Розділ 186

— Я покликав тебе, бо вирішив, що вже настав час розповісти все, оскільки ти й так виявив мою силу. Але якби я знав, що це так тебе вразить, то почекав би ще трохи.

— Що?

Юдер був настільки приголомшений, що не одразу розчув слова Кішіара. Коли він із запізненням тихо перепитав, той приглушено засміявся.

— У тебе такий вираз обличчя, ніби я вчинив щось жахливе з дитиною.

— Жахливе...

Юдер мимоволі повторив ці слова, і в цей момент його розум нарешті прояснився.

— Про що ви говорите? Кажете, що вам зле, але у вас ще є сили на такі жарти?

— О-о. Добре. Нарешті твій погляд повернувся до норми. Це куди більше схоже на Юдера Айля.

Тепер Кішіар відповів цілком невимушено і задоволено опустив очі.

— Все гаразд. Справжня проблема не в мені. Я вирішив розповісти про це саме зараз, бо є ще одна річ, яку ти маєш знати, щоб рухатися далі, спираючись на вчорашні досягнення.

— Що це?

— Причина, чому Його Величність Імператор уже кілька років не з’являється за межами Сонячного палацу.

Розмови про здоров’я Імператора — це державна таємниця найвищого рівня, яку за жодних обставин не можна обговорювати вголос. Юдер почав замислюватися, як далеко Кішіар збирається зайти у своїй відвертості сьогодні.

— Як усім відомо, у Його Величності вже досить давно виникли проблеми зі здоров’ям.

— Я чув, що він хворий, але...

— Так. Але чи здався тобі Його Величність, якого ти нещодавно зустрів у Сонячному палаці, настільки хворим, щоб не мати змоги виходити взагалі нікуди?

Юдер пригадав імператора Кейлусу, з яким мав аудієнцію. Молодий імператор, що справляв враження чутливого вченого в окулярах, виглядав дещо хворобливим, але не здавався настільки слабким, щоб не мати змоги відвідати навіть бал у власному палаці. Тоді Юдеру видалося дивним лише те, що імператор, здавалося, жив, працював і спав в одному місці, не впускаючи до себе навіть чиновників чи слуг.

Відсутність видимих симптомів, але небажання виходити назовні через стан здоров’я. Усі підказки, які Кішіар давав йому раніше. Юдер підвів замислений погляд і зустрівся з червоними очима Кішіара.

— Вибачте, якщо це надто сміливе припущення, але чи це не через ту саму «посудину», про яку ви щойно говорили?

— Влучна здогадка.

Тихий, схожий на шепіт голос повернув йому м’яку похвалу.

— Посудина Його Величності зараз має тріщину. Досі вдавалося стримувати витік життєвої сили, максимально обмежуючи рухи, але якщо не знайти способу це вилікувати, він почне швидко слабшати, поки не досягне межі. Можеш вважати, що відтоді, як з’явилася тріщина, він перебуває в тій самій ситуації, в якій колись був я.

— Це означає...

— Так. Ми вважаємо, що сила червоного каменю може стати відповіддю для відновлення здоров’я Його Величності. Точніше, я вважаю так навіть більше за інших.

Лише тепер у голові Юдера склалася картина дій імператора та Кішіара від моменту вилучення каменю до сьогодні.

«Зрозуміло. Оскільки Кішіар, який був у такому ж стані, одужав після пробудження під дією червоного каменю, вони вирішили, що вилучення та дослідження цього об’єкта допоможе знайти спосіб лікування».

Ймовірно, у минулому житті вони зробили такий самий вибір. Хоча події, що відбулися після цього, відрізнялися від нинішніх. Цікаво, про що вони думали, коли під час вилучення каменю задля порятунку імператора посудина Кішіара, навпаки, знову сильно постраждала? Можна припустити, що й тоді їм вдалося відділити силу від каменю, але імператор Кейлуса невдовзі помер, а Кішіара також було вбито, оскільки він став надзвичайно слабким.

«Це означає, що в минулому житті розділена сила каменю не змогла зцілити імператора та Кішіара?»

Або виникла якась проблема в Перлинній вежі, де проводилися дослідження. Поки він роздумував, Кішіар продовжував:

— Знадобилося чимало часу, щоб переконати Його Величність, який уже був готовий здатися, і підготуватися до цього моменту. Хоча час від появи серйозної проблеми в посудині до точки неповернення у кожного свій, два роки — це досить довго. У моєму випадку знадобилося близько п’яти років, щоб дійти до межі, але у Його Величності цей час може бути коротшим.

Голос Кішіара звучав важко.

— Учора після завершення експерименту я надіслав лист, підбиваючи підсумки місяця, який дав нам Його Величність. Ми обговоримо деталі пізніше, але поки що можеш вважати, що ми пройшли випробування імператора.

Він зробив це навіть зараз, коли йому так зле, що він не встає з ліжка? Помітивши погляд Юдера, Кішіар ніяково посміхнувся.

— Обіцянка є обіцянка. Навіть якщо мені зле, я маю зробити те, що мушу, а вже потім відпочивати. Не дивись на мене так, я ціную своє життя набагато більше, ніж мій безрозсудний помічник.

— Я нічого не казав.

Юдер відвів погляд і відвернув голову.

— Але пан Юлман, що чекає ззовні, напевно зрадіє цій новині.

— Так. Його ідея відіграла в цій справі найбільшу роль. Хоча навіть із такою чудовою ідеєю ми всі могли б опинитися в біді, якби щось пішло не так.

— ……

— Власне, відтоді, як Таїс Юлман надіслав мені проміжний звіт із цим планом експерименту, я обговорював подальші дій з Його Величністю. Він сказав, що якщо експеримент вдасться, як заплановано, він надасть мені пріоритетне право розпоряджатися всіма подальшими дослідженнями червоного каменю. І в сьогоднішній вранішній відповіді він підтвердив, що стримає обіцянку.

— Це добре.

— Так. Коли ти вперше сказав мені в кареті, що було б марнотратством просто віддати червоний камінь імператору... чесно кажучи, я не очікував, що все обернеться таким результатом.

При словах Кішіара Юдер мимоволі згадав про Канну. Йому вдалося зробити так, щоб вона знову змогла повноцінно контактувати з червоним каменем, як він і обіцяв Кішіару. Проте вона досі не розплющила очей. Думка про неї знову важким тягарем лягла на серце.

— Я трохи хвилююся... бо Канна досі не прийшла до тями.

— Натан передав мені слова лікаря та священика — вони кажуть, що з її тілом усе гаразд.

— Я чув це. Але якби я був тоді обережнішим...

— Навіть якби ти був обережнішим, результат міг би бути таким самим. Ти зробив усе, що міг у тій ситуації. Саме ти зупинив силу червоного каменю, коли вона була готова вибухнути. Якщо так міркувати, то моя провина в тому, що я не зміг належним чином захистити підлеглу, набагато більша. Тож коли Канна Ванд прокинеться, їй варто звинувачувати мене.

Юдер миттєво підвів голову.

— Я зовсім не це мав на увазі, кажучи це командиру.

— Я знаю.

Відповідь Кішіара була м’якою, наче втіха.

— Не хвилюйся так сильно, почекай ще день. Якщо вона не прокинеться, я знайду спосіб її розбудити, чого б це не коштувало.

Якби це сказав хтось інший, це здалося б безпідставною обіцянкою, але коли це промовив Кішіар, слова прозвузали як пророцтво. Юдер відчув, як напруга спала, і усвідомив, що хвилювався через це набагато сильніше, ніж думав.

— Дякую.

— До речі, ти казав, що те, як ти зупинив силу червоного каменю, сталося якось само собою, несвідомо.

Згадавши вчорашню розмову з Натаном, Юдер відповів: «Так».

— Тоді я бачив, як з-під твоєї рукавички вибивалося червоне світло, схоже на енергію самого каменю. Здавалося, ці два вогні були пов’язані між собою. Що ти при цьому відчував?

— Щодо зв’язку, я не впевнений.

Юдер почав повільно розповідати про ті спогади, якими не ділився детально з Натаном Цукерманом:

— Ситуація була критичною, і в момент, коли я думав, що мушу будь-що зупинити вибух, мені раптом здалося, що я можу торкнутися цього світла. Тож я простягнув руку... і коли отямився, все вже сталося.

— Справжнє щастя, що нічого не трапилося.

— Так.

— Ні, я про тебе.

Юдер думав, що Кішіар має на увазі безпеку всіх присутніх, але той м’яко, проте твердо виправив його. Він очікував почути докори, але Кішіар на мить замовк. За кілька секунд тиші він вимовив слова, які мали зовсім не той зміст, на який чекав Юдер.

— Але якби не ти, постраждали б усі.

Юдер підвів погляд. Кішіар посміхався, ледь зсунувши брови.

— Ти молодець.

— Я не очікував почути похвалу.

Після цієї розгубленої відповіді Кішіар похитав головою.

— Чесно кажучи, я б хотів, щоб мої підлеглі не наражалися на смертельну небезпеку, але ж це неможливо. Якби не ти, ситуація вийшла б з-під контролю.

— Треба хвалити за те, що зроблено добре.

Пробурмотів Кішіар. У момент, коли їхні погляди зустрілися, серце Юдера дивно тьохнуло. Коли Юдер не зміг одразу відповісти, Кішіар ще сильніше нахмурився, простягнув руку і злегка розкуйовдив волосся Юдера. Поки той здивовано кліпав очима, рука торкнулася вуха і одразу повернулася на місце.

«Що це було?»

Може, на волоссі був пил? Поки Юдер розгублено дивився на нього, Кішіар поглянув на свою руку і раптово прошепотів:

— Не будь таким розслабленим.

— Що?

— Здається, у мене з’явилася звичка: коли зазвичай бездоганна людина реагує так несподівано, мені хочеться торкатися її ще більше.

— ……

Хвилювання миттєво зникло.