Розділ 219

— Прокляті Діака. Що минулого разу, що зараз — жодної користі.

Герцог Тайн з лайкою повернув голову вбік і приклав долоню до чола.

— Теревенив, ніби варто використати герцога Пелетту для вирішення проблеми на заході й усе владнається, а сам просто хотів подивитися, як я впіймаю облизня. Цілком у його дусі, від цього старого лиса всього можна очікувати.

— ...

Замість відповіді командир Теорадо лише злегка нахилив голову. Хоча він і слухав бурчання герцога, з його вигляду було виразно видно, що ця тема його анітрохи не цікавить.

— Тео. Ти що, гадаєш, це стосується тільки мене? Що ти взагалі робив усі ці місяці, поки я їздив на південь залагодити питання з інвестиціями? Ти повинен був бодай сповістити мене, що ситуація в столиці так змінилася... Ні, обійдеться.

Герцог хотів був дорікнути своєму двоюрідному братові, але передумав, не бажаючи розпалювати свій гнів ще дужче. Здебільшого тому, що згадав: якби не ця справа, він і сам не став би зв'язуватися з Теорадо. Дике байдуже ставлення до інших та хвороблива пристрасть лише до власних зацікавлень були для їхньої родини чимось на зразок клейма, випаленого в крові.

Різниця полягала лише в тому, що предметом цікавості Теорадо був меч, а для герцога — ризиковані інвестиції.

«Авжеж, почни я йому докоряти — і він скаже, що зробив більш ніж достатньо, просто переправивши мого листа герцогу Пелетті».

Важке зітхання вирвалося саме собою, а в роті погіркло. Він і подумати не міг, що герцог Пелетта, тулячись на території Імператорської гвардії наче той паразит, наважиться відмовити на прохання самого командира гвардії. Байдужість Теорадо лише додавала вогню — усе це обурювало й викликало глибоку образу.

Герцог Тайн погладив підборіддя та роздратовано пробурмотів:

— Тео. А немає жодного способу твоїми силами змусити Кавалерію та герцога Пелетту забратися геть із території Імператорських лицарів?

— Землі Імператорських лицарів не є моєю власністю. Вони належать Його Імператорській Величності. Повноваження командира гвардії не дозволяють цього зробити.

— Тоді чому б тобі особисто не піти й не розпитати?

Від слів герцога командир Теорадо насупився:

— Чи є потреба заходити так далеко? Хіба не простіше Вашій герцогській високості дещо збавити темпи розробки інвестиційної бази за кордоном?

— «Дещо»! Думаєш, це так легко зробити, як язиком розплескати?!

— ...Навіть якщо я піду туди просто зараз, зустріти Його герцогську високість Пелетту все одно не вдасться.

— Що? Це ще чому? Він що, хоче сказати, ніби наш рід Тайн вартий меншої уваги, ніж Апето? Чи це, бува, не воля Його Імператорської Величності?

Герцог Тайн вибухнув гнівом і витріщив очі. Теорадо трохи помовчав, а тоді спокійно мовив:

— Подейкують, відколи він відвідав Корпус придворних магів, він вже кілька днів не виходить за межі території. Достеменно не відомо, але, здається, у нього той самий період, коли підводить здоров'я.

— Період, коли підводить здоров'я?

Герцог Тайн перепитав і замислено потер підборіддя, ніби щось згадавши:

— А. Ти про ту біду, на яку страждають неповноцінні герцоги? Виходить, навіть після того, як він став пробудженим, нічого не змінилося?

— Цього я не знаю.

— Та все ж зрозуміло! Чи є взагалі глузд у тому, що напів-небіжчик раптом одужав лише через те, що здобув якусь там силу пробудженого? Ці йолопи з Апето геть дурні. Побачили таку дурницю й одразу кинулися вкладати гроші в безнадійну справу. Якби я був герцогом Апето, я б нізащо не дав згоди на подібну дурість.

Обливши отрутою Дім Апето та вирішивши, що теперішнє скрутне становище їхнього герцога є цілком заслуженим, герцог Тайн відчув, як настрій трохи поліпшився, і на його обличчі з'явилася посмішка від думки, що раптово спала на думку.

— Хм. Тео.

— Так.

— Якщо подумати, якщо стан герцога Пелетти справді такий поганий, він самостійно не піде на це знищення монстрів, а лише вишле своїх підлеглих?

— Мабуть, так.

— Чудово. У такому разі тобі доведеться надіслати герцогу Пелетті ще одного листа.

На обличчі герцога Тайна ковзнула холодна посмішка:

— Напиши, що нам дуже шкода чути таку відповідь, але ми змушені її прийняти. Ситуація стає критичною, тому попроси їх якнайшвидше вирушати на захід.

— Цього буде достатньо?

— Так. А я, як господар роду, що відповідає за захід, сповіщу наше головне володіння про це й накажу підготуватися.

«Я змушу тебе поплатитися за те, що ти наважився зневажити мене». Заковтнувши думку, яка так і не злетіла з язика, герцог Тайн розтягнув губи в кривій посмішці.

—————————————————

Тим часом надійшли відповіді на листи, які Кішіар раніше відправив командиру Імператорської гвардії Теорадо та другому принцу Неларну — Еджейну.

Юдер квапливо розкрив обидва конверти й пробігся очима по тексту.

«З боку роду Тайн відповіли, що їм шкода через відмову в співпраці, але просять якнайшвидше вирушати на захід. А принц Еджейн написав, що через терміновість ситуації вирушає першим, і запропонував зустрітися біля Великого лісу Сарайн...»

«Великий ліс Сарайн». Юдер пробурмотів цю назву, ледь помітно насупившись.

«Виходить, він усе ж збирається йти через нього».

Великий ліс Сарайн був настільки велетенським, що покривав майбутній кордон на заході імперії. Кордони чотирьох країн, охоплюючи Священну імперію Орр, пролягали вздовж меж цього лісу. Рослинність там спліталася так густо, що жодна вирубка не допомагала, а рельєф був настільки складним, що, заблукавши там, людина була приречена. Саме через це ліквідація монстрів на заході давалася куди важче, ніж в інших регіонах.

До того ж найшвидший шлях до Неларну, батьківщини принца Еджейна, пролягав саме крізь цей ліс.

«Схоже, справи там і справді кепські».

Він згорнув обидва листи назад і склав їх. Повернувши голову, він глянув на стіл командира — той і сьогодні був порожнім.

Чомусь здавалося, що стан Кішіара анітрохи не поліпшується. Чи це лише ілюзія? Того дня, коли вони розмовляли, він виглядав на диво здоровим, але після того все знову повернулося до звичного стану справ.

Невже випускати енергію природним шляхом — це так складно?

Юдер зітхнув і перевів погляд далі по коридору. Коли доводилося працювати самотужки, навіть без Натана, сама думка про те, що десь там за дверима перебуває Кішіар, здавалася чимось примарним. Єдиним звуком, який заповнював тихий простір, було потріскування магічного каміна.

Він раптом підвівся з місця і з листами в руках попрямував углиб коридору. Підлога була викладена плиткою, яка заважала ступати безшумно, аби запобігти вторгненню непроханих гостей, проте для того, хто прожив у цьому місці майже десять років, це не було складною перешкодою.

Минаючи мікроскопічні щілини між плитками, він повільно просувався вперед, поки нарешті не опинився перед дверима спальні командира. Великі двері перегороджували шлях.

«...Це надто імпульсивний і необачний вчинок».

У голові пролунав холодний голос розуму.

«Навіщо ти сюди прийшов?»

І справді. Він і сам не міг до кінця зрозуміти причину свого раптового пориву.

Він знав, чому Кішіар зачинився тут на самоті й відіслав усіх геть. Той зовсім не відпочивав — він наодинці боровся з велетенською силою всередині свого тіла. І якщо він вирішив, що не може ні з ким зустрічатися, то це рішення було правильним.

Він це знав, і все ж...

— ...

Рука, занесена для стуку, завмерла перед дверима. Юдер на мить вагався між дивним бажанням постукати у двері та тверезим розумом. Проте в цей момент напругу розвіяв звук стуку, що пролунав неподалік.

Юдер на мить глянув на зачинені двері й повернувся. На відміну від того, як він ішов сюди, назад він вислизнув надзвичайно швидко.

Повернувшись до кабінету з магічним каміном, він підійшов до дверей, і знову пролунав легкий стук.

— Хто там?

— А, Юдере. Ти все-таки тут. Це я, Канна. Я шукала тебе, і мені сказали, що в цей час ти, швидше за все, будеш у кабінеті командира.

З-за дверей пролунав знайомий голос. Про всяк випадок поправивши край форми, він збирався відчинити двері, як раптом світло, що падало крізь вікно на темно-синій двостулковий дерев'яний масив, вихопило дивний слід.

П'ять заглиблень, ніби щось тупе із силою втиснулося в дерево. Це явно було зроблено штучно, і коли його погляд зачепився за ці відбитки, що розташовувалися трохи вище рівня його очей, Юдер раптово усвідомив, що це таке.

«...Пальці?»

Того дня, коли він так і не зміг відчинити ці двері й вийти, Кішіар спирався рукою приблизно в цьому місці. Навіть якщо двері були з дерева, на них наклали кілька десятків захисних заклинань, які робили їх міцнішими за сталевий щит. Те, що дерево так легко піддалося і прогнулося, здавалося неймовірним.

— Юдере?

— А. Вибач. Я трохи затримався, зараз вийду.

Юдер відчинив двері й вийшов. Канна із вибачливим виразом обличчя хотіла щось сказати, але раптом здивовано нахилила голову:

— Чи командир сьогодні у себе? Якщо так, я могла б переповісти це безпосередньо йому...

— ...Ні. Його немає. Просто скажи мені.

На щастя, Канна не ставила більше запитань і одразу ступила на сходи, почавши розмову:

— Вибач, що відволікаю, ти зараз зайнятий. Я щодо Гаїля та Дуїля.

— А що з ними?

Він подумав, чи не витворили вони чогось, відколи їм дозволили вільно ходити територією Кавалерійського Корпусу, але Канна заговорила про зовсім інше:

— Оскільки Гаїль і Дуїль початково жили на заході, а вже потім потрапили до «Зорі Награна», я подумала, що одна з їхніх баз має бути десь там, і спробувала зчитати інформацію. Сьогодні я допомагала їм мити посуд і скористалася нагодою. Схоже, вони розслабилися, тому мені вдалося зчитати точні місця.

— Де саме?

— Одна база — в глибіні Великого лісу Сарайн, інша — біля південної пустелі, а остання... якщо я все правильно зрозуміла, біля тієї гори, де знайшли червоний камінь.

— Біля гірського хребта Айрік?

— Угу.

Канна кивнула, її обличчя стало серйозним:

— А що, як ті наймані вбивці, які тоді напали на командира, були саме звідти? Ми ж скоро вирушаємо на захід, отже, можемо знову з ними зіткнутися. Я хвилююся через це.

«Зрозуміло».

Хоча мало ймовірно, щоб такий, як Нахан, котрий називає всіх пробуджених своїми братами й нав'язує дивні переконання, зв'язався з подібною групою, але якщо їхнє припущення про розкол всередині «Зорі Награна» правильне, то відкидати таку можливість не варто.

«За винятком того факту, що коло осіб усередині імперії, які володіли надтаємною інформацією про вилучення червоного каменю, було вкрай обмеженим...»

До того ж Великий ліс Сарайн на заході справді був їхньою наступною ціллю. У голові Юдера миттєво промайнула низка думок.

— Дякую, що повідомила. Я передам це командиру та серу Цукерману.

Відповівши, Юдер ненадовго замовк, а потім додав:

— Хвилюватися немає потреби.

— Угу.

Тільки після цього Канна з набагато світлішим обличчям розвернулася й пішла. Юдер подумки додав ще одну змінну під назвою «Зоря Награна» до плану майбутньої місії із зачистки монстрів на заході.