Розділ 215

Невже, навіть переконавшись, що лист був зухвалим, він через лише одне крихітне питання, що зародилося в нього в голові, попри зайнятість увесь цей час продовжував стежити за ситуацією на заході?

Це була здатність, від якої не просто захоплювало дух — від неї аж мороз ішов по спині.

Юдер деякий час розгублено кліпав очима, а тоді нарешті заговорив.

—  Справді… вражає.

—  Та що тут такого? Я лише віддав наказ, а роботу виконали мої віддані лицарі.

—  Якщо ви так скажете, лорд Айль, хіба не подумає, що все й справді було саме так? Поясніть, будь ласка, весь перебіг подій.

Натан Цукерман, який стояв неподалік від Кішіара, раптом втрутився в розмову. Вираз обличчя Кішіара, який досі усміхався, на мить трохи змінився.

Юдер повернувся до Натана й здивовано запитав:

—  Що ви маєте на увазі?

—  Герцог справді відправив наш лицарів ордену Пеллети, щоб перевірити правдивість змісту запиту. Але навіть після того, як він розпізнав справжні наміри того місцевого правителя, він не наказав нам одразу повертатися, а навпаки, відправив туди ще кількох людей. Причиною цього був не лише монстр, який з’явився невчасно, а…

—  Ну годі, Натане. Може, на цьому зупинишся?

Кішіар перебив Натана.

Однак Юдер чомусь здалося, що він здогадується, що саме мало прозвучати далі.

—  Ви наказали їм залишитися там і влаштувати щось на кшталт демонстрації сили?

—  Приблизно так.

—  Я не був настільки прямолінійним.

Кішіар зітхнув і відповів так, наче нічого іншого йому не залишалося.

—  Монстрів часто називають Божим прокляттям, хіба ні? Якщо вони справді з’явилися саме в цей час, то, вочевидь, це через недоброчесність правителя. Я лише наказав їм залишитися поблизу й трохи поспостерігати. І справді, виявилося, що той правитель був надзвичайно недбалим.

—  Завдяки цьому правитель тієї території невдовзі буде звинувачений анонімним донесенням, складеним на підставі зібраних нами доказів, після чого його доправлять до столиці для суду. А те, що поведінка монстрів цього року була незвичайною порівняно з попередніми, ми з’ясували вже в процесі. Тож це можна вважати додатковим досягненням.

Натан незворушно продовжив.

Кішіар примружив очі й задоволено усміхнувся.

—  Раз уже все так обернулося, вважаймо це попередньою розвідкою.

—  Чи знаєте ви, скільки клопоту зазнали я та решта лицарів через те, що в такий напружений час кілька людей були відсутні, ганяючись за хвостом якогось свиноподібного виродка?

Лише тепер Юдер зрозумів, чому цей відданий лицар так рідко, але все ж таки відкрито заперечив своєму господареві.

«Ось воно що».

Якби комусь довелося через незрозумілу причину працювати протягом усього напруженого періоду фестивалю, маючи менше людей, ніж зазвичай, будь-хто розлютився б.

—  Я нарешті отримав нагоду похизуватися своїми здібностями перед помічником, який мене поважає, а ти все зіпсував, Натане. Тепер настрій зіпсувався.

—  Хіба лорд Айль не повинен знати правду?

—  Якщо після цього помічник вирішить, що більше не може мене поважати, тобі доведеться за це відповідати.

—  …Я вважаю, що командир вчинив цілком правильно.

На відповідь Юдера Натан і Кішіар одночасно обернулися до нього.

—  Ви серйозно, лорде Айль?

—  Так.

—  Ви хочете сказати, що на моєму місці вчинили б так само?

—  Хм… Якби я мав право карати за той фальшивий запит, то, мабуть, особисто пішов би туди й перевернув усе їхнє володіння догори дриґом, щоб перетворити його на поле.

Порівняно з цим знайти докази його недоброчесності та передати його під суд — наскільки ж це гуманний і розумний спосіб розв’язання проблеми.

Натан Цукерман на мить замовк. Кішіар, чиї очі здивовано розширилися, вибухнув сміхом. Погляд лицаря, який, здавалося, намагався розгадати думки Юдера, ковзнув по його обличчю.

—  …Коли лорд Айль таке каже, чомусь це зовсім не звучить як жарт. Звучить наче ви вже робили щось подібне.

«А він спостережливий».

Насправді в попередньому житті Юдер не раз робив щось подібне. Однак, оскільки він не міг розкрити цього факту, то просто промовчав.

—  Ось бачиш. Навіть мій помічник каже, що я все зробив правильно.

На щастя, Кішіар безсоромно втрутився й змінив атмосферу. Юдер відступив на крок і став спостерігати, як Кішіар та Натан знову відновили розмову.

Захоплення від думки про те, що Кішіар володіє дивовижною проникливістю, яка перевершує навіть його власні знання з майбутнього, тепер ущухло.

Але їхнє місце зайняли слова, які той щойно кинув жартома.

«Нагода похизуватися своїми здібностями перед помічником, який мене поважає…»

У грудях дивно залоскотало. Кожен міг би відчувати щось подібне, але він ніяк не очікував, що Кішіар скаже такі слова. Те, що той вжив значно жорсткіших заходів, ніж зазвичай, аби покарати того, хто надіслав нечемний запит, також виявилося цілком неочікуваним і не менш вражаючим.

Наскільки ж дивним було побачити справжні почуття чоловіка, якого було так важко зрозуміти?

Завдяки цьому важкий настрій, викликаний листами від герцогського роду Тайн та Еджейна, значно покращився. З відчутно легшим серцем Юдер дочекався, поки розмова Кішіара трохи стихне, і поставив запитання:

—  Отже, командире, ви збираєтеся прийняти обидва прохання, викладені в цих листах?

— Нам доведеться поговорити з обома, але, ймовірно, так і буде, — без вагань відповів Кішіар. — Навіть без співпраці з герцогом Тайном я й так відчував необхідність відправити Кавалерію для наведення ладу на західному кордоні. Якщо заодно вдасться непомітно розібратися зі справою другого принца Неларна, буде ще краще.

—  …

Ідеально. Це була саме та відповідь, яку очікував Юдер.

Якщо Кішіар не надто переймався монстрами, які мали з’явитися в західному регіоні, Юдер уже починав думати, як його переконувати. Тепер же власні вагання здалися йому дурістю.

—  Ти хвилюєшся через те, що доведеться мати справу зі страшними монстрами?

—  Хіба таке може бути?

Юдер опустив погляд на свою руку в чорній рукавичці й холодно усміхнувся.

—  …Навпаки, я дуже цього чекаю.

_________________________________

Двоє чоловіків, одягнені в шати жерців, що служили Богу Сонця, і з глибоко насунутими на обличчя капелюхами паломників, зупинилися перед вежею Лежієн. Перед вежею, захищеною магією для утримання злочинців шляхетного походження, які володіли видатними здібностями, кілька лицарів урочисто стояли на своїх місцях.

—  Вітаю. Ми прийшли побачитися з паном Бельтрейлом…

Щойно один із жерців підійшов до лицарів і заговорив, усі погляди звернулися до них.

—  Ви жерці, які прийшли провести останню молитву?

—  Так.

—  Надайте докази того, що ви прибули з Великого храму.

На слова лицаря нижчий на зріст жрець заметушився й дістав із-за пазухи священний знак і книгу священних писань. Його руки ледь помітно тремтіли, але лицар цього не помітив. Невдовзі він лише байдуже нахилив голову й один раз кивнув підборіддям у бік входу.

—  Заходьте.

Двері вежі відчинилися. Двоє жерців піднялися сходами до самого верхнього поверху, слідуючи за лицарем. Вищий жрець ішов за лицарем без проблем, однак нижчий уже після кількох поверхів різко сповільнився.

—  Перепрошую. Чи можу я понести свого супутника на спині?

—  А… звісно.

Лицар подумав, що високий жрець має дивовижно багато сил як для духовної особи. Двері, що з’явилися лише після тривалої ходьби, від якої паморочилася голова, відчинилися тільки після того, як їх сім разів відімкнули магічним ключем.

Усередині, хоч і занедбаній, але облаштованій подібно до кімнат звичайної знаті, густо віяло подихом смерті. Біля вікна, на ліжку, чулося важке й уривчасте дихання людини, яка, здавалося, ось-ось випустить останній подих. Двоє жерців підійшли до ліжка й подивилися на чоловіка, що лежав там.

Єдиний ув’язнений у цьому місці, Белтрейл Шан Апето лежав, напіврозплющивши очі, настільки виснажений і зморщений, що важко було навіть уявити його колишній вигляд. Його очі, затуманені білим помутнінням, безперервно здригалися, нишпорячи по порожньечі, немов він був одержимий демоном. Його губи, з-за яких майже випали всі зуби, щось белькотіли, але жодного слова неможливо було розібрати.

Схоже, вважаючи, що мовчазні жерці шоковані, лицар, який їх супроводжував, вирішив їх утішити:

—  Кажуть, це через отруту він так змінився. Демоном він не одержимий. Просто втратив розум.

—  ​...Ось як, — тихо промимрив вищий із двох жерців.

—  Якщо ви все ж таки хвилюєтеся, я залишуся тут.

—  Ні. Дякуємо за турботу, але за традицією останню молитву, крім родини, ніхто не може проводити разом із людиною. Якщо під час молитви щось станеться, ми покличемо вас.

—  Гаразд. Я буду за дверима, тож якщо покличете, одразу прийду.

​«Хоча навряд чи той, хто ось-ось випустить дух, зможе взагалі чути молитву», — байдужий погляд на мить ковзнув по Белтрейлу, після чого лицар обернувся й вийшов.

Жерці мовчки стояли, доки не почули, як за ними зачинилися двері. Через деякий час нижчий чоловік зняв капелюха паломника, відкрив обличчя й зітхнув.

На диво, це був юнак із Південної країни, з характерною для чистокровних південців темно-червоною шкірою.

—  ... Молодий господарю. Невже справді треба було заходити так далеко? Цей чоловік уже покараний. Навіть якщо ми нічого не зробимо, він скоро помре.

—  Хосанра. Якщо ти прийшов аж сюди лише для того, щоб сказати це, повертайся.

—  Але…

—  Ти ж знаєш, що справжнє покарання не закінчується навіть після смерті.

Високий чоловік відповів із холодною усмішкою.

Тоді я вирішив убити його власними руками, але не зміг. Тепер настав час завершити те, що я почав. Задля моїх полеглих братів ця істота в жодному разі не повинна вмирати спокійно під молитви.

—  ... Але якщо люди зовні дізнаються, хто ми…

—  Завдяки моїм здатностям вони навіть не помітили, що ти кульгаєш, а тепер ти раптом про це заговорив?

Очі юнака, якого назвали Хосанрою, потемніли.Його погляд опустився на ногу, приховану під шатами жерця.

—  …Пробачте. Я завдав вам клопоту, змусивши нести мене сюди.

Високий чоловік цокнув язиком, дивлячись на пригніченого Хосанру.

—  Мені вже набридло це слухати. Якщо не можеш дивитися — відвернися. Все скоро закінчиться.

Високий чоловік залишив Хосанру й підійшов прямо до ліжка. Він опустився на коліна, як побожний жрець, що збирається молитися, а потім зняв капелюха паломника.

—  Белтрейл шан Апето. Подивися сюди.

Щойно стало видно обличчя, половину якого вкривав жахливий шрам, очі Белтрейла, що безсило блукали в порожнечі, широко розплющилися.

—  Трохи прийшов до тями після довгого часу?

—  Х-х, х-х, ах… т-ти, ти…

—  Я посланець смерті, який прийшов забрати твоє життя.

—  В-рятуйте… Т-там… х-хто-небудь є…!

—  Ти не маєш права померти спокійно задля моїх братів.

Разом із холодною відповіддю чоловік простягнув руку й схопив Бельтрейла за обличчя. Бельтрейл відчайдушно забився й закричав, але з його горла, з якого виходила смерть, виривалося лише слабке хропіння.

—  Ні, не…!

Через деякий час із руки чоловіка потекло тьмяне світло. Слідом за цим послідували жахливі конвульсії, які так і не змогли перетворитися на крик. Хосанра, відвернувшись від цієї картини, наляканим голосом обережно запитав:

—  …Що тепер із ним буде?

—  Наступні кілька хвилин перед смертю здадуться йому кількома століттями. І протягом цих кількох століть він вічно перебуватиме на самоті в пекельному вогні, кричачи від болю, ніби його тіло роздирають на частини.

Як він і сказав, через кілька хвилин відчайдушні судоми Белтрейла припинилися. Коли чоловік прибрав руку з його голови, волосся, яке за ці кілька хвилин повністю посивіло, ніби в кількасотлітнього діда, пасмами розсипалося по простирадлу. Бридко зморщене обличчя застигло в жахливій гримасі з роззявленим ротом, немов маска, що втілювала сам біль.

—  Він помер?

—  Так.

Чоловік підвівся.

Чоловік підвівся. Дивлячись на труп Белтрейла з презирством у очах, він пробурмотів:

​— Навіть це для нього занадто милосердний кінець.

—  ……

—  Ходімо, Хосанра. Треба завершити справу, про яку просив Мудрець.

—  Тільки це? А, а як же Гаїль і Дюїль…

—  Так. І цих двох, про яких ти так переживаєш, теж знайдемо.

Не договоривши, чоловік насупився й повернув голову до похмурого вікна.

—  …Здається, хтось іде.

—  Що?

Не встиг Хосанра перепитати, як знадвору долинув тупіт кінських копит і гучні вигуки. Прислухавшись, чоловік криво підняв кутик губ і пробурмотів:

—  Схоже, вони швидше, ніж я думав, знайшли справжніх жерців, які мали прийти сюди. Безслідно вибратися буде важко. Доведеться виходити за допомогою твоєї сили.

Вираз обличчя Хосанри, який спочатку був сповнений подиву, невдовзі став холодним.

—  Зрозумів. Дайте руку…

Невдовзі лицарі, які стрімголов піднялися до самого верху вежі, відімкнули сім замків і грубо вибили двері.

—  Не рухатися, шахраї! Негайно скажіть, звідки ви прийшли…! А?

—  Тут нікого немає!

—  Але ж у цьому місці не можна використовувати ні магію, ні магічні предмети. Як вони взагалі…?!

—  Обшукайте все навколо!

Поки охоплені сум’яттям лицарі обшукували тісний внутрішній простір вежі, тіло на ліжку, холодне, мов сміття, нерухомо лежало на своєму місці й поступово остигало.