Розділ 201

Навіть коли він вийшов з їдальні та йшов коридором, навіть коли спускався до тренувального майданчика, у куточку його свідомості все ще плавали й кружляли вчорашні спогади.

Жар у погляді, з яким вони зустрілися, коли нарешті відсторонилися один від одного після того, як втамували жагу, — він навіть не знав, як довго це тривало. Важке, уривчасте дихання, що свідчило про бажання чогось іще глибшого. Відчуття пальців, що пестили його губи в ту мить, коли він заплющив очі, не в змозі витримати незвичне сум’яття, що вирувало всередині. «Тобі потрібна допомога?» — тихий сміх, що пролунав після того, як він похитав головою, ще до того, як усвідомив цей хрипкий голос. Лоскотний подих, що відчувався на шкірі в ту мить. Варто було лише раз згадати про це, як спогади миттєво виринали один за одним, і він ніяк не міг їх зупинити.

Учора Кішіар чітко довів свою правоту. Юдер досі не знав, як пояснити те величезне й глибоке відчуття єдності, яке він відчув у момент дотику.

Це було сюрреалістичне відчуття, ніби все в цьому світі існувало лише заради тієї миті. Спогад про це відчуття, що виходило за межі простої стимуляції чи задоволення, був настільки сильним, що йому навіть спадало на думку дивне питання: чи не є теперішнє сном, а він сам досі залишається в кабінеті командира?

«Здається, мій розум заціпенів».

Він усвідомлював, що накоїв справ. Проте очікуваного самозвинувачення чи відрази зовсім не відчував. Мабуть, його розум і справді тоді остаточно заціпенів.

Юдер, що йшов хитким кроком із відчуттям, ніби земля під ногами ось-ось зникне, зупинився перед входом до Першого тренувального майданчика Імператорської гвардії. Йому не обов’язково було приходити аж сюди, але сьогодні він не хотів іти на тренувальний майданчик позаду Кавалерійського Корпусу, як зазвичай. Певну роль відіграло й те, що він не хотів надто швидко знову зустрітися з Кішіаром. Оскільки без належної зосередженості приходити не було сенсу, він збирався увійти лише після того, як заспокоїться.

«Досить про це думати».

Зараз на Першому майданчику саме той час, коли збираються кавалеристи, яким важко контролювати свою надлишкову силу. Побувши з ними, він зможе швидко віднайти спокій.

Однак Юдер, який щойно опанував себе й увійшов на майданчик, знову завмер, побачивши неочікувану ситуацію.

— Усі старайтеся краще!

— Це каже той, хто сам навіть пальцем не зміг доторкнутися!

На майданчику панував значно більший хаос, ніж зазвичай. Це було тому, що всі члени корпусу одночасно лютували, вивільняючи свої здібності. Як і належить пробудженим, більшість із яких володіли здібностями до посилення тіла або вкладання енергії в зброю, кожен удар бійців був настільки потужним, що здавалося, він рознесе весь майданчик, але підлога з захисною магією залишалася неушкодженою.

І в самому центрі був Кішіар. Не як той, хто атакує, а як той, на кого нападають — єдина мішень.

— І це все? Цікаво, куди зникла ваша попередня завзятість.

— Г-гх. Це ще не кінець!

На ці усміхнені слова Кішіара, одягненого в легку форму без жодної пилинки та з дерев’яним мечем у руках, один із членів корпусу закричав і щосили жбурнув камінь. Це був чоловік зі здібністю вкладати силу в кинутий предмет, щоб вистрілити ним швидше за стрілу й підірвати його.

Камінь, який він кинув, огорнутий блакитною енергією, миттєво помчав до грудей Кішіара, але той дуже легко заблокував атаку, просто простягнувши порожню руку.

Коли камінь, влучивши в долоню, вибухнув і розлетівся на друзки, кавалеристи з лайкою почали відкочуватися, намагаючись уникнути уламків.

— Скільки разів казати, що коли він вибухає, страждаємо тільки ми?

— Ти, божевільний! Я вб’ю тебе першим!

— Припиніть битися між собою!

— Схоже, у вас ще залишилося достатньо сил, щоб відволікатися на інше.

Кішіар, помітивши бійців, що билися між собою, тихо пробурмотів це й тупнув ногою. Він м’яко уникнув кількох атак мінімальними рухами й, здавалося, відштовхнувся від землі та злетів, а в наступну мить уже опинився перед тими, хто бився. Усі вражено затамували подих. Це виглядало як телепортація, але насправді він просто відкоригував швидкість руху, ввівши в оману сприйняття кожного.

— Я наказав тренуватися, а не битися.

Кішіар, вимовивши це так, ніби повчав маленьку дитину, легенько штовхнув обома руками в спини двох приголомшених кавалеристів. Звісно, це виглядало як легкий поштовх лише для стороннього спостерігача — сила була настільки нищівною, що ті, хто її відчув, навіть не встигли закричати, як полетіли в протилежні кінці майданчика.

«Що взагалі...»

Чому Кішіар перебуває серед тих, хто мав проходити заплановане тренування, і що це за ситуація? Поки він розгублено спостерігав за цим, він повернув голову й побачив Джиммі, який лежав неподалік із виснаженим обличчям і важко дихав.

— Джиммі.

— О. Юдер-хьон.

Джиммі, помітивши Юдера, витер піт і вмить підвівся.

— Що тут відбувається?

— Під час тренування командир раптово прийшов і запропонував потренуватися разом. Сказав, що давно не рухався і відчуває тягар у тілі, тому запропонував усім нападати на нього.

Кавалеристи, які спершу сприйняли це як жарт і засміялися, невдовзі вкрилися холодним потом, побачивши, як командир легко вкладає на лопатки кожного, хто на нього кидався. Досі Кішіар, окрім участі в базових тренуваннях, ніколи не демонстрував свої справжні здібності перед усіма. Багато членів корпусу, які помилково вважали, що він, можливо, не має такої вже сильної здатності, отримали нагоду особисто переконатися, що це не так.

— Хьон, у тебе ж ще період відпочинку?

— Так.

— Шкода. Можливо, ми б побачили, хто сильніший — ти чи командир.

— ...Ти хотів це побачити?

— Звісно!

Джиммі, який відповів із сяючими очима, раптом знову пильно оглянув обличчя Юдера.

— Гм? Але хьон. Що з твоїми губами? Ти поранився?

— …….

Судячи з того, що після Деврана навіть Джиммі поводиться так, розпухлі губи й справді були дуже помітними.

— Нічого особливого. Просто трохи... втомився.

— Г-м. Ну, мабуть...

Хлопець, нахиливши голову набік, невдовзі почухав потилицю й усміхнувся.

— У командира сьогодні теж рана під губою, мабуть, це через зміну сезонів.

Хлопець, який сказав, що вже достатньо відпочив і повертається до справи, схопив тренувальний меч, що валявся на підлозі, і не помітив рідкісного почуття розгубленості, що промайнуло в очах Юдера, який стояв поруч.

— ...Знову йдеш?

— Звісно. Нечасто випадає нагода кинутися з усією силою на когось такого міцного, як командир. Я буду битися до кінця!

Чи почув цей вигук Кішіар, що був далеко, але він повернув голову й помітив Джиммі та Юдера позаду нього. У момент, коли їхні погляди зустрілися, куточки очей Юдера здригнулися й завмерли, але ніхто цього не помітив.

А за мить Кішіар, як ні в чому не бувало, змахнув рукою і примружив очі в усмішці. Це тривало лише коротку мить, поки він не відсахнувся назад, уникаючи атаки Джиммі, який кинувся на нього, але цього було більш ніж достатньо, щоб у голові Юдера Айля нарешті запала тиша.

«...Нічого не змінилося».

У заспокоєному серці нарешті тихо замовк голос.

Поведінка Кішіара нітрохи не змінилася порівняно з учорашнім днем. Він усе так само всміхався Юдеру, і в його погляді не було ні краплі фальші.

Це зовсім не було схоже на його образ після інциденту з проявленням, що залишився в пам’яті Юдера. Чи справді той чоловік, який тоді беззвучно впадав у відчай, силоміць розтягуючи сухі куточки губ, був тією самою людиною, що щойно всміхалася так, ніби її голову огорнуло світло?

Тільки тоді він по-справжньому відчув, що все справді змінюється порівняно з минулим життям.

«...Так».

Учорашня подія була не випадковістю, а відбулася за повною волею його та Кішіара. Усе не могло бути так, як раніше.

Гірке, але водночас освіжаюче почуття звільнення розквітло глибоко в грудях. Юдер, схиливши голову, на мить дозволив з’явитися короткій усмішці, схожій на зітхання, а потім одразу приховав її.

— Давно я так не розминався, аж полегшало.

Через довгий час Кішіар, залишивши позаду розпластаних на землі бійців, підійшов до Юдера, розминаючи плечі. На відміну від кавалеристів, які були заляпані потом і брудом, у нього навіть не збилося дихання, хіба що на лобі трохи виступив піт.

— Ти, мабуть, прийшов наглянути за тренуванням, а тут не залишилося роботи. Перепрошую.

Жар вчорашнього дня зник безслідно, і завдяки його бездоганному поводженню Юдер також відповів як зазвичай.

— Нічого. Завдяки тому, що командир особисто взяв участь, це стало кращим досвідом, ніж звичайне тренування. Однак...

Юдер зиркнув навколо, щоб перевірити, чи немає поруч членів корпусу, які могли б почути їхню розмову, і понизив голос.

— Чи можна вам так використовувати силу?

Здібність Кішіара як пробудженого не була такою яскравою чи помітною, як у інших, але в кожному його найменшому русі відчувалася неперевершена, нищівна сила. Навіть Юдер, який у минулому житті кілька разів бачив, як той б’ється з монстрами, не міг повністю осягнути межі його здібностей, тож як могли протистояти йому ці жовтороті кавалеристи?

Він просто хвилювався, чи не зашкодить використання здібностей його тілу, як це було раніше під час використання магії.

— Усе гаразд. Коли наближається цикл, силу потрібно використовувати навіть більше, ніж зазвичай. Якщо тримати її в собі, це навпаки стає отрутою.

— Розумію. Вибачте за недоречне хвилювання.

— Недоречне? Хвилюйся за мене частіше. Взагалі-то я не дуже люблю, коли за мене переживають, але коли це робиш ти, це приносить мені неабияке задоволення.

Кішіар, який як ні в чому не бувало вимовив слова, що на щастя не чули інші, невдовзі пішов уперед і зробив жест рукою.

— Повернемося разом? Цим хлопцям знадобиться ще трохи часу, щоб прийти до тями.

Юдер зиркнув на кавалеристів і, ковтнувши легке почуття провини перед ними, кивнув.

— Слухаюсь.

Невдовзі після того, як вони покинули тренувальний майданчик, з’явилися лицарі Імператорської гвардії, які з неприхованою неприязню зиркали на них здалеку, вдаючи, що не помічають.

«Навіть не вітаються».

Це була неймовірно зухвала поведінка для членів лицарського ордену, створеного для служіння імператорській родині, проте Кішіар зовсім не зважав на це. Оскільки командир ігнорував це, помічник не міг нічого сказати, проте Юдер нишком запам’ятав їхні обличчя.

«Колись я маю розібратися з усіма цими покидьками й змусити їх прибігати з вітаннями, щойно вони побачать навіть тінь Кішіара».

— Герцогу.

Не встигли вони пройти й кількох кроків, як швидким кроком з’явився Натан Цукерман. Підійшовши прямо до Кішіара, він мовчки вклонився і знову заговорив:

— Вам потрібно терміново повернутися до кабінету командира.

— Що сталося?

— Завітав перший син Апето.