Розділ 216

У найвіддаленішому закутку провулку бідняцького кварталу біля Сьомого муру імперської столиці спалахнуло світло й простір розірвався. Двоє чоловіків у вбранні жерців, які з'явилися з відкритого простору, байдуже озирнулися довкола, анітрохи не зважаючи на кількох мишей, що з переляку кинулися врозтіч при виді гостей.

— Це те місце, яке я казав запам'ятати минулого разу?

— Так. Про всяк випадок я спершу налаштував переміщення сюди.

— Добре. До того ж це близько від місця зустрічі, тож усе склалося якнайкраще. Хосанра, ми негайно вирушаємо, тож надягни капелюх і рукавички.

Чоловік із жахливим опіком на пів обличчя, Нахан, із настільки спокійним виразом, ніби зовсім не він щойно вбив людину, натягнув капелюх паломника, що повністю закривав обличчя аж до шиї. Надягнувши на руки довгі рукавички, щоб повністю приховати шкіру, він ступив уперед із таким виглядом, наче нічого й не сталося. Поруч із ним Хосанра, тривожно роззираючись довкола, услід за ним надягнув капелюх і рукавички. Кульгаючи на одну ногу, він йшов упритул за Наханом.

— І чого це благородні жерці Світла завітали до такого вбогого місця...? Чи не бажаєте спробувати зілля, яке я продаю?

— ...

— Панове, ви когось шукаєте? Допомогти...?

Навколо них, поки вони вибиралися із завулків, що перепліталися наче павутиння, кружляли сповнені настороженості й жадібності погляди. Нахан проігнорував старого, який простягнув до них руку із зловісною посмішкою, і пройшов повз, але Хосанра розгубився, зупинився й опинився вхопленим за зап'ястя іншим дідом.

— Не вештайтеся під ногами й забирайтеся геть.

Зрештою Нахан, повернувшись, кинув лише одну фразу стариганю, який тримав Хосанру, після чого той із криком, ніби побачив жахливе чудовисько, випустив руку, і зловісні погляди довкола вмить зникли.

— Д-дякую, молодий господарю. Ви скористалися силою?

— Так.

— Вам же не можна викривати себе, а це все через мене... Вибачте.

Нахан проігнорував вибачення Хосанри й, потягнувши його за руку, знову рушив уперед. Цього разу вони змогли без жодних перешкод вийти на головну вулицю. Люди, які спокійно прогулювалися вулицею біля входу до ринку, не знаходили нічого дивного в двох чоловіках у вбранні паломників.

Лише після того, як минуло чимало часу й вони природно розчинилися в натовпі, Нахан знову заговорив:

— Хосанра.

— Так, молодий господарю.

— Здається, нічого серйозного не станеться, але про всяк випадок попереджаю заздалегідь. Коли дістанемося місця зустрічі, не кажи жодного слова. І якщо в разі чого я подам умовний знак, негайно відкривай прохід. Туди, звідки ми зможемо одразу втекти.

— ...Зрозумів.

— Ми майже прибули, тож не розслабляйся. Один із братів, відправлених Мудрецем, уже чекає на нас там.

Холодний голос похмуро лунав з-під капелюха паломника. Вони звернули в провулок неподалік Шостого муру й зупинилися перед старим будинком, розташованим між занедбаними й убогими заїжджими дворами. Нахан, звірившись із маленькою табличкою на вкритих іржею воротах, повернув голову, і з глибини провулку одразу за ними з'явився чоловік.

— Ви спізнилися. Чи знаєте ви, скільки я чекав?

— Так сталося.

— Нахан, як ви взагалі можете щоразу так легковажно ставитися до того, про що просить Мудрець...?

Чоловік із насупленим обличчям хотів ще щось сказати, але зітхнув і заперечно похитав головою:

— Спочатку зайдімо всередину. Я обов'язково доповім про це.

— Чини як знаєш, брате.

Нахан ішов за ним із абсолютно безстрашним обличчям. Коли супроводжуючий постукав у вкриті іржею двері, за мить зсередини визирнув якийсь чоловік.

— З якого це дива сюди прийшли жерці? Тут вам не храм.

— Нам стало відомо, що тут є той, хто бажає виправити те, що неможливо виправити.

Від слів Нахана, який вмить змінив свій зверхній тон, очі чоловіка всередині змінилися. Він пильно оглянув трьох чоловіків із ніг до голови й гостро мовив:

— Назвіть ім'я.

— «Зоря Награна».

— ...У дивні ж вбрання ви вдяглися.

Лише тоді чоловік, покрутивши носом, поступився місцем.

— Заходьте. Його милість уже прибув. Проте перед тим, як увійти, ми мусимо перевірити, чи немає при вас небезпечних речей, тож поставитеся до цього з розумінням.

Нахан, Хосанра та ще один чоловік покірно зачекали, поки той обшукав їхні внутрішні кишені. Обійшовши Нахана, у якого нічого не виявилося, він дістав із-за пазухи Хосанри Святе Письмо та священний символ, після чого його обличчя викривилося у вельми невдоволеній гримасі. На ньому чітко читалася підозра: невже вони справжні жерці?

— Годі. Йдіть за мною.

Усередині будинку було дуже темно й тхнуло цвіллю. Однак кімната на другому поверсі, куди вони піднялися за провідником, виявилася на диво чистою. Ароматична свічка, запалена перед шторою, що закривала половину кімнати, розливала запаморочливий запах. Нахан і Хосанра крізь тьмяне світло свічки бачили силует того, хто сидів за шторою. Хоча той і сидів у кріслі, було чітко видно, що це чоловік середніх років вельми огрядної статури.

— Господарю, гості прибули.

— Нарешті ви прийшли.

Силует того, хто сидів за шторою, злегка ворухнувся й змахнув рукою.

— Сідайте туди.

Якби існували манери й тон, властиві типовому імперському аристократу, то це була б саме така поведінка. Чоловік, який віддав наказ із зверхньою, але вишуканою інтонацією, довго не розкривав рота навіть після того, як усі троє сіли. Здавалося, ніби він спостерігає за ними.

Лише після того, як минуло достатньо часу, аби звичайна людина не витримала напруги й страху та заговорила першою, а вони все ще зберігали спокій, чоловік за шторою задоволено гмикнув і врешті мовив:

— Хм. І справді, схоже, ви далеко не звичайні люди.

— ...

— Дякую, що прийшли. Гадаю, не варто знову повертатися до таких нудних деталей, як те, де саме я почув про вас і чому викликав.

— Так.

На відповідь Нахана чоловік середніх років тихо всміхнувся:

— Хоч зараз він через прикрі обставини й вирушив у вигнання, мій знайомий, який належав до побічної гілки Апето, вельми високо оцінював вашу силу. Чесно кажучи, коли я почув про це вперше, то сумнівався, як людська сила може зцілити хворобу духу. Проте, глянувши на вас сьогодні, я чомусь пройнявся довірою.

— ...

— Не ходитиму довкола та навколо й запитаю прямо. Чи зможете ви ще раз показати те диво, яке продемонстрували йому тоді?

Дивовижна справа. Це були вельми багатозначні слова. Нахан на мить замовк, а потім кивнув:

— Звісно, це можливо. Якщо буде виконано одну незначну умову.

— Умову? Ти про те, що потрібно бачити обличчя й зустрітися поглядами?

— Так.

— Отже, якщо я просто покажу обличчя, це можливо просто зараз?

— Саме так.

— Це куди сміливіше й простіше, ніж я думав.

Оцінивши це таким чином, шляхетний чоловік середніх років постукав кінчиком палиці, яку тримав у руці. За мить, прийнявши рішення, він подав знак слузі, який стояв у кутку кімнати:

— Добре. Тепер можеш розсунути штору.

— Так, господарю.

Провідник із шанобливим виразом обличчя підійшов і розсунув штору. Чоловік, який нарешті показався зсередини, пихато всміхнувся Нахану й Хосанрі:

— Знаєте, хто я такий?

— Ні.

— І вам навіть не цікаво?

— Ми знаємо, що цікавитися високоповажними особами — не наша справа.

— Еге ж. А ти кмітливий. Що ж, тепер подивімося й на ваші обличчя.

Хосанра на мить завагався. Проте, побачивши, як пальці Нахана ледь помітно ворухнулися, подаючи знак, що все в порядку, він невдовзі зняв капелюх паломника.

— ...

На відміну від іншого чоловіка, який мав цілком звичайний вигляд, Нахан і Хосанра володіли виразною зовнішністю, проте аристократ, глянувши на їхні обличчя, лише скривився й не виявив жодної особливої реакції. Це було пов'язано з тим, що Нахан від самого моменту, як ступив сюди, уже скористався своєю силою, миттєво захопивши вузький простір і спотворивши те, що було видно.

— Що ж. Тепер я дам вам один шанс. У мене з давніх-давен страшенно болить голова, і якщо ви вилікуєте цю мігрень, я вважатиму, що ви пройшли невеличке випробування, і відкрию вам шлях до знайомства з тим, хто дійсно потребує вашої допомоги. Проте якщо не вилікуєте... сьогодні ви не повернетеся звідси цілими й неушкодженими.

Це було не випробування, а погроза. Однак Нахан не розгубився, а навпаки, холодно всміхнувся. Він підвівся зі свого місця й підійшов ближче до штори. Чоловік середнього віку, який спирався на пишно оздоблену коштовним камінням палицю, подивився на нього.

— Глянувши на персні на ваших пальцях, пане, я можу лише здогадуватися, наскільки сильними були ваші страждання увесь цей час.

Аристократ мав на пальцях кілька перснів із великими коштовними каменями. Вони були оброблені так, щоб ними можна було натискати на скроні для стимуляції.

— Ти це помітив.

— А тепер чи не могли б ви на мить подивитися мені в очі?

— Якщо зробити ось так...

У той момент, коли їхні погляди перетиналися, зверхнє обличчя аристократа миттєво розслабилося й стало спантеличеним.

— ...

— Гей. Ти ж не збираєшся заподіяти шкоду моєму господарю?

Побоюючись, як би Нахан не вчинив якогось лиха, провідник оголив меч на поясі. Проте варто було Нахану повільно повернути голову й на коротку мить зустрітися з ним поглядом, як той мимоволі роззявив рота з таким самим спантеличеним виразом, як і його господар. Причиною тому були дивні ілюзії, що почали запаморочувати їхні очі й вуха. Оголений кинджал миттєво випав із рук і покотився по підлозі, але ніхто не відреагував на цей звук.

— Дурні.

Пробурмотівши це в їхній бік, Нахан заговорив із виразом обличчя, ніби дивився на хробаків:

— Не здатні чинити опір, варто лише зустрітися поглядом, а всі як один чинять лише огидні речі.

— Нахане. Їх не можна вбивати. Мудрець казав...

— Я не збираюся їх вбивати, тож чи не міг би ти помовчати? Мені важко зосередитися.

Від відповіді Нахана його супутник спохмурнів. Хосанра з пересторогою оглянув їх, але Нахан, не звертаючи уваги, поклав руку на голову аристократа. Тоді чоловік, чиє обличчя розпливлося в дурнуватій посмішці, ніби він побачив надзвичайно приємну ілюзію, почав терти руки й дурнувато хихотіти:

— Хе-хе, герцогу... Саме так. Це спосіб, який я, Дюрман, знайшов для герцога Діаки. Стан кронпринца покращився, тож вам більше не доведеться втрачати сон через тривоги. А ті нікчемні створіння з тієї «Зорі» чи як її там, які виконали роботу, були негайно усунені, тож із наслідками жодних проблем не буде. Благаю, навіть після того, як кронпринц зійде на престол, не забувайте про мою відданість. Цього мені буде цілком достатньо...

Коли Нахан прибрав руку, обличчя аристократа знову стало спантеличеним і байдужим. Нахан на мить замислився, дивлячись на його обличчя, а потім повернув голову. І Хосанра, і його супутник не змогли приховати здивування від імен таких великих фігур, які пролунали зовсім неочікувано.

— Діака й кронпринц. Цікаво, чи знав про це Мудрець?