Розділ 173

У той час, коли Кіоле скреготав зубами, Юдер Айль із дещо ніяковим відчуттям прогулювався садом на задньому дворі, розташованим за палацом.

Після ще одного дня відпочинку його тіло повністю відновилося, ставши таким, як і раніше. Завдяки тому, що період проявлення другої статі остаточно завершився, зник навіть легкий жар.

Попри це, Юдер досі не міг покинути палац. Причиною став наказ Кішіара, який вирушивши на похорон Ленора, наказав чекати на його повернення. Невідомо, як старий слуга здогадався, що Юдерові нудно проводити весь час у спальні навіть після одужання, але він порадив прогулянку, запитавши, чи не бажає той оглянути сад.

«У цей час в імператорському палаці розквітає найбільше квітів у році. Вони настільки прекрасні, що навіть ми, ті хто проводить тут кожен день, мимоволі зупиняємось на шляху. Споглядаючи їх, ви й не помітите, як мине час».

Він був вдячний за доброту, проте слова про те, що слуги підуть слідом, аби він не заблукав, були вже зайвими. Немає нікого, хто міг би водити за собою слуг, що працюють на імператорський палац, не будучи при цьому членом імператорської родини. Лише після кількаразових запевнень, що він не відходитиме далеко від палацу, йому нарешті вдалося їх позбутися.

«Не лише це було надмірним».

Як же він розгубився, коли побачив вежу з десертів, що повністю заповнювала трирівневу золоту тарілку, подану на десерт після сьогоднішнього сніданку. Навіть у минулому житті, коли він отримав незліченну кількість земель та скарбів і жив як командир Кавалерії, якому ні в чому не доводилося заздрити іншим, він ніколи не бачив настільки грандіозного десерту.

Згадуючи ту вежу, на поїдання якої пішло понад годину, Юдер пройшов повз доглянутий квітник і зупинився перед безіменним ставком. Кілька рибин, чиї плавці колихалися, наче пелюстки квітів, помилково сприйняли його за людину, що прийшла погодувати, і підпливли ближче, роззявляючи роти, але, не отримавши нічого, невдовзі віддалилися.

Прекрасний краєвид, що здавався повністю відірваним від усього, що відбувалося зовні. Дивлячись на квіти, що млосно й мирно гойдалися на поверхні ставка, Юдер думав про речі, зовсім не відповідні цій атмосфері.

«Зараз Кішіар має бути на похороні Ленора».

Сама лише уява про те, що він там чинить та кого з собою взяв, викликала глибокий жаль через неможливість супроводжувати його. Якби Кішіар почув це, він би точно похитав головою, мовляв, я ж казав тобі відпочивати, а ти пропустив мої слова повз вуха. Проте змінити те, як ти звик жити і зрештою помер, було важкою справою.

Пройшовши трохи далі за ставок, він побачив лозу, що обплела вишукано вирізьблену колону. Помітивши кілька жовтих квіток, що розквітли на цій лозі, Юдер подумав, що слова слуги про квіти в кожному куточку палацу не були перебільшенням.

У минулому житті він так часто бував в імператорському палаці, проте ніколи не знав, коли тут розквітає найбільше квітів, і навіть не помічав, що в такому місці були скульптури та лоза. З незвичним відчуттям він простягнув руку і злегка торкнувся колони, але дотик був вельми притупленим. Це сталося через те, що нові рукавички, які Кішіар передав через слуг, були зроблені з дещо цупкішого матеріалу, ніж раніше.

Все ж, оскільки на ньому були чорні рукавички та звична чорна форма, на душі стало значно спокійніше. Було справжнім щастям, що Кішіар залишив рукавички та форму перед від’їздом.

— Лише імперія може дозволити собі покинути у саду під вітром та дощем витвори мистецтва, вкриті золотом і сріблом, тільки заради того, щоб підкреслити красу квітів.

Коли Юдер збирався покинути це місце і рушити далі, з-за спини раптом почувся голос незнайомця. Обернувшись, він побачив чоловіка, який невідомо відколи стояв там, схрестивши руки на грудях і дивлячись на колону.

— Хіба ти не думаєш так само?

Юдер перевів погляд на довге сріблясте волосся чоловіка, що сяяло, наче вигострений меч. Якби звичайна людина відростила й зав’язала волосся таким чином, вона б легко справила враження слабкості, проте цей чоловік зовсім не здавався кволим чи м’яким. На його обличчі, гострому, мов багато разів загартована зброя, промайнула прохолодна посмішка.

Лише тоді Юдер повільно розімкнув вуста й озвався:

— …Я не впевнений.

— Справді? Ти торкався цього з таким невдоволеним виразом обличчя, що я подумав, ніби ти маєш ті ж думки, що й я. Схоже, я помилився.

Чоловік повільно підійшов ближче.

— Я вже бачив цей чорний одяг нещодавно. Ти член Кавалерійського Корпусу, чи не так? Того, що створив герцог Пеллета.

— Так, це правда.

— Я посланець із королівства Неларн.

Чоловік представився лише так, проте Юдер знав його ім’я.

«Другий принц королівства Неларн. Еджейн Апанан Неларн».

Чоловік, який зараз був принцом, але згодом обійде своїх братів і стане королем. І той, хто протягом року стане пробудженим і перетвориться на одну з найвідоміших постатей на всьому континенті.

У минулому житті Юдер зустрічав його кілька разів як посланець імперії та як єдиний пробуджений, що намагався подолати світову кризу. Не було б перебільшенням сказати, що серед монархів у ті буремні часи не було правителя, який би краще за короля Еджейна піклувався про свою країну та народ. Імператор Качіан, чиї нерви стали напруженими через те, що імперія з кожним днем втрачала свою могутність, остерігався, що Неларн може поглинути Орр, але принаймні до смерті Юдера цього не сталося.

Проте Юдер пам’ятав Еджейна не лише через це. З невідомих причин той був вельми прихильним до Юдера і кілька разів пропонував йому перейти до королівства Неларн. Остання пропозиція короля Еджейна, якого не бентежили жодні відмови, надійшла тоді, коли Юдер перебував у в’язниці.

«Імперія покинула вас, то чому ж ви досі не можете відпустити їх? Приїжджайте до Неларна. Король сказав, що командир Юдрейн не той талант, який має померти в такий спосіб».

Проте Юдер зрештою відхилив і ту пропозицію. На цьому їхній зв’язок обірвався.

Оскільки Еджейн також був присутній на святкуванні кілька днів тому, де загинув Ленор, Юдер бачив його здалеку. Він був здивований, бо не знав, що в цей час той перебував в імперії як один із посланців Неларна, але на цьому все. Він не звертав на це уваги надалі, тож не сподівався зустріти його тут.

— Тож ви прибули з Неларну.

Коли він відповів повільно, наче чув це вперше, Еджейн кивнув.

— Так. Зараз я просто прогулювався. Перед тим як фестиваль закінчиться і я повернуся, я неодмінно хотів особисто побачити красу славнозвісних садів імператорського палацу.

— І при цьому без жодного слуги, який би супроводжував вас?

— Розумієш, власне, я заблукав по дорозі. Сад такий величезний, що поки я йшов, то перестав розуміти, як повернутися назад.

Відповідь була настільки життєрадісною, що ситуація зовсім не здавалася серйозною. Юдер не знав, що відповісти, тому мовчав, а потім обережно запитав:

— Чи варто мені покликати слугу, який би вказав вам шлях?

— Ні, все гаразд. Краще давай трохи поговоримо. Протягом усього фестивалю я був досить зацікавлений у тому, що зробив ваш Корпус Пробуджених.

Очі Еджейна, коли він це говорив, мали незвичний колір, якого Юдер ніколи не бачив у імперії. Здається, королівська родина Неларна була відома тим, що успадковувала очі кольору квітки бузку. Уривок інформації, яку він поспіхом завчав перед тим, як вирушити послом у минулому житті, запізно сплив у пам’яті Юдера.

— Я мало що знаю…

— А ти непогано жартуєш. Хіба може кавалерист, який спокійно сам розгулює всередині імператорського палацу, нічого не знати?

— ……

Еджейн, який одним словом влучив у саму суть, невдовзі весело розсміявся.

— Тобі не потрібно так напружуватися. Це справді лише звичайна цікавість.

Здавалося, він не мав наміру так просто відпускати Юдера. У цій ситуації єдиним виходом було швидше закінчити розмову і піти.

— Розумію… Кажіть.

— Чи справді всі понад триста учасників вашої Кавалерії є пробудженими?

— Так.

— Тоді і ти маєш бути пробудженим. Яку здібність ти маєш? Дивлячись лише на зовнішність пробудженого, зовсім неможливо зрозуміти, яку силу він приховує.

— Просто… я трохи вмію користуватися силою, схожою на магію стихій.

— Сила, схожа на магію стихій! Навіть якщо це лише трохи, це вражає.

— Це не така вже й велика сила.

— Можливо, ти міг би показати? Я ні разу не бачив сили пробудженого на власні очі.

Юдер на мить завагався, а потім похитав головою.

— Перепрошую, але це буде важко.

— Шкода.

На щастя, Еджейн не наполягав більше. Його поведінка здавалася набагато легковажнішою, ніж та, яку пам’ятав Юдер, але відсутність прихованої злоби була такою ж, як і раніше. Після цього він ще розпитував Юдера, чи правдиві деякі чутки про пробуджених, і, отримуючи відповіді, раз у раз вибухав сміхом, виглядаючи задоволеним.

— Цікаво. Виходить, вам справді не потрібно платити жодної ціни за використання сили. Було б чудово, якби і я мав таку силу.

— Хіба ви щойно не казали, що в Неларні ставлення до пробуджених не дуже добре?

Навіть в імперії, де є Кішіар та Кавалерійський Корпус, було багато тих, хто цурався пробуджених, а за кордоном і поготів. Було дивно чути такі слова, навіть знаючи майбутнє, у якому Еджейн справді пробудиться.

— Так не добре. Але хіба можна відмовитися від сили через страх перед таким?

Еджейн відповів із бадьорим сміхом.

— У будь-якому разі краще мати щось, ніж не мати нічого. Ті, хто не згоден із цим, мабуть, уже володіють усім.

Це прозвучало як жарт, але чи не було це ілюзією, що в його словах відчувалася дивна гострота? Поки Юдер намагався розгадати прихований зміст, Еджейн раптом заговорив, ніби щось згадавши.

— А. Точно. Тоді, можливо, ти бачив і це?

— Про що ви?

— Про те саме, що зробило вас пробудженими. Червоний камінь, що впав із неба. Я чув, що він впав точно в центрі імперії…

Саме тоді неподалік почувся чийсь задиханий крик.