у старі добрі! — Пролунав звук келихів.

— Так, буде чудово, — підтримав я. Здивовано піднявши брови. Я б розсміявся прямо б зараз, але це занадто хвалькувато. Сам дійшов до цього. Який молодчинка..

— З цими недоумками діла не буде, я тобі кажу, не буде! — Тааак, він уже почав повторюватися. Пора було відвести його додому. Або…

—Слухай,залишайся в мене на ніч -кажу я з інтузіазмом, — диван в мене звісно не шикарний, але теж згодиться, — додаю я більш турботливо. Він був такий пʼяний, що не дійшов би сам додому, а щоб викликати десь таксі мені прийшлося б пройтися і знайти не сплячу людину в машині, що мало ймовірно було б о такій годині. На моє здивування Томас був не проти і кивнув. 

Я пішов в свою спальню щоб взяти покривала та подушки, але спустившись вниз по сходам і чуть не гепнувшись, помітив що Томас вже солодко хропів. Я усміхнувся трохи кординуючи свої рухи так щоб тихо підкласти під його чорне коротке волосся подушку і накрив його одіялом. Ще кілька хвилин стояв запамʼятовуючи спокійну картину його фігури. Справді, коли хтось в цьому домі був окрім мене, було не так пусто. Але я вирішив не будити його своїми внутрішніми роздумами бо вночі ставав дуже говірким самим з собою аналізуючи день. Тож пішов на гору завалившись на ліжко і одразу заснув.

Коли сонце пробивалося через скло дратуючи своєю назойливістю, я нарешті встав з ліжка. Сонним поглядом побачив тільки записку на своєму робочому столі і ледь відкритими очима і нечітким зором я прочитав:

«Я переконаю головного. Завтра виїжджаємо на місце злочину повторно, вже з тобою, Едгаре. Не хотів тебе будити бо ти солодко спав. Відпочинь добре перед завтрашнім днем». І тут я зрозумів, що вже обід, але втомлено впав назад на ліжко, яке злегка поскрипувало під моєю вагою.