Розділ 185

Залишивши позаду завзятий погляд Таїса Юлмана, Юдер увійшов усередину з дещо змішаними почуттями. Щойно двері зачинилися, він звернувся до Натана Цукермана:

— Як ви дізналися, що я прийшов?

— Герцог прислав мене.

— ...Але як він міг знати, що я тут...

— Часом він відчуває рух тих, хто перебуває далеко від нього.

«Отже, Кішіар відчув мою присутність ще всередині?» Юдер на мить завагався, а потім запитав:

— Якщо він не спить, чому ви не впустили пана Юлмана?

Натан, який ішов попереду, зупинився і обернувся.

— Мабуть, це питання довіри. Власне, я вважав, що і вам, пане Айль, ще не варто заходити.

Низький голос приховував у собі якийсь тривожний підтекст. Юдер уважно подивився на обличчя лицаря.

— Командиру... стало зле?

Натан не відповів одразу. Юдер побачив, як чоловік просто розвернувся і пішов далі, не підтверджуючи й не заперечуючи його слів. Юдер поспішив за ним.

Усередині кабінету було тихіше, ніж зазвичай. Камін не горів, а великі вікна, що зазвичай пропускали багато світла, були завішені темними шторами. Коли вони пройшли повз робочий стіл і заглибилися в коридор, перед ними постали приватні покої командира. Натан Цукерман підійшов до найвіддаленіших дверей і ввічливо постукав.

— Заходьте.

— Ви не підете зі мною, сер Цукерман?

— Герцог наказав, щоб ви увійшли сам.

Сказавши це, Натан розвернувся і зник у протилежному напрямку. Юдер подивився на зачинені двері, повільно взявся за ручку і потягнув на себе. Важкі двері відчинилися без жодного звуку, відкриваючи знайомий краєвид кімнати.

Висока купольна стеля. Маленьке скляне віконце в самому зеніті. Магічний камін, точнісінько такий же, як у робочому кабінеті, у якому потріскувало п’ятиколірне полум’я. І велике ліжко з білого дерева, що пасувало до гідності та шляхетності господаря.

Все було точнісінько так само, як у сні, який він бачив у день свого пробудження в імператорському палаці. Від цього дежавю по спині пробігли мурахи.

— Ти вже прийшов, то чому мовчиш? — пролунав розслаблений голос із боку ліжка.

Юдер отямився і схилив голову.

— Це Юдер Айль. Я не хотів заважати вашому відпочинку, але мені сказали, що ви вже знали про мій прихід... Вибачте.

— Так, я наказав Натану впустити тебе. Не варто вибачатися. Краще підійди ближче, я тебе майже не бачу.

Його звичайна повільна манера говорити зараз стала ще повільнішою, а голос — нижчим і глибшим.

«Він справді захворів?»

Обережно наближаючись до ліжка, Юдер відчув слабкий аромат пахощів. На маленькому свічнику біля ліжка м’яко горіла ароматична свічка. У світлі цього вогню з-за завіси нарешті з’явилося обличчя Кішіара. Він сидів, напівлежачи в ліжку, у вільному нічному одязі замість мундира, з розгорнутою книгою на животі.

Золотисте волосся, зазвичай охайно укладене, зараз безладно спадало на чоло. Юдер не міг відвести очей від цього незвичного вигляду, і Кішіар ледь помітно посміхнувся кутиками губ. Ця посмішка миттєво пом’якшила атмосферу, ніби знімаючи втому з його обличчя.

— Твій вираз обличчя не змінився, але я бачу, що ти здивований. Схоже, я теж навчився непогано читати твої емоції.

— Ви погано почуваєтеся?

— Ну... як ти знаєш, учора сталася одна неприємна подія. Он, поруч є стілець, сідай.

Кішіар закрив книгу, відклав її вбік і зробив жест рукою. Тільки коли Юдер сів, він глибоко зітхнув і продовжив:

— Магія дає набагато більше навантаження на тіло, ніж енергія меча чи божественна сила. Чим могутніша сила, тим більші хвилі вона викликає при використанні. Я намагався не використовувати її напряму, але обставини змусили.

— Отже... вчорашній контроль над магічним колом так виснажив ваше тіло?

— Можна сказати й так.

Обличчя Кішіара в мерехтливому світлі свічки здавалося блідим як полотно. Побачивши його сухі, безкровні губи, Юдер відчув раптовий укол тривоги. Він бачив його таким у минулому житті. І дуже часто.

— Думаю, ти й раніше про це здогадувався, але я не можу вільно використовувати свою силу. Я не такий, як ті, хто може розпоряджатися своїми здібностями як заманеться. Я не можу і не повинен цього робити. Якщо я порушую це правило, то стаю таким, як зараз. Хоча сьогодні мені вже краще. День відпочинку — і все мине.

Юдер і раніше підозрював, чому Кішіар приховує свої сили, але в цих словах відчувалася якась примусова причина, щось більше, ніж просто бажання не привертати уваги.

— Я не міг дозволити Таїсу Юлману побачити мене в такому стані. Навіть якщо він здається надійним, поки він належить до Перлинної вежі, я не можу ризикувати. Добре, що ти прийшов вчасно.

«Отже, ви довіряєте мені настільки, що готові показати себе таким?» — питання ледь не зірвалося з язика Юдера. Він нарешті зрозумів слова Натана Цукермана. Проблеми зі здоров'ям герцога Пеллети — це таємниця, яку не можна розголошувати, особливо враховуючи кількість його ворогів.

— Можу я запитати... відколи це почалося? — Юдер нарешті зміг видавити слова. Відколи використання сили стало таким болісним?

— Ну... вже досить давно. Не з народження, але...

— Розумію. Це невиліковно? За яких умов проявляються ці симптоми? Може, це прокляття? Або...

— Ха-ха. Не будь таким серйозним. Я знаю причину. А от способу лікування... поки не знаю. Але це не те, про що варто так сильно хвилюватися.

Якщо це не привід для хвилювання, то що тоді привід? Юдер хотів заперечити, але Кішіар перебив його:

— Юдере, ти чув колись, що кожне людське тіло має свою межу — певну «посудину» для енергії?

— ...Я чув, як маги казали, що об’єм мани, який серце може витримати без шкоди, у кожного різний від народження.

Звісно, це було знання з минулого життя. Юдер тоді виявив, що і в тілах пробуджених є канали мани, які накопичують і проводять енергію. Кішіар кивнув.

— Схожа історія. Усі, хто володіє силою, знають це. Кажуть, що як би людина не тренувалася, кількість енергії, яку може вмістити її тіло, обмежена. А тепер уяви: що буде, якщо в посудині виявиться забагато сили, і вона почне бурхливо коливатися всередині?

— ...Це дасть навантаження.

— Так. А якщо не пощастить, посудина може тріснути. Такий лицар більше не зможе володіти мечем, а маг — чаклувати. Людина залишається живою, але її життєва сила більше не накопичується, а витікає, поки вона не згасне зовсім. Це дуже болісно.

— ...Хіба такі випадки поширені?

— Не дуже. Це трапляється вкрай рідко серед майстрів меча або старих магів, чиї тіла стали занадто слабкими для їхньої сили.

— ……

Причина, чому він це розповідав, була очевидною. Юдер завагався, але все ж запитав:

— Ви ж не хочете сказати, що зараз ваш стан... саме такий?

— Звісно, ні, — відповідь Кішіара була швидкою та твердою. — Не зараз. Хоча колись я думав, що так і станеться.

«Коли він думав, що його посудина розіб’ється і він помре?» Юдер подивився на нього, і в очах Кішіара промайнула посмішка.

— Це було два роки тому. Перед тим, як упав червоний камінь. Хіба я не розповідав тобі?

— Два роки тому...

— Тоді, коли я пробудився. Мені було так боляче, як і тобі, і я навіть збирався залишитися в замку Пеллети один, щоб спокійно померти.

Його слова з минулого слабко спливли в пам'яті Юдера і розсіялися.

— Ну, після того дня моя посудина стала досить міцною, тож більше я не готувався до смерті. Але я все ще не можу використовувати забагато сили за один раз. Посудина, яка ледь не розбилася, а потім зрослася — з нею треба поводитися обережно, чи не так?

— Це... добре, що так...

Поки Юдер розгублено відповідав, у його голові наче вдарила блискавка. Старі спогади та сни пронеслися перед очима.

Кішіар, який з кожним днем слабшав перед тим, як покинути посаду командира. Рукавичка, яку він ніколи не знімав. Слабкий голос уві сні, що шепотів: «Було б краще, якби моя посудина не розбилася через поранення, отримане під час вилучення червоного каменя...»

Посудина. Так. Тоді він теж вжив це слово. Юдер ніяк не міг зрозуміти це висловлювання, і ось він почув його знову. По всьому тілу пробіг холод.