Розділ 188

— Ти бачив його вираз обличчя наприкінці, Натане?

Після того як Юдер Айль вийшов, Кішіар одним махом допив воду, глибоко видихнув і тихо засміявся.

— Коли кажуть, що нагород буде дві, варто було б радіти, але що це за вираз обличчя був у нього? Я ледь не розсміявся йому в очі. Шкода, що не зможу особисто побачити його обличчя після того, як він їх отримає.

Дивлячись на свого господаря, який мав надзвичайно задоволений вигляд, Натан мовчки знову наповнив склянку водою і промовив:

— Як на мене, його вираз обличчя зовсім не змінився.

— Справді? Хіба ти не бачив, як забігали його очі від тривоги, мовляв, що за чергову дивну річ я збираюся йому дати?

Коли це Юдер Айль встиг продемонструвати такий нерішучий вираз обличчя? В очах Натана Цукермана той завжди залишався людиною з похмурим обличчям, що не відповідало його віку. Він лише намагався впродовж усієї розмови висловити відмову на слова Кішіара, а потім просто пішов.

Натан замість відповіді зберіг мовчання. Кішіар знову випив половину щойно налитої води за кілька ковтків, глибоко вдихнув і повільно заплющив очі.

— Хоча, це навіть на краще. Мабуть, він так відволікся на подарунки, що пішов, не поставивши запитань про найчутливішу частину. Чесно кажучи, я думав, він запитає навіть про це.

— ……

— Втім, це таке питання, яке неминуче виникне, варто лише трохи подумати, тож він скоро знову прийде.

Кішіар не уточнив, про що саме йдеться, але Натан, який служив йому довгий час, знав відповідь, тому не перепитував. Це означало, що його господар готовий розповісти Юдеру Айлю навіть найглибші та найтемніші таємниці імператорської крові, якщо виникне потреба.

Серед аристократів про це вже давно всі здогадувалися, наскільки це було можливо, але простолюдини — ні. Слово «правда» було настільки ж небезпечним, наскільки й солодким.

— Ви впевнені, що все буде гаразд? — Натан мимоволі запитав уголос.

Кішіар, не розплющуючи очей, перепитав:

— Ти гадаєш, він зрадить мене, коли дізнається правду, Натане?

— ……

Ні. Саме тому Натан вважав це ще небезпечнішим.

Зважаючи на середовище, у якому ріс Кішіар ла Орр, він був людиною, сповненою неймовірної впевненості сильного, проте він не був милостивим до кожного. Юдер Айль став першим, хто за такий короткий час здобув його довіру і продемонстрував здібності та відданість, що навіть перевершували цю довіру.

Тому Натан ще наполегливіше намагався нагадувати собі, що з моменту створення Кавалерії не минуло й року. Він боявся, що інакше сам занадто швидко звикне до нього.

Навіть він вчора відчув сум’яття, коли побачив те незбагненне обличчя, яке охоче промовило: «Можете продовжувати підозрювати мене далі».

— Натане. З кожним днем я все більше переконуюся, що мушу зробити його повністю своєю людиною.

Кішіар продовжив спокійно говорити до Натана, який саме згадував вчорашні події.

— Можливо, це перший випадок після того, як я вчив тебе володіти мечем, коли я відчуваю таке сильне жадання тримати когось поруч із собою.

Здібності Юдера Айля безперечно були варті цього. Натан досі відчував сироти по шкірі, коли згадував точність суджень Юдера та його незбагненно потужну силу посеред простору, що здригався перед вибухом. Якби така людина стала ворогом, не було б більшого лиха. До того ж він чув, що попри використання такої сили вчора, плями на тілі Юдера не поширилися так сильно, як раніше.

— Щоб щось отримати, потрібно спочатку заплатити відповідну ціну. На дошці, яку я готую для майбутнього, мені потрібна така особлива фігура, як він.

Повільний голос здавався майже таким, як завжди, проте Натан раптом вловив у своєму господареві незнану раніше палкість. Це було не схоже на нього — зазвичай він ніколи зовні не виказував глибокої прив’язаності.

— ...Це добре, що ви хочете здобути його прихильність, але не варто надто сильно захоплюватися.

— Ти вже казав мені подібне раніше.

Кішіар розсміявся.

— Так. Чесно кажучи, останнім часом мені й самому здається, що це трохи небезпечно. Я не знав, що зберігати належну дистанцію з кимось може бути так важко. Можливо, саме такі люди мені до вподоби, про що я й сам не здогадувався.

— Можливо, це просто вплив того, що сер Айль проявив другу стать, і цей ефект ще не минув?

— Що ж, така ймовірність теж висока. Адже він і сьогодні здавався дуже милим.

Кішіар не заперечував. Від такої жартівливої відповіді в Натана трохи заболіла голова, і він зітхнув.

— Що б сказав Його Величність Імператор, якби почув це?

— Чи справді Його Величність так сильно переймається моїми справами?

Відповівши з усмішкою, Кішіар за мить схилив голову набік і розплющив очі.

— До речі, чи прийшла відповідь від Його Величності після того, як він отримав «це»?

— Ні. Ще не прийшла... О. Якраз прибула.

Наче чекаючи, поки розмова дійде до цієї теми, маленька поштова пташка постукала дзьобом у вікно. Натан Цукерман поспіхом відчинив вікно і дістав згорнутий лист із мішечка на лапці пташки.

— Ось, прошу.

— Гм... подивимося.

Кішіар взяв лист, розпечатаний маленьким ножем, і, все ще перебуваючи в розслабленій позі, швидко прочитав його.

— Пише, що отримав. Здається, він не надто вірить моїй пораді тримати це якомога ближче до себе, щоб тіло могло вбирати силу червоного каменю, але, на щастя, схоже, він її дотримається.

— Це добре.

Натан також погодився зі словами Кішіара. Вчора, за наказом господаря, він розділив силу червоного каменю навпіл між двома носіями і відправив одну частину до Сонячного палацу. Сила в носії, на відміну від того часу, коли вона неконтрольовано виходила з самого каменю, не завдавала болю звичайній людині, яка торкалася її або тримала поруч. Завдяки цьому її вдалося перевезти таємно, не привертаючи нічиєї уваги.

— Ознаки хороші. Я відправив це заздалегідь про всяк випадок, а вже сьогодні вранці маг став пробудженим. Було б добре, якби ця сила так само позитивно вплинула і на Його Величність.

Кішіар перевів погляд у бік магічного каміна, біля якого була схована корзина з іншою половиною.

— Менше з тим... я почуваюся таким млявим. Мабуть, сьогодні мені справді доведеться весь час відпочивати.

— Можливо, це тому, що наближається ваш період?

— Гм... як для наближення періоду, це відчуття трохи занадто сильне.

— Вчора ви також раптово використали силу.

— Так. Це теж, але не тільки.

— Вранці ви також згадували, що бачили поганий сон.

— А. І це теж. Тепер я вже погано його пам’ятаю, але це був справді неприємний сон.

Кішіар пробурмотів це, легко стискаючи та розтискаючи руку. Щоразу в його долоні з’являлися чотири різні за кольором енергії, перепліталися, а потім розліталися з тріскотом і зникали.

Якби хтось інший побачив це, він не зміг би стримати подиву від такої сили, проте в червоних зіницях, що спостерігали за цим, було лише роздратування та нудьга.

— ...Можливо, період гону наступає швидше, ніж я думав.

— Що?

— Нічого. Я повертаюся в ліжко, тож ти теж іди займайся своїми справами, Натане.

Кішіар підвівся і попрямував до спальні. Натан ввічливо вклонився в спину господаря, що зникав, а потім розвернувся.

________________________________

— Юдере. Ви якраз вчасно. Панна Канна прийшла до тями.

Щойно Юдер спустився до медичного відділення на першому поверсі, Лусан підбіг до нього з доброю звісткою.

— Коли вона прокинулася?

— Невдовзі після того, як маги пішли прибирати підземелля. Вона вже з’їла тарілку рідкого супу, і я надав їй ще трохи божественної сили.

— Дякую.

Щиро подякувавши, Юдер швидко знайшов Канну, яка сиділа на ліжку. Вона дивилася вниз розсіяним поглядом, ніби занурена в глибокі роздуми.

— Канно.

— ...А. Юдере.

Коли він покликав її по імені, вона, на щастя, одразу слабко посміхнулася і махнула рукою.

— Кажуть, я знепритомніла? Я зовсім нічого не пам’ятаю, тому дуже злякалася, коли прокинулася.

— Як ти почуваєшся?

— Добре. Сил трохи обмаль, але відчуття таке свіже, ніби я дуже добре виспалася.

Здавалося, вона не брехала, і це справді було полегшенням. Юдер тихо видихнув і сів на стілець поруч із ліжком.

— Мабуть, усі були дуже здивовані, коли я раптово впала. Що сказав командир? Він, мабуть, сильно розчарований?

— Звісно, ні.

Від такої рішучої відповіді Канна нарешті засміялася своїм звичним поглядом.

— ...Так. Справді. Я й сама це розумію, але все одно хвилювалася.

— Ти пам’ятаєш, що сталося, коли ти використала здібність перед тим, як знепритомніти?

Юдер поставив найважливіше запитання. Канна перестала сміятися і, спохмурнівши, трохи схилила голову.

— Ні. Я нічого до ладу не пам’ятаю. Крім того відчуття, ніби мене відкинуло чимось одразу, як я її використала...

Як і очікувалося, хоч вона й застосувала здібність, жодної інформації зчитати не вдалося. Проте вираз «мене відкинуло» здався Юдеру дещо дивним, тож він вирішив перепитати про це.

— Відчуття, ніби відкинуло?

— Так. Як би це пояснити... Це був маленький камінь, але всередині нього була така величезна гора, що хтось на кшталт мене... ні, наче я намагалася зазирнути в те, що людині просто не дозволено бачити. Розумієш, про що я?

— ...Ні.

Чесно кажучи, він не мав про це жодного уявлення. Коли Юдер мовчки похитав головою, Канна тихо засміялася.

— Насправді, я й сама не дуже розумію, що кажу. Навіть тепер, коли я прокинулася і думаю про це, це був дуже дивний досвід. Таке відчуття у мене вперше.

Чи означало це, що Канні просто забракло сили зчитати цей камінь, чи його справді було неможливо осягнути людською силою? Юдер не знав відповіді, але вирішив задовольнитися тим, що вона прокинулася неушкодженою.

— Добре. Якщо нічого не болить, відпочинь ще день, а потім повертайся. Я сам скажу про це командиру.

— Га? Ні. Навіщо, якщо я почуваюся чудово? Я просто повернуся зараз.