Розділ 224

Це був холодний і сухий шепіт, схожий на темряву, що намагалася поглинути тьмяне світло ліхтаря. У цьому голосі Юдер відчув незнайомі досі емоції — усе те, чого він ніяк не очікував побачити в Кішіара. У горлі раптом защеміло, а всередині все перевернулося, ніби налетіла хвиля.

Що це взагалі таке?

Це не було ані моментним поривом , коли вони поцілувались, ані тим осяйним потягом, що палав, мов спалахнувший вогонь.

Ніхто ні до чого не примушував і не наказував, проте дивним чином захисні мури в серці трохи захиталися. Йому хотілося щиро відповісти, що ним керував порив піти й перевірити, чи той у своїй кімнаті. Проте водночас він боявся того, що буде після.

Чи саме так почуваєшся, коли опиняєшся на роздоріжжі, де геть нічого не видно? Останнім часом, коли доводилося стояти перед Кішіаром, він усе частіше потрапляв у пастку такого хвилювання. Хіба раніше він так вагався у своїх діях? Юдер опустив погляд із відчуттям розгубленого мандрівника, який стоїть в останній момент, коли ще можна повернути назад. Його погляд зупинився на руці Кішіара, яка все ще торкалася чашки.

На відміну від сну, ця велика рука без рукавичок була найпереконливішим доказом того, що минуле й сьогодення відрізняються.

Слід від пера на внутрішньому боці середнього пальця виднівся найчіткіше тому, що він працював аж до того моменту, як прийти сюди. У голові Юдера промайнув образ Кішіара, який працює у своїй спальні.

Певно, через те, що колись він бачив його лежачим у ліжку під час погіршення стану, йому було неважко уявити, як той працює лежачи. Невже він і сьогодні так само провів увесь день? Спокійно й наодинці, прислухаючись до рухів за дверима.

«Здається, на що б я не звернув увагу, думки незмінно зводяться до одного».

Збагнувши це, він збентежено хотів відвести погляд, як раптом у рукаві Кішіара майнуло щось червоне. Це тривало лише мить, яку можна було б назвати оманливою ілюзією, проте звичне до ран і смерті око Юдера миттєво впізнало це.

«...Шрам?»

Він кліпнув очима, відчуваючи, як складні думки, що ще донедавна заповнювали голову, в одну мить безслідно зникли. Дія випередила роздуми. Отямився він лише тоді, коли вже вхопив Кішіара за рукав і підняв його вище.

— Командире, це...

Це справді не була ілюзія. Червона, тонка смужка, що виднілася на внутрішньому боці передпліччя, була не чим іншим, як слідом від загоєної рани. Навіть найглибші рани, заліковані священою силою, певний час залишають по собі червоний слід, і слід на руці Кішіара точно відповідав цьому опису. Юдер надто добре знав його з минулого життя, аби сплутати з чимось іншим. Через напад сильного шоку та люті долоню, що торкнулася його руки, нестерпно закололо.

— Що це таке? Хто це зробив?

— Не треба перейматися.

Кішіар безтурботно відсмикнув руку, уникаючи дотику Юдера. Шрам знову сховався під тканиною рукава.

— Краще скажи, ти врешті даси відповідь?

— Хіба зараз це важливо?

— Важливо, ще й як.

Спокійна відповідь приголомшила, проте Юдер спробував підібрати слова якомога спокійніше:

— Спершу скажіть, хто це зробив. Залишився такий глибокий шрам, а сер Цукерман взагалі знає, де ви були і що робили? Хто вас лікував?..

Кішіар зітхнув:

— А хто міг би?

— Що?

— Я сам собі його завдав. І лікував теж сам. Тож заспокойся.

Рана, яку Кішіар завдав собі власноруч, а потім сам же й загоїв? Невже правда?

Навіщо?

Юдер довго не міг вимовити й слова, перш ніж знову поворушив губами:

— Чому...

— Бо це найкращий спосіб тимчасово вивести велику кількість енергії з людського тіла. Хоча, звісно, виглядає дещо жорстоко.

Відповідь була настільки холодною, здавалося, він говорить про чуже тіло. Кліпнувши кілька разів, Юдер лише згодом зрозумів, що його слова стосуються періоду циклу. Усередині горла вмить усе стиснулося.

— Хіба ви не казали, що випускаєте її природним шляхом? Хіба це природний шлях?

— ...

— Мовчите?

Кішіар не відповів. Звісно ж, ні. У самокаліченні немає нічого природного. То чи означає це, що він завжди так переживав цикл? Чи знає про це Натан Цукерман? Невже так було і в минулому житті?..

«Ні. Цього не може бути».

На рівні інстинкту виникла непохитна впевненість: якими б не були методи Кішіара раніше, зараз усе інакше. Хоча він не знав Натана Цукермана настільки добре, той точно не був людиною, яка б так байдуже ставилася до завдання каліцтв своєму пану. Але якщо так, то чому він раптово змінив попередній метод і наважився калічити власну руку?

Невже на те була якась причина?

У голові все закрутилося. Дивлячись на Юдера, який не міг вимовити й слова, Кішіар криво усміхнувся, виказуючи смуток:

— Здається, ти дуже здивований.

Цього було замало, аби назвати просто здивуванням. Рештки сну розвіялися остаточно.

— Сер Цукерман теж знає про це?

— Натан не знає. Якщо він дізнається, то перелякається, тож тримай це в таємниці.

— Ви робили це постійно відтоді, як почався нинішній цикл?

— Ні. Я ж казав, що це тимчасовий захід.

Навіть попри переконання, віритися чомусь не хотіло. Юдер узявся руками за голову й остаточно вирішив: завтра ж, щойно розвидниться, він обов'язково обговорить це з Натаном Цукерманом.

Те бліде, безкровне обличчя, яке він побачив у коридорі, здавалося таким не просто через нічний час. І слова про те, що холод от-от відступить, теж не були жартом. Звісно ж, втрачаючи кров, тіло втрачало й тепло, починаючи мерзнути.

Почуття приголомшення та нестримні емоції виринали назовні одне за одним.

«Хіба ти не казав, що, на відміну від мене, вмієш цінувати власне тіло?»

Чоловік, чия суть докорінно відрізнялося від звичайної людини, чомусь пішов на таке.

Дивлячись в обличчя Кішіара й намагаючись розгадати цю загадку, Юдер раптом відчув відповідь у його погляді — м'якому, але зосередженому виключно на ньому. Логіка підказувала, що такого пояснення бути не може, проте серце знало правду.

«Невже...»

— ...Це через мене?

— ...

Відповіді знову не пролунало. Проте, на відміну від німих губ, брови трохи пом'якшилися.

Надія на те, що це лише безглузда здогадка, яку він спростує, розсипалася на друзки. У дзеркалі очей Кішіара Юдер побачив власне обличчя зі здивовано розтуленими губами, що безсило заніміли.

«Прийшов знайти мене, навіть пошматувавши власну руку? Справді?»

Щось усередині нього наче зірвалося в прірву, котячись униз схилом. Зупинити це власними силами вже не було жодної можливості.

— Вибач. Насправді те, що я казав про втрату пам'яті про дорогу сюди... було брехнею.

Збагнувши причину його мовчання, Кішіар пробурмотів:

— Проте я й справді хотів тебе побачити. Думка про те, що іншого шансу запитати вже не буде, здавалася настільки нестерпною, що стриматися я не зміг. Але виходити назовні в такому нестабільному стані було зарано...

За цим тихим шепотом пролунала ціла низка недосказаних запитань.

Чому він прийшов саме до його дверей сьогодні вдень?

Чи думав про нього?

Чи знав, що на нього чекають?

— ...

— Розчарований? На відміну від тебе, я виявився не таким стриманим.

Світло ліхтаря падало на його посмішку. Тінь від зітхання затремтіла, і разом із нею викривлялося обличчя Кішіара. У ту мить, коли Юдер побачив цю посмішку, щось усередині нього остаточно минуло точку неповернення.

Згадуючи свій сон про той день у минулому житті, коли Кішіар казав схожі слова, Юдер опустив погляд:

— Я теж не назву себе дуже стриманою людиною.

— Інші б образилися, почувши таке.

— ...Якби я мав достатньо стриманості, я б не підійшов до дверей під впливом пориву, чудово розуміючи, де перебуває командир і що він робить.

Погляд, що обпікав шкіру, був надто гострим. Триматися було важко, проте Юдер намагався договорити до кінця:

— Мій вчинок був імпульсивним. Проте я не міг не прийти, бо мусив переконатися в цьому на власні очі.

Точно так само, як і він коли, покалічивши руку й дійшовши до його дверей, не зміг зробити нічого іншого, окрім як просто стояти.

Між ними не було жодної різниці. Подумавши про це, з губ зірвалася ледь помітна усмішка. Він завжди вважав їх абсолютно протилежними людьми, проте тепер виходило, що вони схожі.

«Я перейняв від Кішіара геть усе, ставши командиром, тож схожість у поведінці цілком закономірна...»

— У чому ж?

— У чому саме ти хотів переконатися? — запитав Кішіар.

Юдер важко зітхнув і подивився йому прямо в очі:

— Мені хотілося знати, чи дійсно командир там є.

Тільки й усього. Правда без жодних прикрас.

Коли слова злетіли з язика, вони здалися настільки простими, що відчуття порожнечі обпекло груди. Проте той, хто слухав, здавалось, думав інакше.

Тінь на обличчі мовчазного Кішіара повільно розтанула, поступившись місцем посмішці.

— Ми однакові.

Прошепотів він:

— Ми обоє були абсолютно однаковими. Хіба ні?

— ...Так.

Навіть попри те, що відповідь пролунала тихо, її почули — і кімнату осяяла посмішка.