Розділ 193

— Як для південної кухні, не дуже жирно, правда? — запитав Кішіар, наче прочитавши думки Юдера.

— Так. Смачно.

— Приємно бачити, що ти добре їси. Якщо буде мало, замовимо ще, тож не соромся.

Сказавши це, Кішіар природним рухом підхопив смажений біб і відправив його до рота. Він виглядав абсолютно доречно серед простолюдинів довкола.

Якийсь час вони мовчки їли м'ясо та закуски, запиваючи пивом. Коли голод трохи вщух, Юдер підвів голову й побачив, що Кішіар, підперши підборіддя рукою, уважно спостерігає за кимось осторонь. Юдер простежив за його поглядом.

Там троє чоловіків жваво розмовляли, перехиляючи кухоль за кухлем.

— Наступного року думаю привезти трохи товару з півночі……

— Коли зберу достатньо грошей на старість, теж відкрию таку корчму. Треба буде порадитися з дружиною……

— Що не кажи, а тут принаймні……

Дивно було спостерігати, як їхня розмова триває, хоча теми постійно змінювалися й не мали спільної нитки. Юдеру це здавалося нудним, проте Кішіар із ледь помітною усмішкою продовжував пити, не зводячи з них очей.

Цікаво, що він там знайшов такого захопливого?

Йому просто цікаво спостерігати за простолюдинами, з якими він зазвичай не перетинається?

Поки Юдер розмірковував про це, допиваючи своє пиво (яке все одно не могло сп’янити Кішіара), чоловіки нарешті підвелися, розплатилися й вийшли з корчми. Погляд Кішіара повернувся до Юдера.

— Твій погляд каже, що ти зовсім не розумієш, що в цьому цікавого.

— ...Ні.

— Що ж, не дивно, що тобі це здається дивним. Але я дуже люблю слухати такі розмови.

— Любите?

Хоч Юдер і заперечив, він не втримався від запитання. Кішіар, як справжній джентльмен, не став викривати цю суперечність.

— Так. Немає нічого цікавішого, ніж спостерігати за мирною бесідою незнайомців.

Розмова незнайомців. Яка в цьому може бути розвага?

— Вибачте, але я... не зовсім розумію ваші мотиви, командире.

Коли він обережно це промовив, Кішіар похитав головою.

— У цьому немає якогось глибокого сенсу. Але хіба п'яні розмови — не найкращий спосіб дізнатися справжній стан справ у народі? Коли я чую такі мирні слова, то відчуваю підтвердження: попри всі негаразди «нагорі», хтось усе ще вважає цю країну під правлінням Його Величності непоганим місцем для життя.

Кішіар повільно провів пальцем по запотілому кухлю, збираючи краплі води.

— Звісно, це трохи по-дитячому — хотіти щоразу отримувати підтвердження того, що шлях, який я обрав за власною волею, правильний. Тож те, що я слухаю їх саме з цією думкою — це таємниця від інших. Інші думають, що мені просто цікаво спостерігати за простолюдинами.

Пробурмотівши це, Кішіар перестав усміхатися й допив решту пива. Юдер поглянув на тарілку, де від свинячого стегна залишилося лише кілька кісток, і з зусиллям заговорив:

— І для мене... це також не секрет?

— Хіба ти станеш називати мене лицеміром, почувши це? Чи зневажатимеш за таку дитячість?

Звісно, ні те, ні інше. Побачивши мовчання Юдера, на обличчі Кішіара на мить з'явилося й зникло м'яке почуття задоволення, ніби він хотів сказати: «Ось саме тому».

— Бажаєте ще чогось?

У цей момент чоловік-«розбійник», який уже прибрав інші столи, підійшов до них і глянув на їхню майже порожню тарілку. Кішіар перевів погляд на Юдера, ніби залишаючи вибір за ним.

— Будеш ще пити?

— Ні.

— Тоді ходімо.

Кішіар підвівся, дістав із гаманця кілька монет і віддав чоловікові. Юдер думав, що на цьому вечеря закінчена і вони повернуться назад, але Кішіар рушив у зовсім інший бік.

— Командире... Куди ви йдете?

Проковтнувши офіційне звертання, Юдер звернувся до нього. Голос Кішіара звучав незвично піднесено:

— Нічний вітерець такий приємний, а ми добре поїли, тож треба прогулятися. Це і є відпочинок.

Схоже, він так і не полишив надії навчити Юдера, що таке справжній відпочинок. Юдер придушив бажання попросити повернутися й лише зітхнув.

— Хіба тут є де гуляти?

— Звісно. Якщо пройтися, знайдеться чимало мальовничих місць столиці. Найближче звідси... мабуть, «Слід від меча імператора».

Попри те, що магічний пристрій зробив його обличчя непримітним, голос Кішіара, що лунав у нічній темряві, залишався незмінно низьким і прекрасним.

— Підходь ближче. Немає потреби йти позаду, а ти весь час відстаєш.

Юдер намагався непомітно триматися на крок позаду, але Кішіар миттєво це припинив. Довелося йти пліч-о-пліч. Хоча ніхто не знав, хто вони такі, Юдер відчував дивну напругу, що проступала крізь долоні. Поки він намагався зберігати спокій, Кішіар раптово запитав:

— Ти колись бачив «Слід меча імператора»?

— ...Ні.

Він бачив його мигцем у минулому житті, тому зараз було правильніше відповісти заперечно.

— Це величезний слід від меча, залишений першим імператором на міцній кам'яній стіні. Кажуть, спочатку там планували звести міський мур, але після того, як з'явився цей слід, усе навколо знесли, залишивши лише цей фрагмент стіни.

— Ось як.

— Кажуть, це досі найбільший слід серед усіх майстрів меча, зафіксованих в історії. Кожен, хто ставав майстром меча після того, принаймні раз приходив туди, щоб залишити свій слід дерев'яним мечем і порівняти. Але ніхто не зміг залишити більшого.

Поки вони розмовляли, перед ними постала кам'яна стіна. Старий мур височів посеред трави, наче огорожа, і на висоті приблизно до грудей була чітко видна глибока горизонтальна розщелина від меча, що тяглася неймовірно далеко.

— Бачиш? Отой слід.

— Так. Бачу.

Кішіар повільно підійшов ближче до «Сліду меча імператора». Юдер помітив довкола багато інших слідів, схожих і водночас відмінних. Над кожним із них висіла табличка з іменем того, хто намагався кинути виклик першому імператору.

«Справді, багато відомих постатей, чиї імена я бачив лише в підручниках з історії, приходили сюди».

Проте, як і казав Кішіар, жоден слід не був таким глибоким, чітким та довгим, як імператорський.

— Є повір'я, що якщо пройтися вздовж цього сліду від початку до кінця, це принесе успіх.

— Справді?

— Та де там. Це просто міф, вигаданий для дипломатії та туризму. Майже всі іноземні посли, що тренують ауру меча, хочуть сюди потрапити. А якщо вони ще й «успіх» із собою заберуть, то поїдуть у гарному настрої.

Кішіар, не вагаючись, розкрив правду, яка б розчарувала тих послів, і почав повільно йти вздовж сліду. Юдер йшов поруч, і раптом у його голові майнула думка: чи є серед цих численних відмітин слід Кішіара?

Адже він і його ад'ютант, Натан Цукерман, обидва володіють аурою меча. Невже вони ніколи не приходили сюди таємно, щоб випробувати себе на цій стіні майстрів? Коли ця цікавість з’явилася, Юдер уже не міг стриматися. Трохи вагаючись, він зрештою запитав:

— Якщо подумати... ви ж також володієте аурою меча, командире.

— Гм? — Кішіар обернувся.

Він не просто володів нею — він був власником Божественного меча. Хоча Юдер майже ніколи не бачив, щоб він носив його з собою відкрито.

— Чому ти питаєш?

Дивлячись на сліди інших людей на стіні, Юдер продовжив:

— Чи є серед цих відмітин і ваша?

— Моя? Ні……

Кішіар відповів із подивом і оглянув глибокі шрами, залишені часом.

— Моєї тут немає.

— Чому? Ви ж більш ніж гідні.

— Ну... чому... Навіть не знаю. Просто ніколи про це не думав.

Кішіар засміявся й похитав головою.

— Це не та сила, яку варто демонструвати публічно, тому мені й на думку не спадало приходити сюди, щоб кинути виклик. Вибач, якщо розчарував.

— Зрозуміло.

Юдер не був розчарований. Скоріше, йому стало трохи шкода. Продовжуючи йти вздовж стіни з грубим слідом меча, він промовив:

— Шкода. Хто знає, можливо, слід, залишений вами, був би довшим за імператорський.

— Та ну.

Кішіар розсміявся.

— Ти завжди мене переоцінюєш.

Переоцінювати того, хто володіє чотирма силами одночасно? Юдеру, навпаки, здавалося, що він його недооцінює, бо межа його сили була невідомою.

— Але... що ж. Після твоїх слів я дещо згадав.

Кішіар раптово зупинився. Він приклав руку до «Сліду меча імператора», і кутики його губ піднялися.

— Здається, коли я був малим, я теж думав про те, що колись прийду сюди й залишу своє ім'я на цій стіні. Мабуть, тому, що мій вчитель фехтування постійно нашіптував, мовляв, мені це під силу.

У його погляді, що ковзав по глибокій розщелині, в яку міг поміститися кулак, з’явилася дивна тінь. Він згадував момент зі свого минулого, якого Юдер не знав.

— Не найкращі спогади. Можливо, тому я і не відчував до цього місця жодної прив’язаності.

— Зараз ви б точно змогли.

— Ти справді хочеш, щоб я це зробив?

Ці слова дивним чином прозвучали так, ніби йшлося не лише про слід на стіні.