Розділ 166

— Я хвилювався, чи припаде вам їжа до смаку, але якщо ви так поїли, то, гадаю, ввечері можна буде подати звичайну страву. Чи є щось, чого ви не їсте?

— Ні…

Юдер похитав головою, і в зморшкуватих куточках очей слуги з’явилася усмішка.

— Розумію. Тоді підготую все на власний розсуд. Починати треба негайно. Можливо, перед тим бажаєте прийняти ванну?

— …Ні, не потрібно.

Що саме Кішіар сказав слузі, Юдер не знав, але той був до нього надміру ввічливий. Навіть зважаючи на те, що він служив при господареві цього палацу, така турбота здавалася надмірною для двадцятирічного юнака простого походження, який лише нещодавно отримав титул «лорд». Лише кілька разів перепитавши, чи не потрібно ще чогось, слуга нарешті вклонився й вийшов.

«Певно, щойно зустрінуся з Кішіаром, одразу скажу, що повертаюся до Кавалерії.»

Невдовзі здалеку почулися кроки й звук відчинених дверей. До кімнати швидкою ходою увійшов не слуга, а Кішіар ла Орр.

— Вигляд у тебе не з найкращих. Як почуваєшся?

На відміну від попередньої зустрічі, він був у білому мундирі. Ледь помітна втома в його усмішці змусила Юдера забути всі заготовлені слова. Рішення негайно повернутися до Кавалерійського Корпусу, як і решта думок, розтанули. І лише одна фраза, ніби чужим голосом, зірвалася з губ:

— Добре… почуваюся.

— Добре? Губи вже потріскалися.

Цокнувши язиком, Кішіар підтягнув стілець і сів трохи осторонь від ліжка. Відстань не заважала розмові. Його погляд, що ковзнув по Юдеру, відчувся надто виразно, і той мимоволі затримав подих.

Навіть просто сидіти ось так навпроти — вже було інакше, ніж до проявлення другої статі. Усередині з’явилося нове відчуття, якого раніше не існувало: воно вловлювало приховану й водночас величезну присутність, що огортала Кішіара. Нюх, ще загострений після тічки, розрізняв під солодкими нотами парфумів прохолодний, стриманий запах.

Порівняно з теперішнім, раніше між ними ніби стояла товста стіна.

«І раніше… було так само?»

Минулого життя він теж це відчував. Та щось відрізнялося. Що саме — він не міг зрозуміти.

Юдер тихо видихнув, намагаючись позбутися дивного напруження. Кішіар м’якше підвів брови й усміхнувся.

— Так… Хоч минуло лише півтори доби, за цей час сталося дещо доволі цікаве. Я з нетерпінням чекав, щоб розповісти тобі, коли прокинешся. Послухаєш?

Юдер гадав, що мова піде про проявлення й тічку, але помилився. Кішіар почав зовсім із іншого — і це могло бути своєрідною делікатністю.

— Так.

— Лист Ленора шан Апето, який ти мені передав. Ти читав його зміст?

— Ні.

Юдер згадав, як перед тим як знепритомніти з останніх сил простягнув той лист.

— У ньому Ленор шан Апето присягав на вірність тому, кого називав «Ваша Високосте». Схоже, він почув щось настільки привабливе, що був готовий відректися від родини й батька. Він домовився зустрітися з цією «Високістю» того дня на бенкеті. Якби не трапилося нещастя, зустріч відбулася б.

Залишки жару зникли миттєво. Свідомість прояснилася.

— Тобто… в листі було лише звертання «Ваша Високосте»?

— Саме так.

Думки закрутилися стрімко. Побачене й почуте того дня склалося в єдину картину.

— Сміливо й підступно.

— Що саме?

— Я думав, що після смерті Ленора люди з боку кронпринца намагалися обшукати тіло, щоб приховати докази. Але тепер бачу інший намір.

— Який же?

— Серед гостей того дня лише двоє могли бути названі «Вашою Високістю» — кронпринц і ви, командире.

— Вірно.

— Ленор якраз перебував у серйозній ворожнечі з нами та належав до дому Апето, що готувався до суду. Для сторонніх лист міг виглядати як доказ того, що ви заманили його й убили, щоб продемонструвати силу аристократії.

Та Юдер знав: у Кішіара не було підстав його вбивати. Його мета — не розчавити силою, а засудити законно й незаперечно.

— Ті, хто не знає правди, легко могли б вирішити, що це попередження дворянам. Ймовірно, саме на це й розраховував кронпринц.

Можливо, він навіть передбачив, що після смерті Ленора перший син родини, Ейшес, або сам герцог Апето отримають вигоду.

«Якщо лист було написано не так — його можна було знищити. Якщо ж усе б вдалося — використати в слушний момент.»

Навіть якби план не спрацював, кронпринц мало що втрачав.

Минулого життя Качіан ла Орр до сходження на трон жодного разу не перечив герцогу Діакі. Багато хто вважав його маріонеткою.

Теперішній крок — зухвалий, гучний, ризикований — відрізнявся і від методів герцога Діаки, і від того імператора, якого пам’ятав Юдер.

«Можливо, різниця в тому, що тоді він уже був імператором… Або ж нинішні події стали для нього загрозою більшою, ніж я гадав.»

Юдер закінчив:

— Гадаю, він хотів перевірити лист, а потім оприлюднити його, звинувативши вас. Добре, що я перехопив його раніше.

— Гм. Пробач, що руйную твоє «добре», але того дня я повернув лист кронпринцу.

— Що?

— Хотів краще зрозуміти його наміри. Через слугу передав, ніби його знайшли на другому поверсі. Він одразу ж радісно зачитав його публічно. Через це перше слухання справи дому Апето сьогодні перетворилося на безлад і було зірване.

— …Що?

Кішіар примружився.

— А ще в мене є другий лист Ленора шан Апето. Його того дня знайшов Ґакейн Волунвальт. І його зміст набагато цікавіший за перший.

Він витяг невеликий конверт і легковажно помахав ним.

— Прочитаєш? Це настільки захопливо, що твій біль і слабкість зникнуть. Обіцяю.