Розділ 211

Судовий процес між Кавалерійським корпусом на чолі з герцогом Пелеттою та родом Апето завершився, як багато хто й передбачав, поразкою останніх. Проте шторм, який здійнявся внаслідок цього вироку, виявився зовсім не таким, як очікувалося.

Рід Апето, який, навіть у разі програшу, сподівався відбутися легким переляком і щонайбільше дещо пораненим самолюбством без реальних збитків, отримав у постанові суду колосальний штраф разом із конфіскацією близько третини свого офіційного майна. Кілька десятків причетних осіб за сукупністю інших злочинів були засуджені до заслання або кинуті за ґрати. Кількість тих, кого визнали непрямими спільниками й покарали відносно м'якше, сягала майже кількох сотень.

Герцог Апето, природно, висловив рішучий протест проти такого вироку, проте наступ імператора Кейлуси та Кішіара був настільки майстерним і вивіреним, наче вони заздалегідь прорахували кожен крок. Поки герцог Апето вагався й не міг вирішити, чи варто йому, поступившись гордістю, благати про допомогу інші герцогські роди, прибічники імператора вже щосили вели «діалоги» із затриманими людьми з його дому.

Через палку й вибухову вдачу, що передавалася в роду Апето з покоління в покоління, серед їхніх підлеглих від самого початку майже не було тих, хто мав би до них глибоку відданість. Люди, які підкорялися лише через гроші або тваринний страх, охоче йшли на угоду: вони здавали інші гріхи роду Апето в обмін на суттєве пом'якшення власного покарання.

З одним зрадником розправитися було легко, але коли в одну мить десятки й сотні зрадників почали відкривати роти, зарадити цьому вже було неможливо. Ось так величезні руки й ноги роду Апето за лічені миті почали безжально відсікатися з самих кінчиків.

Коли герцог Апето нарешті отямився, все вже було скінчено. На перший погляд здавалося, що сам герцог та верхівка роду уникли покарання, проте насправді це було рівносильно тому, як залишитися самим лише тулубом, втративши кінцівки.

Ба більше, на очах у всього світу постали незаперечні докази того, що герцог, який до останнього запевняв, ніби не має до цього жодного відношення, насправді особисто фінансував Белтрейла. Те, що голова роду, який мав би нести повну відповідальність за дім, сам не зазнав жодного покарання, викликало шквал звинувачень та обурення. Різноманітні чутки, пов'язані із записами Белтрейла, що спливли під час першого суду, також покрили рід Апето незмивною ганьбою. Для людей, які понад усе ставили свої амбіції, честь та чистоту крові й постійно цим хизувалися, такі події стали жахливим ударом.

І в розпал цієї ситуації прогримів черговий інцидент. У палаці наслідного принца, навколо якого після підозр у вбивстві Ленора шан Апето на деякий час запанувало затишшя, схопили найманого вбивцю, що намагався туди проникнути. На щастя, наслідний принц вижив, проте отримав поранення отруєним кинжалом, через що лікарі приписали йому тривалий спокій для відновлення сил.

Оскільки найманець наклав на себе руки одразу після затримання, з'ясувати ім'я замовника не вдалося. Проте загальну увагу суспільства привернув викарбуваний на жетоні квітковий візерунок — схоже, цей жетон йому дали з умовою залишити на місці в разі успішного виконання завдання.

Ця квітка мала назву «Дулакурле». З давніх-давен в імперії її використовували для того, щоб класти на труну, коли помирала дитина, через що в народі її прозвали «квіткою смутку».

Герцог Апето запевняв, що не віддавав подібних наказів, проте його словам ніхто не повірив. Герцог Діака розлютився настільки, що це зовсім не в'язалося з його прізвиськом «старий єнот», і навіть надіслав герцогу Апето офіційний лист із рішучим протестом.

Невідомо, чи саме це стало причиною, але невдовзі після цього герцог Апето раптово зліг через рецидив хронічної хвороби, яку вважав повністю вилікуваною ще в дитинстві. Оскільки він більше не міг виконувати роль опори роду, єдиний спадкоємець, що залишився, — перший молодий господар Ейшес — перебрав на себе всі повноваження клану.

Щойно Ейшес дістався бажаної влади, він одразу ж пішов у рішучий наступ, витісняючи залишки сил свого батька, які раніше виступали проти нього. Люди, що колись злісно шепотілися, ніби через свою хворобливість він не зможе належним чином керувати домом, тепер один за одним опинялися за бортом під приводом того, що вони вкрили рід ганьбою.

Більшість людей, які не знали справжнього стану речей, вважали, що це навіть на краще, адже перший молодий господар Ейшес був єдиним, хто не мав жодного стосунку до брудних скандалів роду Апето й гідно зберігав своє місце, тож його прихід до влади на чолі роду сприйняли схвально.

І Юдер Айль спостерігав за всіма цими змінами збоку, тримаючись на крок позаду й мовчки приховуючи свій проникливий погляд.

Юдер піднявся на п'ятий поверх і постукав у двері кабінету командира. За кілька секунд двері відчинилися, і звідти визирнув Натан Цукерман. Зайшовши всередину, Юдер не побачив у кабінеті високого золотоволосого чоловіка.

Юдер звичним рухом почав збирати стоси листів зі столу й заговорив:

— Командир і сьогодні ще не підвівся?

— Так.

Поки за цей короткий час світ навколо стрімко змінювався без жодної зупинки, Кішіар, як і попереджав заздалегідь, зрештою досяг свого «періоду». До самого завершення судового процесу над родом Апето він усе ж час від часу з'являвся при повному здоров'ї, щоб особисто керувати справами й підбадьорювати підлеглих, проте останні кілька днів його майже ніхто не бачив ззовні.

«Хоча до цього в такі моменти він принаймні виходив до кабінету раніше...»

Сьогодні минав уже третій день, відколи він почав прокидатися пізно, через що його стало важко застати навіть у власному кабінеті.

«За такого розкладу виникають сумніви, чи він узагалі перебуває там, за дверима».

Яке воно на смак — відчуття, коли сила всередині твого тіла переповнює тебе настільки, що доводиться вивільняти її насильно? Хоча Юдер і чув про це раніше, він ніколи не стикався з подібним особисто, тож уявити це було непросто. Оскільки Кішіар сам не кликав його, Юдер тримав язик за зубами, проте зараз це вже починало викликати легке занепокоєння.

У кабінеті командира, де зазвичай вирувала робота й здавалося, ніби господар ніколи не спить, тепер панувала порожнеча. Єдиним, що незмінно порушувало тишу, було тихе потріскування магічного кам'яного каміна, що випромінював тепло й світло. Юдер кинув швидкий погляд на священний меч Орр, який лежав над каміном, а потім сів за маленький столик, облаштований неподалік від робочого столу командира, і взявся за свої обов'язки. Це була робота з сортування листів, яку він повноцінно перебрав на себе після завершення періоду фестивалю та відпустки, пов'язаної із проявленням другої статі.

Прочитати всі листи, що надходили на ім'я Кішіара, класифікувати їх і відібрати найважливіші, які вимагали його негайної уваги, було справою неважкою, проте вона забирала чимало часу.

«І сьогодні більшість із цього — запрошення...»

Проте, можливо, завдяки тому, що репутація Кавалерії значно зросла, після фестивалю більше не надходило зухвалих прохань надіслати якогось пробудженого як розвагу для гостей або безглуздих вимог влаштувати зустріч із молодими та вродливими пробудженими під якимось надуманим приводом.

Юдер швидко перебрав усі конверти, відкладаючи вбік запрошення на вечірки та деякі односторонні любовні листи, адресовані Кішіару. Лише завдяки цьому близько вісімдесяти відсотків пошти одразу зникло.

Він якраз збирався відкрити решту листів, щоб ретельно ознайомитися з їхнім змістом, коли Натан, який до цього кудись відходив, повернувся з чаєм і поставив його поруч. Разом із чаєм на столі з'явилася ціла гора шоколаду.

— Пригощайтеся.

— ......

Юдер подивився на купу шоколаду, а потім перевів погляд на Натана. Учора Натан Цукерман дав йому п'ять шматочків торта, а позавчора виставив перед ним різнокольорове печиво з джемом. Скільки б Юдер не повторював, що в цьому немає потреби, у відповідь він чув лише незворушний, сухий голос: «Я просто виконую наказ».

— Про це теж розпорядився командир?

— Так.

Якщо у Кішіара вистачало думок на те, щоб щодня наказувати приносити нові ласощі, то, можливо, вся ця ситуація була дивною лише для Юдера, який стикався з цим уперше, тоді як для самого Кішіара в цьому не було нічого незвичайного.

Юдер з очікуванням подивився на Натана Цукермана, сподіваючись, що той додасть щось про стан командира, проте обличчя лицаря, як і завжди, залишалося абсолютно кам'яним і мовчазним.

— Зачекайте хвилину, будь ласка.

Зрештою Юдер покликав Натана, перш ніж той встиг розвернутися й піти.

— Мені навряд чи вдасться з'їсти все це самому, тож не бажаєте розділити це зі мною?

— Я приніс стільки, бо вважав, що ви цілком здатні подужати таку кількість, але...

Погляд Натана Цукермана опустився на купу шоколаду. Юдер згадав усі ті тарілки з десертами, які він до цього слухняно спорожняв, і після короткої паузи знову заговорив:

— ...Я також хотів дещо запитати.

— Слухаю.

Лише після цього Натан сів навпроти. Він не торкнувся ні чаю, ні шоколаду, а просто сів із бездоганною лицарською поставою й вичікувально подивився на Юдера.

— У вас виникли якісь питання?

— Того дня, коли я запитував, чи потрібно мені приділяти чомусь більше уваги, коли наблизиться період командира, ви, сер Цукерман, відповіли, що мені взагалі ні про що не варто турбуватися.

Ця розмова відбулася тоді, коли Юдер тільки починав повноцінно займатися сортуванням листів. Тоді Натан відповів, що для нього та Кішіара це вже звична справа, тому іншим не потрібно зайвий раз напружуватися чи намагатися бути надто обережними.

— Так.

— Тоді те, що відбувається зараз, теж є нормою?

— Якщо ви маєте на увазі те, що він почав більше спати й віддаляти від себе оточення... Тоді так. Це цілком звична річ.

«Почав більше спати й віддаляти від себе оточення». Юдер подумки повторив ці слова й кивнув.

— Розумію. Дякую.

Якщо таке траплялося й раніше, то й справді не варто було надміру хвилюватися. Зрештою, це лише в цьому житті він стикався з таким уперше, тоді як у минулому житті він уже давно звик до ситуацій, коли Кішіар без попередження зникав на кілька днів і не повертався.

Кішіар уже детально пояснив йому природу свого періоду й зробив відповідне попередження. Якщо він віддаляв від себе не лише Юдера, а й усіх інших, то причин для зайвих хвилювань не було.

Поки Юдер перебував у цих роздумах, Натан раптом сам порушив тишу питанням:

— ...Ви хвилюєтеся?

— Звісно, я хвилююся. Хоча я й чув про це, але стикаюся з цим особисто вперше, тому нічого не вдієш.

Якщо з Кішіаром щось трапиться, це безпосередньо зашкодить тому новому майбутньому, яке обрав для себе Юдер Айль. Сама присутність цієї людини була рівносильна самому майбутньому.

Почувши відповідь Юдера, Натан Цукерман міцно стиснув губи.

— Це несподівано.

Юдер повернув голову до Натана, який заговорив лише після тривалої паузи. Той дивився на Юдера поглядом, у якому змішалися подив та якесь дивне, невимовне почуття.

— Ви гадали, що я зовсім не хвилююся за командира?

— Чесно кажучи... Саме таке враження у мене й склалося.