Розділ 161

— Ви герцог Пеллета?

— Так.

У кроках тих, хто наближався до них, відчувався сирий запах заліза.

— Хто ви такі?

— Ми — імператорська гвардія безпеки палацу, прибули за наказом наслідного принца. На щастя, ви виглядаєте неушкодженим, Ваша Високосте. Ви раптово залишили місце й довго не поверталися, тож наслідний принц дуже занепокоївся, чи не зіштовхнулися ви з небезпечною групою. Як вам відомо, сьогодні сталася спроба замаху…

Погляд солдата, який говорив, звернувся до Юдера, загорнутого в золоту тканину.

— А… чи можна запитати, що саме ви тримаєте на руках?

— Що значить «що». Людину.

Кішіар навмисне трохи поправив того, кого тримав на руках, і з-під поли плаща, що вкривав усе тіло, визирнула рука в білій рукавичці. Побачивши форму, схожу на труп, солдати мимоволі розгубилися, і Кішіар спокійно відкрив рота.

— Я лише ненадовго вийшов зустрітися з коханою людиною, а й гадки не мав, що так стривожу наслідного принца. Оце так. Доведеться подякувати за турботу.

У ту ж мить солдати побачили, як безсило звисаюча біла рукавичка здригнулася.

— Тобто… ця… пані — кохана Вашої Високості?..

Кішіар беззвучно всміхнувся іншому солдатові, що бурмотів із розгубленим обличчям.

— Таємна зустріч трохи затягнулася. У нього ноги підкосилися, тож я поніс його. Каже, що соромиться показувати обличчя іншим, тож я й прикрив. Хіба ж не мило?

Лише тепер солдати помітили, що волосся й парадний мундир Кішіара були сильно розтріпані. Розпалений погляд і чоло, ще вкрите потом, без будь-якого сумніву наштовхували на непристойні думки.

Обличчя того, кого він тримав, не було видно через плащ, але солдати, звісно, уявили собі тендітну аристократку, мов лань, і збуджено засопіли. Вони й не припустили, що це омана, спричинена статурою високого й добре складеного Кішіара та дорогими білими рукавичками того, хто був під плащем.

— О-ось як…

Ну звісно. Герцог, який більше за їжу любить розваги, якщо й зник, то що він міг робити? Спостерігаючи, як на їхніх обличчях промайнули хаотичні думки, Кішіар із виразом легковажного герцога солодко підморгнув.

— Тож і ви збережіть це в таємниці. Він ще молодий, тож дуже сором’язливий. Каже, що повернеться лише якщо я особисто його проведу.

У ту мить рука в білій рукавичці знову здригнулася, ніби намагаючись ухопитися за край його одягу, а тоді безсило впала.

Залишивши позаду солдатів, що дивилися на нього з осудом, Кішіар граційно вийшов за межі палацу Деллума. Лише переконавшись, що навколо зовсім не відчувається людської присутності, він зупинився, відгорнув плащ і відкрив обличчя того, кого ніс.

На зблідлому від болю обличчі очі, сповнені безлічі слів, пильно втупилися в Кішіара.

— …Я не думав, що під «співпрацею» ви маєте на увазі саме це.

— Вийшло ж переконливо. Завдяки цьому ми добре вибралися, хіба ні.

…

Це було абсурдно. Ту запаморочливу мить, коли його, притиснутого до грудей, назвали коханим, неможливо було описати словами. Але, як і сказав Кішіар, саме завдяки тій імпровізації вони безпечно дісталися сюди, тож Юдер відповів довгим зітханням.

— …Куди… ви збираєтеся йти? Ви ж казали, що сьогодні… маєте вечеряти з імператором.

— Так.

Коротко відповівши, Кішіар знову рушив уперед.

— Поруч із палацом Деллума є невеликий палац, де я жив у часи, коли був принцом. Там досі служать знайомі мені слуги. Побудеш там і відпочинеш.

— Краще… повернутися… до Кавалерії…

Хоч слова й виходили уривчасто, Кішіар без труднощів зрозумів його.

— Ні. Там зараз забагато альфа, у яких гін ще не минув. Краще, щоб той, у кого проявлення ще не завершилося, відпочив тут, серед звичайних людей, ніж повертати його туди самого.

Юдер згадав пробуджених альф, врятованих із маєтку Апето, і визнав, що це найкраще рішення. Коли його скуте тіло трохи розслабилося, Кішіар знову рушив.

Юдер підвів на нього погляд, але зір дедалі більше затуманювався, і він заплющив очі. Його подих ставав дедалі солодшим — настільки, що він сам це відчував. Для Кішіара це мало бути ще сильнішим подразником, та рука, що підтримувала його, не здригнулася ані на мить.

«Можливо, це було пов’язано й з тим, чому тодішній Кішіар постійно носив рукавички…»

На цій думці свідомість знову потьмарилася. Коли він здригнувся від раптового болю, що прошив груди, вони вже стояли перед незнайомим палацом.

— Хх… ах…

— О, прокинувся.

— Ваша Високосте, дозвольте нам забрати його. Ми подбаємо про нього.

Двоє літніх слуг, що стояли поруч, тихо й занепокоєно заговорили, і Кішіар обережно передав їм Юдера.

— Юдере. Чуєш? Це той палац, про який я казав. Потерпи, поки я повечеряю й повернуся. Я прийду якнайшвидше.

Юдер хотів сказати, що в цьому немає потреби, але з горла не вирвалося жодного звуку. Наморщивши брови, він спробував поворухнутися й раптом відчув у внутрішній кишені шурхіт.

«А. Лист, знайдений на тілі Ленора…»

Він мав передати його одразу, але не зміг. Юдер насилу засунув руку до кишені.

— Чому ви раптом…?

Попри здивування слуг, він витяг листа. Кішіар з дивним виразом узяв його й швидко переглянув.

— Лист Ленора шан Апето.

— …Той, хто… подавав келих… уже… ліквідований. Це було… на тілі… Вибачте… за запізнілий… звіт…

Не договоривши, Юдер знову безсило обвис.

Кішіар швидко дочитав лист і тихо зітхнув. У його червоних очах майнула розгубленість.

— Справді… неймовірно.

— Що робитимемо, Ваша Високосте? Нести всередину?

— Так. Покладіть його в спальню на найвищому поверсі. Нікого, крім вас двох, туди не пускати.

Після того як Юдера занесли всередину, Кішіар повернувся до палацу Деллума. Його погляд, коли він тримав лист Ленора, став гострим, мов добре наточений клинок.

— Ваша Високосте. Імператор послав мене, почувши, що ви покинули палац. Якщо вам щось потрібно, прошу сказати.

— Справді, імператор. У палаці немає нічого, чого б він не знав.

Імператор Кейлуса не виходив із палацу, але всюди мав свої очі й вуха.

— Причина, з якої я вийшов, неважлива. Однак ось це.

Кішіар передав лист слузі.

— Судячи зі змісту, це річ, яку наслідний принц зараз відчайдушно шукає. Після того як я повернуся один, у слушний момент передай це його слузі. Скажи, що знайшов на другому поверсі під час прибирання.

— Слухаюсь.

Залишившись на самоті, Кішіар на мить зупинився й подивився на своє відображення у вікні. Повільно піднісши рукав до носа, він відчув густий аромат, що досі увібрався в тканину.

__________________________________

P.S.: Тінь нагадує, що в корейській мові слова не вказують на стать. Поки прямо не скажеш чоловік чи жінка, то ніхто не дізнається про кого ти говориш. От і вийшов дисонанс в лицарів і Кішіара. 🤭